Основою сюжету повісті “Не дратуйте грифонів” є переказана Геродотом легенда про скіфського царя Скіла, якого скіфи вбили за зраду їхніх звичаїв — а саме одруження з грекинею та життя з нею в Ольвії за грецькими традиціями. Сам сюжет прекрасно надається для того, щоб розвинути його у напрямку теми вірності звичаям і протистояння чужим впливам — що Іван Білик і зробив. Щоправда, додавши деталей і кольорів. Здавалося б, перед нами чергова варіація на тему протистояння України й імперії (зрозуміло, якої). Як і зрозуміло, що в даному разі умовним колонізатором виступають греки. Враховуючи історичні стереотипи про греків як хитрих і підступних, а також тривалу інерцію манери зображати саме Візантію у контексті “дозволеної імперії” — це не дивує. Втім, не все так просто.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Насамперед, нетипове для такої класичної колізії позиціонування греків. Вони фігурують не як єдина сутність, апріорно вивищена над “місцевими” (як належало б у разі “дозволеної імперії”), а як сутність подвійна: з одного боку, місцеві греки-ольвіополіти пов’язані зі скіфами цілком житейськими справами і зв’язками, включаючи взаємні шлюби; з іншого, десь там далеко в Афінах існує “всегрецький” уряд, якому бракує землі — і який не зупиняється перед інтригами і війнами, аби їх роздобути. На рівні місцевому “імперські” Афіни представляє елленотамій Протагор з місією передачі повелінь, виконання делікатних доручень і збору данини. Місцеві перед ним стеляться, але між собою невдоволені його розпорядженнями, адже розуміють, що “грифони” в особі скіфів передусім розтерзають їх самих. З іншого боку, Протагор невдоволений повільністю й обережністю місцевих.
Такого роду подвійність зразу ж прокладає паралелі з відносинами “центру” і місцевими — як партфункціонерами, так і росіянами, — у неросійських республіках СРСР. Знавці епохи легко пригадають численні конфлікти між Москвою і місцевими партійцями (від моделі формування СРСР і до місії Варєннікова у дні ГКЧП), як і масові репресії проти українських комуністів — від “шумськізму” починаючи і повальними арештами у 1937–1938 роках закінчуючи.
І тут варто зауважити непомітний нюанс — Іван Білик загалом у своїх текстах незмінно розмірковує над взаємостосунками імперії та підкорених націй, але забуває, що особистий досвід його і його покоління взаємин з імперією означав спілкування з імперією, старанно замаскованою під “дружбу народів”. Отож, марно дошукуватися у структурі його творів стандартного позиціонування “імперія контра нація” разом із супутніми ролями, “застряглими” між двома антагоністами. Тут усе складніше. Сюжет хоч і повний явних алюзій до геродотівської оповіді, насправді складніший. Починається все фактично з останнього шлюбу царя скіфів — відомого вже з попередньої повісті Велеслава, сина Боримисла (імена за Біликом). Цар гине (ймовірно, від отрути) у землях агафірсів, і на престол сходить його старший син Соболь, матір’ю якого є гречанка. У той же час до Ольвії прибуває таємний емісар з Афін із завданням спровокувати війну в степах, а його помічником у інтригах стає місцевий розбагатілий вільновідпущеник, скіф родом Гіпербол. Василіса Кіно, мати Соболя, вважає, що воцаріння сина — її шанс помститися всім за все. Тимчасом Соболь сприймає владу як спосіб задовольнити всі свої бажання — наприклад, він одружується наперекір звичаям із останньою дружиною покійного батька. Поступово під впливом матері Соболь (він же Скіл) доходить до зміни звичаїв і частково навіть ідентичності. Про це довідується молодший царевич Осмогруд (в античних джерелах Октамасад) — вістку йому приносять наближені вельможі Скіла, шоковані видовищем царя як учасника діонісійської оргії. Ті ж вельможі негайно переходять на бік молодшого царевича, і починається тривалий процес пошуків зрадника й утвердження Осмогруда на троні. Зрештою Скіла таки вбивають, Осмогруд остаточно стає царем, владнавши стосунки з аристократією (далеко не всі з якої бажають бачити над собою єдиного царя) і одружуючись з дочкою одного з місцевих князів.
Якщо придивитися до цієї картини, то фактично бачимо художню обробку сюжету про протистояння двох течій розвитку країни — пропозиція “вписування” власної культури і передусім політичної традиції у домінуючу на той час конкурує з прийняттям рішень лише на основі власних як інтересів, так і традицій. У контексті політичних і культурних реалій відразу ж напрошується порівняння з протистоянням “єдіного совєтского народа” та національних культур, плекання яких поза межами шароварщини тягло за собою цілком політичне звинувачення у “націоналізмі”.
