Після крайнього поранення я написав, що повернусь. Писав не емоційно, а цілком прагматично – бо повертатися треба, адже ми у війні на виснаження, в якій кожен боєць на вагу золота. Для того, аби відновитися після важкого поранення, потрібно два компоненти: бажання і можливість. У моєму випадку перше було продиктоване необхідністю – бо, буду з вами відвертий, особливого бажання повертатись туди, де тебе постійно хочуть убити, де ти весь час знищуєш собі подібних(як не крути, хоч ми, звісно, і не браття з росіянами ніякі, але ж один біологічний вид), де постійно побутовий дискомфорт, обмеження на пересування і ще купа всього, чим супроводжується життя піхотинця, не було, та й бути не могло. Людина усе ж таки шукає безпеки і комфорту – проте складаються обставини, в яких і ризикувати доводиться, і з зони комфорту виходити.
старший лейтенант ЗСУ, командир роти “Гонор” батальйону “Вовки Да Вінчі” імені Дмитра Коцюбайла
Отож повертатися було треба, а повертатися на війну потрібно у боєздатному стані – і зробити це якомога швидше. Нагадаю, що поранення було важким – за прогнозами медиків від боєздатного стану мене відділяв щонайменше рік, а за песимістичного розвитку подій я до такого стану міг не повернутися ніколи. Для того, аби реалізувати такий амбітний план, та ще й у найкоротші терміни, потрібно було зрозуміти логіку процесу лікування і реабілітації й утілити це розуміння у практичні дії. Таким чином я довідався багато цікавого з царини травматології й реабілітації, а також запланував свої активності десь від п’ятого дня після операції.
У той час я вже був у Винниківському госпіталі, моїм лікуючим лікарем став чудовий спеціаліст пан Олексій Чапля, а реабілітологом – пан Михайло. Я зрозумів, що загоєння переломів стегнової кістки триватиме декілька місяців – два-три, може і довше, залежно від динаміки процесу. Для цього колінний суглоб знерухомили апаратом зовнішньої фіксації – то така собі залізна конструкція, що вкручується чотирма штирями у стегнову й гомілкову кістки. Така іммобілізація дає змогу кістці зростись у місцях перелому, але водночас тривале знерухомлення призводить до того, що суглоб втрачає свою функцію. Іншими словами, мене попередили, що після знімання фіксуючих елементів з ноги коліно не згинатиметься – а якщо я його не розпрацюю, то воно може не згинатись і до кінця життя.
З огляду на те, що боєздатний стан, до якого я прагнув, категорично несумісний з ногою, що не згинається в коліні, моїм першим і основним запитанням було – що і як я маю робити, аби привести ногу до робочої кондиції. Відповідь медиків була доволі очевидною: що скоріше почнеш реабілітацію, то більше шансів привести ногу до робочого стану. Виявилося, що робити це можна вже, тобто на п’ятий день після операції. І починати варто з піднімання ноги в різні боки, а також пересування коридором на одній (здоровій) нозі, опираючись на ходулі. Обмежень щодо кількості й тривалості піднімань ноги немає, як і дальності пересування коридором. Виявилось, що пропоновані вправи не лише сприятимуть очікуваному одужанню, а ще й мають знеболювальний ефект. Річ у тім, що два штирі у стегновій кістці – це не те щоб дуже боляче, але це весь час боляче. Такий собі постійний надокучливий біль, що минає лише після знеболення, та й то не повністю, або після виконання вправ (дам посилання на відео в інсті, де я ногу піднімаю з апаратом зовнішньої фіксації). Припускаю, що механізм отакого ефекту наступний: м’яз болить, бо постійно треться об штир у стегновій кістці – механічне подразнення призводить до постійного скорочення м’яза і, як наслідок, він дає ниючий постійний біль. Коли я виконував вправи з піднімання і відведення ноги, то доволі сильно напружував м’язи, адже тримав ногу в піднятому стані, аж доки з’являвся тремор від втоми. Таким чином я напружував і той м’яз, що терся об штир – а коли він рефлекторно розслаблявся, тоді отой ниючий постійний біль ненадовго зникав. За якийсь час процедуру потрібно було повторювати – за добу я міг робити таку процедуру з десяток разів.
