У своїй автобіографії «З катакомбної Церкви до лабіринту свободи» відомий католицький богослов сучасності о. Томаш Галік зазначив, що у світ віри він увійшов через двері літератури. Вісімнадцятирічним юнаком, який виростав у сім'ї чеських інтелектуалів у часи комуністичної Чехословаччини, він захопився романами Ґрема Ґріна, Генріха Белля, Франсуа Моріака та Джорджа Бернаноса. Ця стежка врешті-решт привела його у підпільну Церкву, в якій він і розпочав своє служіння як римо-католицький священник. Багато років опісля, під час нагородження його Темплтонською премією, о. Галік відзначив, що один із цих романістів — Ґрем Ґрін — продемонстрував йому парадоксальний аспект християнства, особливо відзначивши його книги «Сила і слава» та «Брайтонська гора».
Ґрін, без сумніву, є знаним в Україні автором. Проте кількість його книг, виданих українською, таки бажає кращого. Лише незначне число його творів були перекладені у радянський період і з’явилися друком окремими виданнями чи на сторінках журналу «Всесвіт». Така ж тенденція збереглась і після проголошення Україною незалежності.
Про переклад згаданої о. Галіком «Сили і слави» в радянський час не могло бути й мови. Промовисте «пояснення» цього знаходимо в україномовній біографії Ґріна «Я не вигадав цей світ…» (Київ, 1969) авторства Ніни Соловйової, яка у своїй розвідці нарікала на «нерозуміння Ґріном суті революційної боротьби мексиканського народу».
Проте саме ця книга займає чільне місце у творчості автора. Ґрін написав її у 1940-му, і вже за рік книгу відзначили поважною літературною нагородою Великобританії — Готорнденською премією. А у 1947-му за мотивами «Сили і слави» зняли фільм «Утікач», де головну роль зіграв оскароносний Генрі Фонда. Книга вважається одним із найвидатніших «католицьких» романів у світі, а в 2005-му журнал «Time» включив її у сотню найкращих англомовних романів з 1923 року. Мабуть, символічно, що у 2024 році український читач нарешті отримав змогу прочитати цей твір своєю рідною мовою у перекладі Марини Білоноги. Книга вийшла у видавництві «Свічадо».
Парадоксальність «Сили і слави»
Читач оцінить те, що свою драматичну оповідь письменник назвав словами із славослів’я, яке промовляють наприкінці Господньої молитви: «Бо Твоє є Царство, і сила, і слава на віки віків, амінь». Адже це історія про мексиканського священника, за яким полює поліція, реалізуючи антиклерикальні закони, ціллю яких було знищення Католицької церкви. І ця історія так само далека від тріумфальності, як образ її головного героя від чеснотливих «суперменів» із життєписів святих. Головний герой «Сили і слави» — боягуз, алкоголік, а в одному з сіл росте його незаконно народжена дитина. Цей священник — як звір, запах якого вже вчули хорти, а він на своїй потилиці відчуває подих мисливця. Моментами він навіть молиться за те, щоб його упіймали, аби страждання нарешті припинилися: «Він почав молитися (…), повторюючи ще досі важким від бренді язиком: "Нехай мене спіймають… Нехай мене спіймають". Намагався втекти, але був рабом свого народу, наче король якогось племені у Західній Африці, якому не можна було навіть лягти й відпочити через страх, що попутний вітер перестане дути». Проте почуття обов’язку знову і знову змушує цього безіменного священника йти за паствою і вділяти Таїнства. Адже інших священників там просто не залишилось.
