(Зі споминів французького Лєґіонера.)
Це було в літі 1919 р. Після крівавих боїв Галицька Армія залишала Галичину і була вже над Збручем. Майже на цілій Великій Україні панували большевики. Знесилена Українська Армія скупчилася на маленькому клаптикові землі біля Камянця і по Збручу. Здавалося, що приходять останні дні.
Я тільки-що втік з полону і, після нечуваних пригод і злиднів, з ледве загоєною раною, дістався до одного портового румунського міста. Тут повставало питання, що робити далі. Не знав я румунської мови, в кишені мав лише кілька леїв від проданої шинелі, не було у мене й паперів. Мав я, правда, українську старшинську посвідку, але її під ту пору вистарчило б лише, аби дістатися до ближчої румунської вязниці, з котрої відослали б мене до Новоросійська. Це був час "ультіматума" і від'їзду нашого посла з Румунії.
Був горячий літній день. Я ходив по місту і даремно старався щось придумати. Зайшов між иншим до порту. Там було велике число пароплавів під ріжноманітними прапорами. З де-яких вигружали товари. То були цілі гори білої муки, мануфактури, шоколяди, і т. и., а раптом я побачив російський прапор. То був денікінський пароплав, котрий мав відійти слідуючого дня з добровольцями до Новоросійська. На пароплав грузили броневики, гармати, санітарні авта. Кругом було повно російських офіцерів з золотими і срібними погонами на плечах, і невеличка купка салдат; у всіх на рукавах були нашиті трехкольорові кути. Офіцери голосно говорили про успішний наступ Денікіна і вже рахували, коли будуть в Москві.
Колись, за часів старої Росії, і я мав такі золоті погони...
А що ліпше, чи впрост добровольча армія, чи румунська вязниця, биття по морді, а потім все-ж таки добровольча армія. Ні, ліпше піду собі геть звідсіля.
А тут щось заболіла ранена рука. Захотілося їсти. Підрахував свої ресурси і вирішив напитися кави. Зайшов до якогось маленького кафе і сів за столик біля французького офіцера. Тоді в Румунії перебувала значна кількість французького війська, між ними богато чорних. Поки мені подавали каву, я почав розмову з французом. Він оказався доктор. Я скористав з цього і показав йому ранену руку. Він подивився, помацав і закрутив головою. Потрібно, каже, операцію і то як найскорше, а то пропаде рука. Шутка сказати, пропаде, а мені трохи більше, як двайцять років і ціле життя передо мною. На моє запитання, чи не міг би він устроїти мене до якогось шпиталю, відповів також запитанням, хто я такий. Я оповів йому. Ні, каже, не може. Єсли-би я був французьким, або хоч російським військовим — тоді що иншого. Я пригадав собі порт, золоті погони і кути на рукавах... Попрощався і пішов...
Йду собі далі по місту. На вулицях богато чорних французьких салдат, котрі ходять купками, розхристані і чіпають жінок. Раптом на зустріч польський офіцер. Білий орел — все як слід. От хоч довідаюся про свої краї. Підходжу і запитую. Оказується, що кільки день тому зайняло польське військо цілу мою околицю.
— А Ви звідтіля.
— Так.
— Що тут робите.
— Так, нічого.
— Служили в війську.
— Бувший російський офіцер.
— А як на імя, прошу.
Сказав.
— Але то зупелне польське назвіско, — а далі пропозиція вступити до його полку, який формується в околиці і має тими днями вирушити до Польщі. Тисяча лей "підємних". Подякував, обіцяв подумати і пішов собі.
Заходжу на двірець — все одно нема що робити. Стоять два Росіянина. Одягнені більш-менш як салдати. Певно якісь писарі.
— Ну, как же Вам живеться.
— Да нічево. Утром кофе, в 10 часов пол бєлаво хлеба, кателок віна, в 12 — обєд...
Кому це так добре жиється. Підходжу ближче і слухаю. Помаленько догадуюся, що один з цих Росіян вступив до французької армії та що йому "теперь наплевать і на Румин і на добровольцев".
От добре, а чи мені не можна туди, до Французів, а там вже буде видко.
— Простите пожалуста за безпокойство, вот я слишу Ви паступілі во французькую армію. І ето каждово принимають?
— Канечно — ето "Іностранний Леґіон".
Іностранний Леґіон. Не ясно пригадав собі якийсь роман Брешко-Брешковського, на окладці котрого був вимальованим високий, засмалений леґіонер в червоних штанях і синім мундірі. Говорилося щось про авантюристів, про принців королівської крови, котрі служили простими жовнірами, щось про Африку. Починав розпитувати. Оказується, що разом з ним записалося до леґіона душ 30 Українців і Росіян, мешканців Бесарабії. З них чоловік 10 бувших російських старшин, і є навіть один полковник. Приймають всіх лише жовнірами. Жиють вони тепер у французьких касарнях і чекають відправки до Франції. Докладнійше сказати мені він нічого не міг, а порадив піти побалакати з їх полковником, котрий перед тим, як записатися, узнавав все докладно в штабі французької дивізії. Потім довідавшись, хто я такий, засміявся і каже:
— Между нами і Петлюра єсть, вот Вам і веселее будет.
— Как Петлюра, — запитав я здивовано, а через голову пролетіла думка, що може й справді Петлюра.
— Сам Петлюра — перепитую я.
— Я уж там не знаю. Називають єво ребята Петлюрою, а он кажеться, какой то важний Українец.