З часом я вже виходив на вулицю, а ходулі замінив на милиці. Контрольні рентгени показували, що динаміка процесу позитивна – і за два місяці після поранення апарат зовнішньої фіксації замінили гіпсовим бандажем. Ще за два тижні гіпс змінився на корсет, і я на ділі побачив, що воно таке – коли коліно практично не згинається, а нога схожа на трішки зігнутий патик, який удвічі тонший за здорову ногу.
От у такому стані я і потрапив у реабілітаційний центр «Незламні» в місті Львові. По перше, там уже була гарна компанія – як ото мій побратим Василь з позивним Чучупак чи Володя з позивним … Моїм першим реабілітологом у «Незламних» був Денис – молодий, але вже з досвідом. З огляду на мої хронічні проблеми зі спиною (протрузії шийного, грудного і поперекового відділів хребта), я вирішив заморочитися реабілітацією і спини також. Денис такий запит зрозумів і радо згодився реабілітовувати мене комплексно.
Мої перші тренування тривали близько години і складалися зі загальних вправ на зміцнення м'язів грудної клітини і спини та вправ для ноги. Далі хвилин 15–20 – сеанс мазохізму, бо аби розпрацьовувати колінний суглоб, його буквально потрібно згинати через силу. Тобто реабілітолог тисне на гомілку зверху, намагаючись зігнути мою рівну в коліні ногу. Усе це супроводжується болем – і, як наслідок, моїми зойками. Я ніколи не встидався стогнати і зойкати, бо так біль переносити легше. А з огляду на те, що мене очікували місяці отаких екзекуцій, то я до процесу підійшов відповідально, дозволивши собі не бавитись у незламного кіношного героя, який без звуку витримує тортури, а бути самим собою зі стогонами і зойками – але при цьому за жодних обставин не пропускати жодного дня реабілітації й допрацьовувати вдома те, що пан реабілітолог мені рекомендував.
Поступово тривалість моїх тренувань зросла до двох годин, після яких ще були сеанси фізіотерапії, а далі я прямував у Центр ментального здоров’я на всілякі ментально корисні штуки – від консультацій з психологом до голкотерапії. Динаміка процесу була позитивною, але вкрай повільною. Так, за тиждень тренувань (понеділок – п’ятниця) кут згину в моєму колінному суглобі змінювався від одного до чотирьох градусів. З огляду на те, що мені потрібно було зігнути ногу від майже прямої (170 градусів, до повного згину – фактично нуль), то при навіть супероптимістичному розвитку подій за динаміки 4 градуси на тиждень я мав би розробляти ногу впродовж 42 тижнів, що становило майже рік. Рік на реабілітацію мене не влаштовував категорично – проте як це діло прискорити, я не розумів, тому діяв як завжди: роби що можеш і нехай буде, що буде.
Десь після місяця тренувань мій реабілітолог Денис звільнився і мною зайнявся мій давній приятель Олександр. З Олександром ми були знайомі ще зі студентських років, коли займалися східними єдиноборствами у підвалі другого гуртожитку Медичного університету. Сашко фактично жив у залі – перша група починала заняття о 9 ранку. Таким чином я практично поселився у «Незламних». На дев’яту я приїздив до лікарні, з 09:00 до 13:00 мої заняття проходили у залі. Вони тепер виглядали так: топтання на ролах і катання ролами по тілу, 30-хвилинна розминка з елементами йоги, комбінація вправ для розробки ноги, укріплення спини і грудної клітки, бій з тінню + робота на боксерському мішку (8 раундів), механічне силове прогинання ноги (хвилин п’ятнадцять), масаж тіла.
