Масарик про Україну.

Погляди і становище Масарика до української справи природно і зрозуміло мусять цікавити широкий український загал; і тому те і друге вимагало б докладного з'ясування во всьому розвиткові та в де-яких змінах. Цей нарис не претендує однак на вичерпання вищезгаданої справи; його завданням є лише загально представити думки Масарика про українську проблєму. Все ж таки, хоч і коротко, постараємося з'ясувати їх з початку; отже не маючи на думці лише поглядів президента Масарика, але також професора і політика, що перед війною мав нагоду кілька разів висловитися з цього приводу прилюдно і у своїх писаннях.

Масарик на українську справу*), як і на національну проблєму в її конкретних проявах загалом, задивлювався зі становище свого фільозофічного реалізму, себ то, беручи під увагу і числючись лише з тим, що є, а не з тим, що мало би бути, чи є бажаним.

Це його об'єктивне становище все ж таки — і спеціяльно що до українського питання — закрашувалося суб'єктивно його великим особистим зацікавленням і навіть захопленням російською проблємою та життям, що зрештою він сам підчеркує у своїй монументальній моноґрафії "Росія і Европа", кажучи: "Росія була для мене найцікавійшою країною: побут в Росії мене значно більше здивував, хоча я і славянин, ніж перебування в якійсь иншій країні." (І. т., стр. 10 чеського видання.) Масарик від шкільних часів був великим русофілом, як переважна більшість чеської інтеліґенції. Коли однак русофільство чеського загалу здебільшого було і лишилося некритичним, ентузіястичним, властиво кажучи — інстинктивним панслявізмом, — русофільство Масарика, що після Гавлічка-Боровського з посеред Чехів найкраще пізнав справжню Росію (де він загалом бував чотири рази) — було очевидно зовсім иншого роду, себ то — реально критичним. Воно неначеб то хемічним методом розаналізувало русофільсько — панслявістичне захоплення Чехів до бувшої Росії (зо всім, як вона була — аж до жандармів і царя включно); але в ньому все ж таки залишилися де-які емоціональні моменти сильної любови до Росії та Росіян, в наслідок чого його річевий критицизм не визволився зовсім з під свідомого впливу та певної суб'єктивної закраски, особливо відносно того, що торкається майбутньости Росії, яко великодержави на Сході Европи.**)

З окрема під час війни на це мала величезний вплив обава перед панґерманською небезпекою, конкретно — перед можливою побідою центральних держав, котра на довший час поховала би думку політичної незалежности та державної самостійности чеського народу, а власне і безпосередньо-страшенний розгром цього останнього за його антантофільство у визвольній національній боротьбі.

Все це відбилося на відомій праці Масарика "Нова Европа"***) (Nova Evropa. Stanovisko slovanske. Praha 1920), де автор неприхильно ставиться до постуляту абсолютної державної самостійности України і де загалом його погляд на українську справу є де в чому менше прихильний, ніж перед війною.

Вертаючи однак до хронольоґічного з'ясування розвитку поглядів Масарика на українську проблєму, треба було б найсамперед констатувати, що у своїх слявістичних і зокрема чехольогічних працях, йому відразу довелося очевидно зустрінутися з нею, а це з тої причини, що перші каменярі чеського національного відродження (головно К. Гавлічек-Боровський, а відтак Паляцький, Ріґр та инші) — цікавилися і, як на той час, були дуже добре поінформовані про український рух в Росії та в Австро-Угорщині. І що є цікавіше, вони дуже прихильно ставилися до національно-відродних прямувань Українців і рішучо відсуджували всі антиукраїнські прояви, як польонізаторського так і русифікаторського характеру.****)

Покажчика того, яким чином вплинуло на Масарика це його теоретичне зазнайомлення з українською справою, не маємо однак безпосередньо в тих його працях, що спеціяльно присвячені чеському національному відродженню та його керманичам, як прим. в його знаменитій моноґрафії: "Чеське питання" (Ceskа otаzna. Snahy a tużby nаrodnіho obrozeni. Praha 1895), відтак в його вичерпуючій моноґрафії про К. Гавлічка-Боровського (Karel Hav1ісеk. Snahy a tużby politickeho obrozeni. Praha 1896), що був одним з найкращих знавців серед Чехів української проблєми, а до того ще і безкомпромісовим прихильником справедливого її вирішення, згідно до засади самоозначення народів.