Тоді я пішов до касарень побачитися з "Петлюрою" і полковником. Українець оказався бувшим комендантом одної дієвої дивізії. Про його пригоди розкажу пізнійше. Полковник, Росіянин — бувший командір одного сібірського полка. Має всі бойові відзнаки до Ґеорґієвської зброї включно та ще якийсь румунський орден. Про умови вступу він мені сказав так: приймають всіх лише жовнірами і контракт на пять років служби. При подписи контракта премія в 500 франків. Потім місячно 250 франків. Тих, хто захоче служити в проти-большевицьких арміях, відправлять з Марсілії, де формується велика армія для боротьби з большевиками, по власному вибору до Денікіна, Колчака або инших. Тим бувшим старшинам, котрі побажали би залишитися у французькій армії, дуже хутко повернуть старшинські ранґи. Вони пройдуть спеціяльну шестимісячну школу, де їх буде обучено французькій мові. Школа ця також в Марсілії. Після того ґарнізона служба в Алжирі в ідеальних умовинах, як-то: незвичайно гарно урядженні касарні, чудова їжа, добре убрання, незвичайно гарне відношення начальства. По за годинами служби всі рівні, як брати, від ґенерала до останнього жовніра. Ті, що дістануть старшинську ранґу, будуть мати такі самі права, як і французькі старшини. Після скінчення строка служби велика премія в розмірі чи то 3, чи то 6 тисяч франків, і так далі. В Мароко радили не їздити, бо там вже умовини гірше.
— Все добре — кажу я полковникові, — але цей пункт про пять років примусової служби мені не подобається.
— Голубчик, — каже він мені, — мене ніщо не примушує записуватися, як Вас. Але я є бесарабський мешканець, а тут настирливі чутки про румунську мобілізацію. Не хочу я служити проклятим Румунам, та й ще невідомо, як буде дивитися на таку службу будуча Росія. От я і шукав вихода. Хотів їхати до Добровольчої армії — румунська влада заборонила виїзд з Бесарабії, не дають перепусток. Можна було би втікти, але тоді будуть чиплятися до моїх родичів. Ви знаєте, що у нас в Бесарабії робиться. До кого ж я міг звернутися, як не до наших союзників — Французів. От я і поїхав до Штабу Н-ої сводної французької дівізії за порадою. А ґенерал, начальник дівізії, каже мені через перекладача, що він не може вмішуватися до румунських внутрішних справ. А що до поради, то він запропонував мені записатися до Іностранного Леґіона і виїхати до Франції, де, як я Вам вже казав, формується велика протибольшевицька армія. В Марсілії я оголошу, що бажаю служити в цій армії і мене відразу переведуть до неї. Що до 5-літного строка служби, то це є лише проста формальність, така форма, аби мати підставу вивезти мене з Румунії. А перекладачом був капітан Добрармії такий-то. Він є для звязку з цею французькою дівізією. Свій чоловік. Тут вже ніякого сумніву бути не може. Я все ж таки довго думав і три дні ходив до штабу за поясненнями, а нарешті підписав. Більшість же цих панів, що Ви бачете тут, суть также, як і я, з Бендер, де я був якийсь час начальником ґарнізона, до речі Вам сказати. Вони і пійшли по моїм слідам. Побачим, — каже, — Францію, нові міста, а там і вернемось до своїх країв. Тай напевно ще на тому і не прогадаємо.
Я задумався. На Україну все одно не дістануся: зловять Румуни, посадять в вязницю, а там одна дорога до Новоросійська. Та і що там робиться на Україні. Може від Румун попаду до большевиків. Знова ранена рука, котру може там вилікують. Крім того завжди можно з Марсілії повернутися назад. Треба рішати і то хутко рішати, а то відаю останні леї, а там що буду робити. Подумав, подумав і пійшов до бюра, де записують. Оглянув мене і то дуже неуважно доктор. Незауважив навіть, що я ранений. Кільки запитань. Чи маю які-небудь документи. Ні записали все зі слів. Підпишіть, каже, тут і тут. Все...
Боже мій! Може я зробив мильний крок. Але таке тяжке становище і нема до кого звернутися за порадою... нема вихода...
***
Ввечері переїхав до касарень, де помішуються "леґіонери", очікуючи відправки до Франції.
В великій порожній залі, на підлозі, розмістилося трьома ґрупами біля тридцяти душ. Перша ґрупа, "інтеліґенти", чоловік 10 б. російських офіцерів, серед них "Петлюра" і один донський казак. До цієї ґрупи належить "Сашенька", студент Київського Комерчеського Інстітута. Це гладкий хлопець, років 25, в пенсне; видко — "маменькин синок". Він викрутився від військової служби в часі великої війни; а тепер боїться румунської мобілізації і записався разом з полковником до Леґіона. Сашенька не привик до салдатської кухні; і в нього болить живіт. Він бігає кожну хвилю на двір, а решту часу сидить мовчки на підлозі; обхопив ноги руками і дивиться в одну точку. Безпомічний він, як дитина; і коли вертається з одного місця, то полковник, котрий їм опікується, мусить застібати йому підтяжки на спині; бо він сам не може знайти гузиків. Глузує з нього ціла партія і не кличе іначе, як "Сашенькою". Але Сашенька хитренький хлопець і має коло пяти тисяч франків, котрі дала йому мати, бесарабська обивателька. Вона довго не хотіла, аби він записувався до Леґіона, але її намовили на те французькі офіцери, котрі стояли постоєм в їх домі.
До "інтеліґентів" належить ще один Поляк, австрійський лейтенант. Він був в російським полоні і вертав через Румунію до Польщі; але довідався, що там мобілізація і посилають на фронт. Тоді він вирішив поїхати ліпше до Франції.
До цієї ж ґрупи приєднався і я.
Друга ґрупа: "вшивий ряд". То майже виключно бувші салдати. Між ними один колонист з під Одеси. Є також два Жидки реалісти останньої кляси, зовсім ще діти. Вони цілий час бються між собою і качаються по підлозі. Їх обрано роздатчиками їжі; і тому кожний їми незавдоволений. Лають їх останніми словами; а деколи і поб'ють. Тоді вони гірько плачуть. До цієї ж ґрупи належить один сотник, "малорос", бувший вартовий старшина при гетьманському палаці. Дуже симпатична людина, але зовсім опустився. Від нього я докладно довідався про останні хвилі гетьмана і про те, як його сховали Німці.