Ґрем Ґрін повів читача шляхами скитань «священника-віскі», як він сам його називає. Його втеча є не тільки порятунком від лабет поліції, це також втеча від себе самого: від свого минулого і від теперішнього. В невеликих зупинках цього психологічного трилера священник поринатиме у спогади, які показують нам ширшу картину траєкторії його руху життям. Він згадує, що «ненавидів бідність не менше, ніж злочин», а тому подався до семінарії. З рукоположенням отримав і забезпечення, і статус. Люди цілували його руку в бавовняній рукавичці, а він хихикав і проповідував про речі, яких сам не розумів. Дрімаючи на земляній лежанці в закинутій лісовій хижі, падре згадував себе на світлині, зробленій під час святкування десятиріччя його свячень. Він був «вгодованим, моложавим священником, який стояв, простягнувши владним жестом пухку руку, а його язик з насолодою вимовляв слово "губернатор"». Тоді він ненавидів своє кругле обличчя. Сам собі нагадував клоуна, в той час як йому хотілося мати аскетично-шляхетний вигляд. Що ж, за час гонінь риси його обличчя загострилися і воно вже не мало самовдоволеного виразу. Десь поділася барокова мова проповіді. Пласкі слова про убогість і страждання, які колись артистично лилися з його вуст, набули свого обʼємного значення в порепаних рельєфах його рук і в неспокійному погляді, що виказував самозневагу і розпач. Виснажений фізично і морально священник заледве сповняв свої обовʼязки сповідника. Колишня самовпевненість поступилася усвідомленню власної слабкості. Слабкості як служителя Церкви, як людини, і… як батька.
Кадр із фільму "Утікач"
Здавалося б, до всіх страждань годі було додати ще щось. Проте поруч із зовнішніми переслідуваннями священник переживає також важкі внутрішні муки: «Сім років тому впродовж п'яти хвилин вони були коханцями, якщо можна так назвати стосунки, в яких вона жодного разу не назвала його на імʼя: для неї це був просто випадок, подряпина, яка швидко гоїться на здоровому тілі. Вона навіть гордилася, що була коханкою священника. Він сам ніс цю рану, наче весь світ тоді для нього помер». Проте він не відчував відрази до свого гріха. Навпаки — любив його. Зі щемом і великою ніжністю він згадує обличчя своєї донечки Бригітти. Це водночас приносить йому і великий біль, адже він цілковито безпорадний, щоб захистити її від навколишнього світу, який вже поставив на ній свій брудний відбиток.
Оголошений поза законом священник змушений постійно втікати. Обнадійливою виглядає перспектива потрапити хоча б в інший штат, де ставлення до віруючих більш поблажливе. Проте навіть це йому не вдавалося: «Його спробам втечі бракувало рішучости через його гордість — гріх, через який впали ангели. Коли він залишився єдиним священником у цілому штаті, його гордість зросла ще більше. Вважав себе відчайдухом, який несе Бога, ризикуючи власним життям, і одного дня на нього чекає винагорода… "О, Боже, прости мені, — молився у напівмороці, — я горда, хтива, жадібна людина. Я надто любив владу. Мученики — це ті, хто захищає мене своїми життями. Вони заслуговують, щоб ними опікувався мученик, а не такий, як я, який любить не те, що треба. Може мені краще тікати — якщо я розкажу світові, як тут насправді, можливо сюди пришлють якогось доброго священника з вогнем любови у серці…"»
Антагоністом священника-втікача, від якого тхне перегаром, є самодисциплінований і підтягнутий лейтенант поліції, який затято постановив собі знищити всіх до останнього падре у своєму штаті. Він ідеаліст, який вірить, що марксистські ідеї здатні зробити народ щасливим. Щоправда, його любов до людей незмінно супроводжується руків'ям револьвера в його долоні. І він не моргнувши оком бере по заручнику із села та вбиває їх, щоб спонукати священника здатися.
Лейтенант з огидою згадує про корумпований клир, коли дивиться на світлину із падре, на якого полює: «Фотографія була нечітка і поплямлена, але на ній можна було розгледіти добре виголене й напудрене обличчя, непомірно гладке, як на його вік. Надто рано прийшли до нього блага цього світу: повага, оточення, забезпечений добробут. Банальні релігійні фрази, жартики для полегшення собі справи, готовність приймати від інших вияви пошани… щаслива людина. Вроджена ненависть, яку собака відчуває до іншої собаки, заклубочилась у нутрощах лейтенанта».
