Січові Стрільці і Галичина.

Від якогось часу прийшло, як кажуть Гуцули, "веремя" на Січове Стрілецтво. Не має тижня, аби не зачіпив С-их С-ців комуніст, гетьманець, чи східно-галицький гр.-кат. західний Українець. Мимохіть виринає питання: чи ці атаки є випадкові? Ні. Вони ясні і зрозумілі — раз з уваги на ті події, котрі зі залізною необхідністю на Україні йдуть і в яких Січове Стрілецтво знов покликане відограти свою ролю; а друге — з уваги на цю політичну ідеольоґію, під знаком котрої Січове Стрілецтво верстало в крівавих минулих роках свій шлях на землях України. Всеукраїнський націоналізм і соборництво — є ідеї, на котрі не піде ні Скоропадський, ні Раковський, ні Петрушевич. Отже тому немає чого дивуватися, що злобні наклепи падають в сторону Січ. Стр., чи споріднених їм орґанізацій, але що ці "виступи" ще кріпшають з дня на день. Варта тому трохи зупинитися над одним із таких клясичних по своїй необ'єктивности нападів з останніх днів, яким являється стаття п. С.Р. п. н. "Галичина та Соборна Україна" в ч. 32 "Укр. Прапору".

Головний закид, який шан. автор робить Січовим Стрільцям під фірмою укр. "активістів" є те, що — мовляв — як-би Січові Стрільці були в осени 1918-го року пішли не на Київ, а на Львів, то ми мали би сьогодні Сх. Галичину враз з усіма наслідками цього факту. А що так не сталося, то єдиним виновником являється саме Січове Стрілецтво.

Відомо всім, що Січове Стрілецтво являється ідейним і фактичним продовженням орґанізації Укр. Січових Стрільців, котра почала творитися на довго перед вибухом світової війни. Це були національні українські лєґіони, покликані до життя інтуітивною вірою, що майбутні кріваві змагання двох великих держав, які панували над українським народом, мусять принести волю для цілого українського народу. І ці рахунки згодом цілком здійснилися. Такими надіями було переняте ціле українське громадянство Галичини. Отже тому трохи дивно читати самохвальні міркування автора, який повстання ідеї стрілецтва в Галичині бере на свій виключний рахунок, одночасно-же закидує недостачу активізму в 1913 і 1914 р. якимсь ближче неназваним "одиницям, котрі опісля висунулися на чоло Січового Стрілецтва".

Перші початки повстання орґанізації Січового Стрілецтва припадають на вступний період української революції. Майже одночасно з тим, як український народ Придніпрянщини прокинувся з вікової неволі і почав будувати свою хату на своїй землі, родиться між полоненими на Вкраїні галицькими старшинами і козаками думка: утворити на области Придніпрянщини бойову орґанізацію з Галичан для оборони української державної ідеї, котра саме зачала приймати реальні життєві форми на Придніпрянщині та у свойому остаточному завершенню мусила привести і до визволення решти українських земель з під польсько-австрійського панування. Це сталося якраз тоді, коли нинішні патентовані галицькі "патріоти" і політики покрою п. п. Петрушевича і К. Левицького складали вірнопідданчі заяви Австрії — хіба за те, що австрійський цісар обіцяв був прилучити Галичину до самостійної Польщі. Наддніпрянські землі України, визволившись з під московського панування, могли стати найкращою базою для збройного походу на Галичину українських військ, — в першу чергу: лєґіонів складених з тією саме метою, і під проводом та в тіснім порозумінню з громадянською орґанізацією "Галицько-буковинським Комітетом в Київі". Січове Стрілецтво почало формувати свої ряди й приготовлятися до виступу. Воно робило це в імя чистої ідеї соборности, цебто стремління до дійсної злуки всіх українських земель в один державний орґанізм. Січове Стрілецтво, як і Гал.-буков. Комітет, підлягало Центр. Раді, що відповідало не тільки ідеольоґії членів Січового товариства, але також і основній пошані тієї нац.-військової орґанізації до лєґальної влади українського народу. Оцих принціпів держалося Стрілецтво вірно цілий час; і тому Центральна Рада майже в усьому складі своїх членів, на чолі з М. С. Грушевським, має завдячувати свій рятунок не один і не два рази саме охороні Січових Стрільців. А коли Німці зробили державний переворот на Україні і насильно проголосили гетьманом Скоропадського, то тоді С. С., згідно з переконанням загалу українського громадянства, підчинили себе під владу Українського Національного Союзу, який всі вважали справжнім національним українським урядом. Спершу був намір як найбільше скріпити українські позиції, протиставитися Протофісові і, прогнавши московську офіцерню, взяти гетьмана в українські руки. Але дійсність показала, що без збройної боротьби цього ніколи не можна буде осягнути. І коли гетьман Скоропадський остаточно зрадив Україні та явно пішов на злуку з Московщиною, для С. С. не було иншого шляху, тільки шлях з цілим українським народом.