Третя ґрупа, або "Сахалин". Це кільки несимпатичних людей з страшними обличчами. В їх куті завжди лайки, пянство, а де коли витягаються навіть і ножі.
Сплять всі ґрупи на підлозі, підстиливши нарвану траву, або щось з одягу. На другому поверсі касарні є багато вільних ліжок; але чомусь Французи не позволяють їх брати; і це всіх дивує.
22. VII.
***
Пройшло вже кільки день, як я записався. Чи добре, чи зле зробив — не знаю, але рішучий крок зроблений; і тому я заспокоївся нервами. Вже не треба ні про що думати, бо за тебе думає начальство, котрого, до речі кажучи, ми ще й не бачили, як що не рахувати кухаря, котрий кричить, коли треба йти за обідом. Вже не боюся і Румунів. Годують добре, по кільки разів в день. Дають також що дня котелок вина і чарку коньяку, а деколи і пачку тютюну. Лежимо собі цілий день і нічого не робимо.
23. VII.
***
Сьогодня дали нам французьку форму. Білизна дуже гарна, зовсім офіцерська. Верхне убрання також дуже добре, суконне, блакитного кольору. На голову частина дістала сині "берети", а частина жовті кольоніяльні каски, зроблені з матерїї. Я дістав берет, а один Негр подарував мені свою каску; от я маю і те, і друге.
24. VII.
***
По малу починається вияснюватися минуле і характери наших леґіонерів. Я вже згадував про ґрупу "Сахалин". Між Сахалинцями є один Поляк. Називається він Януш. Сьогодня хлопці оповіли мені, що в часі короткого панування большевиків в Бесарабії він був відомим большевицьким ватажком і разом ще з кількома "товарищами" склав банду, котра замордувала сотні людей, з окрема багато бувших офіцерів. Коли Румуни прийшли до Бесарабії, то вони з часом половили більшість товаришів Януша і повісили їх. Тоді Януш вступив до Леґіона, аби спасти своє життя; і тепер Румуни не сміють його рушити. А йому тут добре жиється. Він завжди п'яний і вже пропив французьку скарбову ковдру. Але вчора з ним трапилася пригода. Коли після обіда ми мили свої котелки, то Януш штурхнув біля крана якогось Негра. Той штурхнув Януша, але так, що він мало що не перекинувся. Януш вилаяв Негра по матері. Роздратований Негр запитав присутних, що це він каже. Наші хлопці, котрі давно вже були злі на Януша за ріжні речі, переклали Негру, як вміли. А той аж підскочив зі злости, кинувся на Януша з кулаками і кричить:
— Ти, гадина така... мою маму ... Ти... мою маму!!! — і лясь Януша по морді; а потім знову і знову. А сам аж труситься і все кричить:
— Моя мама лишилась на Мадагаскарі, а ти кажешь, що ти мою маму?.. — побив він Януша страшно; ледве розтягнули їх. У Януша все обличча було в крові.
25. VII.
***
Сьогодня перший раз закликали нас на роботу: чистити бараболю на обід. По маленьку зібралися ми на дворі, біля кухні, де вже стояв великий мідяний чан. Навкруги розмістилося кількох білих Французів і Негрів. Білі Французи почистили пару бараболь і пійшли геть. Кухар довго лаявся їм в слід і обіцяв закликати офіцера, але ті не звернули на нього ніякої уваги. Взагалі я зауважив, що дісціпліна у французькому війську невелика і салдати дуже розбещені. Нема в них єдности одягу. Кожний носить, що хоче; а по улицях ходять розхристані. Де коли вітають своїх старшин, а де коли ні. За це до них ніхто не чіпляється. І це переможці такого дісціплінованого війська, як Німці?
Майже всі "хазяйственні роботи" виконують кольорові війська, а в шпіталях і лазнях — Аннамити — маленькі, сухенькі Хинчики з французького Індо-Кітаю і Аннаму. Ці Аннамити дуже добрі працьовники в запіллю; але на фронт їх не беруть, бо вони, кажуть, погані вояки.
27. VII.
***
З того дня, як нам дали форму, нас тягають, що дня на роботу. По більшій части вигружаємо в порту військове майно. Робота тяжка, бо приходиться носити великі тягари. Особливо дається в знаки вона мені із-за раненої руки. Перші дні всі працювали охотно, бо гадали, що ця праця — випадкова, котра трапляється деколи на етапах. Пізнійще ми побачили, що це входить в систему і що праці щодня прибавляється, так що ввечері ми вертаємо до касарні зовсім знесилені. Всі починають лаятися, та і я гадаю, що волонтерам, котрі добровільно записалися і з котрих може половина верне з Марселя, не слід давати таку працю.
28. VII.
***
Надзвичайно смішно почуваю я себе тепер, коли приходиться "козирять" французьким старшинам. Немов знова зробився юнкером. Вчора, вертаючись гуртом з міста, а після 6 годин вечера французькі салдати все вільні, ми не віддали чести якомусь бравому капралу, бо взагалі білі Французи ніколи не салютують своїм підстаршинам. Але цей капрал побачив певно, що має справу з рекрутами і почав нас лаяти, а нарешті запитав наші імена і обіцяв написати на нас рапорт. Коли ж він довідався, що ми волонтери до Леґіону, то махнув рукою і пійшов собі. Чому це так? Не розумію.
29. VII.
***
Ми мусіли дістати 500 франків премії при підписці контракту, але з огляду на те, що нас мають цими днями відправити до Марселю, ми одержимо ці гроші вже там. Правда, ліпше було би їх дістати відразу; але нічого не зробиш. Дехто каже, що нас обманюють і що ми ніяких грошей нігде не одержимо, але це напевно неправда. Не може бути, щоби Французи хотіли нас на тім підманути. Не може того бути. Тим часом продав досить добрий, непотрібний вже мені костюм і маю двісті леїв на перший час.
