І.
Бжоли, вже стомлені працею, напружено гуділи по над білими черешнями. Сонце поволі ховалося у визерунки ще майже голих гілячок високих тополь. Вохке повітря було повне, як звичайно на весні, приємними пахощами квітів, роспукуючогося листу, молодої травички та збудженої теплої землі.
Птички, закінчивши денні будівничі турботи, розважали одні одних співами. Вони, здається, дуже раді були, що і в цьому році увесь садок залишиться в їх володінню.
Зраділи і рослини, що вже немає старого садовника Дениса і тепер нема кому їх підрізувати, виполювати та нівичити. Пишно росквітчалися вони пупянками, пустили нові довгі паростки; а трава та подорожник зовсім заткали усі стежки гарненьким зеленим килимом.
Тепер воля, братерство, рівність — неначе почувається в тому, як бур'ян вдерся у півзруйновану оранжерею та почав рости у шапликах. У тих самісеньких, де колись виховувалися взимку квіти — бузок та троянди — та цвіли тендітні померанці, магнолії, орхідеї та инші панські рослини.
Отже їх немає вже — загинули без догляду, повисохли, замерзли. Вже ж третій рік починається як в оранжереї позалишалися самі голі залізні рами, нагадуючи ребра кістяка. Багато шибок порозбивали діти, бавлючись, а які через щось не побили, то вже дорослі потім обережно повиймали та попереносили до своїх хат замісць расторощених кулями ще в перше панування ворогів.
Та не всі стежки позеленішали: між оранжереєю та муром з цегли, що залишився від погорілої стані, в тому закутку, куди в старі часи скидали биті глечики, шклянки, пляшки, тарілки, вазони з під квіт та инше нікому вже непотрібне сміття, росчищено невеличке місце. Тоненькі, ледве протоптані стежочки з усіх боків збігаються до нього і ховаються в чорній норі, безперечно тут живе хтось.
Егеж, ось і старий дідусь з довгою сивою бородою, зігнувшися до долу, майже до землі, сидить коло муру на тому місці, де в день бува найбільше сонця. Але вже там лягла густа тінь і старому зробилося зимно. Він ворушить плечима, здерідка потре руки одна об одну, та це не допомогає — зовсім не гріє брудне дрантя, яким вкрито старече тіло.
Проте старий якось не звертає уваги на це, не перейде на ту частину свого двору, де ще є сонце. Він занадто занятий, він захоплений якимись знаками, що його зсохша рука пише на навмисне пристосованому до того шарі піску.
Що він пише, розібрати ніяк не можна, але чутно, що шепочуть його старі зшерхлі губи; хоч і тут не втнеш нічого. Мабуть збожеволів дідусь.
— Підставляючи замісць формули Ньютона згідно Цельнеру елєктро-динамічний закон Вебера, маємо еф—ем—мю поділене на ер квадрат; це помножене на одиницю без: одиниці поділеної на це квадрат, помноженої на квадрат де—ер, діленого на де—те; до цього треба прикласти два поділене на це-квадрат та помножене на ер, а потім на де квадрат — ер і ділене на де—те квадрат. Тоді...
ІІ.
— Діду!!! — гукнув хтось зненацька, та так голосно, що старий злякано скочив на рівні ноги і лівою рукою швидко зірвав з носа і сховав золоте пенсне. Його злинялі від років старечі очі довго клипали, поки він побачив сільського хлопця, що нечутно опинився серед його затишного зарощого бур'яном кутка.
— Це я, діду, — сам злякавшись вражіння, яке він зробив, стиха забалакав хлопець. — Мене тато вас провідати послали. Я не хотів вас злякати, діду і я трічи гукав, а ви й не чули...
Старий з докором подивився на малого і знову сів, тримаючись рукою за серце.
— Що це ви малюєте, діду, — спитав жвавий хлопець, нахиляючись до піску. — Літери якісь кумедні, палочки, числа...
— Тобі того не розібрати, Грицю; це я вираховую, як зірки одна відносно другої ворушаться.
— Ну і хай собі ворушаться! Хіба від цього хліб краще вродить?
— Не лише те люде роблять, Грицю, що зразу ж якусь користь принесе. Багато вчені на небо дивилися, доки довідалися, чому в нас літо та зима бувають, чому...
— Як чому? Того що сонце вище сходить і довше на небі буває!
— Вірно, але через що сонце не завше однаково сходить? Дізналися люде богато-богато річей: чого затміння сонця буває, через що приливи на морі трапляються, як земля на світ з'явилася.
— Ну а чом, діду, вчитель та батюшка нам про це не в одно казали?
— Складно це пояснювати, хлопче; щоби всі ці речі втнути, треба ой довго вчитися.
Хлопець глибоко зітхнув.
