Юрій Руф, справжнє прізвище – Дадак (26.09.1980 – 01.04.2022) був учасником російсько-української війни з часу повномасштабного вторгнення. Уродженець Тернопілля, жив у Львові. Кандидат технічних наук. Співавтор збірки патріотичної поезії “Голос крові” (Наш формат, 2013), автор одноосібних книжок (усі вийшли друком у видавництві “Zалізний тато”): поетичних збірок “Багряна лірика” (2012), “Час Революції” (2014), Казковик про казкових супергероїв (2018; вірші для дітей), “Ваніль чи сталь?!” (2021), а також поезії та публіцистики “Вектор протидії. На зламі епох” (2018).
Свою поезію Юрій Руф розглядав як “римовану пропаганду”, а ідейне виховання суспільства (насамперед – молоді) набирало в нього форм не тільки пісенних (автор слів для музичних гуртів “Залізний Хрест” і “Тінь Сонця”), а й організаційних (засновник бренду одягу «Ґwear», літературно-мистецького проєкту “Дух нації”; ведучий патріотичних фестивалів).
Постать Юрія Руфа досліджено в магістерській роботі Анастасії Ігорівни Топорович “Літературний портрет Юрія Руфа”[1], виконаній торік у ЛНУ ім. І. Франка під керівництвом Ірини Володимирівни Роздольської. Така ініціатива на пошанування полеглих героїв-земляків варта наслідування.
Юрій Руф зауважував, що йому близька творчість Олега Ольжича та Марка Боєслава. Виглядає, що поета приваблювала націоцентрична свідомість митців і героїчний пафос їхньої творчості, а також бачення історичного розвитку як спіралі (часткового повтору на новому часовому витку). Щодо Ольжича Юрій Руф взорувався і на поетику. Найвиразніше це проглядається в підхопленні міфологеми меча, що наявна в багатьох творах Юрія Руфа. До прикладу, заклик поета:
Шануй безсмертний Декалог
Та чистоту своєї крові,
Мечем в супротиві здобудь
Предвічну заповідь любові.
Декалог, про який ідеться автору, – і десять Божих заповідей, і заповіді українського націоналіста, якими керувалися вояки УПА. Зауважу, що обидва декалоги, на переконання Юрія Руфа, – єдиний безсмертний, вічно актуальний Декалог. І що показово: аби відстояти споконвічне право любити свою, Богом дану Вітчизну, треба братися за меч і чинити спротив окупантам. Меч не суперечить Слову, він виборює і його (рідну мову, культуру). Ба більше, в біблійному полі Слово Боже – двосічний меч, що виявляє думки та наміри серця (Євреїв 4:12). Для Юрія Руфа таким мечем є українське слово. Поет застерігає ворога:
Спинися та прислухайся, приблудо,
Ця мова – меч для тих, хто йде з мечем.
Вертайся у своє болотисте нікуди,
Тебе ніхто сюди не кликав калачем.
У світобаченні поета-воїна меч – уособлення не лише звитяги спротиву, а і символ відродження. Юрій Руф описує національне самоусвідомлення як перебування на межі:
Та розсіялась сіра мла,
Лід байдужості тріснув й скрес,
І підняла міцна рука
Меч відродження до небес.
На порозі нових звитяг,
На межі нових перемог
Майоріє у небі стяг.
З нами правда і з нами Бог!
Апелювання до семантики межі / порогу – теж відлуння поетики Олега Ольжича. Попри публіцистичність віршів Юрія Руфа, його тексти закроєні як пісенні. Це зближує львів’янина з постаттю Марка Боєслава, світоглядну близькість із яким, як і з Олегом Ольжичем, поет декларував. Але від Ольжича в Руфа більше: зокрема відчуття історичної тяглості національної боротьби, а звідси і розуміння перемоги як відродження давньої слави і давньої (княжої) держави, а не постання нової. Ось як про це говорить Юрій Руф:
І Чорне море часом закипить
Й на берег викине мечі іржаві,
Якими здобували в боротьбі
Велику Русь загони Святослава.
Революцію Гідності, активним учасником якої був Юрій Руф, автор також співвідносить із ранішими періодами українського героїчного літопису. В вірші “Батьківщина” поетом подано “Історію, що творена в огні”:
Кіптявою та димом вигорілих шин,
Струмками крові на слизькій бруківці,
Сльозами й горем безлічі родин,
Історію писали нові бандерівці.
Коли гриміла громом Україна.
Історія писалась кров’ю тих,
Хто розуміє велич слова – “Батьківщина”.
Як видно з контексту, автор зіставляє наші дні з періодом боротьби УПА за свободу від московської навали й ідеології. Дотепер північний окупант боїться імені Степана Бандери і використовує його як лайку та образу. Для українців той етап битви за волю є найближчим, тому Юрій Руф і називає своїх сучасників “нові бандерівці”. Ще виразніше сув’язь історичних часів помітно з вірша “Ангел Смерті. Крути”: тут ототожнюється бій під Крутами з боями за Донецький аеропорт, які тривали 242 дні (“В хаосі болю, пластику й металу / Минали дні – пекельних 242”).
Описуючи народний спротив, автор залучає поетику чуда (“У тій пожежі навіть сніг вогнем зайнявся”) у відсвітах есхатологічної битви добра зі злом (“Здималась до небес земля, вогонь палав”) та нездоланної звитяги народного духу, що “здригнувся, впав, поліг, але не здався”. У поета в цьому тексті знову фігурує межа – поразки і перемоги, життя і смерті – “на межі всіх меж”:
Ридав навзрид суворий Ангел смерті,
Важкий тягар на крилах мусів він нести –
Тіла бійців – завзятих, юних, впертих….