Пізніше, коли поліцай таки дістанеться до втікача і перечікуватиме з ним зливу в облупленій сільській хатині, він спитає його прямо в очі: «Скажи мені таке: що ви зробили в Мексиці для нас? Чи казали ви поміщикові, що йому не можна знущатися зі своїх селян? О, так, я знаю, може, в сповідальниці й казали, та це ваш обов'язок — одразу про все забувати. Потім ви виходите з церкви і йдете обідати з ним, і ваш обов'язок змушує вас не знати про те, що він замордував якогось селянина».
Відверто кажучи, зауваження досить справедливе. Адже завжди, коли Церква зростається з владою, укладаючи шлюб «трону і вівтаря», вона губить те, заради чого покликана. А проголошена нею звістка про Добру новину втрачає свою вірогідність. Тож окрилений революційними ідеями лейтенант вірить, що йому і його партії під силу нагодувати голодних, дати молодому поколінню «раціональну» освіту і загалом позбавити страждань. Він з ніжністю дивиться на дітей, що гасають по вулиці. Привітно реагує на їхню увагу і навіть дає побавитися своїм револьвером. А коли у поліційному відділку на нього наткнувся священник-утікач, якого прийняли за звичайного пʼяницю, то лейтенант, помітивши його убогість, дав йому 5 песо.
Це дуже сильний за своєю символічністю момент. Пʼять песо було сумою, яку отець отримував за відправу Меси. А тут він дістав їх після проведення ночі у вʼязниці, де перебував у тісній камері, дощенту набитій людьми. Там смерділо немитими тілами і фекаліями, а якась пара в кутку гучно віддавалася тілесним утіхам. Серед цього всього у камері виявилася одна побожна жінка. Вона не могла стримати своєї відрази від отих всіх навколо. Вона ж бо, на відміну від убивць, злодіїв і шльондр, потрапила до буцегарні за зберігання «хороших книг», себто релігійної літератури. Побожна жінка хотіла, аби священник зупинив стидомирників, які не зважали на інших. Її зверхність та самовдоволеність спонукала падре зізнатися, що він і сам грішний, що має дитину, а всі тут люди є «співбратами по увʼязненню». Для «правильної» вірянки такі слова спричиняли справжній «розрив мозку». Тому вона погрожувала донести єпископу на ганебну поведінку священника. Єпископу, який знаходився далеко звідти, «в одному з тих потворних і благочестивих домів, де повно образів і побожних картинок, і відправляв месу щонеділі біля катедрального вівтаря».
Свої пʼять песо від лейтенанта священник отримав після того, як після ночі у вʼязниці відбув покарання — вичистив відра з екскрементами вʼязнів. Пʼять песо не за службу у блискучих шатах серед запаху кадила, а пʼять песо як милостиня убогому.
Йдучи крок в крок крізь роман із мексиканським падре, читач стає свідком його глибокої внутрішньої трансформації, яка наприкінці вражає навіть мисливця за його головою. Їхнє вимушене спільне перебування потягнуло за собою розмову. Священник уже не виглядав як самовпевнений служитель культу із заготовками спрощених відповідей на складні питання. І його смирення не було на кшталт тих, що звучать напередодні Великого посту: «Простіть мене грішного». Смирення священника-віскі — це упокорення людини, яка достатньо пізнала свою слабкість, щоби збагнути масштаби Божої сили і благодаті у своєму житті. Що, власне, і є основним парадоксом християнської віри.