На масажі зупинюсь окремо. Річ у тім, що Олександр не тільки крутезний реабілітолог, а ще й чудовий викладач тої непростої науки, яка зоветься реабілітація. Так-от, навколо пана викладача завжди було чимало молодих і перспективних учнів та учениць, котрі допомагали в реабілітації. Щодо масажу був такий жарт: «Масаж, програма міліонера – робимо в чотири руки». Інколи бувала і «програма мільярдера» – то коли у шість рук. А якось мені поталанило отримати масаж у десять рук – тоді я пожартував, що то «програма ЗСУшника» (непогана метафора, коли у твоїй країні «програма мільярдера» – масаж у шість рук, а «програма ЗСУшника» – у десять). Після залу я прямував на фізіопроцедури, далі обідав і йшов у Центр ментального здоров’я.
У цей час держава ще платила мені по 100 тисяч гривен, я ж, своєю чергою, ставився до лікування і реабілітації як до роботи, працюючи з 09:00 до 18:00, а інколи й довше. Результат не забарився – за три місяці інтенсивної реабілітації нога вже згиналася на 90 градусів, а отже я зміг помаленьку бігати невеличкі дистанції. Правда, ще був несподіваний новорічний епізод моєї реабілітації, коли через один невдалий крок я підслизнувся і «хруснув» ногу. Боявся, що наробив біди і моя реабілітація пішла геть не за планом. Та виявилося, що я прискорив одужання аж на цілих 12 градусів. Отже, я вже пройшов пів шляху – тепер потрібно було не зупинятись і десь під травень місяць вийти у бойові кондиції.
Життя, як звикло, мало на мене свої плани, і потрібних трьох місяців на завершення реабілітації у мене не було. Річ у тім, що я отримав пропозицію очолити роту «Гонор» від свого друга Філі, котрий очолив батальйон «Вовки Да Вінчі». Це змінило не лише мої плани реабілітації, а й плани на війну. Адже я планував повернутися на посаду командира взводу у складі роти «Гонор» батальйону «Вовки Да Вінчі», планував, що впроваджуватиму інновації, а саме наземні роботизовані платформи силами свого взводу. Зараз же виявилося, що я відповідатиму не за взвод, а за роту, інновації ж залишаються актуальними, але моя відповідальність – це не інноваційний взвод, а інновації в роті, що діє в інтересах батальйону. Іншими словами, масштаб задач змінився – а зміна масштабу задач неминуче веде за собою зміну плану дій. Якщо раніше мені потрібно було знайти людей, технологій та ресурсів з розрахунку на один взвод, то тепер ця ж задача масштабувалася мінімум втричі, але до неї ще додалось адміністрування (включно з юридичною складовою), планування і реалізація навчання – ну і, зрештою, ведення бойових дій рівня роти.
Окрім цього я залишаюсь відповідальним за інновації в батальйоні. Залишаюсь не тому, що мене призначили, а тому, що так потрібно, адже інновації – це врятовані життя моїх бійців і знищені ворожі сили і засоби. Проблема з інноваціями в тім, що їх потрібно знайти, відшукати на них кошти, навчитися їх, інновації, використовувати (а подивитися бодай якусь методичку неможливо, бо ж на те вони й інновації, що їх раніше ніхто не використовував). Тобто окрім того, що мені потрібно інновацію знайти, відшукати на неї кошти, навчити людей – мушу включити цю інновацію в чинний протокол ведення бойових дій, і зробити це потрібно так, аби та інновація не створювала моїм бійцям головного болю, а навпаки спрощувала виконання бойової задачі. Очевидно, що за такої конфігурації мої реабілітаційні задачі відійшли на другий план.