Конкретно Масарик зустрінувся з українською справою в галицькому її виданню на ґрунті віденського парляменту. Взагалі Масарику довелося блище і персонально зазнайомитися з українським національним рухом в Галичині з одного боку через його зносини з др. І. Франком та галицько-українськими послами у віденському райхсраті, а відтак, яко професору пражського університету, де, після відомої сецесії української молоді на львівському університеті (1901 р.), чимало Українців студіювало з великим запалом, слухаючи його викладів. Власне з числа тих студентів вийшли потім пропаґатори чеського реалізму на рідньому ґрунті, що освіжували масариківськими думками і поглядами задушну хатню атмосферу.

До того саме часу відноситься також переклад на українську мову відомої розвідки Масарика "Ідеали гуманности" (Ideаly Humanitni, Praha 1902), що вийшла у Львові накладом "Видавничої Спілки".

Про цей вплив Масарика на галицько-українську молодь згадує в ювілейному збірнику, виданому з нагоди 60 роковин його уродин (у 1910 р.) оден з львівських сеціоністів та його празьких слухачів — др. І. Брік, кажучи: "Найгарнішими хвилинами побуту в Празі були виклади проф. Масарика... Ми не були призвичаїні до таких викладів. Кожне його слово глибоко запало до нашого серця." (Див. A. Cerny: Masaryk a Slovanstvo, Praha 1921, стр. 48.)

Під цим оглядом відтак цікавою і симптоматичною є передмова д-ра. І. Франка до українського перекладу збірки творів К. Гавлічка-Боровського, особливо присвята цеї праці Масарикові. (Ця збірка також вийшла у львівській "Видавничій Спілці".)

В працях Масарика, о скільки не помиляюся, спеціяльно та в перше згадується про Українців і з приводу їх взаємовідносин з Великоросами у викладах (з 1905 р.) про Національну фільозофію новітнього часу, що відтак вийшли друком і були перевидані знова у 1919 році за згодою автора, однак зі застереженням, що нині вони значно устаріли. В першому розділі цеї розвідки Масарик, аналізуючи істоту нації та ріжнородність елєментів її обумовлюючих і говорючи спеціяльно про вплив економічного чинника на диференціяцію народів, між иншим каже:

"Малоруси*****) відріжняються від Великоросів не лише діялєктом, але господаркою, землею, кліматом і багацтвом. Малорус має инший характер ніж Великорос в наслідок цілого свого світогляду, як це добре з'ясував Гоголь." (Див. Närodnostni filosofle doby novejsi. II. вид., стр. 12.) В цій же самій брошурі, трохи вище, він зазначає, що "для Малоруса великоросійська мова є зовсім штучною" (стр. 9).

Політично довелося Масарикові висловитися з приводу української справи у віденському парляменті (в 1908 році), а саме під час галицької дебати, коли галицькі Українці опинилися під перехрестним вогнем польсько-москвофільського аліянсу, що був власне льоґічним відгуком польсько-московського порозуміння в Празі на ґрунті Крамаржівського неославізму і коли галицькі москвофіли спробували лєґалізувати російську мову у віденському парляменті, як свого роду східньо-галицьку "краєву мову" (Landessprache), як що не "розговірну мову" (Umgangssprache).

Очевидно, що пп. Марков і Глєбовіцький свою протиукраїнську кампанію завели на манівці ґраматично-фільольоґічних фінез; і на це саме Масарик зареаґував знаменитою своєю промовою, відтак затитулованою "Поляки і Русини" (Polen und Ruthenen), про яку докладніще реферував я на сторінках московської "Украинской Жизни" (1913, ч. 4, стр. 42–53).