— А як же його вчитися, діду? Ви ж мабуть чули, що вчителя нашого забили, вчителька збожеволіла, а батюшка, як в остане червоноармейці приходили, десь подівся та й досі не повернувся.
Гриць замовк, але довго не балакати було не в його натурі.
— Ось про вас, діду, тато росповідали, що ви багато-багато вчилися і потім вчителем були. Та ще у великій-великій школі, такій, що як учень скінчить, то вчителем може бути. І не на селі, а в місті по школах, які так кумедно зовуть ґінмазії, чи що? Це вірно, діду?..
— І нащо твій батько таке каже! — з серцем промовив дід, одмахуючися від комарів, що вже цілими зграями кружляли довколо його.
— Чого ж то ви, діду, так ховаєте це, неначе соромитися? Правда ж нічого стидкого немає в тому, що ви вчителем були? А ви от на батька допіру розгнівалися, ховаєтеся, неначе злодій, людей боїтеся, навіть мене злякалися...
— Бо люде тепер такі пішли, що бодай би краще і не згадувати... Ось, скажи мені, хлопче, за що вчителя розстріляли?
— Миколу Петровича?... А хто його знає, за що. Гарний він був, добрий такий, ніколи нікого не образить; де б инший вилаявся, розсердився, він так лагідно побалакає, що аж серце защимить від сорому, — хлопець почухав потилицю, поміркував і додав: — то ж денікінці, вони звісно, багато людей без пуття вигубили... Мабуть чи не за те Миколу Петровича вбито, що він нашим учителем був. Ви як гадаєте?
— Того вже я не знаю, голубе, але знаю, що найкраще обережним бути. Ось у вас вчителя любили, він користна людина був, а ніхто за нього і не вступився. А я старий, нікому непотрібний, до того ж й мене ніхто, крім твого батька, у цілому селі не знає. Як приїхав я рік тому, то зразу ж тут і оселився в цьому садочкові і не відхожу далеко.
— Але ж, діду, тепер денікінців не стало, неначе їх чорти до себе в пекло утягли...
— Хиба ж червоноармейці людей даремно не вбивають? Ого! Ще і скільки!
Старий і малий замислилися, згадуючи, скільки знайомих загинуло в хижих пазурях катів наїздників... Мабуть підрахунок був дуже сумний, бо Грицько глибоко зітхнув раніш, ніж почати балачку.
— Вже і червоноармейців у нас давно не було. Тому місяців, мабуть, зо три наші дядьки доброго чосу їм дали, вони як п'ятами накивали, то й доси не навважуються близько підходити...
— Правда твоя, хлопче. Гарно у вас, затишно, бо від залізниці далеко; але все краще стерегтися.
— А як же, діду! В нас по ночах усе село вартовими оточено, та кулеметна засада захована у байраці, бо ним найлегше непомітно під'їхати.
— Ну а як з вашого села багато людей в червону армію забрали?
— Нні, не багато, — відповів хлопець згадуючи. — Та і ті порозбігалися, хто до дому, а хто в ліс до повстанців. От з тих, що з початку добровільно були пішли, то не всі повернулися. Дядько Охрим втік із Сибиряки, де вони за щось з якимсь ґенералом Кончаком билися. Він таке росповідав... Чобіт не дали, своє вбрання подерлося, патронів часом немає; так так погано було, казав, що хоч сядь та й плач, хоч стоячи кричи. Ще й комісари та офіцери знущаються... а втікати далеко було: він до дому більше двох місяців добирався і все майже пішки.
III.
Балакаючи хлопець нахилився, підібрав шмат цегли і раптом шпурнув:
— Влучив! влучив!!! — скрикнув він радіючи.
— Чого це ти стрибаєш, мов божевільний? — злякано спитав старий.
— Жабу каменюкою вбив! — з погордою відказав Гриць.
— На що!..
— Як на що?.. — не зрозумів хлопець; очевидно питання здалося йому кумедним. На що ж вона потрібна?
— А хиба лише те може жити, що тобі потрібно! — з докором вимовив старий.
— Авжеж! — зовсім вже здивовано додав хлопець, — що непотрібно, того і не треба. Ось лобода, або березка непотрібні, їх і виполюють.
— І то лише там, де вони шкодять. Ти певний, що жаба цілком непотрібна?
— Ну яка ж користь з ней?!.
— Ти би сів, Грицю, подивився би, що вона робитиме...
— Скажуть ж таке, діду! — зареготався хлопець, — хіба ж я жабячий пастух... — але, побачивши, що дід не жартує, він засоромлено замовк.
— Порозумніші за тебе люде стежили за жабами і довідалися, що вони мух ловлять, комарів їдять і тим, звичайно, корисні... А ти ось і подумати не хочеш, на що може жаба здатися. Большевик ти...
— Чого це ви, діду, лаєтесь?.. — образився Гриць.