При такому базовому контексті не надто дивує, що основними рушіями всіх конфліктів і драм є двоє людей із насильницьки зміненою або деформованою ідентичністю — це мати Соболя-Скіла Кіно та вільновідпущеник Гіпербол.
Кіно — представниця панівної спільноти, яку видають заміж за представника еліти спільноти умовно рівноправної, але насправді не до кінця. Як мінімум, панівна спільнота, попри декларації, не сприймає своїх контрагентів за рівних. Як результат — Кіно усе життя серед земляків свого чоловіка почувається чужою і, що гірше, приниженою особисто, змушеною проти своєї волі слідувати звичаям, які вона вважає нижчими за власні. Не диво, що жінка відсторонюється, живе усамітнено, і єдиною її мотивацією є поквитатися з усіма — скіфами, греками... Автор відверто описує її мотивацію — вона сприймає царювання сина як можливість відомстити всім, але насамперед таки нелюбому чоловікові та його народові. Саме тому вона не шкодує ні співвітчизницю Герміону, яку за її активного сприяння віддають у дружини Скілові, ні батька Герміони Іфікрата, а вже надто не жаліє скіфів — їх вона просто зневажає, особливо ж тих, хто послідовно тримається свого. Це останнє чітко схоплено у сцені сміху в обличчя розгубленому фактом весілля свого брата з удовою покійного батька Осмогрудові. Така доля “солдатки імперії”, приреченої чоловіками цієї імперії на роль “м’якої сили” і “солодкої пастки” водночас. Гадаю, серед колишніх дружин “військових пенсіонерів” у змішаних подружжях на території колишніх совєтських республік такий типаж ще цілком можливо знайти. У нас їх впізнають переважно за активною побутовою українофобією.
Гіпербол — це втілення ще одного типажу імперії, свого роду алюзія до “совєтського человека”. До актуального стану його довели роки рабства і знущань, вони ж сформували у ньому два гострі бажання — за всяку ціну відсепаруватися від “своєї” спільноти та уподібнитися до тієї, яка його, власне, нівечить, злитися з нею. З часом Гіпербол, вирвавшись на свободу, стає шанованим членом суспільства, але навіть це не може повністю затерти його справжнього походження — що передано через опис щорічної передачі “трьох оболів” у храм Афіни Робітниці. Ці три оболи — це ще й нагадування про повсякчасну вимогу надмір ретельного виконання наказів і порядків панівної спільноти і (позаяк ідеться про храм богині, а не державну установу) то саме в контексті ідеології. Зрештою, невчасне внесення трьох оболів, тобто мимовільний сумнів у істинності слів “вождя” чи ідеологічних силогізмах, — і Гіпербол знову стає рабом, та ще й таврованим. Читай — його арештовують, допитують із катуваннями і зрештою відправляють у табори.
При цьому Гіпербол ненавидить і скіфів, і греків. Автор це яскраво демонструє у двох епізодах. Насамперед, Гіпербол послідовно купує собі рабів зі скіфів і систематично з них знущається. Таким чином він намагається максимально відсепаруватися від власного походження і тим самим, як йому здається, увійти до панівної спільноти. Втім, панівна спільнота послідовно відмовляє йому у прийнятті, змушуючи щороку нести до храму Афіни Робітниці три оболи і не прощаючи мимовільного запізнення. До того ж, його просто ненавидять за багатство. І він платить грекам насправді тим самим — кидаючи монети і з насолодою спостерігаючи, як люди товпляться, забуваючи про власну гідність, у намаганні схопити хоч трішки дармівщини. Причому цікаво, що він демонструє цю сцену Соболеві, ба спеціально приводить того подивитися. Враховуючи, що сам Соболь якраз перебуває у нерішучості щодо подальшого власного шляху і вибору, то це виглядає як мимовільне застереження у стилі “для лакомства нещасного”. А якщо ще згадати, що книжний Гіпербол досягає своєї позиції за рахунок життєвого практицизму (зразу ж згадується “українець-прапорщик”), то виглядає радше на варіант “совєтської людини”, яка прагне убезпечити ще вільну частину батьківщини від потрапляння у простір цінностей виживання, чим, власне, був совок. Тут згадуються ті уродженці центру та сходу України, які, потрапивши на Західну Україну в часи “перших совітів”, усіляко застерігали місцевих від потрапляння у межі “совка” і заохочували вириватися, поки були хоч якісь можливості.
Гіпербола і Кіно поєднує ще одне — мотивацією обох є відплатити всім навколо власним вивищенням за будь-чий рахунок. Зрештою обоє програють.