30. VII.
***
А Януша сьогодня знов побили. Він вернувся п'яний до касарні і ліг на постіль одного леґіонера, здорового мущини, літ 35, дуже мовчазного, котрий ніколи не оповідає про себе. Де-хто каже, що він бувший большевицький комісар, але покаявсь і хоче забратися з Росії. Він щодня міняє травяну підстилку, на котрій спить; і був дуже лихий, коли побачив п'яного, брудного Януша на своїй постелі. Він страшно побив його. А Януш грозиться зарізати його в ночі. Все може бути з такими людьми.
***
В вільні часи знайомимося з містом. Завдяки французькій салдатській уніформі перед нами відчинені всі двері; і ми заходимо сміло туди, де звичайно одягнений чоловік ризикує зазнати неприємностей. Вчора були ми, наприклад, на знаменитий вулиці "Strada Noptei", що значить по нашому "Вулиця Ночи". Це глуха, неширока вулиця з одноповерховним будинками. З 6. годин вечера, хвилі, коли звільняються від служби вояки союзних армій, вона повна повнесенька салдатами трох армій: французької, гречеської і румунської. Цілі товпи білих і чорних ходять по вулиці, стоять коло домів, вікна котрих заслонені, не зважаючи на ранню пору. Це — дома "свободної любови". Коли заглянути в подвірря такого дому, то можна бачити величезну чергу вояків, переважно чорних, котрі терпеливо чекають своєї черги, сидючи на довгих лавках. В де-яких подвір'ях маються навіть каси. Підходить Негр до віконця, платить 5 леїв і сідає в чергу на лавку. Де-коли у воріт такого дома стоять його мешканки, відповідно прибрані з великими декольте в сукнях без рукавів. Здебільше вони досить молоді, але так нафарбовані, що не можна розібрати їх правдиве обличча. Виходять звідтіль Негри спітнілі — єдиний здається випадок, коли їм буває гаряче. Де-коли тут бувають цілі бійки між Французами і Греками на "романичній почві". Спор рішають ножами, а тому бувають ранені, а деколи навіть забиті, як це було позавчора, коли забили одного Грека, а кількох ранили.
31. VII.
***
Вчора був часовим коло французького венеричного шпіталю. Хоч нас ще не учили нічому, але дали заряжену французьку рушницю і казали не випускати хорих на вулицю. А хорі такі неслухняні; все хотіли йти до місця. Хтось з наших хлопців вже хотів стріляти. Дуже якось це по дурному ставити на пост необучених рекрутів, коли така маса старого війська перебуває в місті. Просто хотять виекспльоатувати нас.
5. VIII.
***
Сижу вже на пароплаві: їдемо до Франції.
Вчора ввечері, без ніякого попередження, роздали нам консерви, хліба і вина на 5 день і сказали, що завтра, т. є., сьогодня, відїзджаємо до Марселю. Більшість наших людей перепилася тим вином, що дали аж на 5 день. Януш почав страшно скандалити і кидався на всіх з ножем, так що нарешті посадили його Французи під ключ. З тяжким серцем я положився спати. Це остання ніч в Румунії; а завтра в далекий путь до чужих країв, і невідомо, як то все буде. В 4 години ми вже були на ногах, а в пять ладом, під командою якогось сержанта вирушили до порта. Був гарний сонячний ранок. Майже всі були в добрім гуморі. Бесарабці з радістю покидали Румунію, де їм прийшлося зазнати стільки горя. Всі вони пересиділи по румунських тюрьмах, де їх страшно бито. Зате і лаяли ж вони Румун, котрі попадалися нам на дорозі. Хутко прийшли ми до порта, де був страшний натовп людей. Французи-пермісіонери (ті, що їдуть на відпустку), полонені Болгари, котрих везуть на роботи до Салоник, двіста чоловік Французів-венериків, яких відправляють з місцевого шпіталю до Царгороду, група наших леґіонерів — все це буде грузитися на невеличкий болгарський пароплав "Царь Фердінанд", котрий плаває тепер під французьким прапором. Лише в 9 годин почалася погрузка. Нас помістили на підлозі в трюмі. Світ проходить через трап, по котрому можна дістатися на нижню палубу. Коло одинадцяти годин помалу, майже непомітно, пароплав рушився кормою наперед, потім повернувся носом і почав виходити на середину Дуная. Здається, що ми стоїмо на місті, а пристань і решта пароплавів виходять десь в бік. От вже пройшли мимо великих транспортів, барж, маленької румунської міноноски і вийшли на чистий простір Дуная. Пароплав ускоряє свій рух. Брудна в тім місті вода Дунаю починає пінитися біля нашого пароплава. Відходимо все далі від пристані. Берега невисокі і покриті зеленою травою. Хутко в воді появляються більш зелені фарби, перше плямами, потім вузенькими пасами, котрі все ширяться і ширяться. От вже Дунай починає розходитися на рукави. Хутко проходимо Рені. В Тульчі кидається в очі мінарет якоїсь мечеті. Це вже наближується Схід. Годин коло пяти вечера приходимо до Суліна, де, постоявши кілька хвиль, виходимо в Чорне море і повертаємо на південь. Море зовсім спокійне і ледве ворушиться. Вода темно, темно зеленого кольору, більше світла за кормою, де винт полишає за собою білу, пінящуся полосу. Починає темніти. На пароплаві запалюються ліхтарі. Десь у нас за спиною Одеса. Прощай, Рідний Краю! Коли то побачу тебе знова?...