В цій самій промові він енерґічно виступив супроти псевдонаукової фільольоґічної методи поборювання національних прямувань українського народу.

Наводжу тут для характеристики тодішнього його погляду на українське питання слідуючий дуже цікавий уступ з вище згаданої промови:

"Є невірним думати, що лише фільольоґія і література творять народ. Зовсім ні. Важнішим є політична централізація і концентрація політичних сил. Політичні, економічні, соціяльні фактори витворюють не тільки нарід, але і літературню мову. І як що Русини уважатимуть себе серед инших славянських народів народом, як що вони матимуть силу і будуть політично сконцентровані, відтак фільольоґам доведеться лише замовчати. Взагалі фільольоґічний момент не є в цьому рішаючим.

Про українську справу писав Масарик також у своїй великій праці — "Росія і Европа", присвятивши їй там окремий уступ при обговорюванню національних проблєм у Східній Европі. Цікаво, що під оглядом історичним він трактує розвиток Східньої Европи згідно до відомої загально-російської історіоґрафічної схеми, себ то, включаючи також і київський період до російської історії і звязуючи його з пізнішим московським. Взагалі видко, що Масарик користувався в цій своїй моноґрафії головно російськими науковими джерелами, і що спеціяльно українські історіоґрафічні праці та матеріяли не були ним використані, а може і не були взагалі йому відомі.

Конкретно з приводу українського питання він висловився в цій праць таким чином:

"Ми не знаємо точно, коли та як Українці відокремилися що до мови і взагалі не знаємо, коли та як Українці відріжнилися від Великоросів антропольоґічно та етнольоґічно і в якім степені. Можливо, що на Українців, під расовим оглядом, мали вплив Литовці, Поляки а по части Чехи, отже арійські та просто славянські племена.

Поміж Українцями і Великоросами істнують також ріжниці в характері, як вони бувають анальоґічно поміж людностями північних і південних країн у богатьох народів. Чи впливи кліматичні та педольоґічно-господарські співділали в напрямі відріжнення обох цих племен більше, ніж евентуальні расові впливи, не є вирішено." (І. т., стр. 18/19.)

Ось як задивлювався на українську проблєму проф. Масарик до війни. Він отже не був ані українофілом у звичайному сенсі цього слова, себто лише плятонічним симпатиком, ані українофобом, що абсолютно заперечує право українському народові на самоозначення, а таким чином і на політичну самостійність, лише трактував українське питання з погляду реального його змісту, то є, фактичних життьових сил українського руху, завжди і рішучо відкидуючи фільольоґічне його полагоджування і слушно констатуючи, що граматичними арґументами не можна полємізувати, а тим менше поборювати національно-визвольні прямування якогось народу, і що під цим оглядом тільки життєздатність та реальні сили кожної нації можуть бути одиноким критерієм для вирішення.

Таке становище проф. Масарика що до української справи було у повній згоді з цілим його науковим і фільозофічним світоглядом, себто з тв. реалізмом. На жаль проф. Масарик очевидно не мав нагоди перед війною як у своїй політичній, так і головно у своїй науковій діяльности, спеціяльно зацікавитися українською проблємою і тому певно йому не довелося блище і докладніше запізнатися з нею безпосередньо з чималих наукових і політичних українських джерел. Ця власне обставина відбилася відтак на всьому його становищі до українського питання, яке завжди і перед усім було загально-наукове, та і яке не було б иншим, коли б йому, скажемо, прийшлося занятися українською справою принаймні в такому обсягу і з таким політичним зацікавленням, як прим. юґо-славянською проблємою перед війною.

Війна, з початку принаймні, по-декуди розвела чеських і українських самостійників, особливо в їх відношенню до Росії. Перші, що зрозуміло, звязали справу свого визволення з Антантою, ставши ще більшими і зохопленішим русофілами та добачаючи у великій і могутній російській державі головне забороло супроти панґерманської небезпеки, себто конкретно — супроти ворожого бльоку Центральних Держав, фактично бувшого під монопольною геґемонією Німеччини. Позиція українських самостійників та ірридентистів була і мусіла бути антиросійською, принаймні доти, доки істнував московський царизм, — цей головний і непримиримий ворог України і українського народу.

