Роман Федорів якось назвав його художником місячної ночі... На 77 році життя не стало львівського митця Ярослава Крука.
Хто знає справжній мистецький Львів, не міг не знати художника Славка Крука. Певно, людину богемнішу слід було ще пошукати. Химерний, стихійний, розбурханий, незалежний, протестний і не від світу цього. Людина поза віком і поза часом, велика дитина, вразлива і вкрай чутлива, яка завжди намагалася приховати свою тонкість під навмисною показною грубістю, недбальством, потоком ненормативної лексики і вар'ятською поведінкою. Але Славка можна було любити лише саме таким, яким він був. Саме за його справжність і складність натури, за його талант і душу, яку треба було вміти відчути.
Пам'ятаю його майстерню на площі Ринок на стриху в будинку, здається, під номером 5, куди провадили рипучі старі дерев'яні сходи. Біля дверей на гвіздку завжди були припасовані клаптики паперу і висів олівець, прив'язаний шворкою, аби відвідувачі, не заставши художника в майстерні, могли залишити записку. Декому, очевидно, це ніяк не вдавалося – застати Славка, бо не кожному мав бажання відчинити, тому вже не на клаптику паперу, а на самих дверях з'являлися обурливі й образливі написи, часом філософські висновки, а то й погрози... Його майстерня здавалася окремим світом, відірваним від метушливої приземленої дійсності. Там пахло фарбами, панував домашній і творчий затишок серед безліч картин, рамок, олівців, тюбиків фарб, пастелі, книг, побутових речей, кухонного приладдя обік на пічці, де готувалася їжа, – гармонія хаосу і ладу... Зі стриху можна було дістатися на дах і, частуючись, розклавши закуски і напої на димарі, споглядати місто з пташиного лету...
У Славка часто збиралися музиканти, актори, літератори, артисти з Опери, якісь чиновники, які полюбляли замовляти свої портрети... Приходили туди й вуличні дівчата, які слугували йому моделями-ню... Часто в кав'ярнях він підходив до жінок і пропонував когось із них намалювати, чиє обличчя було йому цікавим. Отримавши згоду, розкладав там же на столику свою торбу, чомусь знімав при цьому задля зручності черевики, виймав папір, зо три десятки простих олівців і неспішно починав їх гострити ножичком. Років із двадцять тому його часто можна було здибати у львівських кнайпах у центрі, десь в театрі або – раптом в редакції “Літературного Львова”, де завжди малював... Часом можна було спостерігати, як він малює, і це було ціле магічне дійство. Пам'ятаю, як він малював мене: його погляди, спрямовані на обличчя, здавалося, бачили щось поза моїми рисами й очима – якісь мої внутрішні потаємні глибокі світи, від чого на мить ставало ніяково, а за хвилю звикалося, і мої очі вже дивилися на нього відкрито... Славко переважно волів малювати когось за власним бажанням. І якщо це часом було чиєсь замовлення, і він погоджувався задля заробітку, то, бувало, страждав від цього, бо «не йшло» і жодного задоволення з того примусу не мав.
Пам'ятаю його химерні родинні оповідки, трохи містичні й доволі колоритні, які любив розповідати, його особливий грубуватий гумор, від якого не стримувала реготу... Історію, приміром, про те, як він протягом тижня, день у день, перебуваючи в Ленінграді, приходив у Ермітаж подивитися полотно Карла Брюллова « Останній день Помпеї» – і споглядав його годинами, затамувавши подих, чим викликав підозру у працівників музею. Це від нього я почула цікаву думку, що полотно Тараса Шевченка «На пасіці» є імпресіоністичним...