*) Прим. ред.: Звертаємо увагу наших читачів — інтернованих і полонених — на ці спомини українського старшини, котрого лиха недоля занесла аж в французькі африканські леґіони. Тяжкі муки — моральні і фізичні, які він пережив там, хай застережуть їх від тої аґітації, яку зараз Французи ведуть по наших таборах.
(Далі буде.)
[Воля, 03.07.1921]
6. серпня.
Спав дуже міцно. Коли прокинувся, то "Царь Фердинанд" стояв на рейді в Констанці. Видко, що це велике місто, але на беріг чомусь нікого не пускають. Хутко знов вийшли в море, а під вечір прийшли до Варни. Білих Французів пустили на суходол, а нас ні. Втікли би ми без дозволу, але біля сходів поставлено трьох вартових Аннамітів, а на зовсім порожній пристані, через кожні десять кроків, розміщено инших, котрі не призадумаються пустити кулю в того, хто захотів би втікти. Та й на кораблі є дижурні. Поставлено цю всю варту тому, що бояться, щоби полонені Болгари не скористали з побуту в своїх краях і не втікли. Хтось з венериків, не маючи на це дозволу, дістався самовільно на пристань, але Аннаміти зловили його і завели назад. Тоді через якийсь час цей Француз вернувся з відром помиїв і вилляв їх через борт на голову бідним Аннамітам, а потім втік. Вартові стояли, так ніби нічого не сталося.
7. серпня.
До цеї пори стоїмо чомусь в Варні. Погода гарна, але на беріг нікого з нас не пускають і це починає усіх злостити. Що — ми вязні якісь, чи що? А може і справді попали ми в "брудну історію"?
8. серпня.
Так міцно спав, що не чув, як вийшли в море. Пливемо в чистому морі, землі не видко. Море не спокійне; по ньому скачуть баранці. Починає трохи колихати.
11. серпня.
Третій день вже нічого не писав в щоденникові, бо цілий час захоплювався чудовими вражіннями. Зараз сижу вартовим на сіні, а тому маю кільки вільних хвилин. Вчора о 5 год. веч. по царьгородському годиннику почали ми входити в Босфор. Що це була за красота! Які краєвиди! Не вистарчає слів, щоби їх змалювати — треба бачити все на власні очі. Ми, як дурні, кидалися од одного борта до другого, роздивляючись то на мальовничий беріг з остатками старовинної фортеці, то на яку небудь модерну білесеньку віллю, котра, здається, приліпилася до крутого, як стіна, берега і лише ледве помітна, перериваючася, стежка вказує на можливість зносин з рештою світа. То раптом появлялася глибока затока, схована до цеї пори уступом гори і видко було ціле місто, — сотню другу будинків, — котре розташувалося на краях цієї затоки. То знову раптом, як в байці, проходили ми біля якогось великого міста на европейській стороні. Вулиці його підходили до самої води і на них видко було закутані постаті Туркинь і Турків в червоних фесках. Пізніше Босфор почав вузитися; і зі всіх боків на нас дивилися довгі джерела ґіґантських гармат. Де тут пройти кораблеві під ворожим вогнем! Починаємо входити в рейд, де стоять аліянтські дретновти. Кругом нас велика кількість океанських пароплавів під всілякими прапорами. Що хвилі проносяться мимо нас з азіятського берега і з численних островів невеличкі колесні пароплави, повні повнісенькі Турками. Сьогодня якесь свято і всі спішаться на забаву на европейський беріг. Царьгород видко, як не може бути ліпше. На першому пляні Стамбул, за ним Золотий Ріг, а там і Ґалата. Наш пароплав окружили численні човни з овочами, їжою, ґалянтерією, порноґрафічними картами. Іде жвавий торг. На шнурку, в невеличкому плетеному кошикові опускаються гроші в човен, а потім тим самим кошичком витягається закуплений товар. Овочі незвичайно дешеві.
12. серпня.
Велика радість! Нас висаджують на суходол, бо далі ми поїдемо иншим кораблем. Як-би не це, то напевно не прийшлося-би ступити ногою в Царьгороді з таким проклятим начальством — ніхто не звернув на нас ніякої уваги підчас цілої подорожі. Ніхто не зайшов навіть подивитися, як ми розмістилися в трюмі. Ні, навіть в старій російській армії старшини більше думали за солдатів. Ну, та Бог з ними! Подорож була така гарна, що це можна дарувати. А тим часом на волю!..
***
Вилізли ми на пристані в Стамбулі, куди привезли нас з "Царя Фердинанда" паровим катером. Лише ступили на землю, як мало що не поглухли від страшенного галасу. Пристань була повна Турками ріжного віку і соціяльного положення. Більшість з них одягнена по европейськи, але всі мають на голові червону феску. Тут-же ходять вуличні продавці, обвішані капцями ріжних гатунків, хустками, пасами і т. и. і голосно пропонують свої товари, побільшуючи загальний крик. Були і Турки в національних убраннях з чимсь подібним до наших козацьких бунчуків за плечима. Бунчуки прибрані в якісь дзвіночки і мають кільки порожніх куль на держаку. Це продавці свіжої води і ріжних напитків, котрі вони виточують з цих куль. Носчики — старі бородаті Турки — мають за спинами величезні плетені кошики, куди вони накладають неімовірну кількість річей, так що за спиною у них буває ціла гора пакунків. Вони запропонували нам свої заслуги. Тоді Януш, не довго думаючи, вліз сам в цей кошик. І Турок, трохи пригнувшись на перед, держав його цілий час, очікуючи, коли ми всі рушимося. З великими труднощами примусили ми Януша відмовитися від такої прогульки. Приведено нас до якогось многоповерхового будинку, де розміщено французьких жовнірів. Стоять старі пружинні ліжка, нічим не накриті і страшно брудні; але це нічого, бо завтра по обіді відїзжаємо до Тульона. Треба бігти, як найскорше обдивлятися місто і першим чином до Айя-Софії.
