Є в українців одна цікава манера — вперто намагатися стати “як люди”. Не просто здобути престижну професію чи набути “модного” вигляду, а за всяку ціну, ігноруючи навіть власні потреби і здібності, по суті, натягнути на себе чиюсь шкуру. А якщо не вдасться самому, то конче забезпечити це щастя своїм дітям.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Останній хронологічно приклад такого — це знамените ІТ. “Войті в айті” вже стало мемом. Як і залізне переконання, що достойно заробляти можна тільки в цій сфері. Доводилося бачити людей, чиї заробітки цілком порівнянні з тією самою стереотипно-айтівською “штукою баксів на місяць”. Але вгадайте, про що вони мріють? Так, що їхні діти "підуть в айті" і будуть багато заробляти. Кільканадцять років тому такою "чарівною" спеціальністю вважалися право і економіка. На очах громадськості "продавець з дипломом економіста" перетворювався на мем в умовах суворої реальності, а все завдяки такому цікавому явищу, як перенасичення ринку. І це нічому нікого не навчило.
До цього додається старий стереотип, що добре заробляти можна лише за кордоном. Так, це правда, що за кордоном за ту саму роботу можна отримати більше — жарт про "там заробляти, тут витрачати" з'явився не просто так.
Це не тільки про радянський спадок з його бідністю і тавруванням усіх, хто вмів і міг заробляти, — а як копнути глибше, то й колективними спогадами про розкуркулювання та експропріації. Усе це перелякало людей так, що нащадки отих наляканих просто втікали від грошей як таких — а щоби компенсувати, всіляко лаяли тих, хто гроші таки заробляв і заробляє. Плюс звичайна людська заздрість.
Це і про те, що середньостатистичний українець не уявляє себе багатим і щасливим от тут і зараз. Українець — це завжди бідний, поганий, нещасний, який не вміє заробляти і т. д. От як поїде за кордон, стане юристом, айтівцем — отоді стане хорошим і заробить.
Подібна логіка яскраво проявляється у мовному питанні. Особливо її оприявнив процес фактичного поступового витіснення російської мови з міст під впливом злочинів російської армії. Виникає враження, що в частини освіченого класу місце російської практично посіла англійська — і вони з запалом вимагають знання англійської від усіх, бідкаються про низький рівень її знання з аргументацією, мовляв, так ми не станемо повноцінними членами ЄС, і щиро вважають незнання англійської ознакою відсталості й “міщанства”. При цьому їх не обходить та обставина, що в ЄС є ряд національних мов, частина членів ЄС відома, зокрема, практично агресивною обороною свого мовного простору, а країна, де англійська є національною, у 2016 році вийшла з ЄС.
Подібна історія з прикрашанням себе, “раннім розвитком дітей” та іншим. Не так давно схлинула хвиля однотипно ідентичних густих брів і губ “метеликом”. “Ранній розвиток” має дуже мало спільного з власне розвитком — це просто муштра, “натаскування” тих чи інших умінь, гонитва за можливістю сказати “а от мій Іванко чи Марічка уже...” з погано прихованим підтекстом “воно не таке, як у вас, а зовсім інакше, бо володіє чарівним секретом успіху”.
Тут важливо зробити роз’яснення — не йдеться про занехаяння розвитку чи догляду. Йдеться про межу, за якою природні речі стають симптомом уникання себе. Різниця між двома модусами вівенді десь така, як між носінням зручної й елегантної водночас сукні, яка підкреслює природні дані, та запиханням жінки в корсет, який перетворює її природну фігуру на “пісочний годинник” і небезпечно деформує ребра з грудною кліткою. Так-от, ряд притомних, у принципі, суспільних практик перетворюється у такий корсет, ціль якого — представити його власника чи власницю “дійсно цивілізованою” особою. І відмова від ідентичності та самості виглядає цілком допустимою ціною за це.
Власне це й об’єднує всі описані випадки — йдеться про те, щоб отримати в свої руки секрет, який гарантовано дозволить виглядати іншим (у сенсі успішним, кращим, сучасним) на тлі “звичайних” і почуватися кращим за довколишніх.
Доволі часто це явище плутають з браком міри у досягненні бажаного чи з надмірним захопленням модою. Але є кілька супутніх ознак цього явища, які дають зрозуміти, що річ не тільки в моді чи надміру амбіцій. Насамперед, хоч будь-яка мода — річ у принципі заразна, але бажання за будь-яку ціну натягнути на себе модну “одежину” (тобто зовнішність, фах, освіту і так далі), абсолютно при цьому нехтуючи собою, часто є ознакою внутрішніх комплексів. Крім того, мода не виключає оригінальності і завжди провокує змагання у нюансуванні та “розмашистості” — але вкрай дивно вона виглядає, коли модники змагаються у найретельнішому відтворенні заданого зразка.