Тож із березня місяця я нечасто потрапляв до залу – не частіше двох разів на тиждень, решту намагався допрацьовувати вдома або там, куди я потрапляв у пошуках людей, технологій та ресурсів. Мені поталанило, що кістяк моєї роти складали бійці, з котрими ми воювали пліч-о-пліч попередні роки. Тепер стояла задача делегування повноважень і пошуку людей, технологій та ресурсів. З делегуванням було нескладно – два мої заступники, Дєд і Дира, фактично взяли на себе всю роботу на полігоні ще до того, як я юридично оформив папери щодо свого переводу, військово-лікарської комісії тощо. Іншими словами, процес підготовки тих, хто вже висловив бажання воювати у нашій роті, почався без моєї безпосередньої участі. Паралельно з цим я їздив містами й підприємствами в пошуках добровольців, також постійно давав розгорнуті інтерв’ю в медіа, аби мати у підрозділі мотивованих бійців. Благо, система рекрутингу працювала за допомогою рекрутингових центрів, і моя задача була в агітації – далі процес відбору й бюрократії працював без моєї безпосередньої участі, що вивільняло час для пошуку людей, ресурсів і технологій.
Так сталося, що ми були одними з перших, хто почав застосовувати й агітувати за застосування наземних роботизованих комплексів (НРК). Так я став частим гостем на всіляких виставках НРК, а мій побратим Борсук фактично взяв адміністрування процесу впровадження на себе. Пан Борсук жив на полігоні й відбирав мотивованих і перспективних бійців, котрі горіли ідеєю роботизації. Тих, кого відбирав Борсук, уже готували за новою, адаптованою під НРК програмою. Я ж у цей час шукав ресурси. Річ у тім, що війна – це дорого, а війна інноваціями – це дуже дорого. Більше того, годі очікувати, що інновації тобі дасть держава, оскільки звичний юридично регламентований шлях потрапляння інновацій від ідеї до бойового використання вкрай довгий – і, щиро кажучи, на нього в держави просто немає ні грошей, ні часу. Я кажу про всілякі науково-дослідні інститути, які мали би придумати якусь новинку, далі розробити дослідний виріб, показати його військовим (військові дали б згоду на тестування), тоді тестувати його на полігоні; далі – включення інновації у військову доктрину. А потім військове замовлення, виготовлення – і рочків через десять виріб потрапить у Сили оборони. У нас цих десяти рочків немає, тому ми діємо простіше: формуємо запит для розробників (вони ж, зазвичай, і виробники), спільно з виробником шукаємо гроші на закупівлю необхідних компонентів, далі отримуємо виріб, тестуємо його на полігоні разом з розробниками, працюємо над усуненням недоліків (боєць, який воюватиме тією чи іншою інновацією, контактує з групою розробників у режимі 24/7), далі виріб стає на бойове чергування. Такий підхід до справи, звісно ж, скорочує час із десяти років до декількох місяців, але потребує від нас самостійних рішень (використання у бойових умовах нового засобу – це завжди ризик) і власних ресурсів (гроші на інновації мусимо знаходити самі). Благо, в Україні ніхто з командування не займається самодурством, забороняючи нам ризикувати і експериментувати, а небайдужі громадяни донатять на наші експерименти, ризикуючи власними грошима. Зрештою, в цій конструкції взаємодії між фронтом і тилом усе чесно: ми, військові, впроваджуючи інновації, ризикуємо своїм життям, у перспективі рятуючи наші ж життя, – тил ризикує власними коштами, у перспективі рятуючи наші життя і нашу спільну країну. Як кажуть бізнесмени, «win-win strategy».
Отож, я повернувсь. Повернувсь у легендарний батальйон «Вовки Да Вінчі» командиром рідної мені роти «Гонор». Повернувсь тоді, коли батальйон на бойовому злагодженні. Тобто я маю час і натхнення підготуватися до повернення на фронт так, аби воно було смертельним сюрпризом для нашого ворога. Для цього мені потрібна ваша допомога. Якщо ви готові тримати зброю (у тому числі й інноваційну) у руках – ласкаво просимо до товариства. Якщо ви можете допомогти ресурсами і технологіями, то ми будемо дуже раді чесній співпраці: з вас – засоби, з нас – знищені окупанти.
Слава Україні!
27.03.2024