Сиділи напроти себе та один одному дивилися в очі. Семен курив люльку, розперся широко раменами до вікна та заворотив своєю кремезною постатю весняне світло, що могло крізь вікно пробитися до хати. Петро спер лікоть лівої руки на свому коліні, підклав долоню під бороду та глядів непорушно на Семена.

Клуби махорчаното диму плавали понад їх головами, сивавими облачками снувалися по хаті, від вікна до порога. Оба куми сиділи й не рухалися.

— Та воно так, — крізь зуби процідив, не виймаючи з уст люльки, Семен.

— Ага, таки так, — притакнув Петро.

— Невже ж, що так? — докинув Семен.

І далі сиділи та дивились собі в очі, читаючи один одному, мов у деякій книзі, правду в очах.

— Га, куме, та добре, що так, — по хвилині знову забесідував Семен.

— Справді, що добре, — і своє приклав Петро.

— Ба, та далебі добре, — почав гарячитися Семен і бовкнув повною губою жиму в лице Петрові.

Той закліпав очима, як когут крилами, що збирається піяти, і далі своє продовжав:

— Та, куме, якби так...

— Ага, я теж так думав, — скоро перебив Семен.

А ґаздиня Ксеня поралася біля печі, прятала та час до часу глипала на свого ґазду Семена й кума-сусіда Петра. — Що вони оба радять, позакладавши ногу на ногу? — думала собі й щось у своїй голові обмірковувала. Вона присіла на часочок біля печі й бачніше стала придивлятися обом кумам. Смішно їй робилося та сердито на цих дармосидів обох.

— А во, що ви там урадили? — не стерпіла. — Два лінтяї пороззявлювали хавки та сидять собі преспокійно, а роботи повна господарка. І в селі безголов'я. Ждете оба, ви, мої кумове, на панів із міст, щоб прийшли вам поклонитися та за вас узятися до праці?! То, кооператива валиться, не буде куди яйце чи зерно занести... Читальня з даху облітає... А ці два ціпивна лежаного хліба очікують! Пани мої великі! — посмішкувалася зразу ґаздиня. Але пересердя в її збиралося поза береги та вона зірвалася прожогом із лавки, шукаючи за погортачем залізним від вогню.

— А я вам дам із порожніми долонями сидіти, бовдурити цілими днями! Ціпи два розв'язані! — крикнула та кинулася в сторону балакливих кумів.

— Якого ще печеного леду вам захочується, пани мої любенькі?! Не досить, що ізняли з вас пута, та вам ані при думці до роботи взятись? Га?! — здогоняла сердита жінка до порога свого чоловіка та сусіда-кума.

А кум Семен і кум Петро дрименули з-під вікна до сіней та ще борше на двір та лиш охнули:

— Ов, куме, зле, як уже жінки починають розуму нас учити…

— Ба, та я теж кажу, зле...

— Еге ж, що не добре.

— Ба, таки так... А то вигадала на нас: розв'язані ціпи, — чіхався в голову кум Семен і не так глумливо, але радше ласкаво дивився в очі кума Петра.

— Нікому, куме, не скажемо, що ваша жена, а моя кума так нас обох охрестила... Розв'язані ціпи. Хе, хе, хе... — Оба кумове за боки бралися та сміялися з своєї призовки.

— Бо мала рацію жена, — ще перекинув слово Семен. — Де ж, бо, нам так бовдурити від ранку до вечора, нічого ні в хаті, ні в селі не зробивши.

— Збудила нас кума з просоння, дай їй, Боже здоров'я, — побажав Петро.

— Но, я тепер, брате, рукави по лікті, та гайда в село інших ще розв'язаних ціпів вишукувати, — метнувся Семен, а за ним ще скоріше Петро, — бо ганьба велика в безділлі сидіти та чекати на цю юшку, що жінка подасть.

— До праці, до праці, люди! Час утікає, куймо ж нашу долю!

Рідна земля