Цього року міжнародна група дослідників видала ґрунтовну наукову роботу, присвячену вивченню ідентичностей українців та регіональному різноманіттю – «Регіоналізм без регіонів: переосмислення гетерогенності України». Дослідження базувалося на трьох хвилях соціологічних опитувань, при тому одне з них проводили за рік до Майдану, а інше – через рік після Майдану, у 2013 і 2015 роках, сформувавши уявлення про те, як змінилися українці після Революції гідності.

 

У книжці, виданій Центрально-Європейським університетом (Будапешт), є окрема глава, присвячена переосмисленню української ідентичності на Майдані. Авторка цього розділу, Анна Чеботарьова, розповідає Z про те, як змінилися українці внаслідок революції, яка ідентичність посилюється в Україні більше – громадсько-політична чи етнічна, і про вплив колективної травми на націю.

 

Анна Чеботарьова, соціологиня, дослідниця в Університеті Сент Галлен (Швейцарія) та Центрі міської історії (Львів)

 

«МИ ЩЕ НЕ ПРОЖИЛИ КОЛЕКТИВНУ ТРАВМУ»

 

– Яка мета дослідження на тему регіоналізму? І як у ньому опинився Майдан?

 

– Перша ціль, з якої починалося наше дослідження, – поставити під сумнів стереотип про поділ на схід-захід, підважити уявлення про Україну як про поділену країну. Ми прагнули показати різноманіття внутрішньо-регіональних постав через призму дуже різних дослідницьких фокусів та методологій. Загалом, прагнули показати, що ситуація є набагато складнішою і потребує детальної оптики, а не наперед заданих регіональних рамок.

 

У нашому дослідженні було три хвилі опитувань – 2013, 2015, 2017 роки. В основному, ми ставимо одні й ті ж запитання, але додаємо і деякі нові, з огляду на розвиток соціально-політичної ситуації. У 2015 році ми доповнили дослідження цілим блоком запитань про Майдан, становище на Донбасі і анексію Криму. А в 2017 році додали запитання, які дозволяють визначити індекс соціальної дистанції: ми намагаємося виявити ставлення громадян до різних етнічних і соціальних груп, зокрема, до переселенців, ветеранів АТО, українськомовних і російськомовних українців.

 

Це комплексне дослідження, над ним працює міждисциплінарна група з різним фокусом інтересів: економіка, релігія, мова, історична пам'ять. Наприклад, ми намагалися подивитися, яким чином релігійність впливає на економічну культуру, або яким чином мовні преференції впливають на релігійність.

 

Зрозуміло, що ці складні й комплексні питання неможливо дослідити лише кількісними методами, тому ми дуже ґрунтовно працювали і над якісними дослідженнями. Маємо досить велику базу глибинних інтерв’ю і дискусій із фокус-груп. Ми проводили фокус-групи із вчителями історії та української мови, глибинні інтерв’ю на теми історичної пам’яті та релігійних практик, розмовляли з менеджерами великих корпорацій про культуру довіри. У 2013 році, перед тим, як становище в Україні отримало несподіваний поворот, ми зібрали багато цікавих інтерв’ю в Донецьку і в Криму.

 

Насиченість української ідентичності серед респондентів (2013)

 

– І потім ця робота продовжилась на Майдані?

 

– Цей проєкт – я маю на увазі інтерв’ю з учасниками Євромайдану – виник спонтанно. Ми працювали абсолютно в нормальному режимі, коли почалася Революція гідності. Я не стану цього приховувати: Майдан заторкнув багатьох із нас особисто; ми були і емоційно, і буквально на Майдані. Звичайно, ми відчували делікатність моменту: наскільки науковець може залишатися об’єктивним чи беземоційним щодо досліджуваної ним теми. Але навіть усвідомлюючи ці обмеження, ми розуміли, що відбувається щось надзвичайно важливе. А тому прагнули схопити цей момент і постаратися зафіксувати голос рядових учасників протесту.

