(Історичні й економичні його підвалини).
Ми не маємо на меті розбірати тут аґрарного питання на Україні з усіма його подробицями, обґрунтованими на довгих рядках статистичних даних і з усіма його ріжноманітними відтінками відносно ріжних частин великої української землі. Ми хочемо зробити тільки загальний нарис цього питання, який з'ясував-би читачеві: чому це питання на Україні має таку величезну вагу, — більшу, ніж в инших частинах колишньої російської держави і незмірно більшу, ніж в Західній Европі? Якими шляхами повинно йти розв'язання аґрарного питання по плянам української інтеліґенції й по думкам українського селянства? На яких історичних, або краще історично-психольоґічних підвалинах обґрунтовується світогляд українського народу на аґрарне питання?
Виконуючи наше завдання в обсягу вище окреслених меж, ми звертаємо увагу переважно на західньо-европейського читача, для якого являються зовсім незрозумілими де-які гасла аґрарного питання на Україні, як наприклад: "одібрати від панів землю дурно; та нехай ще вони нам за володіння землею заплатять!"
Гострота аґрарного питання на Україні залежить від економичних умов.
Загальна площа української землі — 850.000 квадратових кільометрів. Загальне число людности, що живе на цій площі — 45,600.000 душ, або 53.6 душ на квадр. кільометр. Як і скрізь, ця людність росподілилася між селами і містами, при чому в містах живе тільки 5,928.000 душ чи 13%, а в селах 39,672.000 або 87%. Людність міська дуже ріжноманітна: урядовці ріжних приватних, громадянських і державних установ, промисловці, купці, фабричні робітники, прислуга у людей, що належать до більш заможньої верстви громадянства, і т. д. Людність, яка живе по селах, дістає засоби для життя переважно, коли не виключно, від хліборобства — працює коло землі. Земля — це майже єдиний ґрунт, на якому будується добробут українського селянства, добробут чотирьох пятих частин українського народу, економичний стан української держави. Уже з самого цього факту видно, яке велике значіння на Україні має земля, хліборобство, сільсько-господарська промисловість.
От же подивімося, в якій мірі забезпечене землею наше селянство, в якій мірі воно може задовольняти від землі потреби власні й держави.
Тільки-що ми зазначили, що на кв. кіл. людности на Україні приходиться 53.6 душ. Коли-ж розділити землю тільки між самою селянською людністю, так на квадратовий кільометр прийдеться 46.7 душ. А на одну душу припаде землі (лічучи чоловіків, жінок і дітей) 2.14 гектара. Але-ж не вся земля належала до революції працюючому селянству, яке на землі сидить і її обробляє. Коло третини землі на Україні належало заможним власникам та великим панам, значна частина з яких чужинецького походження — Москалі (Великороси), Поляки, Німці, Румуни й инші. Усі ці власники, посідаючи українську землю й користуючись працею українського селянства, діставали від землі великі прибутки.
Коли виключити з загальної площі ту третину землі, що є власністю чужинецьких великих панів і взагалі більш визначних власників, так на душу працюючого українського селянства зоставалося тільки 1.4 гектара. Та й ця кількість землі нерівномірно поділена була між хліборобами: четверта частина хліборобів, коло 9 міліонів селянської людности, володіла половиною землі, що припадала власне трудовому українському селянству; а три четверті хліборобів, коло 30 міл. селянства, володіли другою половиною. Таким чином, коли взяти всю площу землі на Україні, так перед нашими очима розгорнеться ось який малюнок володіння землею.
290.000 кв. кіл. землі належали зовсім невеличкій купці великих землевласників, майже виключно чужинців;
280.000 кв. кіл. належали заможному українському селянству, в кількости коло 9 міліонів душ.
280.000 кв. кіл. належали селянству незаможному, убогому, що живе у великих злиднях і ледве здобуває від своєї праці сухий хліб.
Власники першої ґрупи володіли иноді величезними, можна сказати — казковими маєтками землі, площею до тисячі, а то й більш, квадратових кільометрів. Це майже цілі швейцарські кантони! Як на приклади таких власників можемо вказати на Пфальцфейна у Таврії, Кеніґа на Харьківщині (обидва Німці), Дурново*) на Полтавщині. Усі подібні лятифундії оброблялися робочею силою.