Таким чином аж до березньової революції у Росії (1917), чеські й українські самостійники були в ріжних, а власне навіть у ворожих політичних таборах. Здавалося однак, що після повалення московського царизму дійде до природного політичного порозуміння і навіть кооперації поміж Чехами та Українцями. Однак, і на жаль, так не сталося з богатьох та ріжних причин, докладно говорити про що не входить в рамки цього нарису. Загально вистарчить констатувати, що з одного боку на перешкоді до цього було, після розпаду царської імперії, ще актуальніше мементо панґерманської небезпеки, а з другого — Бересть-Литовський мир, що нараз і рішучо вбив симпатії до української справи в чеському громадянстві. Слід зазначити, що після розпаду царизму і перед Бересть-Литовськом — українська справа деякий час тішилася чималою симпатією серед Чехів.

Під час війни Масарик мав нагоду блище і конкретніше запізнатися з українською справою, українським національним рухом та визначними діячами, (проф. М. Грушевським, Винниченком, Петлюрою, О. Шульгіним), а саме підчас свого побуту вже за революції на Україні, де він був в контакті з Центральною Радою, а саме у звязку з орґанізацією чеського національного війська, себ-то лєґіонерів.

Про це останнє маємо дуже цікаву автентичну заяву тодішнього українського міністра закордонних справ п. О. Шульгіна, зроблену ним в передмові до чеського видання його знаної французької брошури "Le problemes de l’Ukrаіnе", досі ще друком не опублікованої, але яка незабаром має вийти. Він пише там: "Це було в Київі в 1917 році і в початку 1918, коли ми роспочинали будування нашої держави і коли на нашій терріторії формувалися і перебували чеські лєґіонери. Я був тоді міністром закордонних справ і вів переговори з п. Президентом (себто Масариком, — І. В.) в справі цих військ. В результаті була складена умова, підписана п. Президентом і мною. По цій умові український Уряд визнавав єдино правомочним представництвом Чехії Національну Раду на чолі з проф. Масариком, давав широку гостинність чеському військові і передбачав, що, на випадок приходу Німців на Україну, чеські полки можуть покинути терріторію разом зі зброєю"... (стор. 7–9 рукопису).

Як вже було згадано вище, Масарик під час війни спеціяльно висловився з приводу української справи в своїй відомій праці "Нова Европа".******) Щоби зрозуміти його відношення в цій праці до України, слід памятати ту політичну атмосферу, в якій вона писалася і те політичне завдання, яке вона мала. Для цього необхідно пригадати де-що з історії її написання. Як відомо, праця ця вийшла як манускрипт на французькій і анґлійській мові, очевидно з метою інформувати антантські міродайні політичні кола про державно-політичну реорґанізацію Европи після війни загалом, але первісно вона писалася по чеськи і призначена була для чеського національного війська, що воювало по боці антанти проти Центральних Держав. Сам автор подає в передмовах до неї такі пояснення про те, як ця праця повстала та як вона писалася. У вступній увазі до анґлійського і французького видання, писаній в 1918 році у Вашинґтоні, Масарик констатує: "Ця книга має довгу історію. Первісно колись була написана в Петрограді підчас революційного заворушення. Мені росходилося про те, щоб з'ясувати нашим жовнірам цринціпіяльні проблєми війни: їм також книга призначалася."*******) В посвяті до першого чеського видання написаній в Київі 15. січня 1918 року, автор на прикінці пише: "Брошурка має свою історію. Я її написав в Петрограді після першого побуту в Київі одним махом, але не мав стільку часу, щоб міг її скореґувати. Міжтим вибухла перша большевицька революція і унеможливила мені працю; по якимсь часі я засів до ревізії її, але вибухла друга революція. Того дня, коли я роспочав працю, під моїми вікнами гремів большевицький броневик, а навкруг моєї хати лютовав найгірший бій. На раду приятелів я виїхав до Москви, щоб там міг мати кілька спокійних хвилин; але саме в Москві я трафив до центру вуличних боїв. З Москви я вибрався до Київа, де саме була проголошена Українська Республіка, отже нове заворушення і нове практичне завдання..." (Стр. 20.) Початок вище згаданої посвяти формулує завдання цеї праці таким чином: "Братя, чеські, словацькі козаки. Посвячую цю працю Вам, що вступили до союзної армії в Росії, Франції, в Америці та Анґлії, в Італії та скрізь, де Ви, як вільні громадяне, могли виявити свій протиавстрійський настрій та рішення воювати за свободу і незалежність нашого наводу". (Стр. 17.)