Серед оплавленого пластику й металу,
Під шквальним вихором ворожого вогню,
Щитом сталевим воїни стояли
Зауважу: щит – це не частина обладунку воїна, котру він тримає в руці, як це є у випадку меча; щит – сам воїн. І цей живий щит аж надто виразно нині став останнім бастіоном свободи. Юрій Руф нагадує:
А ти і є останній бастіон,
Опорний пункт,
Незборний мур держави,
В майбутнє міст,
Наведений понтон.
Від невіді й занепаду.
До слави.
Славу конкретизовано поетом у вимірах мови, історії та культури в її найдавніших, міфологічних пластах. У згадці про сварги міститься натяк на часи дохристиянські, на Сварога, а ще – на духовну силу і зростання:
У ній і сварги промені огненні,
І блиск води гірського джерела
Нетлінна мудрість, молитви священні,
Що мати з молоком своїм дала.
Життєвий запал, чистота і холодна раціональність у поетичному світі Юрія Руфа взаємодоповнюються, уособлюючи національну вдачу українця, передану йому предками з глибин тисячоліть. І хоча нам звично сприймати себе як кордоцентричну націю, та серцю не належить протиставлятися розуму, ми маємо знати й усвідомлювати себе і своє місце, аби нам не нав’язували чужу мову й ідентичність. Аби подолати малоросійство остаточно, окресливши кордони історичні та географічні, як Юрій Руф:
Я – Україна-Русь, я ваш похмільний біль –
Свята земля від Сяну і до Дону.
А ви, мов хижий, кровожерний кліщ,
Присмоктані до нашого кордону.
Перечитуючи рядки поезії Юрія Руфа, зловила себе на думці: його ощадливість у тропах (порівняння, епітети, зрідка – метафори) породжена публіцистичною барвою віршів, отже – прагненням максимальної простоти, зрозумілості викладу, аби зберегти їхню виховну, навчальну орієнтованість. Із іншого погляду, відсутність художніх тропів може розцінюватися як ознака чесності, прямоти. Як нагадує А. Содомора в книзі “Афористичні етюди”: “trop” з латини перекладається не тільки як вигадки, а і як хитрощі, лукавство. Поетові ж ідеться, щоб показати “велике в малому”, щоб кожен побачив у собі (малому і звичайному) приховану велич – власну, предківську, Богом дану.
Якщо вчитатися в тексти Юрія Руфа, помітним стане його світоглядний перегук із Євгеном Маланюком. Ось що писав пражанин у статті “Психічна тональність історичної пам’яті”: “Спогад поразки передавався з покоління до покоління й той сумарний спогад поглинював і пригашував спогад про всі попередні перемоги”. Ось фінальна строфа з вірша Юрія Руфа, що підхоплює ту ж тезу і протиставляється їй:
І я навчу вас римувати смерть –
Смерть ворогів моєї Батьківщини!
І душі гордістю наповнювати вщерть
За Волю, Честь та Славу України!
Наш сучасник аж ніяк не заперечує пам’яті, що видно з його текстів, у яких озивається близька і далека історична минувшина. Та автору ідеться про те, якої тональності буде пам’ять. Поет пише: “Бо не плачі та не скигління, / Не муки, просьби й каяття / А тільки гідність та сумління / Дають нам право на життя. / Сміливість й віра в перемогу / Блиск грізних громовиць в очах / Криву стежину чи дорогу / Виводять на широкий шлях”. Персонаж творів Юрія Руфа (за яким упізнається автор) невтомно нагадує:
Моя держава любить мертвих героїв.
Квіти, вінки та траурні марші.
Я протестую. Це хибна програма.
Герої живі, і вони поміж нами.
Для Юрія Руфа пам’ять є простором минулого, але держава – не може бути в минулому (це означатиме крах державності й безплідну ностальгію, як вже не раз бувало). В питаннях державотворення поету-воїну ХХІ століття суголосна думка Олега Ольжича – “Держава не твориться в будучині, Держава будується нині”, бо і нові покоління формуються саме нині:
Сьогодні потрібно майбутнім жити.
В минулому пам’ять, а зараз Держава.
Прокинься, готуйся, не бійся: ти кращий,
Відстоюй ідею, культуру та мову.
Досить молитись на мертвих героїв
Гартуйся, збудуй генерацію нову!
Посвята старших заради молоді – не була лиш ідеєю, котру поет проголошував у віршах. Автор нею жив. Образ із поезії Юрія Руфа “Полеглим українським патріотам”, у якому персонаж звертається до Мами, прочитується в цьому контексті, бо ж лелеки здавна вважалися тими, хто приносить дітей:
Не чекай, не ридай, не журися,
В час нелегкий ти втратила сина.
Постріл...
В грудях, мов клекіт лелечий...
Над життя він любив Україну.
Слова цієї поезії виявилися для її автора пророчими, бо і його – як і персонажа твору – покликала “доля у Вирій весною”. Поклавши життя за “край своїх надій” не тільки на полі ратному, а і на полі культурному та ідейному, поет мав повне право сказати про себе:
Я пройшов крізь вогонь і крізь лід,
Та не зрадив батьківської честі.
Без останку віддався землі
Тій, чий голос поклявся донести.
Тепер наша черга доносити голос України, плекаючи власну гідність і честь, як того бажав Юрій Руф. Це буде найкращою пам’яттю поету-воїну, чий голос іще не раз “комусь озветься”, надихаючи на життя заради Вітчизни.
[1] Біографічні дані про Ю. Руфа взято з цієї праці, а також із фільму “Руф. Присутній”, створеному на пошану захисника.
25.02.2024