Усвідомлення власної немічності і численні падіння здатні розчавити людину. Це велике розчарування в собі часто сковує людину по руках і ногах та робить неспроможною далі рухатися життям. Дивовижно, але попри свої падіння, священник із «Сили і слави» наважувався йти до вмираючого злочинця, щоб сповнити свій обовʼязок і відпустити йому гріхи. Це глибоке зміщення фокусу із своїх слабкостей на Божу силу, яка присутня в Таїнствах. І це воістину справжня відвага — попри свою велику немічність вірити у Божу любов, яка покриває все.
Не геройський герой
Цікаво, що Ґрем Ґрін пішов важчим шляхом і не обрав головним героєм для свого роману персонажа із чітко зрозумілою історією мучеництва і свідчення віри. Адже історичним тлом його твору стали події в Мексиці у першій половині ХХ століття, де на хвилі революції суспільні реформи все більше набирали антирелігійного й антицерковного характеру. Аж доки не були прийняті закони, які відкрили двері для жорсткої розправи над усіма аспектами релігійного життя: церковне майно націоналізували, храми сплюндрували і закрили, священників переслідували і вбивали або схиляли до співпраці, спокушаючи державною пенсією чи можливістю одружитись. Тих, хто чинив опір, страчували. За наявність релігійної літератури чи атрибутики зубожілих людей змушували платити штрафи чи гарувати у тюрмах. Це спровокувало повстання, яке тривало три роки — з 1926 по 1929-й — і увійшло в підручники з історії під назвою «Крістіада» (походить від гасла повстанців «Viva Cristo Rey!» — Хай живе Христос Цар!), а самих повстанців називали «крістерос».
Спершу віряни намагалися чинити мирний опір: писали петиції, здійснювали бойкоти. Навіть в числі української газети «Америка» від 10 серпня 1926 року, яка виходила у Філадельфії, писалось, що «бойкот оповіщений католиками в ціли оборони свободи віри показується сильніщим, ніж признають урядові звіти. /…/ На чолі акції стоять католицькі жінки, убогі й богаті /…/. Найбільше терплять склепи з одягом і білєм, бо жінки не купують нічого».
Кадр з фільму "Битва за свободу"
Але ця стратегія не дала бажаного ефекту, а тому незгодні почали вдаватися до спорадичних повстань, які згодом переросли у громадянську війну, під час якої з обох сторін сумарно загинуло близько 90 000 людей. У 2012 році події тих років, можливо з дещо надмірним пафосом, були представлені у фільмі «Битва за свободу». Англійська назва його «For the Greater Glory» неприховано відсилає до твору Ґріна. Стрічка, між іншим, розповідає історію чотирнадцятирічного Хосе Санчеса дель Ріо, прапороносця крістерос, якого вбили через те, що він відмовився зректися своєї віри, і якого у 2016-му визнано святим Католицької церкви. У фільмі показано ще одного тогочасного героя — священника Хосе Реєса Вега, який був одним із генералів крістерос. Може, й не претендент на канонізацію, відповідно до традицій Католицької церкви, але безумовно яскрава постать для роману.
Хосе Санчес у віці 14 років був у лавах повстанців. Це фото зроблене 1928 року.
Без сумніву, в такі періоди історії завжди було чимало людей, готових віддати своє життя за віру і переконання. Принагідно варто згадати, що українцям це знайомо не менше, ніж мексиканцям, оскільки в радянські часи Українська греко-католицька церква була найбільш переслідуваною релігійною спільнотою в цілому світі та дала людству чимало мучеників за віру.
Отож історії відважних мексиканців Ґрін добре знав. Також йому був відомий їхній контекст, оскільки він провів у Мексиці кілька місяців у 1937–1938 роках, про що написав книжку дорожніх записок «Беззаконні дороги» (The Lawless Roads). На той час революція вже закінчилась, хоч місцями ще продовжувалися зачистки крістерос.