 

Ми зібрали понад 140 глибинних інтерв’ю у грудні 2013 року та на початку лютого 2014 року. Нам вдалося захопити такі ефемерні категорії, як емоції, страхи та надії. Половину цих інтерв’ю записували в Києві просто на Майдані. Коли я сьогодні переслуховую ці аудіозаписи, то розумію, що ми певною мірою схопили і атмосферу Майдану: тут співають гімн, і ми мусимо перервати розмову, тут чути звуки польової кухні, тут лунає сцена… Звичайно, що сама локація також впливала на те, якими були ці інтерв’ю.

 

Дуже часто про Майдан говорять як про якесь гомогенне явище: «Майдан говорив те, Майдан вимагав те...» З дослідницького погляду, ми бачимо дві важливі тенденції. По-перше, Майдан був дуже динамічним явищем. Ми можемо виділити декілька хвиль протесту, які дуже відрізняються одна від одної – і за складом учасників, і за основними гаслами, і за настроєм. Ірина Бекешкіна дуже влучно називала ці хвилі: «Майдан-мітинг», «Майдан-табір» і «Майдан-січ».

 

Друге, що є дуже помітним, – різноманіття Майдану. Він об’єднував людей часом із протилежними поглядами: ми маємо інтерв’ю і з учасниками ліво-анархістських груп, і «Правого сектору». Попри все, в певний момент ці люди були об’єднані спільною метою, спільною ціллю, хоча насправді дуже часто їм було складно знайти спільну мову. Із цих інтерв’ю ми бачимо внутрішні протистояння і напруження всередині Майдану.

 

– У примітках згаданої книги зазначено, що живі інтерв’ю проводили до 18 лютого – тобто до початку штурму Майдану і масових убивств. Отже, замисел полягав у тому, щоб зафіксувати настрої Майдану, а не рефлексію майданівців на терор?

 

– Це теж. Ми фіксували реакції на побиття протестувальників, на силові сутички і перші вбивства на Майдані, на радикалізацію самого протесту.

 

Зізнаюся чесно: одразу після 18-20 лютого ми не могли проводити інтерв’ю на Майдані. Це дуже важко. Те саме, що підходити до людей на похороні і випитувати, що вони відчувають... Крім того, ми втратили нашого близького друга, нашого колегу Богдана Сольчаника, який був залучений до проєкту. Він створював історичні мапи для аналізу впливу змінних історичних кордонів на сучасні постави і саме його пам’яті присвячена наша колективна публікація.

 

Богдан Сольчаник на Євромайдані

 

– Ваша стаття у підсумковій книжці має назву: «Переосмислення української ідентичності на Євромайдані» (Renegotiating Ukrainian Identity at the Maidan). Що ви вкладаєте в термін renegotiation?

 

– Поняття ідентичності у соціальних науках є дуже складним, існує ряд теорій які взагалі його відкидають. Для мене ж найбільш плідною теоретичною рамкою була концепція Рональда Сані про ідентичності як тимчасові стабільності.

 

Ми завжди маємо множинність «я», множинність групових ідентичностей, множинність певних приналежностей, ієрархія яких може змінюватись залежно від зовнішніх обставин. Я хотіла подивитися на Майдан як на особливу комунікативну сферу, в якій відбувалося переосмислення того, що означає бути українцем.

 

Чому я вибрала цей підхід? Під час дослідження було дуже багато респондентів, які самі говорили: «Тут, на Майдані, я вперше зрозумів, що таке бути українцем»; «Я вперше відчув гордість за свою країну»; «Я ніколи про це не замислювався, але бути українцем для мене є дуже важливим»; «Я російськомовний, але тут я відчув себе українцем»»; «Я хочу тут залишитись, а не мігрувати – це моя країна». Я побачила, що Майдан став для них сферою, у якій поняття національної ідентичності актуалізувалось – нехай воно й не було основним мотивом вийти на протест. Майдан став тією особливою ойкуменою, в якій люди переосмислювали те, що для них означає бути українцем, взагалі, хто такі українці.