В цій самій передмові він каже відтак: "Я з'ясовую тут нашу національну програму і те, як ми розуміємо війну та її значіння та чого від неї сподіваємося — повної самостійности нашого народу та відновлення держави чеських країн зі Словаччиною. Ми домагаємося розбурення Австро-Угорщини. Ця наша програма не є лише негативною, але навпаки є позитивною; наша самостійність має бути частиною політичної та суспільної орґанізації цілої Европи і цілого людства. Справа Чех і Словаччини є проблємою світовою." (Стр. 19.)

В узагальненню своїх уваг про творення Нової Европи на основі демократичного миру, Масарик головну політичну мету всесвітньої війни з'ясовує таким чином: "Перешкодити і зломати небезпеку панґерманізму вимагає з боку союзників відваги, енергії та співділання не лише тепер підчас війни, але і після війни. Головним домаганням є, щоб примусити німецький нарід до заспокоєння власними силами, недозволити використовування сусідніх народів, з окрема менших націй, жиючих в зоні на схід від Німців — поміж Німцями та Росіянами. Це значить передовсім визволити та злучити менші славянські народи: Поляків, Чехословаків, Югословян і Українців; рівночасно мусять союзники всю свою увагу і поміч присвятити відродженню Росії." (Стр. 206–207.)

Вже з вище наведених цитат легко уявляється та атмосфера і ті спеціяльні умовини, серед яких доводилося Масарикові писати його "Нову Европу", а відтак стане зрозумілим, чому він до української справи відносився в цій своїй книжці з певними застереженнями, що обумовлені були головно його антантофільською орієнтацією. Що він в принціпі висловився і в "Новій Европі" за визволення та з'єдинення українського народу є видко власне з останньо наведеного цитату. Що відтак він обумовляв осамостійнення Українців під державно-політичним оглядом, головно з огляду на панґерманську небезпеку, ми побачимо з дальших цитатів.

Спеціяльно українській справі Масарик присвятив §40 своєї тут реферованої "Нової Европи". Він пише там з приводу України слідуюче (стр. 139–141): "Завдячаючи панґерманізмові, стала важною малоруська (українська) проблєма. В ній слід розріжнювати язикову та національну справу від політичної. Розходиться про те, чи Українці є окремим народом чи тілько російським племенем, чи малоруська (українська) мова є окремою чи тілько діялєкт російської. Навіть фаховці-лінґвісти (і славянські) поділені що до цього. Після анальоґії инших народів можна сказати, що Українці в тому випадку, колиб їх мова була лише діялєктом, можуть відокремитися від Росії з инших причин: економічних, суспільних та політичних. Політична самостійність не керується лише мовою, як це найкраще доказують самостійні німецькі держави. Що має силу на западі, мусить також мати силу на Сході. Правда, західня історія показує, що діялєктичні індивідуальности підпорядковувалися культурній вигоді, що випливає зі злуки з більш культурним народом; у Франції приміром провансальська мова відріжнюється більше від літературної французької, чим українська від російської. Також німецький діялєкт (plattdeutsch) та инші більше відріжнюютсься від літературної мови, чим українська від російської. Правда, що французька література та культура можуть дати значно більше чим російська, та що Франція та Німеччина не поводилися супроти діялєктичних індивідуальностей так немудро, як російський царизм.