Під час подорожі Мексикою Ґрін побував у штаті Табаско, де раніше губернатором був Томас Ґаррідо Канабаль, котрий став прототипом лейтенанта у «Силі і славі». Канабаль був відомий своєю вдачею тирана й одержимістю супроти Церкви. На його фермі тварини мали імена Бога, Марії, Христа і Папи. Своїх дітей він нарік Леніном і Люцифером. Та найгіршою була жорстокість, з якою діяв Канабаль. Створивши загони так званих «червоносорочечників», він чинив розправи над усіма й усім, що мало релігійний характер. Його метою, як він сам вважав, була побудова нового суспільства, вільного від «забобонної релігійності».
Фото блаженного о.Мігеля Про, зроблене безпосередньо перед його розстрілом 23 листопада 1927 року
У своїх подорожніх нотатках Ґрем Ґрін згадує ще одну історичну постать — єзуїта Міґеля Про. Який, як виглядає з різних оповідей, був ще той авантюрист: він уміло вислизав з рук поліції, неймовірними способами діставав кошти сімʼям, які голодували, і підпільно служив меси. Проте у 1927 році падре Про таки схопила поліція і, звинувативши у замаху на президента Мексики, його розстріляли без суду і слідства. Свою смерть священник зустрів стійко і героїчно. Він відмовився від пов'язки на очах, розкинув руки у вигляді хреста і, дивлячись в очі своїм убивцям, вигукнув: «Viva Cristo Rey!» Через багато років Святий Престол проголосив Міґеля Про блаженним.
Але й отець Про не став прообразом для головного героя роману «Сила і слава». Натомість Ґрін зібрав його з різних оповідей, які почув від людей, подорожуючи Мексикою. Це й історія священника, який місяцями переховувався у лісі, і розповідь про падре, який був настільки пʼяним, що при хрещенні дав хлопчикові дівчаче ім’я. Ось такий, зітканий з реальних історій, образ, а не причесане житіє святого, є одним із найсильніших аспектів твору. Напевно, якби автор писав свою книгу в Лондоні, попиваючи чай з молоком із вишуканої порцеляни, результат був би не наскільки яскравим. Подорожуючи нетуристичними місцями, Ґрін побачив жахаючу злиденність звичайних мексиканців. Мандрівки поромом у спільній з іншими пасажирами каюті і з туалетом, який не чистили кілька рейсів поспіль, ночівля в хатині зі щурами, котра належала біднякові, який з харчів міг дозволити собі лише каву, допомогли Ґрінові збагнути, наскільки складно людині здійснювати вибір в граничних умовах існування. Звісно, він міг завжди сісти на пароплав і відбути додому, а тому такий досвід «із запобіжником» є завжди обмеженим, і людина все одно залишається глядачем та ніколи не здатна пізнати всю глибину переживань того, хто страждає. Це все одно, що намагатись пізнати досвід безхатченка, знаючи, що в тебе є квартира. Проте Ґрін прагнув пізнати цю глибину максимально і щиро. Завдяки цьому досвідові терпіння, спогади, саморефлексії і духовні метаморфози головного героя змальовані у романі з непідкупною автентичністю.
Страчені крістерос
Реакція Церкви
Суперечливий герой «Сили і слави» не дуже сподобався церковній владі, й у 1953 році за твір взявся Ватикан. Про це сам автор пише у вступі до пізнішого перевидання роману, пригадуючи, як його покликав до себе Архиєпископ вестмінстерський та зачитав критичного листа, який йому надіслали з Рима. Судячи з небагатьох деталей, які подає Ґрін, в Апостольській столиці вважали, що твору бракувало однозначності і що автор не врахував певні «надзвичайні обставини».
Деталі цієї справи розкриває Пітер Ґодмен у своїй статті «Ватиканське досьє Ґрема Ґріна» (Graham Greene's Vatican Dossier). У 2000 році з особистого дозволу тодішнього глави Конґреґації доктрини віри кардинала Йосифа Рацінґера він отримав доступ до архівів і зʼясував, що обидва цензори, призначені для аналізу змісту роману, представили на нього негативні рецензії. На думку одного з них, роман «шкодив справі справжньої релігії». Проте вони не радили засуджувати книгу (хоч на той час ще існував Індекс заборонених Святим Престолом книжок), оскільки і автор, і твір уже були дуже відомими. На їхню думку, краще було б звернутися до Ґріна через його єпископа, щоби він доніс до автора напоумлення з Риму.