 

– Як змінювалася ідентичність Майдану з розвитком подій? Або навіть по-іншому: чи сама ідентичність окремих протестувальників впливала на те, коли ж саме вони виходили на протест – або на першій фазі (Угода про асоціацію), або на другій (побиття студентів), або вкінці (вуличні протистояння)?

 

– Щодо причин протесту, то соціологи в принципі не передбачали Майдану. Фіксувалось певне зростання протестних настроїв, проте у вересні 2013 багато хто з експертів здивувався б, якби хтось сказав їм, що дуже скоро розпочнеться  така потужна мобілізація. 

 

На той момент суспільство пережило низку фрустрацій через дії влади. Ми мали менші майдани: «Податковий майдан», «Мовний майдан», дуже важливою стала Врадіївка – про неї згадувало багато респондентів.

 

Відмова від Угоди про асоціацію сприймалася людьми як порушення певного суспільного договору: виявилося, влада може творити все, що захоче; ставало очевидним, що Янукович прагне узурпувати владу й перетворити Україну на другу Білорусь і стати другим Аляксандром Лукашенка.

 

Насиченість російської ідентичності серед респондентів (2013)

 

Важко сказати, чи саме ідентичність стала причиною виходу на Майдан. У цьому випадку йдеться про дуже складні категорії, між яким неможливо встановити однозначні кореляції. У свідомості людей не існує абсолютно чистих і ідеальних типів ідентичності, дуже часто йдеться про амбівалентні постави.

 

Коли респонденти описували самі себе, то вони насамперед наводили професійну ідентичність, сімейну ідентичність або ідентичність учасника Майдану, майданівця, котра стала дуже цікавим феноменом. А національна ідентичність проявлявся вже на глибшому рівні, коли ми запитували: що Майдан для вас змінив?

 

Але, очевидно, що у першій хвилі Майдану дійсно переважали протестувальники, для яких більшу вагу мав концепт Європи. Дуже часто люди говорили про цивілізаційний вибір між Європою і Росією, про те, що Янукович позбавляє українців європейського вектора розвитку.

 

До речі, цікаво що наші респонденти на Майдані недооцінювали ролі і впливу Росії на тогочасні події. Росія артикулювалась як ефемерний «інший», від якого ми намагаємося відійти, але не як  впливова сила чи загроза. Я далека від того, щоб у всьому бачити «руку Кремля», та вже пізніше ми дізнались, наскільки Янукович був зав’язаний на Росії: ті його таємні поїздки в Сочі чи в Москву, постачання світло-шумових гранат…

 

– У дослідженні фігурує ієрархія ідентичності, складена на базі багатотисячного опитування. Що показують результати опитувань?

 

– Ми запитували у людей, наскільки вони почуваються представниками тих чи інших соціальних груп, пропонували їм оцінити відчуття приналежності за шкалою від 1 до 5 балів. Ішлося не лише про приналежність до національної групи, а й груп, поділених згідно зі статтю, місцем проживання, поколінням, сімейним станом і так далі. Виявилося, що зросла насиченість української ідентичності. Відповідно, послабилася російська ідентичність, яка стала менш соціально бажаною через конфлікт з Росією.

 

Загалом ми бачимо стабільне зростання частки респондентів, які ідентифікують себе як українці, – до 88% у 2017 році. Втім, і у 2013 році цей показник був досить високим – 82%, без значних міжрегіональних різниць.

 

 

Важливо додати: ми в першу чергу говоримо про ідентифікацію з політичною нацією. Власне, у порівнянні з 2013 роком зросла важливість громадянських маркерів української ідентичності. Такі фактори, як повага до українського законодавства та інституцій, відчуття себе українцем (чи українкою) та готовність захищати Україну, виходять на перший план у порівнянні з етнічними маркерами – українським походженням чи україномовністю.