Адже описаний вище фетишизм щодо тих чи інших фахів, способів поведінки, одягу чи типу зовнішності має ще дві вкрай цікаві ознаки. Насамперед, зворотний бік такого прагнення досконалості — це закляте негативне іншування тих, хто з якихось причин не бажає у запропонований спосіб досягати досконалості. Фактично людину, яка відмовляється, наприклад, прикрашати себе у модний спосіб, неґуючи при цьому свої природні дані, можуть оголосити “жирною” чи “занедбаною”. Людину, яка не знає англійської, — назвати нездарою, навіть якщо це інтелектуал зі знанням кількох європейських, а часом і азіатських мов. Матір, яка не бажає ганяти дворічну чи трирічну дитину по школах раннього розвитку, прихильники досконалості оголосять “лінивою мамою”. А вже якщо ти працюєш за фахом поза колом “престижних”, то зверхні погляди тобі майже гарантовані. Фактично йдеться про суттєво жорсткішу версію того, що я свого часу описувала у тексті “Невизнання звичайності”. Інколи за цим усім замалим не читається прийняте серед російських дворян “Обережно, тут люди!” — за чим слідував негайний перехід усіх присутніх знатних на незрозумілу посполитим французьку. Блискучішого свідчення “внутрішнього колоніалізму” у росіян, мабуть, не знайти.
Друга важлива риса — це майже повне тотальне нерозуміння, аж до ігнорування, матеріального виміру існування всіх “просунутих” і “прогресивних”. Численні приклади, коли автори справді прогресивних реформ “зрізаються” на питанні про організаційне та матеріальне забезпечення тих реформ, — саме про це.
На простішому рівні: наприклад, мрійники про фах айтівця інколи, буває, заробляють цілком непогано і для потреб конкретного себе цілком достатньо, але продовжують уперто мріяти про “айті”. Це ж стосується купи інших модних професій. Цілком ігнорується також той факт, що умовний айтівець чи представник іншого престижного фаху має щось їсти, десь жити, в щось одягатися, десь вчити дітей, не дай, Боже, лікуватися — а це все теж ринок і можливість заробити, інколи дуже добре заробити. І кожна з цих опцій — це додатковий ринок, додаткові гроші. Ось тут, в Україні.
А ще часто залишається абсолютно за полем зору факт, що ті ж ціни за кордоном ніяк не низькі, що часто нівелює, здавалося б, високу в абсолютному відношенні цифру. Неприємним сюрпризом можуть стати місцеві закони та звичаї — та й не факт, що до них вдасться пристосуватися.
У випадку модних марок чи методів прикрашання себе може статися, що у погоні за “модою”, яка насправді модою не є, людина цілком ігнорує, наприклад, неможливість забезпечити догляд омріяній речі чи спроможність свого бюджету. У результаті інколи можна побачити людей, які роками накопичують на певний “люксус”, відмовляючи собі в усьому, або власника останнього айфона, який не має найнеобхіднішого. Зрештою, стереотипи нечасто з’являються на абсолютно пустому місці.
Про що ж ідеться? Що змушує людей, по суті, функціонувати у системі координат, яка передбачає насправді пошук “чогось”, що дозволить стати кимось іншим, і водночас тільки у цій “іншій” іпостасі — насправді вартісним? Без цього процесу українець не вважає себе дійсно цінним. Не в сенсі матеріальному — а що він не спроможний, не розумний, 65 здібний. Він завжди вважатиме, що "справжні" — десь отам. Що це сусід, у якого хата більша, умовний айтівець, умовний громадянин ЄС і так далі. Зрозуміло, що під руку з цим відчуттям, хоч і глибоко витісненим, буде йти страх стати самому “жирним”, “занедбаним”, “відсталим”, і не дай, Боже, “селюхом”.
У культурних чи мовних прикладах досить чітко видно цей постколоніальний комплекс меншовартості, намагання позбутися відчуття приниженості відносно метрополії та її представників. Загалом відчуття власної “неправильності” і незугарності досить швидко набридає, і людина починає шукати способів його позбутися. Суто об’єктивно є два основні шляхи — або послідовно бути собою, не менш послідовно і твердо відкидаючи претензії на вищість з боку метрополії (у крайньому разі — даючи збройну відсіч), або намагатися мімікрувати під представника “великих білих”, витісняючи найменші сліди справжньої ідентичності. Більшість вибирає другий шлях.
Але, знов-таки, це не пояснює, чому явне бажання стати іншим (у значенні кращим) стосується теж суто побутових питань без особливого впливу ідентичності та ролі у її визначенні.
І тут згадується дві речі. Насамперед, геноцидальність політики СРСР. Геноцид — це, по суті, убивство за те, ким ти є. Невипадково у тих, хто пережив геноцид і не відновив відчуття безпеки (а це неможливо, якщо зберігається влада того, хто вже раз улаштував геноцид) зберігається стійка звичка приховувати значущі елементи ідентичності — переходити на іншу мову, змінювати зовнішність і тому подібне.