Забув ще сказати, що є кілька лєґіонерів, переважно в бувшого "вшивого ряда", котрі хотять втікати, бо кажуть, що, коли тепер нас так ганяють на роботи, примушують тяжко працювати, обраховувають в їжі, і зовсім не звертають уваги, як ми жиємо — то певно добра штучка той лєґіон. А до Денікіна вони і не думають вертати; от же, кажуть, послужили "русько-французькій" службі і годі. Пора втікати. До певного степеня вони мають рацію, бо нас експльоатують при всякій нагоді, але тікати, дезертувати — ні. Потерпимо до Марсилії. А там буде видко.
13. серпня.
Першим чином пішли ми до Св. Софії. З зовні вона не робить великого вражіння, бо ані розмірами, ані будівлею не відріжняється, а навіть виглядає гірше від инших мечетів. За те в середині, куди ми попали, одягнувши войлочні пантофлі поверх черевиків, — все надзвичайно ґрандіозно і гарно. Хоч Турки постаралися знищити всі сліди минулого, але в деяких темних кутах полишалося багато старовинних рамець, з котрих лище повитягали образи. Бачили і стіну, котра, як каже лєґенда, розступилася і сховала священника зі Св. Софії підчас служби Божої. Цей священник, каже та-ж легенда, вийде зі свого захоронку і скінчить перервану службу Божу, коли на Св. Софії засяє знова хрест. В той час, коли ми оглядали середину, в одному куті старий, сивий мулла, сидячи по турецькому, промовляв до якоїсь школи молодих Турченят. Треба було бачити, якими злими очима він дивився на нас.
13. серпня.
Після обіда ми нагрузились на досить великий французький військовий транспорт "Vins-Long". Транспорт цей призначений для перевозки війська; а тому в трюмі, в великому світлому помешканню, зроблено кільки поверхів добрих залізних ліжок, з мягкими матрацями. На корабі, разом з екіпажом, находиться коло 1500 душ, а тому на носі його поміщається кілька штук великих волів. Мається на борту і хлібопекарня з механічною місилкою, а також кільки апаратів для штучного виготовлення льоду. Є багато човнів і плотів, аби спасатися ними в разі, коли корабель тонув. Крім того у кожного з нас є спасительні пояси. Треба сказати, що в Мраморному морі і протоках, а також майже на цілій нашій дорозі, часто стрічаються блукаючі міни, котрі повідривалися від мінних якорів, зроблених в часі війни. Такі міни уявляють собою велику небезпеку для пароплавів. Нас навчили, як одягати пояси, і кільки разів робили фальшиву трівогу, по котрій мусіли ми займати зарані призначені місця на палубі, біля човнів. Хвалити Бога — хоч трохи почали звертати на нас увагу. Годин коло трьох загуркотіли грубі ланцюги, на котрих витягають якорі, і ми рушили.
Не дораховуємось трьох лєґіонерів з тих, що хотіли втікати. Щасти їм Боже, але гадаю, що прийдеться зазнати їм злиднів. Хутко корабель виплив в Мраморне море, котрим йшов аж до ранку.
15. серпня.
Сьогодні о 4-ій годині ранку війшли ми в Месинську протоку. Праворуч Італія, ліворуч Сицілія, на котрій добре видно Етну. Обидва береги дуже скелисті. У самого моря, де беріг раптом знижується, приліпилися невеличкі містечка. Стоять вони на самому сонці і не мають ані кущика, ані деревини. Взагалі сонця тут стільки, що аж болять очі. Цілий ранок зустрічалось нам багато островів вульканичного походження, котрі раптом висовуються з моря. Одні з них, більш твердого матеріялу, обриваються дуже круто до моря. Инші мають форму конуса. До останніх належить вулькан Стромболі, коло котрого ми проплили о 12-ій годині. Вульканічна робота Стромболі не зупинилася аж до сьогодня; і над ним цілий час куриться легкий димок. Коли ми підійшли зовсім близько до нього, то з кратера почав виходити густий дим, або може пара, червоноватого кольору, немов освітленого внутрішним вогнем вулькана.
Нудьга все збільшується, а з нею і лайки.
16. серпня.
Сьогодня дуже вітряно; і море, котре до цеї пори було незвичайно спокійне, починає хвилюватися. Качає вже досить міцно. Певне буде хуртовина, бо зачиняють ілюмінатори. А тут мені акурат треба йти на варту до арештованих французьких матросів. Це ті самі, котрі відмовилися стріляти на Одесу і Миколаїв, коли їх займали большевиками. Тепер їх везуть на суд до Тульона.
17. серпня.
Але-ж то була ніч, хай Бог боронить. Море страшенно хвилювалося. Корабель кидало з одного боку на другий і він тріщав, немов хотів розсипатися. Коло 12-і години ночі, коли я стояв на варті, хуртовина дійшла до найвищої точки. "Vinh-Long" то підносився на гребні великої водяної гори, носом в верх, то знов кидався в прірву. Корма задиралася тоді до гори і він зі страшним стуком крутився в повітрі. Вязниця поміщалася спереду, де найбільше качало; я гадав, що не витримаю. Нудило мене страшно. Розуміється, що я не звертав вже ніякої уваги на арештованих — все одно нема де втікати. Хутко зробилось мені так погано, що я викликав Льорана і заявив, що не можу більше стояти. Тоді мене змінили. Аби дійти до свої постелі, мені треба було вийти на палубу, через котру раз у раз перекочувались хвилі. Це було страшно. Осторожно, тримаючись за все, що попадалося по дорозі, я перебігав від каната до каната і зовсім мокрий дістався щасливо до свого трюма. Але на останніх сходах мусів сісти і заплатити належне морю. Як я довідався вранці, укачало не тільки нас, непривичних до моря, але й матросів. Качає ще й тепер, але вже значно меньше. Однак цілий день я нічого не їм. Годин коло 5-ти вечера ми проплили біля Тульона, де не задержалися, бо в дорозі дістали радіо йти просто до Марсилії. Коло 8-ї години ми вже побачили Марсилійські вогні, а хутко стали на якорі біля "Chateau d'Yf", де сидів увязнений Монте Крісто.