 

Цікаво, що ми не спостерігаємо посилення популярності європейської ідентичності після Євромайдану – цей показник в ієрархії ідентичностей залишається фактично на рівні 2013 року. Відчуття себе європейцем респонденти, в першу чергу, пов’язують з вищим рівнем соціального добробуту (66%) і вже потім – з верховенством закону (48%) і повагою до європейських цінностей та прав людини (34%). Це дані нашої найсвіжішої хвилі, за 2017 рік.

 

– Яка роль мови?

 

– Стабільно зростає частка респондентів, що виступають проти визнання російської мови другою державною – з 48% у 2013 році до 63% у 2017 році. Майже вдвічі впала частка респондентів, котрі називають російську мову своєю рідною, до 10%.

 

Однак це питання є складнішим, адже коли ми запитуємо про використання різних мов у спілкуванні з родичами, колегами чи друзями, то 25% респондентів використовує переважно російську мову, а ще стільки ж – обидві мови. При тому схвальне ставлення до двомовності на побутовому рівні зростає – у всіх регіонах, окрім Галичини. На офіційному рівні українці підтримують тезу, що українська мова мусить бути єдиною державною, а у приватній і робочій сфері фіксується прихильність, лояльність до двомовності.

 

 

– У своїх висновках ви зазначаєте, що Майдан одночасно став фактором єднання, але також і роз’єднання суспільства. Що мається на увазі?

 

– У дослідженні ми виявили значні тенденції до регіонального виключення. Коли ми запитували респондентів про те, хто, на їхню думку, виступає проти Майдану, то першою і найлогічнішою відповіддю, звичайно, були політики, режим Януковича. До речі, багато респондентів також називали і політиків-опозиціонерів, що віддзеркалювало протиріччя між громадським сектором Майдану і політиками зі сцени. Але дуже часто ми чули відповідь, що атагоністами є мешканці Донбасу. Респонденти нерідко відтворювали наратив, що це саме вони (мешканці Донбасу) і є винні в президентстві Януковича.

 

Сьогодні вже очевидно, що Майданові забракло комунікативної стратегії щодо мешканців Донбасу, і навіть ширше – мешканців півдня і сходу. Це дозволило російській пропаганді перехопити ініціативу і зображати Майдан так, як їй хотілося. Хоча, якщо ми подивимося на ті гасла, які висувалися на Майдані, – права людини, верховенство закону, боротьба з корупцією, чесні умови для бізнесу – то вони мали об’єднуючий потенціал для всієї країни.

 

– Ви зафіксували момент переходу Майдану у войовничий стан?

 

– Насильство на Майдані стало наслідком певного відчаю. У респондентів виникало багато різних емоцій з цього приводу, великій частині хотілось, щоб протест залишався мирним. Але вони визнавали, що вже не бачать інших методів боротьби, і продовжували приходити на Майдан, підтримувати його – попри амбівалентне ставлення до радикалізації протесту.

 

З іншого боку, особисто для мене найнесподіванішим результатом опитувань у період після Майдану є те, що, попри травматичний досвід російсько-української війни та окупації Криму, українське суспільство не радикалізується, не стає закритішим. Феномен, що його канадський політолог Лукан Вей назвав «плюралізмом за замовчуванням» (pluralism by default) для політичних еліт, залишається актуальним і для українського суспільства загалом. Це один із секретів відносної успішності української демократії на пострадянському просторі.

 

– Як сталося, що Майдан привчив учасників до гасла «Слава Україні! Героям слава!»?

 

– На мою думку, що відбулася певна баналізація цього гасла: його настільки часто вживали, що воно вже стало чимось щоденним. Я не вживаю слово «банальний» як щось негативне: є досить відома концепція банального або щоденного націоналізму Майкла Білліга, і найяскравішим прикладом є зображення історичних діячів на грошових банкнотах.