— Бо вони, і лише вони, за те тільки людей вбивають, що їм здалося, що ці люди їм зовсім непотрібні. Їм мало було того, що вони людей винищили і країну сплюндрували. Вони уявили собі, що є инший засіб керувати державою. Може воно й так, але йти до нього треба поволі, а не приставляти до груді народу кулемет і наказувати.
"Вони зруйнували старий устрій і натомісць улаштували карікатуру, де погані боки вже стали не смішні, але жахливі, а гарні в старому строєві були такі невеликі, що їх ці карікатуристи і не помітили.
"Як варварськи, по гунськи зруйнували вони стару сістему: бий офіцерів, хай правлять совдепи! Смерть сищикам та поліцаям, льокаям старого режиму. Геть кару на горло! Вбивай усіх буржуїв, що лише кров смокчуть з народу!!!
"Знищили! І до чого довели: замісць старшин, командують сами підпанки з солдатів, що завжди були жорстокішими та ще й по дурному... Сиск стоїть краще ніж за часів Івана Грозного! Смертної кари немає тепер: вбивають, кого впіймали, нещадно катують по чрезвичайках...
"На місце забитих, розігнаних, заляканих повстали сотки тисяч, міліони нових буржуїв та бюрократів. Вони витрачають народне майно, зібране попередними "кровопивцями", грабують гроші тих, що в старі часи працювали, роскидають повними жменями золото та дорогі камення на закордонних ледарів, аби тільки вони не працювали!..
— Я вже до дому піду, діду, — ледве вимовив хлопець. — Мені страшно.
— Почекай, я тобі щось винесу, — змягчився дідусь.
Він нахилився і поліз в свою нору. Коли ж він знову з'явився на світ Божий з цукеркою в руці, то вже хлопця близько не було.
— Грицю! — гукнув старий. — Що ти там робиш?
— Зараз! Я кропиву рубаю ломакою, щоби вас не пожалила, як велика стане.
— Дурненький ти хлопчисько, не розбереш, де друг, а де ворог, — погладив його по голівці дід; — а серце в тебе добре. Хіба ти не розумієш, що мене кропива захищає, я тільки і чекаю щоби вона вирисла та зовсім мене затулила?... Ну, ходім я тебе проведу садочком.
Навкруги було тихо. Коли не коли наскочить на дерева вітер, погойдає гилля, пошарудить листям і побіжить далі. У невеличкому панському ставочку, який, посередині, де ще не встигли розростися лопушник з очеретом, зовсім вкрився зеленою ряскою, жаби репетували мов несамовиті. Від їх весільних пісень дзвін в ухах стояв такий, що у голові гуділо.
Грицько і дідусь попростували до дороги садком проз високі пні зрубаних дубів, яблунь та ясінів; але на дорогу вони не вийшли, а пішли вздовш по-під густими кущами жовтої акації. Сонце заходило і маленькі хмарки на заході ніжно вимальовувалися на блідо-блакитному небові золотистими, рожевими та жовтогарячими плямами.
— Смачні у вас, діду, цукерки! — вимовив хлопець, коли рот нарешті спорожнився і він одержав змогу знову балакати. — І звідки ви їх берете?
— Це в мене ще з міста привезені, — всміхаючись відповів старий, та зітхаючи додав: — але вже мало їх залишилося. А на селі зовсім немає солодощів??
— Ні, діду, ані цукру, ні цукерок, нічого. Рідко-рідко тато десь меду виміняють, та й то не богато, бо скрізь бжоли повиводилися. Де зруйнували вулики, де пасічника забили, де порозганяли бжіл; зовсім вони здичавіли, — хлопець замислився і мрійно промовив: — як би я був буржуєм, то самі б цукерки їв. А що ви тепер їсте, діду?
— В мене де що приховане там, — неохоче відповів він. — Иноді батько твій хліба біленького принесе, сиру, або що. Я батькові твоєму, як приїхав, то всі гроші золоті віддав, ось він і допоміг мені в закутку моєму улаштуватися і доглядає мене, спасибі йому.
IV.
По дорозі почувся топіт коней. Дід схопив за плече малого і штовхнув у кущі, а сам сховався за старою тополею.
— Я подивлюся, хто це, — попрохався Грицько.
— Лежи спокійно, добрі люде без возу не їздять.
— Може це хлопці...
— Мовчи! Не руш!...
Але хлопець не послухався і посунув до акації і, раніще ніж дід встиг схопити його за ногу, прослізнув поміж кушами. Вершники саме тоді під'їхали.
— Стой, — гукнув перший.
Швидко стяг він з плеч рушницю, клунком впав на землю і стрибнув через рів до Гриця.
— Вылазь, вылазь, неча тут, — забалакав він, притуляючи багнет трохи не до носу зовсім зомлілого з переляку хлопця. — Вотъ и пымали секрет — то!