Січове Стрілецтво було, як жива сила, цілком втягнене в розвій подій, та звязане з ними тисячними вузлами. Згадати б от хоч-би про слідуючий момент:

Січове Стрілецтво, виписавши на своїх прапорах ідеали всеукраїнського державного соборництва і продовжуючи під цим оглядом лінію У.С.С. — дуже швидко перемінилося з орґанізації чисто галицької в орґанізацію загально-українську. Бажаючи на ділі завалити роз'єднуючі нас кордони, Січове Стрілецтво стреміло до знищення типу Придніпрянця і Галичанина, а натомість до витворення одного національного типу патріота — Українця. І це йому вповні вдавалося. В Січових частинах було дуже багато уроженців Придніпрянщини, які цілком не відчували того, що вони находяться в якімсь чужім середовищі. В бою під Мотовилівкою було їх вже біля 25%. Чи над їх почуваннями і інтересами можно було з легким серцем перейти до дневного порядку?

Загалом: дивні поняття має п. С. Р. про державні обовязки, про громадянську, а не кажучи вже — про військову дисципліну і про дійсний стан тодішніх відносин на Вкраїні. Йому здається, що Січове Стрілецтво могло, на лад платних середновічних Швейцарів, одного гарного дня сісти собі до захоплених потягів і поїхати на захід. Що Січове Стрілецтво, як військова орґанізація, під моральним і фактичним оглядом підлягала якійсь владі, якомусь політичному проводові, з котрим була звязана ще заки повстала самостійна Галичина — це все ні трошки не торкається автора. Адже-ж на рішення С. С. взяти участь в протигетьманському повстанню мали вплив також всі перебуваючі тоді на Придніпрянщині Галичане, а не менший вплив і присланий зі Львова п. др. О. Назарук. Бо хоч п. Др. О. Н. на випадок невдачі своєї місії повинен був повернути назад до Галичини (другий, висланий разом з ним делєґат — дійсно зробив так), то він не тільки не зробив цього, не лише лишився на Придніпрянщині, але й приняв найдіяльнішу особисту участь в орґанізації проти гетьманського руху; з під його пера вийшли тоді одні з перших проклямацій Директорії, він переговорював з німецькою Радою Військових Депутатів у Киіві, він — делєґат Галицької Національної Ради — приняв пост міністра в першому кабінеті Директорії. Чому С. С. — не політики, тільки вояки, — мали бути мудріші від величезного числа політичних і громадянських діячів з поміж Галичан? Праця останніх разом з С. С. була найкращою згодою на тактику, котрої тоді трималося Стрілецтво.

Одначе найсильнішим арґументом, який промовляв перебуваючим тоді на Придніпрянщині Галичанам за тим, щоби в критичний час не кидати України на поталу большевикам, був той, що ніхто ані на хвилю не думав, що офіціяльні галицькі політики будуть в свойому сервілізмові такі короткозорі, що судорожно держатисямуть Австрії аж до останнього її віддиху, та, що занедбають перед народом сповнити свій перший обовязок: — підготовлення принаймні невеличкої бойової сили на випадок розвалу Австрії. Также ніхто з Галичан не припускав, що п. др. Е. Петрушевич на галицькій конституанті буде переконувати громадянство, на основі "автентичних" відомостей про те, що антанта не гадає Австрії розвалювати, отже всю благодать він привезе з... Відня. Наслідок такої "прозорливої" політики був той, що, якби в останній хвилині на власну руку не була зорґанізувалася жмінка старшин і випадково не стояв у Львові ґарнізон старих жовнярів — Українців, то в початках падолиста 1918 р. Галичина була-б дожила до безсмертного скандалу, що польська Ліквідаційна Комісія була-б прийшла і взяла край в своє посідання просто без протесту. Бо патентовані галицькі політики оббивали тоді пороги міністерських покоїв... Австрії, котра тоді вже не істнувала. Це факт, на вид якого ще й нині мусить скипіти найсупокійніша кров.

А тепер найкращою заслугою рахується з поза плота кидати на поодиноких визначних діячів ідейної стрілецької орґанізації клеймо, що вони находяться сьогодні на "платній польській службі" саме... п. др. О. Назарукові, людині, яка сама стояла близько до стрілецької орґанізації. Тими самими середниками воюють другі більші і менші службовики п. Диктатора. До них мабуть належить і шан. автор, коли на здогад буряків говорить про... наживу, про... хрунівство, про... карієру і инші того роду "культурні" речі. Зрозуміло тому, що з такими арґументами полємізувати тяжко.

Одначе сьогодні ясно, що коли-б було прийшло до походу на захід, то разом з польським накорінком треба було зробити основну чистку також і в нашому загумінкові. Треба було між иншими "висвободити" рідну країну і від її знаменитих провідників, які, здеморалізовані довгим безконтрольним воєнним режімом, навчені вигинати спини на всі боки і особливо ненависні до кожного, хто зачинає їм дивитися на пальці, — показали наглядно, що не надаються навіть до проводу в повіті чи громаді — а не то в народі.