Пам'ятаю, як якось потрапила з ним і з солістом Львівської опери Степаном Тарасовичом на концерт Кубанського хору. І як наприкінці однієї української народної пісні, виконаної розкішним жіночим голосом, пошпортавшись у торбі, він витяг яблуко і заходився щосили шматувати його зубами, чим викликав подивовані й обурливі перезирання тих, хто сидів поруч, – і ніхто не розумів, що так він лише тамував свою вразливість, аби не заплакати від пісні... А якось під час однієї оперної вистави, буквально з перших тактів музики, таки не стримався... «Так давно не чув музики і не був у театрі...» — шепотів, втираючи сльози. Під час вистав у темному залі теж нерідко починав малювати. Він взагалі дуже любив малювати саме у темряві, вночі. Можливо, тому тяжів у своїй творчості до темних кольорів та барв. Недарма якось письменник Роман Федорів назвав його художником місячної ночі. Може, саме тоді відкривалося у ньому якесь особливе бачення, приходило сокровенне натхнення?.. А може, так він проникав у якісь паралельні світи, які відчув колись, переживши клінічну смерть? Напевно, його надихали не лише музика і дійство на сцені, а й сама атмосфера в залі, обличчя людей, звернені в іншу реальність... Славко полюбляв бувати в Опері, лише одного разу його туди відмовлялися впустити, коли якось улітку причимчикував у театр босий. Упертому охоронцю на службовому вході він обурено вигукував, що нема такого закону кудись не пускати босу людину! Такого оригінала ще слід було пошукати...
Завжди мене вражала Славкова свобода. І часто це викликало моє захоплення. Свобода митця – що може бути важливішим і натхненнішим? Він завжди дуже пишався тим, що не є членом Спілки художників, і по-хлопчачому зухвало, незалежно, ніби недбало кидав виклик усім цим усталеним суспільним правилам поведінки, пристойності, моральності передовсім своєю ненормативною лексикою і грубувато-вульгарними манерами. А насправді саме так завжди протестував проти фальші, снобізму і штучності, а ще приховував свою ранимість...
Був надзвичайно оригінальним у своєму малярстві, ні на кого не схожим. Ще за часів студентства в Інституті прикладного та декоративного мистецтва йому пророкували велике майбутнє легендарні художники Роман Сельський, Зеновій Кецало... І хоч мав за життя небагато виставок, але творчість його знали. Я дуже любила його портрети, виконані вуглем, олівцем чи пастеллю, в яких так тонко вмів передати сутність людини десь у погляді очей, в штрихах невловимості рис; магію оголеного жіночого тіла; пейзажі у теплих і темних, брунатно-пастельних барвах – вихрясті, теж наче розбурхані й таємничі, як і він сам, а ще з якимсь ледь відчутним звучанням самотності, що вкладалася в його пензель і фарбу, вилившись з нутра. Бо Славко, попри свою відкритість, товариськість і сумбурну купу друзів, знайомих, все ж залишався загадковим самітником, який полюбляв несподівано й надовго зникати, тікаючи від метушні і марнот великого міста, щоби якийсь час перебувати в своєму світі, начерпатися небесної сили й творити там, у своїх Брюховичах, у старій хаті на Круковій горі. Саме там, розповідав, і зберігалося понад дві тисячі його полотен, серед яких були й такі, які, можливо, хтось вважав би незавершеними, але художник трактував їх інакше – полотна з недосказаністю, створені в пориві. Адже для Славка творчість була стихією процесу, польотом, свого роду екстазом... Саме там, у рідній місцині, мав змогу ріднитися з природою, блукати полями, йти у ліси, аби послухати дерева – бо казав, що вони мають серце... Певно, тоді й зринали у нього образи, що згодом рясно виливалися на полотна. Невимовно вражало те дивовижне поєднання якоїсь глибокої прадавності його духу, який немов прожив сотні тисяч століть, і нутра дитини, яка ще нібито зовсім й не жила... Часто розхристаний, в недбалому, дуже скромному одязі, він залишався байдужим до побуту, матеріальних благ, успіху, визнання, слави.... Провадив життя спартанця-філософа, митця, який знає про важливе. Бо ніщо йому не потрібно було так, як лише малювати...
15.04.2024