18. серпня.
Після обіда ми зійшли на беріг. Нас — "лєґіонерів" чекав французький капітан, котрий довго і сердито кричав на нас за те, що ми не вилізли всі відразу, лишень по кілька чоловік. А як тут було вилізти цілою ґрупою, коли пермісіонери, як збожеволілі кинулись до сходів і, як завжди буває при натовпі, розділили нас оден від другого. Поки що зустріла нас Франція не дуже привітно.
До касарень пійшли ми ладом. Йти прийшлося через цілу Марсилію. Сейчас же нас заведено до одного бараку, де ми прийняли теплий душ і де нам продезинфекціоновано одяг. Це було дуже приємно після довгої подорожі і спаня на підлозі. Але після того виявилося, що для всіх приїхавших на "Vinh-Long'I" не вистарчає місця у касарнях, а тому лєґіонерів, одних лише лєґіонерів, поклали на ніч в шатра впрост на землю. Треба сказати, що не вважаючи на літо, день був досить холодний, дув страшний вітер, а часами падав дощ. Земляна підлога в шатрах була зовсім вохка і лягати на неї спати, після теплого душа, було небезпечно. На щастя знайшли хлопці, десь біля плота, кілька тюків пресованої соломи; і ми тайком перетаскали її до себе на підстилку.
Ні, справді, — не дуже гостинно прийняла нас Франція!
19. серпня.
Цілу ніч ішов дощ; вода затікала до шатер; і спати було дуже холодно. Ранком переведено нас до форта St. Jean. Це фортеця середнєвікової будівлі, котра стоїть над самим морем в районі "Старого Порта". Від решти міста відділяється вона нешироким рукавчиком моря, через котрий збудовано роскладний міст. В 9 годин вечера міст цей складається; і тоді нема сполучення з Марсилією аж до ранку. З нешироких воріт, у котрих стоїть варта і сидить оден сержант, попадаєм ми в коритар, котрий веде у внутрішній двір, закритий зі всіх сторін старими будівлями форта. На цей двір виходять залізні двері численних казематів. Це пересильна військова вязниця для засужених до Африканських Дисціплінарних Баталіонів. Коли ми проходили по двору, якийсь капраль одчиняв оден каземат і я заглянув в його середину. Це впрост камяний мішок, видовбаний в грубій, мурованій стіні. Висота його певно не більше саженя, довжина трохи більша, ширина три кроки. Майже цілу цю камеру займає низенька вузенька койка, котра протягом дня підноситься і замикається. Крім ліжка був ще в камері маленький табурет — і це все. Світ скупо проходить через маленьке квадратове віконце — решітку в дверях, через котре і голову просунути не можна було би, таке воно маленьке. Підлога теж з червоної цегли. Просто камяний гріб; бо коли койка спущена, та лежачи можна дістати рукою двері. Уявляю собі, як то там мусить бути холодно в зимі! І це культурна республіканська держава! З каземата вийшов низенький блідий жовнір. Капраль сунув йому в руки мітлу і сказав замітати двір. Ми підійшли до нової арки в мурах і по величезних мурованих сходах вийшли на другий вже більший двір, на котрому стоїть модерна касарня. Це етап кольоніяльних військ і лєґіона. Підходяща з каторжанами кампанія! Всі повісили носи і почували себе дуже ніяково. В касарнях ми побачили двох лєґіонерів, Росіян, зі складу російських військ у Франції. Вони верталися з відпустки в Африку. Тут ми довідалися страшну правду про лєґіони. Перше всього відправляють до депо. Дисціпліна там така, що в порівнанню з нею стара миколаївська — рай. Офіцерів майже ніколи не бачуть. Всім заправляють сержанти і капрали, котрі за найменьшу дурницю садовлять до вязниці, а при нагоді і бють. Їжа погана. Ані вина, ані сардинок, ані тютюну. Платні, замісць 250 або 140 франків, дають лише 17–20 франків на місяць. По трьох місяцях науки відсилають до Марокко, де йде безперестанна війна з Мароканцями; життя в неймовірних умовах і смерть чекає на кожному кроці. Чутки були справді, що з депо відправляли бажавших до Денікіна; але вони служать вже в Regiment de Marche (полк, котрий воює і робить переходи по Марокко) і тими днями кінчають свою службу, бо анґажувались лишень до кінця війни. Всіх нас огорнув роспач, після того, що ми довідались. Де-хто кинувся шукати Бльока, але він ще в порті дістав дозвіл переночувати з жінкою в готелі. Що це за життя буде цій бідній жінці? Я бачив її на пароплаві: дуже гарненька і делікатна, немов молоденька панночка.
Хутко нас закликали до канцелярії і оголосили, що завтра ранком відправляють нашу ґрупу до Орану (порт на півночі Африки), кораблем "Ґенерал Ґалієні".
"А поки що, добавив капітан, можете йти гуляти по місті; та дивіться — не робіть дурниць; а то!.." — і він показав рукою, що замкне під ключ.
Тоді ми рішили, що прийшла пора сказати, на яких умовах ми записувалися, і заявити про своє бажання служити в протибольшевицьких арміях. Але капітан почав кричати, що це його не торкається, що тут лише етап, а що в депо лєґіона з нами вже розберуться. Так само у депо видадуть нам приму. Після того він повернувся і пішов собі геть. Тут вже ми почулися зовсім ніяково; але щож можна було зробити? Крім того ми ж чули від тих двох лєґіонерів, що це власне з депо викликали бажаючих їхати до Денікіна. Помаленьку все заспокоїлося, бо ніхто не хоче навіть і думати про те, що нас можуть примусити служити пять років в Африці. Треба тим часам користати з дозволу оглянути місто; а тому трохи почищуся і піду на прогульку разом з Пашком ("Петлюра") і з полковником.