Але на захист роману став о. Джовані Монтіні, заступник Держсекретаря Ватикану, майбутній Папа Павло Vl. Цей церковний чиновник мав вишуканий літературний смак і кілька років перед тим прочитав «Силу і славу». Він вважав несправедливими окремі закиди цензорів і запропонував дати роман для оцінки ще одному рецензенту. За рекомендацією о. Монтіні, справу Ґріна розглянув монсеньйор Джузеппе Де Лука, інтелектуал, видавець і есеїст. Де Лука відреагував чітко і категорично: роман Ґрема Ґріна не можна піддавати осудові, бо це погано сприймуть в Англії, а також це продемонструє, як сильно Церква відстала від часу. Пітер Ґодмен цитує фрагмент його висновку для Святого Престолу: «Ґрема Ґріна та Івліна Во, згідно з думкою експертів, слід вважати двома найбільшими живими англійськими письменниками: будучи католиками, вони віддають належне вірі Риму, і роблять це в країні, яка належить до протестантської цивілізації та культури. Як Рим може бути таким грубим і жорстоким? Вони є послідовниками Честертона і Беллока і, подібно до них, замість того, щоб намагатися навернути малих рибок, прагнуть впливати на вищий інтелект і дух епохи у сприятливий для католицизму спосіб. /…/ Їхній рівень – це вища інтелігенція сучасного світу, яку вони схиляють до Риму і впливають на неї».
Проте рецензія о. Джузеппе надійшла запізно, Святий Престол уже відправив листа щодо Ґріна Вестмінстерському кардиналу Бернарду Ґріффіну (Bernard Griffin), а той вже встиг запросити його на зустріч та зачитав претензії. Лише у 1965 році Ґрем Ґрін мав аудієнцію у Папи Павла VI й отримав змогу представити йому цю ситуацію, на що Папа сказав: «Містере Ґрін, деякі частини вашої книги, напевно, образять католиків, але ви не повинні звертати на це увагу».
«Католик-агностик»
Ґрем Ґрін (1904–1991) прожив довге і насичене життя. Його письменницька активність була дуже плідною: понад 25 романів, більшість із яких екранізовано, збірки оповідань, книги про подорожі, автобіографії, книжки для дітей та безліч есеїв і статей. Окрім згаданої вже Готорнденської премії (Hawthornden Prize) за «Силу і славу», Ґрему Ґріну присуджено Шекспірівську премію, Меморіальну премію Джеймса Тейта Блека (James Tait Black Memorial Prizes), Єрусалимську премію (Jerusalem Prize for the Freedom of the Individual in Society) та британський Орден за заслуги (Order of Merit).
Кілька разів Ґрін входив до трійки претендентів на Нобелівську премію з літератури. Таке визнання письменник заслужив не лише за майстерність письма, а головно за влучне і вміле розкриття важливих суспільно-політичних тем.
Ґрін багато подорожував, особливо в «гарячі точки» та дикі місцевості, а під час Другої світової війни працював на британську розвідку. Романтичний фронт його життя теж був вельми багатим, тож він сам цілковито підходив для персонажа захопливого пригодницького роману. Особистий досвід Ґрін, безперечно, вплітав у свої твори. Тому у будь-якій серйозній бібліотеці на Заході книжки Ґріна і про Ґріна займають десятки полиць.