Правду каже шан. автор, що еліту наших воєнних сил творили молоді офіцери зі стажем що найбільше субальтернів — дарма, що він говорить про це з іронічною посмішкою. Жаль тільки, що він не йде далі і не питається: де були наші вищі офіцери, наші ґенерали і и. команданти, загалом ті всі зі срібними та золотими еполєтами, котрі могли заступити молодих людей? Чи багато ґенералів — Українців обняло владу в Галичині? Своїх ступенів досягли субальтерни працею, а коли обставини заставляли їх, часто проти їх волі, ставати на чоло, то чи можна їм це брати як вину? Що-ж вони, по думці шан. автора, мали робити? Хіба піти слідами дуже багатьох хитро-мудрих, тих, що то ісповідують засаду: покірне теля дві мами ссе — і, заложивши руки, ждать, аж поки "панове з Відня" вже нам усе дадуть?.. Чи активність нашого старшинства не заслуговує — коли вже не на вдяку — то хоч на зрозуміння?..

Зате дуже інтересний той факт, що з праці, крови, поту і ран цих дрібних субальтернів швидко скористали всі "патентовані" і негайно позголошувалися, коли прийшлося обсаджувати ріжні посади. "О, під цим оглядом вони нікому не дадуть себе перегнати! Тут вони справді "вічні і незаступимі..." І коли сьогодні ці проводирі нововиринувшої "галицької республіки" безслідно забувають на моменти з 1918 р., серед котрих у крові кувалася українська державність, і тепер кидають болотом на справжніх героїв того часу, коли напр. сьогодні галицька Диктатура титулує у своїх офіціяльних паперах одного з найбільших галицьких героїв: бл. п. полковника У.С.С. Дмитра Вітовського, першого Держ. Секретаря військових справ — "студентом прав" — то за це стид і ганьба їм! Чи так поводяться зі своїми національними героями Поляки або Чехи?..

Справжня дійсність, розуміється, була цілком инша ніж те все, що з повітря схоплює п. С. Р. Зараз після вступлення до Київа військ Директорії відійшов на польський фронт до Галичини дивізіон броневиків, а за ним два полки артилерії С. С. Обі частини оставали цілу кампанію в складі Галицької Армії аж до її переходу до Денікина. Зате під той час, коли шан. автор домагається присилки полку С. С. — находився в бою під Мотовилівкою всього один одніський числом курінь С. С. Це найкраще свідчить про поінформованність швидкого на слова критика. Січове військо, подібно як Галицька Армія, не впали з неба на землю. Вони виросли і з’орґанізувалися в тяжкій боротьбі з ворогами.

А муніція, зброя, воєнний і санітарний матеріял, борошно, цукор, сало і т. д.? Скільки соток вагонів вислано в той період з Наддніпрянщини в Галичину? Як-би не той матеріял, котрий Стрілецтво захопило в бою з ворогом — чи довго відтята від цілого світу Галичина була-б продержалася? Бо кожному ясно, а певно ясно буде також п. С. Р., котрий стільки говорить про звичайну і військову ґеоґрафію (мимоволі насувається питання: чи автор тієї статті п. С. Р. залюбки оперуючи "ґеоґрафічними термінами", не є випадково вченим ґеоґрафом?!), що голими руками ще ніхто війни не виграв. Мабуть тому не погано було й для Галичини, що С. С. причинилися до перебрання на Придніпрянщині спадщини після Німців в українські руки. Ми побачили-б, що було-б з галицьким Держ. Секретаріятом і армією на фронті, як-би на її запілля впали з цілим розгоном ніким не здержувані большевики.

В боротьбі оставалося Січове Стрілецтво на Україні до останньої хвилини. Щойно катастрофа з падолиста 1919 р. і відомий варшавський договір стали приводом до ліквідації корпусу С. С. Від тоді Стрілецтво, як самостійно з’орґанізована бойова одиниця, перестало існувати. Але сама ідея стрілецтва не загинула. Вона живе і жде слушного часу. А коли той час прийде, то тоді знов певно впаде гасло до збірки...

Провідною ідеєю Січового Стрілецтва все була Самостійна, Єдина і Соборна Україна. А цю соборність все лучило Стрілецтво з нашим державним центром — Київом. І чи буде так, як фантазує шан. автор, ще покаже майбутність. За це, як хто з Галичан служить рідній справі, ніхто не стане ломити списа. Але, щоби про ідейну течію, в роді "Молодої Галичини", — судити на основі голосів... польської преси, які ця преса взяла з большевицького джерела у Відні (до речі: цікаво, що однакових арґументів проти "Мол. Галичини" вживає комуністична, польська і диктаторська преса) — проти такого способу полєміки і політичної боротьби слід піднести як найрішучіший протест!..

[Воля, 17.09.1921]