***
Виявляється, що тут мало чогось хотіти і мати на це дозвіл — доказом цьому слідуюча моя пригода. Як тільки кількох нас підійшло до воріт, мене нахабно схопив за рукав якийсь капраль і, ні слова не кажучи, потягнув до фіри з дошками, котра в цю хвилю під'їхала до форта.
— Бери ці дошки і занось їх до касарні!.. — приказав він мені.
Я сказав йому, що офіцер нас пустив до міста; але він не хотів нічого слухати. Коли-ж я почав сперечатися, він, загрожуючи, сказав:
— А цього хочеш? — і показав, як і капітан, що замкне мене під ключ.
Я нагадав собі оповідання тих двох лєґіонерів Росіян і мовчки почав носити дошки. Пашко також попався і мусів носити величезні кавалки якогось брудного, чорного мяса, котре під ту хвилю привезли до форта. Після цієї роботи мусіли ми знова йти до касарень чиститися, а я крім того записав ці рядки. Зараз виходимо знов; але може знов зловлять нас на дорозі. От положенння! Почуваю себе запроданим невільником!
20. серпня.
Ранком погрузилися на "Ґенерала Ґалієпі" і тепер пливемо до Африки. Хутко вже зникне з очей материк Европи. Серце стискає шалена роспука і почуття якогось страху огортає мене.
21. серпня.
Сонце пече неймовірно. Ми розміщені на верхній палубі і на нас без перестанку сиплеться дрібний вуголь з комина. Все покрилося чорною шкурою. Тут-же, на палубі, недалеко від нас, розмістилася ґрупа демобілізованих альжирських Арабів, котрі вертаються на батьківщину. Неприємні, хитрі обличча. Вони почали якийсь національний танець, щось подібного до танцю живота; але танцюють його вдвох, при чому оден обхоплює другого ззаду і виробляє якісь розпусні рухи. І це все під різкі, одностайні до нудьги, згуки тростинкової дудочки. Між такими то людьми жиють бідні лєґіонери. Одна надія, що нас там довго не задержуть! Їде також з нами ґрупа Тиралієрів-Мароканців. Вони більш симпатичні на вигляд; але це зовсім дикуни. Мені оповідали Французи, що від Мароканців, котрі їхали з фронта на відпустку, дуже часто відбирали німецькі голови, які вони везли до дому, як трофеї. І то з братами таких Мароканців, лишень ще більше диких, котрих Французи не встигли "замирати", провадить війну Лєґіон.
Ми проплили вже біля Болєарських островів, котрі належать до Іспанії. Завтра будемо в Орані.
Ранком приплили ми до Орану і по йдучій в гору дорозі, обсаженій величезними пальмами, дістались до етапу. Тут ми не встигли навіть відкрити рота, як нам через вікно крикнули:
— До Першого Полку Лєґіона, до Сіді—Бель—Аббеса!
Хутко нас нагодували і сейчас-же завели на двірець, досить великий будинок з білого каменя, в маврітанському стилі. За кільки хвиль ми вже їхали на південь до Сіді—Бель—Аббеса. Потяг, повний Арабами в широких білих бурнусах і Арабками, закутаними цілком в білі матерії, не біжить а впрост летить з неімовірною хуткістю. Таким чином ми їдемо в глибину Африки. Мимо нас пролітають поля, з котрих давно вже зібрали хліб, величезні простори винограду, ферми огорожені високими камяними парканами з бойницями, котрі нагадують, що ще не так давно в них була потреба. Стрічаються огороження з величезних кактусів. Ціла дорога обсажена оливковими деревами. Все, що у нас так дорого коштує, — росте тут у великій кількості: міґдали, лаврові дерева і т. и. Часами їдемо по сухій червонуватій землі, де скупо ростуть спалені сонцем лишайники. О 10-ій годині вечера, коли було вже зовсім темно, приїхали ми до Сіді-Бель-Аббеса. На маленкому двірці здибав нас висланий з депо капраль, Німець з довгою клинастою бородою. Він з лайками порозставляв нас в ряди, штовхаючи тих, що не дуже його розуміли. По зовсім темним вулицям невеличкого міста прийшли ми до касарень. Коло воріт стояла численна варта, напів з лєґіонерів, напів з Мароканців, у їх гарних східних уніформах. За капралем, котрий ніс в руках ліхтар, увійшли ми до неосвітленої касарні, де панувала абсолютна тиша. Але ледве капраль відійшов кроків на 20 вперед, як мовчазні ліжка раптом ожили і до нас безшумно кинулися якісь тіни в довгих сорочках, котрі зашепотіли на ріжних мовах. Були й Росіяне, котрі питали звідкіля ми і шукали земляків. Але капраль почув певно, що робиться у нього за спиною, бо повернувся до нас і голосно закричав. В один мент коло нас вже не було нікого. Тільки можна було почути, як застукали по підлозі чиїсь босі ноги і щось бухалось до ліжок. За хвилю в касарні запанувала тишина. Ця коротенька, але багато кажуча сцена, котра відогралася протягом кількох моментів серед темної ночі, незвичайно мене пригнобила. Коли нас розмістили по ліжках, я запитав капраля, де можна взяти води; бо завдяки страшній спеці страшенно хотілося пити. Капраль милостиво позволив мені піти до сусідньої кімнати і попросити кого-небудь води. Я так і зробив; і коли якась фіґура наливала мені воду з своєї похідної фляшки, вона прошепотіла придушеним голосом якогось інтеліґентного Росіянина:
— Чого ви приїхали суди? Тут — каторга!..
[Воля, 17.09.1921]
08.10.1921