— Мотри, тутъ и другой єще! Подь сюди, старый чортъ, — вилаявся инший.
— 1ванъ, слазь въ кустъ да пошарь, можетъ еще кого слапаешь! — наказав старший.
Але росшук не дав нічого. Тоді почали допитувати. Хлопець тремтів усім тілом і плакав, не можучи вимовити ані згуку. Дід теж був дуже зляканий, але відповідав досить твердо відмовляючись як назвати сільских глитаїв — бо вже забув усіх за старістю, — так і провести грабіжників до села з того боку, де немає сторожі — бо не може зовсім ходити.
— Мы тя научимъ! багать будешь! — загрозив старший. — Сюда тебя, чай, не каретой привезли. Садись на коней, товарищи! Мальчикъ, просунь руку мнѣ въ стремя.
Він надавив важким чоботом на тендітні пучки малого, той скрикнув і вдарив другою рукой по нозі старшого. Вершники зареготалися.
— Чисто тебѣ волчонокъ ! Нѣженка ! Не трожь — укуситъ!...
Руки старого прив'язали до сідел, щоби він біг поміж двома червоноармейцям.
— Рысью марш!
Але їм не вдалося "навчити бігати" дідуся, бо за кілько кроків той вже впав і тіло його важко тяглося по куряві дороги. Коней спинили; виявилося, що старі жили не витримали і у бранця звихнулося плече.
— Што з їм вожжаца! На чорта онъ намъ сдался, дяволъ трухлявай! Дострѣлить собаку! — загукали червоноармейці.
— Залишить мене в спокію, — прохав дід.
— Какой съ тебя толкъ-отъ? Ты намъ не нуженъ! — вирішив старший. — Серьога, ты еще не стрѣлялъ никогда. Учись.
— Грицю, доведеш їх байраком, — вимовив зібравши усі свої сили дід.
— Ага, побѣгалъ такъ вспомнилъ молодые годы! — раділи грабіжники.
Серьога, парубок років сімнадцяти, зліз не поспішаючи з коняки і налагодився стріляти; він заплющив око і потяг за собачку. Грімнув постріл, знялась хмарка куряви з дороги. Москаль кинув рушницю і схопився за праве плече.
— А бьйоцця... — вулаявся він.
Всі зареготалися; лише хлопець плакав та старий лежав нерухомо серед шляху... Чорний ворон прилетів на постріл, але побачив людей і присів чекати на високу тополю. Він по досвіду знав, що незабаром люде поїдуть, а трупи залишаться...
— Ну, что сталъ-отъ? — сердито загукав старший.
— Плечо болить, товарищъ. Совсѣмъ окаянная одбила!
— Молчать!
Серьога нахилився, мовчки взяв лівою рукою рушницю і невміло поволі потяг затвор. Старший розлючено вдарив його нагаєм по голові.
— Солдатъ... — вилаяв він.
— Подь ближе, старичокъ добрый, не кусаєтся, — пораяв хтось. — Да прикладъ-отъ прижимай сильнее!
Червоноармеєць витер кров з розбитої пики і жвавіще виконав наказ. На цей раз йому пощастило вцілити: тіло старого дідуся здрігнуло кілько разів і завмерло.
— Иванъ, обыскать єго!
— Да пошто руки объ рвань такую пачкать... — почав той.
— Ось?! — старший грізно замахнув нагаєм.
— Нѣтъ ни черта ! — невдоволено бовкнув Іван, рахуючи за краще швидче виконати наказ. Але раптом здивовано скрикнув: — Мотри носъ-то какъ стертый ! Не иначе какъ писну носилъ старый хрычъ. А вотъ и она! Золотая!...
— Подай сюда! — гукнув старший. — Посмотри зубы!
— Есть золотые! — зрадів Іван. — Дай, товарищи, штычка й булыжину!
V.
За кілько хвилин звична "робота" була скінчена. Лаючи підлого буржуя, що хотів чесних пролетарів обдурити, грабіжники сунули на село байраком, як повів їх плачучий Гриць.
Ворон злетів з тополі і почав видзьобувати розумні старечі очі. Сонце сховалося за обрій; на небі з'являлися одна по одній зірки, за рухом яких стежив усе своє довге життя покійник.
Вечірню тишу порушали лише жаби, що невгаваюче тягли свій концерт, від якого тремтіло повітря, як від дзвону на Великдень. І раптом у байраці заговорили швидко-швидко кілько кулеметів — червоноармейці наскочили на засаду...
Тим часом ворон наївся, злетів на гілку дуба, почистив дзьоб, послухав і задоволено крякнув: завтра він знову буде ситий до несхочу!...
Потім усе змовкло. Мертва страшна тиша... Зірки на небі ставали все численніше. Ніч швидко, беззгучно спускалася на змучену нещасну землю...
[Воля, 03.07.1921]
15.08.1921