Пам’яті Лесі Українки
Леся Українка і двоюрідна сестра моя, але вперше з нею я побачилась тільки в 1895 р. Я тоді жила з своїм батьком Михайлом Петровичем Драгомановим у селі Владаїв, біля міста Софії (Болгарія). Леся приїхала до нас одразу, як тільки дізналась, що її дядько Михайло Драгоманов серйозно захворів. Вона палко любила його. Любила не лише як родича, а і як доброго літературознавця, як людину, що багато кращих своїх років присвятила збиранню українського фольклору.
Темпераментною, палкою в творчій роботі була Леся. Вона страшенно була непосидючою. Її завжди оточувала молодь. Вона жила молодістю до останніх років життя.
Часто ми ходили з нею в поле по квіти, в'язали там вінки, в які Леся просто таки була закохана. Вишивання теж було надзвичайно любимим її заняттям. До речі, у мене досі зберігається українська вишивана сорочка, яку Леся вишила чудовими візерунками.
В тому ж таки 1895 році, коли до нас приїздила Леся, мій батько помер. Він помер майже у неї на руках. Вона ще деякий час жила у нас, щоб поділити зі мною тяжку втрату. Написала мені на пам'ять вірш, датований 31 липня 1895 року. Потім ми з нею вивчали англійську мову, удосконалювали знання французької, якою Леся володіла, як своєю рідною українською мовою.
Пізніше я зустрілася з нею вже в Гадячі на Полтавщині. Ходили гуляти в так званий зелений гай, що лежить понад чарівною річкою Псьол. Часто до нас у гості заходила Галя Лисенко (дочка знаменитого композитора Миколи Лисенка). Весело відпочивали ми на своїй рідній землі. Але через тяжку хворобу не завжди вдавалося Лесі бувати в своєму оточенні, в улюблених місцях. Вона більше лежала в ліжку. Та як тільки до неї в кімнату заходили дівчата, співали якусь народну українську пісню, радість, справжня й одверта радість, одразу засвічувалась в глибоких очах Лесі.
Останній раз я бачила її в 1900 р. Вона вже тоді була зовсім недужою фізично, але духовно Леся була, як і завжди, твердою і непохитною. Особливо в ті дні вона багато писала. Вона поспішала сказати все найкраще, все найпалкіше, що було в неї у почуттях до свого народу, який вона любила всім своїм щирим і полум'яним серцем.
Не дожила Леся до цих часів, про які так щиро мріяла у своїх творах, у своїх душевних пориваннях.
Тепер, коли відзначаємо 75-ті роковини з дня її народження, коли вся велика возз'єднана Радянська Україна вшановує її пам'ять, мені, як її сестрі, особливо приємно і радісно. Вона, наша Леся, заслужила таку пошану. Вона зробила все, що могла зробити в ті часи, для свого рідного українського народу.
Вільна Україна
26.02.1946