Політично сама Україна в третьому універсалі (в 1917 р.) признала центральну російську державу, а себе проголосила лише частиною російської федерації. Є зрозуміло, що несформований зовсім політичний український орґанізм відчував потребу опертися о російську цілість. Лише пізніше (IV. Універсал) Українська Рада проголосила Україну самостійною державою від Росії незалежною; в цьому очевидно вона була підтримувана Німцями та Австрійцями. Німецькі і австрійські панґерманісти памятали про Україну та призначали Українцям протиросійське завдання. Австрійська політика послугувалася галицькими та буковинськими Малорусами (Русинами) не лише проти Росії, але і проти Поляків, а на Українців задивлювалася яко на засоб для свого клєрикального імперіялізму (меморандум Шептицького)."

Власне після IV. Універсалу Масарик, 27. лютого 1918 року, в Москві висловився проти абсолютного відокремлення України від Росії. Ось його заява з цього приводу: "Ми визнали Україну, що ІІІ-им Універсалом проголосила себе самостійною державою, але в рамках федеративної Росії. Це ми могли акцентувати з чеського і славянського становища. Але 25. січня 1918 року (я маю новий калєндар) Українці видали IV. Універсал, в якому проклямували себе зовсім самостійною державою, вже не в межах Росії. Я сам особисто, о скільки би мав право взагалі говорити про це, не можу признати самостійну Україну мимо рамок Росії за правно-політичну формацію, це є проти моєї думки розбивати Росію, це на мій погляд просто працювати для Прусії. Я гадаю, що ми всі є такого погляду. Я нерадо робивби щось лише персонально."********)

Що таке відношення президента Масарика до справи української самостійности продиктовано було головно привидом панґерманської небезпеки видко зі всеї його праці, а спеціяльно зі слідуючої цитати (стр. 141), що обґрунтовує значіння великої Росії для забезпечення істнування недержавних і малих середньо-і східньо-европейських народів: "Не лише Україна, але і Польща та решта малих народів на Сході потребують опертя сильної Росії, бо инакше, під покришкою самостійности, економічно і політично вони будуть під курателею Німеччини. Буде мати велике значіння, як та до якої степені ці народи на Сході потрафлять порозумітися між собою (відношення поміж Українцями і Поляками, Поляками і Литовцями, Литовцями та Латишами)".

З огляду на це у свому проєкті вирішення державних і політичних справ "Нової Европи" Масарик з приводу України висловився так: "Україна буде автономною співчастиною Росії — бо спроба осамостійнення показала Українцям, що відокремлення її від Росії приводить їх під курателю Німців" (стр. 219). Це його погляд на вирішення справи бувшої російської України. Що ж до закордону українського, то відносно бувшої угорської України він числиться з її бажанням прилучитися до чесько-словацької держави на автономних засадах. Що ж до бувших австрійських Українців, то він лише загально формулує їх справи, пишучи: "Українці з Галичини і Буковини рішать про свою майбутність і з окрема про їх відношення до Польщі і до України." (стр. 217).

Це очевидно все було писано в тодішних спеціяльних відносинах і не представляє певно остаточну дефініцію становища Масарика до української справи. Доказом цього може бути хоч би такий факт, що коли гетьман Скоропадський був примушений до абдикації і Директорія стала на чолі Української Народньої Республіки, то він висловився за признанням української самостійної держави де факто з чеського боку і взагалі досить прихильно, принаймні з початку, дивився на зміну ситуації політичної на Україні після опанування її новим Урядом Директорії.

За останні три роки президент Масарик не мав нагоди висловитися прилюдно з приводу свого теперішнього відношення до української справи, і тому немає автентичного матеріялу, на основі якого можна було б спрецізувати під цей час це останнє. Можна хіба припускати, що протягом останніх 3 років, в становищі чехословацької держави і громадянства де в чому змінився погляд на майбутність Росії і евентуальне упорядкування Східньоевропейських державно-політичних проблєм. Коли давніше і ще під привидом панґерманської небезпеки в чеській політичній думці міцно панувала засада відбудування бувшої Росії в старих межах, і в найбільшому хіба разі у федеративній реорґанізації, то нині відношення чеської державної політики до нових східньо-европейських Рандштатів є зовсім відмінне: Чехословаччина де факто визнала вже нові балтійські держави, а де юре Грузинську Республіку; цю останню навіть після окупації її большевиками. Можна з певністю передбачати, що коли б на Україні внутрішні відносини упорядкувалися після природного занепаду большевизму, і українська держава з’орґанізувалася на певних демократичних та европейських засадах, то і Чехословацька Республіка і її Президент очевидно визнали б повну її самостійність.