Майже в усіх життєписах цього британського письменника міститься окремий абзац, присвячений його наверненню в католицизм у віці 22 років, частково завдяки впливові його майбутньої дружини – Вів'єн Дейрелл-Браунінґ. Хоча такі його твори, як «Сила і слава», «Брайтонська гора», «Суть справи» та «Кінець роману» іменують «золотим стандартом» католицького роману, а релігійна тема присутня в багатьох інших творах Ґріна, сам він заперечував, що є «католицьким письменником». Ґрін вважав себе романістом, «який випадково був католиком», і навіть називав себе «католицьким агностиком». Водночас у інтерв'ю для The Tablet за два роки до смерті Ґрем Ґрін розповідав, що є дві речі, які не дають йому повністю втратити віру.
По-перше, це фрагмент з Євангелія від Йоана, коли Петро та Іван бігли до гробу (Йо.20). Опис цього епізоду виглядав для Ґріна як репортаж із перших вуст, тому письменник, за його ж словами, не міг не повірити йому. По-друге — зустріч наприкінці 1940-х років із відомим італійським монахом-капуцином, стигматиком падре Піо з П'єтрельчини. Один італійський аристократ домовився з падре Піо про зустріч із Ґріном після меси. У подорожі до містечка Сан-Джовані-Ротондо, де жив монах, письменника супроводжувала Кетрін Волстон, дружина заможного британського землевласника, з якою Ґріна пов'язували романтичні стосунки. Як описує Том Гіні у статті «Новий агностицизм», містер Ґрін разом зі своєю супутницею мусили встати о пʼятій ранку, щоб потрапити на богослужіння, яке падре Піо відправляв приватно в бічній каплиці монастирської церкви. Під час меси письменник стояв приблизно за три кроки від священника.
Тоді справа стигматів падре Піо ще була під пильним розглядом церковної влади, і йому заборонили носити рукавички, щоб ховати рани. Тож Ґрін протягом усієї Служби чітко бачив, як із ран на долонях Піо тече кров. Опісля він відмовився від особистої зустрічі з монахом, бо, за його словами, він «не хотів змінити своє життя після зустрічі зі святим». Проте у своєму портмоне до кінця життя письменник носив фотографію падре Піо.
У 1950-х роках Ґрін перестав причащатися і лиш час від часу відвідував месу. Але в останні роки життя письменник знову став приступати до Святих Таїнств. Його сповідником, а згодом другом став іспанський священник Леопольдо Дюран, який після смерті Ґріна написав книгу «Ґрем Ґрін: друг і брат» (Graham Greene: Friend and Brother).
Зрозуміло, що через свою велику популярність Ґрем Ґрін перебував під прискіпливою увагою до його особистого релігійного життя як з боку преси, так і багатьох критиків. Та й після його смерті не бракує тих, які беруться досліджувати питання віри у творах письменника і в його житті. Проте це справа складна хоча б з тієї причини, що не існує спеціального приладу, яким можна було б виміряти «рівень духовності». Ніхто з нас не може сказати, що на своєму «спідометрі» віри чи невіри завжди витискає максимальну сотню, навіть якщо збоку виглядає, ніби «духовний двигун» працює на максимальних обертах. Як писав Йосиф Рацінґер у книзі «Вступ до християнства»: «Як віруючому трапляється захлинутися солоною водою сумнівів, які безперестанку жбурляє йому в обличчя океан, так і для невіруючого існує сумнів у його невірстві, у тому, що світ, який він намагався пояснити цілком, є дійсно всім світом».
Ми ніколи достеменно не дізнаємось, що діялось в душі самого письменника, але читач буде вдячний генію Ґріна, який у ненудний і надзвичайно проникливий спосіб допомагає зазирнути в потаємні закапелки внутрішньої людини. Адже насамперед сумнів може послужити добрим інструментом у пошуку чогось більшого і глибшого. Недаремно при хрещенні Ґрін обрав собі імʼя апостола Томи, того, котрий сказав, що не повірить у Воскресіння, доки не вкладе своїх пальців у рани Ісуса.
08.02.2024