Коли Ви знакомитеся з Анґлійцем і обмінюєтеся карточками, то побачите на його візітівці нераз цілий альфавит букв, що стоять рядом після його імени. Коли Ви спитаєте, що означають ці короткі гієрогліфи, то довідаєтеся, що цей пан имярек єсть М. — член такой то партії; Ф. — товариш такої то спілки: Б. А., М. Д. і т. д., і т. д.
Англійці за ті букви не сваряться, не лаються. Чим більше альфавиту, тим більше поважають одно другого.
Українці мають одну одиноку букву С. Чужинець може подумати, що всі Українці творять між собою одно щільне товариство, одну родину. І жорстоко помиляється.
За буквою С. чіпляються маленькі буквочки д, ф, р, с і т. д., а за ті причепки Українці лаються від вечера до рана і від рана до вечера. Один одному до печінок добірається, батька матір проклинає, злодієм називає.
— Right or wrong my cuntry!... — каже Анґлієць. І всі ті анґлійські букви альфавиту вяжуться разом, як іде о добро тої анґлійської cuntry.
— Нехай все западеться; і на Неньку Україну мені наплювать, коли моя причепка верхом не буде...
Але з другого боку виходить дивне диво. Ті букви причепки міняються між Українцями дуже легко. Злі язики кажуть, що це стоїть в звязку з жолобом.
— My house is my castle!... — каже Анґлієць.
Ви з Анґлійцем давно уже знакомі і вечеряли з ним в клубі і балакали по щирости про всякі діла. А все таки Ви не довідалися, чи той Анґлієць жонатий, чи ні, чи діти у него єсть, чи ні; і де він домівку свою має, Ви не знаєте. Тільки коли Анґлієць Вас добре пізнав і Ви його приятелем стали, тоді він просить Вас у свою хату і знакомить з своєю ріднею. Тоді він Ваш побратим, за якого він ручить і якого він боронить і охороняє.
Не так Українці. Знакомитеся. Українець при першій зустрічі душу вам свою відкриває і у Вашу залізає. По першій балачці Українці цілуються. І цілуються смачно, так, як би милу дівчину цілував. Здається, що всі Українці між собою друзі сердечні.
Заходите в українське товариство і знакомитеся з имярек №1. Чоловік, милий, інтеліґентний, пляни широкі політичні або економічні розвиває. Посол або міністер. Слухають земляки. Іде гутірка щира і сердечна. №1. відходить. №2, №3, №4. із того ж гуртка питають Вас:
— Знаєте Ви имярек №1?
— Ні, — кажу, — тільки що познакомився! Дуже інтересний чоловік, здається!
— Дурак і злодій!... — відповідають №2, №3, №4. — Та він теє і теє заподіяв, казну покрав, жінка у нього така то, а дочка така то!
Вам стає моторошно.
І це повторюється при відході №2, 3 і 10.
Вам стає ще моторошніше, коли Ви при нагоді стрічаєте знов тих самих добродіїв і находете їх знов разом у щирій балачці і на цілуванню. Як би нічого і не бувало.
Німці як звісно народ великої дісціпліни і сильної орґанізації. Нікуди правди діти — ця дісціпліна не завше добровільна, а часто буває капральська. — Але коли раз Німці признали в своїм розумі, що який небудь із них веде діло добре, то вони всі піддаються під його провід і визнають його авторітет. Національна суґґестія іде у Німців так далеко, що вони із своїх провідників просто святих роблять. Не допусти Господи, щоб хто наважився сказати що небудь проти Бісмарка або Гінденбурґа або Людендорфа.
Герой і святий.
Анґлійці, що від віків вибороли собі самоуправу, мають і своєрідну дісціпліну. Люде найріжнороднійших політичних партій шукають в боротьбі між собою плятформи, на якій би могли приступити до позітивної праці, і піддаються для певної означеної мети під провід і авторітет чоловіка, якого в цей мент уважають за найвідповідніщого.
Зробив чоловік своє діло, Анґлійці дякують йому за службу і відпускають з честю.
Не герой, не святий був Gladston a the old man, якого всякий Анґлієць поважає.
Французи уміють коритися і служити з запалом і посвятою, як ми це бачили в послідню війну в час великої небезпеки. Старий тиґр Клємансо — став діктатором, якого прикази витягали останній франк із кишені рантьєра і останнього сина у матері післали у військо.
Mинaє небезпека. Галлійська насмішка бере верх.
— Сміх убиває! — кажуть Французи.
І посміявшися легенько з своїх героїв, викидають Французи своїх великих людей на почесний смітник.
І знов демократична рівність і братерство.
Українці починають з того, чим Французи кінчають. Як між Українцями появиться який видатніший чоловік, не появиться, а тільки заклюється — то Українці зараз своїм демократичним нюхом вишукують, що у него єсть чоловічого, звичайно чоловічого, menschlich allzu menschlich.
— Не святі горшки ліплять!... І всякого героя мати породила!...
І роздягають земляки свого народжуючогося героя, аж поки не останеться він в сорочці і підштаниках, або і без них.
І пропав з тим весь авторітет в самім зародку. На Україні героїв нема і бути не може.
І виходить дивне диво. Той самий Українець, що перед чужим авторітетом поклоняється, і як правдивий унтер — руки по швам — свою унтерську службу під чужим проводом несе, той Українець свого земляка за пана-брата має; його авторітет не признає і признавати не хоче.
Та деж таки справді? Той Семен, або Іван, або Гриць, якого я хлопцем знав, у якого жінка зизоока, а донька кривобока — це герой? Його мені слухати? Цього не буде.
"Отаманщина", якої корінь лежить в степовій психіці Українців.
Stanley пише в своїй книжці "In darkest Africa" про цікаві риси психики Негрів.
"Приходжу я з своїми людьми до якогось села і висилаю посланців, щоб по-добру умовитись про перепустку, або що друге. В селі бубни загули. Збираються Негри на "палавер". Так по їхньому називається нарада. І палавер тягнеться і день і ніч; і бесіди ідуть горячі і палкі; і кінця тому палаверови немає.
Коли мені це надоїсть, то я іду з своїми людьми туди, де мені треба, і роблю, що я уважаю за потрібне і конечне. Негри роти роззявляють і на тім звичайно кінчається.
Ще одно. Ні один Негр, хоч би він звався князем, або цариком у своїм селі на себе особисто відвічальности за яке небудь рішення брати не хоче. У них іде все "колєґіяльно."
Палавер і колєґія!"
Хто не знає українських палаверів і української колєґіяльної влади?
Коли прийде той Станлей або Станлієнко; Наполєон, або Наполєончик, якому уже терпець урветься?
"Земля наша обильная а порядку въ ней нѣсть."
Приходьте, Варяги.
Варяг, який небудь, тілько не свій Пан-Брат!...
[Воля, 18.06.1921]
30.06.1921