Пам’ять про геноцид змушувала ставитися до такого маскараду надзвичайно ретельно, адже досвід підказував, що ціною може бути життя. Фактично, нащадки жертв геноциду намагаються стати настільки ідеальними, щоб їх не було за що вбити.
А стосовно українців у СРСР йдеться не лише про досвід Голодомору — він впливав передусім на маскування соціального походження. Ідеться про те, що людина була загроженою довготривалим ув’язненням або й смертю з кількох сторін відразу: як українець, як “буржуазний націоналіст”, як віруючий, як “куркуль” і так далі. Будь-кого могли арештувати, катувати, відправити на роки у концтабори, вивезти чи розстріляти просто за переконання чи приналежність до спільноти. Ясно, що у таких умовах вдалий маскарад під “правильну” ідентичність був базовою умовою виживання.
По-друге, навіть без дій, які однозначно можна кваліфікувати як геноцидні (на кшталт масових депортацій, штучного голоду, масових розстрілів за певною ознакою і тому подібного), СРСР увесь час свого існування мав за мету змінити людську природу, виховати “нову радянську людину”. Як наслідок, освітня та соціальна системи були простором постійної муштри у дрібницях і загалом доступні тільки тим, хто відповідав певним критеріям.
Претензія на зміну людської природи у будь-якому разі передбачала репресії “неправильних” ідентичностей, до яких так чи сяк зараховували фактично всі національні ідентифікації та соціальні ролі. Наприклад, “куркульські” і священничі діти не могли і мріяти про вступ у заклади вищої освіти — тому підроблялися метрики і вигадувалися легенди. Отож маскування під “потрібну” і “належну” модель поведінки ставало обов’язковим елементом функціонування у совєтському суспільстві.
До цього варто додати, що список “правильних” характеристик, з побутовими деталями включно, постійно мінявся: від вимог виглядати “по-пролетарськи” у 1920-ті — до полювання на широкі штани і довге волосся у юнаків, відоме як боротьба зі “стилягами”. Були періоди небажаності та гласних чи негласних заборон мов: починаючи від “трефної” німецької, бо ж Гітлер, — і закінчуючи негласною, але постійною проскрипцією української як “буржуазно-націоналістичної” чи “сільської”. А ще існувала ціла група фахів, у яких вижити фізично було цілим квестом завдовжки з життя.
У результаті таке сепарування від матеріальної основи і себе як істоти з певними потребами та можливостями перетворюється на дисоціацію. Уся це "безумовна любов" наразі до айті й тотальне непомічання купи суто практичних речей — це про дисоціацію у непроробленій травмі. Травмована людина не вважає себе цінною.
Один із подальших наслідків — людина намагається ігнорувати власне матеріальне втілення і буття. Повністю це зробити у прямому сенсі, зрозуміло, неможливо, отож у хід ідуть різного роду механізми компенсації, й один із них — це певна спроба “заміни” у вигляді здобуття конче “модної”, отже гарантовано прийнятної суспільством професії, кардинальної зміни зовнішності, “гіпервихованості” того типу, яка начисто стирає характерні риси і природні реакції особистості і так далі.
Це власне те, що ми спостерігаємо у багатьох наших співвітчизників. Власне ця риса змушує згадати, що геноцидний досвід є досвідом страху бути вбитим (як мінімум, жорстоко репресованим) просто за те, що ти такий, який ти є. У певному сенсі це власне інерція однією з тактик виживання в умовах геноциду — маскуватися під “правильну” ідентичність, щонайменше всіляко витравлювати “свою”, аби не стати жертвою. Радикальність такого “маскування”, аж до втрати здорового глузду, є наслідком насамперед простого правила: що глибша травма, то різкіша реакція.
Зазвичай потрібен солідний струс, аби до таких людей дійшло, що умовні “непрестижні” професії та практики насправді дуже важливі для життя. Так в українському випадку сталося з електриками і рятувальниками. І з уявленням про ідеальну Європу та завжди мудрих і раціональних європейців.
І тут питання — а в якому стані має бути людина, щоб її установки були усвідомлені та проаналізовані тільки під впливом загрози життю? Саме так — у травмованому. Якщо щось приходить у рух під впливом травмуючих обставин, висока вірогідність, що зупинено воно було теж травмуючими обставинами. Саме під впливом цього стану люди замість планувати і прикидати (адже для цього потрібно подолати оцю дисоціацію), замість запитати себе, що потрібне власне мені, що предметне — конкретному мені, продовжуватимуть ганятися за "економічним", "айті", "закордоном". Пхатимуть дитину, яка "не тягне", на престижну спеціальність. Список можна продовжувати.
21.07.2023