От і все, Романа не стало, його більше немає. Загинув у бою. Проклята війна.
19 квітня внаслідок мінометного обстрілу під містом Красногорівка Донецької області загинув доброволець батальйону ОУН в часи АТО і під час повномасштабного вторгнення, стрілець-гранатометник військової частини А7271, член Проводу Добровольчого Руху ОУН, Панькевич Роман Зіновійович, 1980 р. н., житель міста Сокаль (друг "Єлісей")
Царство Небесне та вічна слава Герою...
От і все, він не буде присутнім на весіллі своїх дітей, його внуки не знатимуть свого діда і не співатимуть «многая літа» на його ювілеї. Його син не матиме з ким розділити ту радість, що він – як і батько – зміг: пробігти, забити переможний гол за свою футбольну команду, вернутись з походу з «Пластом», поступити на навчання в університет. Його дочка не скаже «тату, знайомся – це мій хлопець».
І так, він не один. У нас тепер тисячі вдів, чиї діти питають «мамо, де тато?», тисячі стареньких батьків, портрети чиїх дітей тепер на алеї Героїв. Вони приходять туди і моляться там, квіти приносять, запалюють свічку. Портрети їхніх загиблих дітей у вигляді меморіальних дощок на стінах шкіл, які вони закінчили. Теперішні учні повинні знати випускників, кращих із кращих. Він, вона, вони зробили все, щоб вони, школярики, залишились живі, змогли вчитися, вирости, стати дорослими – і щоб усе це в майбутньому стало можливим. Він, вона, вони віддали своє життя. Проклята війна.
Тепер, коли Романа не стало, я можу про це написати: про втрату, про біль, про війну, яка забирає найкращих друзів, товаришів, побратимів, про зустрічі, які не відбудуться, про розмови, які не стартують, про слова, ніколи не сказані, про дітей, які втратили тата, про музику, про історії, які не почуємо, про це особисте.
Романе, ми більше ніколи не будемо пити з тобою червоне вино, як пили у Львові 2013 року у вересні по закінченні книжкового Форуму. У нас було тоді стільки часу, ми стояли біля столика, пили вино, дивились на площу Ринок, на людей і говорили про все: про буддизм, про присутність Бога в романі "Уот" Беккета, про твої київські мандри, про твої пригоди (про це можна було б написати роман), про рок-музику і, звичайно, кіно, пам'ять, дітей. Як давно це було – і цього ніяк не вернути. У нас було тоді все, і ми раділи життю.
От і все, вже ніколи не скажемо один одному «а пам’ятаєш тоді в Поступі?» Ми познайомилися в Поступі. Оля Яценко, редактор міського відділу, дала йому шанс – і він скористався ним, і в нього були публікації. Але Роман належав до тих, у кого вистарчає наглості жити власним життям, шукати свій шлях в океані можливостей, які доля дарує нам або підкидає нам випадок. Йому було мало всього того, що відбувалось у Львові, його манив Київ – і він подався туди. То були щасливі, безпечні дні.
Ми бачились потім не раз і не два по твоїх приїздах до Львова. Пам’ятаєш? «Кумпель» і зустріч з твоїми товаришами, «Кумпель», куди ти заходив навмисне, щоб купити львівське пшеничне пиво. Живе пшеничне пиво, яке замовляла твоя дружина.
Пам’ятаю твої веселі і смутні моменти життя. Я пишу тобі в месенджер, 2014 рік: «Як справи, де ти пропав, як там Париж?» – а ти відписуєш і на доказ прислаєш фото «я в Пісках». «Як Піски? ті, що під Донецьком? ти ж говорив, що їдеш в Париж». В Париж ти все-таки поїхав, і твоя розповідь про перебування в столиці закоханих усього світу – це також пригода пригод.
Війна застала тебе в Чехії. Ти вернувся, в тебе астма. Мобілізація і, як ти сам написав коротко і спокійно, «діти вдома я в ЗСУ». Я відписав тобі, що тепер твій дід був би гордий за внука. (Його дід знав Шухевича і навіть особисто носив йому депеші, але нічого не розказав навіть за два дві до смерті.) А ти відповів, що «він стара школа, і тоді б знайшов до чого домахатись».
Ти вірив в ідеали і за них віддав життя. Честь і шана Героям! Прощавай, брате.
29.04.2024