На власника другої ґрупи приходилися землі коло 3.1 гектара на душу, або, пересічно, коло 20 гектарів на господарство, позаяк селянська сім'я числить в собі коло 6 душ. Ці власники більш-менш задоволені були своїм економичним становищем; бо земля, що їм належала, давала їм можливість цілком використати свою працю й давала прибутки, потрібні, щоб задовольнити невеликі власні потреби й виконати обов'язки перед державою й ріжними громадянськими установами.
На одну душу землевласників третьої ґрупи припадало тільки 0.9 гектара, або 5.4 гектара на сім'ю.
Звичайно, кожну з цих великих ґруп земельних власників на Україні можна було би розділити на велике число підґруп для всієї України взагалі й для ріжних її місцевостей і країн з окрема. Але-ж всі ці подробиці зробили-б наш малюнок більше складним, та не змінили-б його загального вигляду. Навпаки, щоб яскравіше окреслити стан українського землеволодіння, ми хвилево припустимо, що вся земля, навіть та, що є власністю великих панів, належить трудовому селянству, і подивимося, що вона йому давала-би.
На одну душу селянської людности припадало-би землі пересічно, як ми бачили, 2.14 гектара. 39.2% з цієї площі щорічно оброблялося, а решта лежала під толокою (під паром), під сінокосами, лісами, пастівниками, дорогами, річками, і т. д. Це-б то з усієї землі тільки 0.84 гектара було об'єктом річної праці українського селянина; тільки з цієї площі, що приходилася на душу, селянин здобував харчі для себе і збіжжя на продаж; друга-ж частина, 1.3 гектара, уявляла з себе пасивний, майже мертвий капітал, котрий тільки в невеликій мірі підсобляв селянинові в його боротьбі за життя.
З площі, яка оброблялася (0.84 гектара), відходило під ріжний хліб (пшениця, жито, ячмінь, овес і т. д.) 90%, під картоплю й цукрові буряки коло 4.5%, під городину, сіяні трави, буряки кормові й усе инше коло 5.5%. Звернувши-ж увагу на височінь українських урожаїв і зазначивши, що один гектар землі приносить річно коло 10 квінто хліба і коло 100 квінто цукрових буряків і картопелі, ми обчислимо усі головні прибутки душової кількости землі на Україні, а саме (обробляється — здобувається):
під хліб — 0.75 гектара — 7.50 квінталів
під картоплю й цукр. бур. — 0.04 гектара — 4 квінталів
під усе инше — 0.05 гектара — ? квінталів
Усього обробляється 0.84 гектара.
З чотирьох квінталів, що припадають на картоплю й цукрові буряки, коло одного квінтала припада на ці останні, коло трьох на картоплю. А який прибуток заховується під знаком запитання, — тяжко обчислити, бо немає відповідних статистичних відомостей; можна тільки з певністю сказати, що той прибуток і не великий, і не коштовний; і йде переважно для задовольнення власних потреб селянина та невеликого числа ріжної скотини й птиці, якою він володіє. Та й справді, ріжні коштовні, інтензивні культури непоширені між українським селянством. Хоч і є на Україні й садівництво й виноградарство, культура тютюну, ріжних овочів, і хоч з усеї площі України здобувається тих річей велика кількість, але ж та кількість зовсім ростає й зменшується до ледви примітної величини, коли розложимо її між усією людністю: бо в інтензивній культурі кохаються або зовсім невеликі, порівняючи, місцевости південної України, або де-які виключно українські господарства. Отже, зоставляючи під знаком запитання прибуток з отих 0.06 гектара (600 кв. мет.), ми не можемо поставити його в той актив, який, виходячи поза межі господарства, дає йому грошовий прибуток. Це спадчина, або наслідок, московського панування на Україні. Московський уряд ніколи не дбав про загально людський й техничний розвиток українського народу. Освіта на Україні стояла на дуже низькому щаблі; вся турбота московського уряду йшла тільки на те, щоб змосковити український народ, а не піднести його вгору шляхом освіти... А без освіти, як відомо, неможливий ні техничний розвиток взагалі, ні інтензивні сільсько-господарські культури.
Прохаючи у читача вибачення, що відхилилися трохи набік, вертаємося до нашого обчислення.
З прибутку збіжжа коло 60.0% потрібно зоставити в господарстві на харч людей, птиці та скотини, а решту, коло 40.0%, або коло 4.1 квінтала, можно продати. Таким чином, ось перед вами головний річний прибуток однієї душі українського селянства: 4.1 квінтала ріжного збіжжа на душу, або, обчисляючи ці речі по вартости перед війною, а також і на нормальну до воєнну валюту, маємо прибуток: коло 24 карбованців на душу.