 

Ми запитували респондентів про це гасло у своїх інтерв’ю, і воно сприймалося досить позитивно, без напруження, при чому абсолютно різними учасниками, які також ідентифікували себе росіянами чи євреями.

 

А от гасло «Слава нації! Смерть ворогам!» виявилося контраверсійнішим. Багато респондентів говорили про те, що воно відштовхує, є занадто агресивним.

 

– Чи дійсно Україна стала більш «бандерівською»?

 

– Коли йдеться про підтримку УПА борцями за українську незалежність, то маємо деяке зростання. Якщо в 2013 році цю ідею підтримувало 32% респондентів, то в 2017 році – вже 47%. Попри все, це досі регіонально поділена пам'ять. Найбільший зріст відбувся, власне, в західноукраїнських регіонах: якщо раніше цю ідею підтримувала в основному Галичина, то зараз до неї доєднуються і Закарпаття, і Буковина. Підтримка визнання УПА потрохи зростає і в центральній Україні, але на півдні і на сході ставлення до цієї ідеї є негативним, так само, як і до постаті Степана Бандери.

 

– Як іще змінилася Україна, в контексті тих питань, котрі порушував Майдан?

 

– Напевно, найпростіше говорити про зовнішньополітичні орієнтації. Зростає частка людей, які бажають, щоб Україна стала часткою Європейського Союзу. Якщо у 2013 році цей вектор підтримували менше ніж третина респондентів, то у 2017 – близько 40%, і цей показник зріс майже у всіх регіонах. Разом із тим, ми бачимо, що в порівнянні з 2015 роком зросла частка тих, котрі вважають, що Україна має бути нейтральною і залишатися поза будь-якими об’єднаннями. Очевидно, грає свою роль відчуття фрустрації через війну з Росією, через те, що Захід недостатньо нам допомагає. Загалом, цю опцію найбільше підтримують на півдні і сході.

 

Найрадикальніше зменшилася кількість респондентів, які вважають, що Україні потрібно вступати в об’єднання з Росією. Якщо в 2013 році чверть респондентів підтримувала цей геополітичний вектор, то зараз їхня частка не перевищує 5% і є низькою у всіх регіонах.

 

У нашому соціологічному опитуванні ми зафіксували зростання дистанції до Росії як країни. Дедалі більше респондентів також підтримують тезу про віддаленість та відмінність російської культури від української. Водночас, соціальна дистанція до росіян, не кажучи вже про російськомовних українців, залишається дуже невеликою. Абсолютна більшість респондентів готові допустити їх в якості членів сім’ї, близьких друзів або сусідів.

 

– Яким виявився регіональний розподіл? В який бік цементуються розлами?

 

– У кожній із хвиль своїх опитувань ми опитали по 6 тисяч респондентів. Це дає нам дуже сильну оптику: ми можемо подивитися на громадську думку на обласному рівні.

 

Якщо говорити про спільні постави, то найстабільнішим регіоном була і залишається Галичина. Загалом, в Україні ми бачимо радше калейдоскопічну ситуацію: в залежності від того, яке питання ми ставимо, одна область може сильно відрізнятися від іншої, навіть сусідської. Наприклад, постава центрально-українських регіонів часто виявляється набагато ближчою до Закарпаття, ніж до сусідських західноукраїнських областей. Якщо дивимося на західну Україну, то маємо великі відмінності між Галичиною і Закарпаттям чи Буковиною. У ставленні до декомунізації Херсонська область – зовсім інша, ніж Миколаївська. Донецька область – зовсім інакша, ніж Луганська(соціологічні опитування у другій та третій хвилях проводилося на вільних територіях, – Z).

 

– Яким є нинішнє ставлення українців до Майдану?

