Розпад царської Росії та відтак австро-угорської монархії пробили новий шлях, аби покласти кінець давній та нещасній боротьбі між народами цих монархій, що не зуміли станути на висоті державного завдання: дати свободу, рівноправність та спромогу розвою усім своїх народам.
Отся запора може бути усунена лиш цим чином, коли кожному народови признається право: на своій питомій области сотворити своє самостійне життя державне. До виконання цього права, названого самоозначенням народів зістав покликаний також наш український народ в Австрії та він сказав своє слово уконституованням західньої области Української Народньої Республіки і заповідю сполуки її з Українською Народньою Республікою в одну соборну Українську Державу.
Та на три шляхи судилось Україні ставати у важкий бій. Тут проти Поляків, там проти російських більшовиків та Росії протибольшевицької. А в отсій тяжкій боротьбі за свою волю і державну самостійність не найшов український народ помочі ні у держав антанти ні у инших держав. Та ми не лукавили, а йшли з вірою у власні сили, та коли власні сили знемагають, треба шукати союзників...
Тому виринуло питання: чи ми самі власними силами видержимо той великий боєвий фронт та побємо наших ворогів, — чи не належало би стратеґічно цей фронт скоротити і дипломатично шукати союзника, що мав би дійсно свій інтерес в тім, аби жити в союзі з Україною, бо із самих симпатій не покладемо української держави...
В послідних днях висувається комбінацію союза румунсько-польського з Україною, що мавби стати заборолом на схід проти Росії та на захід проти Німеччини; союза, що нині бореться проти більшовиків, та в ній найде свою розвязку українське державне питання. Отся комбінація не перша і не остання, але в своїх наслідах незвичайно небезпечна.
Вступною умовою цього союза являється передусім нажива Румунії і Польщі українськими землями. Румунія хоче мати забезпечені для себе области: цілої Бесарабії і цілої Буковини, та части української країни закарпатської, а тоді жити в добрих сусідських зносинах з Україною, аби з нею боронитися проти Росії. Польща знов хоче на все посісти східню Галичину, Холмщину і взагалі Волинь, а про правобережну Україну дасться говорити на основі ягайлонської ідеї, аби спільно на Ґерманця стати і західню культуру ратувати. Значить, нас обідруть з усіх боків та обідрану Україну будуть захищати своїм союзом. А другою і головною умовою буде унія України з Польщею, яку Румунія має поблагословити...
Та яка доля жде український народ у злуці з Польщею, на це маємо три докази: пановання старої Польщі на основі всяких уній над українським народом, пановання Поляків над Українцями під Австрією та теперішне володіння Поляків над Українцями у Львові, Перемишли, Вадовицях, Домбю, Модлині, Берестю і инших місцях, супроти чого російська інвазія — колись так страшна — тепер ціняться українським народом неначе добродійство, так що в одної сторони досвід і розум політичний а з другої сторони почування чи там політичний інстинкт українських народніх мас вказують нам всякі можливі комбінації політичні в безоглядним виключенням якоїнебудь злуки з Поляками!..
Отсей вислід мучеництва українською народу під Польщею від часів найдавніщих до найповніших мусимо приймити за вихідну точку нашої орієнтації політичної, коли хочемо вести справді українську народню політику... Та можна сказати, що на цім становищі стоїть весь український народ, не виключаючи навіть галицьких русофілів.
З иншої сторони виступає в теперішніх обставинах поважне питання про відношення України до нової Росії, що має станути на руїнах деспотичної царської Росії по знищенню большевицької пошести.
Тут ставляємо за вступну умову, що нова Росія як велика держава мусить зорґанізуватися без огляду на те, чи відновить її Колчак, Денікін чи хто инший, та що нова Росія не може стати царськодеспотичною імперією, але мусить збудуваться на основах конституційно-демократичних. Станувши на цім становищі не може нова Росія не признати в першім ряді самостійности українського народа та його державного права. Тому мілітарне перемиря української армії з російськими протибольшевицькими арміями виринає із сучасної ситуації, аби скоротити боєвий фронт, себе не поборювати на полі війни, а спільними силами знищити большевицьку язву. Поклавши отсе за основу мають дипльоматичні чинники обох сторін України і Росії підготовити другу і головну умову, якою має бути конфедерація (союз) обох держав: України і Росії, що стануть дійсним і природним заборолом сходу супроти всякого посягання Поляків, Румунів чи когонебудь другого. Проти такого союза не годні устоятися ні Поляки ні Румуни з їх імперіялістичними посяганнями на чужі землі, та проти цього не стануть й держави антанти, бо лиш така розвязка питання двох найбільших народів на сході сотворить лад і спокій на великім просторі сходу Европи.
Такою дорогою зберемо "руські землі" українського народу для України та руські землі російського народу для Росії.
Польща завсе загрожувала нам у нашім життєвім єстві: винищуванням українського народу, злобним підриванєм економічних основ життя українських народніх мас та загладою всякого культурного і політичного розвою українського народу. Росія ніколи не загрожувала нам в такій мірі ні в першім ні в другім, а в третім мусить тепер по стільки тяжких досвідах покинути свої "сепаратистичеські" і "мазепинські" мірковання та раз на все признати у своїм інтересі державній та в імя правди і міжнароднього права, що український народ був, є і має право до самостійного життя державного...
Тоді зійдуться інтереси обох цих найблищих собі народів славянських і ці інтереси звяже союз обох їх держав: України і Росії.
Ми Українці в галицького Піємонту поборювали досі і будемо поборювати національне русофільство як національну зраду, якої нема у ніякого славянського народа та її не буде і в нас з хвилею державного союза між Україною і Росією. Алеж що иншого є політичне русофільство і політичне українофільство як сполука двох державних інтересів для спільної ціли, а що иншого є народне відступництво!..
До здійснення висказаної тут політичної думки прийшов тепер найпригідніщий час, коли покликані російські чинники мають якраз приступити до орґанізації правильної російської держави; коли всяка поміч і полекша на полі бою є пожадані і цінні, та коли держави антанти не можуть покінчити нарад мирового конґресу, не вирішивши східно-европейського питання.
[Український прапор, 23.08.1919]