*) Цікаву статтю про відношення Масарика до української справи торік замістив у пражській "Tribune" (30./V. 1920) чеський публіцист Ф. Заплетал, — (Див. Fl. Zapletal: Masaryk о Ukrajine.)

**) Відношення Масарика до Росії цікаво з'ясовано в статі його співробітника на еміграції, а нині чеського посла у Варшаві, П. Макси: "Masaryk a Rusko" у журналі "Naśe Doba", 1920, ч. 5.

***) З приводу цеї книги, українська Студентська Громада в Празі влаштувала в маю та червню ц. р. дуже цікавий відчит відомого чеського українофіла п. інж. Я. Нечаса з дебатами, що протяглися на кілька вечорів і де, як з чеського, так і з українського боку, дуже докладно було обговорене не лише становище Масарика до української справи, але по-де-куди і справа чесько-українських взаємин загалом. Слід зазначити, що багато нового фактичного матеріялу до російсько-української і чесько-української справи в їх взаїмовідношенню внесли посол Славінський, проф. др. Смаль-Стоцький, відомий кубанський діяч І. Макаренко і чеський журналіст, великий українофіл, А. Крейчі. Цікаві так само були заяви де-яких членів Студентської Громади, особливо тих, що мали нагоду зустрітися з чеськими лєґіонерами у російському полоні.

****) Справа чесько-українських взаємин в першій фазі чеського національного відродження з чеського боку найшла вже спеціяльних дослідників, як прим. доцента д-ра Ю. Горака, що опубліковав кілька дуже цікавих розвідок про це, та навіть свою габілітаційну працю написав на тему про українські мотиви і впливи в новочеській літературі. Саме цими днями вийшла з друку незвичайно цінна брошура чеського публіциста Ф. Заплеталя, одного з найкращих знавців прикарпатської України та автора богатьох джерельних статей про цей, до недавна ще зовсім забутий, шматок української терріторії і народу: "Русини і наші "будітелі" (Rusine a nasi buditele) спеціяльно присвячена з'ясуванню становища апостолів чеського національного відродження до української справи.

*****) Масарик здебільшого і послідовно вживає терміну Малорус, іноді послуговуючись назвою Українець чи Русин. Чому та в якому сенсі? — Це він сам пояснює в одній з приміток до "Нової Европи", кажучи: "Термінольоґія (що до національних назв. І. Б.) є дуже непостійною: поодинокі назви: Малоруси, Русини, Українці, Руснаки мають політичне значіння. Українець не хоче називатися Малорусом; частина народу, що почувається католицькою і автономічною, не хоче бути називаною Українською і т. д. Я вживаю тут назв.: "Малорус, малоросійська мова без жадної політичної закраски для етноґрафічного і язикового означення людности, що заселює Україну, Східню Галичину, Буковину Угорську Русь." (Підкреслення моє. І. Б. — Nova Evropa, 141.)

******) Про Українців під час війни згадує ще Масарик в своїй статті: "Проблєма малих народів і війна" з червня 1917 року, книжно виданій відтак в брошурі: "Masarykovy projevy a reсi za valky" (Прага 1919), де умовно висловлюється про національну самостійність України і зачислив Українців до найбільших з числа малих і поневолених народів (стр. II.).

*******) Цитую тут скрізь по І. чеському видання у Празі у 1920 р. (стр. 7).

********) Цитую з пражського щоденнику — "Tribuna" (1920 р. з 11. марта).

[Воля, 20.07.1921]