 

– Ми фіксуємо певне зростання частки респондентів, які кажуть, що вони розчарувалися (від 24% у 2015-му до 29% у 2017-му) – ідеться про тих, хто підтримував Майдан під час самих подій, але не підтримує зараз. Відповідно, зменшується частка тих, які кажуть, що підтримували Майдан тоді і підтримують досі (від 44% до 35%).

 

Ставлення до Майдану у розрізі областей

 

Будь-яка революція, будь-які зміни – це спалах великих надій, які потім неминуче зазнають краху. Ми схильні ідеалізувати, уявляти собі, що все зміниться за один день, а насправді зміни потребують важкої щоденної праці. Очевидно, свій відбиток наклали і анексія Криму, і війна на Донбасі, які залишаються травматичними подіями для нашого суспільствата, сприймаються частиною суспільства як наслідок Майдану. Розчаруванням стало і те, що Майдан не породив своєї політичної сили. На Майдані були яскраві громадські активісти, але вони або відсторонились від політики, або розсіялися по різних партіях. Ми бачимо з останніх виборів, що запит на нові сили був дуже потужним – існувало очікування, що його задовольнить саме Майдан.

 

Думаю, найважливішим фактором розчарування є відсутність розслідування вбивств на Майдані. Скоро вже шоста річниця розстрілів Небесної сотні, а питань досі набагато більше, ніж відповідей.

 

– Що ви маєте на увазі, кажучи про колективну травму?

 

– Очевидно, що цей епізод насильства, першого кривавого протесту в історії незалежної України, травмував суспільство. Подальша медіатизація цієї травми теж була дуже сильною. Думаю, багато з нас досі не може без  сильних емоцій слухати «Пливе кача…» – перед очами одразу постають трагічні образи.

 

Через анексію Криму, війну на Донбасі ми постійно переживаємо ретравматизацію. Українське суспільство не мало часу пережити цю травму – за нею одразу прийшла наступна, а за нею ще наступна. Власне, так ми отримуємо суспільний розлад, який ще навіть не є посттравматичним, тому що травматизація триває.

 

– Який вплив непереосмислена травма має на суспільство? Чи впливає на процес формування ідентичності?

 

– Певним чином, травма може мати об’єднуючий потенціал. Колективне переживання чогось – воно теж творить спільноту. Але його потрібно пропрацювати. Очевидно, коли говоримо про країну, то мусимо розуміти, що наслідки будуть далекосяжні.

 

Насправді цих історичних травм в українців є дуже багато. Ми досі осмислюємо травму Голодомору, травму Голокосту, травми депортацій та примусових переселень... Насправді, після розпаду Радянського Союзу ці речі лише почали виходити назовні, але бачимо, що потрібні десятиліття, щоб люди це переосмислили, проговорили. Отож, важко передбачити, у що виллється переживання цієї травми, але важливо про це говорити і дослухатися до інших людей, створювати простори для проговорення їхніх досвідів.

 

– Вам не прикро, що Майдан забувається?

 

– Залежить, що мати на увазі під словом «забувається». З одного боку, соціологи дійсно фіксують певні зміни в оцінках Майдану. З іншого боку, спостерігаємо цікаву тенденцію: майже в кожному краєзнавчому музеї, в якому мені випадає нагода бувати, з’являються кімнати, присвячені Небесній сотні та воїнам АТО. Тобто в нашій інституційній культурній пам’яті – а не лише особистій чи комунікативній пам’яті – ця тема закарбовується.

 

Під словом «забуваються» я би мала на увазі відсутність правосуддя. Як на мене, в першу чергу ми повинні дати відповідь на це питання, яке і досі дуже болить: хто вбивав? – а вже наступним кроком має бути комеморація. Існує небезпека, що меморіалізація стане своєрідним заспокоювальним фактором для суспільства: «Ми не розслідували, але ми поставили пам’ятник…» Звичайно, одне не суперечить іншому, але правосуддя таки мусить перебувати у пріоритеті. Зрештою, саме встановлення правосуддя є одним із дієвих механізмів подолання колективної травми.