Далі, більш-менш визначний прибуток давало скотарство. На одну тисячу української людности припадало ріжного скоту, великого й дрібного: рогатої скотини 258 штук, коней 196, овець 239, свиней 126. З цієї кількости можна було продати річно, при нормальних умовинах, при плоду й годівлі, коло 70–100 штук, максимальної пересічної ваги кожної коло 15 пудів. Звертаючи-ж увагу, що де-яка частина торгу не виходила з кола селянської людности (бо треба-ж що-небудь зоставити й для себе!), можна покласти річний продаж скотини, беручи навіть максимальні цифри, коло тисячі пудів (пуд коло одної шостої частини квінтала) живої ваги скотини; а це давало прибуток, знову таки по цінам перед війною, коло 4000 карбованців, або по 4 карбованці на душу.
Потім, йде на продаж увесь цукровий буряк — 1 квінтал — 1 карбованець 25 коп. та 2 квінтала картоплі — 2.50 карб., разом 3.75 к.
Нарешті йшло на продаж також і те, що ми поставили під знаком запитання. Це може дати, навіть при навмисне підвищених цифрах, не більш, як два карбованці на душу.
Таким чином, на одну душу селянської людности на Україні припадало прибутку 27.75 карбованця.
А позаяк нормальна вартість франка перед війною була 0.375 карбованця, то прибуток нашої селянської душі від сельського господарства підносився тоді до 74 франків.
На ці гроші треба було придбати: чоботи, черевики, одягу, освітлення, ріжне сільсько-господарське приладдя, с.-господ. машини; треба було ремонтувати будинки й держати в порядку ріжне хатнє приладдя; треба було, нарешті, задовольняти культурно-просвітні потреби, і т. д. На ті ж гроші треба було виконати й усі обов'язки перед державою й громадянськими установами, вартість яких підносилась перед війною до 10 карбованців, чи 26.67 франків, на душу.
Що та сума прибутку, 64 франків, була дуже й дуже мала для задоволення усіх отих потреб — це очевидно. Але щоб краще підкреслити її мізерність, порівняємо її з прибутками німецького, або французького селянина.
В Ґерманії перед війною приходилося на одну душу селянської людности коло 2 гектарів. Така, порівняючи, велика цифра пояснюється тим фактом, що більш 50% німецької людности живе по містам; коли на Україні, як ми бачили, мійська людність склада тільки 13% загального числа.
Зберігаючи відносно ґерманського землеволодіння ті-ж самі пропорції, які ми обчислили відносно українського, і зауваживши, що врожайність землі німецького селянина якраз на 50% вища, маємо цифри (обробляється — здобувається):
під хліб — 0.70 гектара — 10.5 квінталів.
під картоплю й цукр. бур. — 0.04 гектара — 6.0 квінталів
під все инше — 0.05 гектара — ? квінталів
Зоставляючи, як і для української душі, 4.5 квінтала на харч людей і скоту й зазначивши, що решта, 6 квінт., продається по ціні на 50% вищій, ніж на Україні, а саме по 9 карб. квінтал, маємо прибуток 54 карбованці. Цукрового буряка й картоплі можна продати коло 5 кв. на суму коло 10 карб. Скоту продається на 6 карб. на душу. Разом це вже підносить прибуток німецького селянина до 70 карбованц. на душу. Потім ще зостається прибуток, що стоїть під знаком запитання. На Україні ми цей прибуток лічили за ніщо (2 карб.), але-ж в Німеччині під ним заховуються великі інтензивні культури: прибуток, який далеко перевищує прибуток від цукрових буряків. Коли-ж почислити і його також в 10 карбованців, так сума загального прибутку підніметься до 80 карбованців, або 213.33 франків на душу німецького селянина: тричі стільки, скільки на душу українського селянина.
Але-ж ми, роблячи останній обрахунок, відносно прибутку німецького селянина, взяли ту саму пропорцію між ріжними галузями сільського господарства, яка істнує на Україні. Справді-ж воно не так, бо на Україні 100 душ сільської людности годує 15 душ мійської людности, а в Німеччині 100 душ сільської годує 100 душ мійської. Через те німецький селянин, маючи у себе під боком такого численного й заможного споживача-покупця, має змогу вибірати між сільсько-господарськими культурами найбільш прибуточні — такі, над якими він найкраще зможе використати свою працю, а саме — інтензивні культури: садівництво, городництво, скотарство; і т. и. Таку програму не дуже тяжко виконати німецькому селянинові, бо він має для того культурно-просвітні й технічні засоби та ще в добавку сприяючі умовини відносно закордонної конкуренції, позаяк далеко тяжче діставати з закордону наприклад городовину чи скот, ніж хліб. Крім того, коли на Україні продукти сільського господарства дешеві, то продукти фабричні дорогі; а в Німеччині саме навпаки: перші дорогі, а другі дешеві; і німецький селянин витрачує менші гроші, ніж український, щоб придбати ту-ж саму кількість потрібного для себе й свого господарства краму.