Вельми прикметні стосунки Соболя-Скіла з представниками старшого покоління, які є передусім джерелом традиції. Особливо це характерно щодо жінок — його власної матері та наймолодшої дружини батька. Перша є для нього не тільки матір’ю і, можливо, найближчою особою, а й провідницею у світ грецької традиції і свого роду менеджеркою його “авансів” у Ольвії. Кіно, “басиліса скіфів”, діє при цьому владно і ледь не безпардонно, не надто зважаючи навіть на думку сина, задля якого офіційно все відбувається. Чим не владна радянська мати, для якої дитина — тільки інструмент реалізації її амбіцій?
Значно цікавішими, втім, виглядають відносини Скіла з представниками батьківської гілки роду. Насамперед, вражає його поведінка з дружиною батька Опією, яку він спочатку ґвалтує ще за життя батька, а після його смерті теж проти її волі робить своєю дружиною. При цьому він убиває батькового брата Гостомисла. Враховуючи явне і повсякчасне відсилання до ролі жінки як носійки і передавальниці традицій, але водночас позиціонування саме чоловіка як політичного суб’єкта, посил доволі прозорий — “совєтам” потрібна легітимізація через збереження частини побутової традиції і звичаєвого багажу (умовна “народна пісня” і “шаровари”), але є смертельною загрозою наявність політичних суб’єктів, сформованих на базі цієї традиції, які потенційно були б здатні перетворити її на світову культуру з усією атрибутикою — тому Боже борони прийти у вишиванці до пам’ятника Шевченкові у річницю його перепоховання.
Прикметний і спосіб, у який знищують Гостомисла, — звинувачення на нього падає з боку чогось такого непевного, як веління богів. Тут доречно згадати те, що більшовизм разом із нацизмом фахівці називають політичною релігією, а те ж Розстріляне відродження почалося з ідеологічних закидів у дискусії 1925–1928 років.
Характерно теж, що “посвята у греки” включає в себе повну втрату всіх зовнішніх етнографічних ознак належності до скіфів. Також воно відбувається через релігійну церемонію, що нагадує про глибоку інтимність і сакральність процесу переходу з однієї спільноти в іншу.
Ще одна прикметна річ зі сфери квазірелігійного — весь процес “навернення Соболя у грецькість” супроводжують лихі знамення: раптова гроза, пожежа новозбудованого дому (у якому, вочевидь, гине Герміона) й інші передвісники. Сам Соболь тлумачить це як гнів скіфських богів. Пізніше у нього “не складаються” стосунки і з грецькими богами — він і його супутники випадково з’їдають овець, призначених на жертву Деметрі. І це не випадковість, а сигнал, що навіть “перейшовши”, не стаєш своїм, тобі не відкриваються всі глибини культури спільноти, чиї зовнішні ознаки ти прийняв. Іншими словами, стати повністю “совєтом” неможливо.
І наостанок можна погратися у можливе відчитання типажів, захованих за конкретними героями. Соболь скидається на людину, яка з якихось причин повірила у можливість втілення комуністичної ідеї на ґрунті української культури. Українська історія знає цілу плеяду таких діячів — це “націонал-комуністи”. Вочевидь, князі Гостомисл і Любиця — це старше покоління національної інтелігенції, які не повірили і зробили все можливе, аби вберегти молодших за себе — невипадково у книзі присутній теж мотив пошуків Осмогруда Соболем. Сам Осмогруд-Октамасад — вочевидь, реальний чи потенційний лідер політичного спротиву. Кіно, як уже згадувалося, — це персоніфікація “жени офіцера”, агент побутової русифікації. Протагор постає явним втіленням комісара з Москви, а таких за сімдесят років було-перебуло.
Найцікавіший у цьому всьому Геродот. Здається, найближчий йому образ — “хороший русскій”. Він не поділяє позиції свого політичного керівництва відносно скіфів, ба, допомагає скіфам замиритися і навіть попереджає їх про наступні недружні кроки Афін. Це нагадує російських опозиціонерів-дисидентів, які час від часу таки справді допомагали українцям, в тому числі інформаційно. Але при тому Геродотові зовсім не муляє ідея “розширення земель”, як і ідея відновлення грецького володарювання над іншими землями — він нітрохи не протестує проти завдання Перікла рушити на Захід поширювати там грецьку цивілізацію. Не хвилює його і доля Гіпербола, який фактично ціною свого життя врятував його.
Наостанок зауважу, що все написане є не реконструкцією історії, а спробою відчитати авторські алюзії і систему символів Івана Білика.
10.03.2023