 

– Вам не здається, що вплив Майдану на теперішню Україну недооцінюють? Довкола відбувається купа процесів, які є непрямими наслідками Майдану. Президентом обрано людину з-поза системи, абсолютного новачка в політиці – хіба таке можна було уявити в 2013 році? Посилення впливу на владу, нові можливості контролю, вивертання чиновницьких кишень у деклараціях – це наслідки Майдану. Не хочеться говорити про війну, хоча і війна – це теж наслідок…

 

– Говорячи про війну, ми мусимо враховувати фактор військового втручання Росії, який зіграв фатальну роль. Попри це, ми бачимо, що очікування Путіна взяти під контроль весь південь і схід не справдилися. Все-таки внутрішня резистентність південно-східної України виявилася більш проукраїнською, ніж того очікував Путін. Мені здається, без російського втручання хвиля несприйняття зміни влади внаслідок Майдану рано чи пізно вляглася б.

 

Щодо нових засад політичної культури, я з вами абсолютно погоджуюся. Попри відсутність своєї політичної сили, Майдан породив дуже сильні громадські ініціативи, які залишаються сильним важелем впливу на владу. У нас з’явився  потужний волонтерський рух як результат активної мережевої діяльності Майдану.

 

Насправді збереження духу свободи, збереження живої демократії, яка робить українську політику абсолютно непередбачуваною, – це також один із наслідків Майдану.

 

Ми бачимо, що і Володимир Зеленський змушений прислухатися до голосу умовного Майдану. Президент розуміє, що якщо зі суспільством не говорити, якщо не пояснювати йому дії влади – зокрема щодо вирішення конфлікту на Донбасі, то можна опинитися в ситуації протесту.

 

Думаю, зараз ми десь трошечки боїмося можливого наступного Майдану, тому що розуміємо: якщо до нього дійде справа, це означатиме, що все дуже погано, і інших важелів впливу не залишилось.

 

– До речі, острах «третього Майдану» – він є раціональним висновком чи теж наслідком колективної травми?

 

– Думаю, в тому числі й колективної травми. Звичайно, в українському суспільстві є сили, постійно готові до протесту та активних дій. Але якщо говорити про потенціал масової мобілізації, то наразі настрої є дуже обережними. У свіжій пам’яті ще зберігаються жертви, є страх насилля і того, що протест може легко вийти з-під контролю.

 

Водночас, у людей також є відчуття сили, відчуття можливості впливу на владу – і це дуже важлива спадщина Майдану. Думаю, нам спільно треба дбати про розвиток інституцій громадського контролю над владою, а також прагнути до встановлення верховенства права і подолання корупції – тих вимог, які, власне, і висловлювала значна частина учасників Майдану.

 

Анна Чеботарьова під час презентації на Book Forum у Львові

 

ДОВІДКОВО

 

Міжнародний міждисциплінарний дослідницький проєкт «Регіон, нація та інше: iнтердисциплінарне та міжкультурне переосмислення України» об’єднав істориків, соціологів, антропологів, економістів, літературознавців та лінгвістів з України, США та низки інших країн.

 

У дослідженнях використовувалися як кількісні (статистичні дослідження), так й якісні (глибинні інтерв’ю та фокус-групові дискусії) методи.

 

Частину результатів дослідження можна переглянути на веб-сайті проєкту: uaregio.org

 

Збір глибинних інтерв'ю з учасниками Євромайдану координувався Центром міської історії Центрально-Східної Європи. Записи зберігаються в архіві проекту «Голоси спротиву та надії». Співкоординаторками проекту були дослідниці Анна Чеботарьова та Наталя Отріщенко. До проєкту долучилася низка українських науковців та студенти кафедри соціології Львівського національного університету. 

 

 

Розмовляв Володимир СЕМКІВ