Таким чином, після зроблених уваг, можна бути певним, що німецький селянин не тричі стільки, а може чотири, може п'ять раз стільки є забезпеченим, як селянин український!
Те-ж саме можна сказати й про французького селянина; бо забезпечення його землею майже таке, як і в Німеччині; а врожаї хліба, хоч трохи й менші, так інтензифікація культури трохи більша.
А коли таким мізерним уявляється забезпечення матеріяльне того гипотетичного українського селянина, на душу якого упадає землі 2.14 гектара, так як же забезпечені були ті 30 міліонів реально істнуючого українського селянства, у яких на душу приходиться тільки по 0.9 гектара?!
Щоб обробити оту невелику кількість землі, — власне коло 0.5 гектара, — потрібно, при умовинах українського сільського господарства, може місяць (коли скласти до купи усі сільськогосподарські праці) може трохи більш; а з рештою часу що повинен робить селянин? Спочивати? Це було-б може трохи забагато для спочинку... Та й не може він спочивати, бо харчів з тих 0.5 гектара ледве стає для півголодного життя, а зостається ще багато иншого, що потрібне селянинові й за що він повинен заплатити готівкою.
Очевидно, що селянин десь повинен був заробить; і також очевидно, що головним джерелом заробітку являлися оті маєтки, які належали великим панам і загальна кількість яких підносилася до 290.000 кв. кіл.
Можливо й справді істнували ріжні умовини праці робітника на землях великих власників: фермерська система, система постійних с.-господарських робітників, коли ці останні діставали від власника помешкання й харчі для себе й своєї сім'ї, й умовлену платню і т. д.
На Україні-ж в цій сфері панував цілковитий хаос, між яким можна відзначити дві головних течії: або власник оддавав в аренду селянинові землю на дуже короткий термін, на рік, на три роки, не забезпечуючи його ні помешканням ні інвентарем, — або власник сам обробляв землю переважно терміновими робочими, яких він що-року наймав на три, чотири, п'ять місяців інтензивної літньої праці, а иноді й на один місяць, а то й поденно, власне на жнива. Потім, очевидно, істнувала велика сила міщанин з цих двох чистих систем. Але-ж також очевидно, що ні та, ні инша система, ні мішанина їх, не забезпечувала українському селянинові сталого постійного заробітку, сталого економічного становища.
Як бачимо, можливість жити, задовольняти мінімум життєвих потреб у трьох четвертих частин українського селянства залежала від волі невеличкої купки панів. Обороняти проти них свої економічні інтереси селяне могли тільки з великими труднощами, бо не уявляли з себе одностайної маси, як от, наприклад, фабричні робітники, бо тяжко їм було закладати професійні спілки, обороняти свій добробут шляхом страйків і т. д. Український селянин-робітник не мав ні постійного власника-роботодавця, ні постійного об'єкта праці: те й инше змінялося що року, а иноді й кілька разів на рік. Український селянин-робітник — це крам, що продавався по найнижчій ціні, яку тільки хотів заплатити за його покупець. А про умовини праці краще й не питать: ціла доба, усі 24 години доби належали землевласнику! Звичайно працювали від сходу до заходу сонця; серед літа це буде, коли виключити на їжу та спочинки після обіду, коло 14–15 годин. Годували мов свиней... Не перебільшуємо, бо до останніх передвоєнних часів в господарствах Катеринославщини, Таврії, Херсонщини зберігався звичай всипати їжу робітникам в ночви або корита, з яких годували звичайно собак та свиней; і робітники сьорбали гуртом з тих корит свій кандьор довгими деревляними ложками...
Отже на списаних вище економичних умовинах і виросло на Україні аґрарне питання, набувши надзвичайно гострих форм.
*) Спадкоємцем цього маєтку був колишній Гетьман Скоропадський, котру постачало незаможне селянство.
(Далі буде.)
[Воля, 17.09.1921]
24.09.1921