[Одна картина з подорожних споминів.]
Передне слово.
Там у Гімаляйских горах живе собі народець. Сіккім звуть ся они. Живуть по сей та по той бік гір Гімаляйских. По сїм боцї числять ся они підданцями Empress of India, по другім боцї они підданцї царя китайского.
Віри они буддійскої. Мають свого — як би то сказати протопресвитера в городї Ласса [після анґлійских карт Lhassa]. Всї Сіккімцї узнають єго головою церкви буддійскої. В давні часи був він вибраним владикою — заступником прав сіккімского пароду. Ті часи вже минули, а все-таки сяку-таку власть він має. Звістно-ж "The churсh and the sword rules the world" кажуть Англичане — "Säbel und Krummstab rerträgt siсh immer gut" кажуть Нїмцї; як оно по сіккімски, не знаю.
Початок.
Настала раз буча в анґлійско-индійскій имперії.
Сіккімцї народ цїкавий, жвавий і головно ретельний. Кому віру заприсяг, слово святе дав, то й додержить.
Коли я их бачив в Гімаляйских горах з оселедцем на вибритій голові, в широченних шараварах [гляди фелєтон "В Гімаляйских горах" в "Дѣлї" з цвітня р. 1890], нагадували они менї козаків, котрих я не бачив, а лише з образів знаю.
Viceroy [віцекороль] анґлійскій пустив універсал: "Чиню усїм козакам і посполитим і кождому з осібна відомо... Вставайте хлопцї! ратуйте державу! Queen [королева] of England, Ireland and Empress of India".
Встали, ратували. На вартї навіть стояли в Windsor-ї. Кажуть, на инші реґіменти годї було спустити ся.
Середина.
Роки минали. Инакші часи настали, инакші порядки. Торговля і промисл почали процвітати. [Так стоїть в Acts of parliament.]
На виставі, котру устроїв "край" та котру відвідав сам Duke of Wales, показав ся ясно усему світови поступ, культура і цивілізація.
Однак мужики Сіккімцї не йняли віри сему "процвітови". Им стало тїсно. А треба ще знати, що мужик сіккімскій на поживу дуже умірений. Бараболя! бараболя! бараболя! Добре ще, що віра их буддійска наказує богато посту, так они постить, постять, аж курячі слїпоти дістають.
Між ними пійшла гутірка, що там по тім боцї Гімаляїв дає царь китайскій землю з лїсами, пасовисками і всякими достатками, та ще й людей добрих закликає. От пустились Сіккімцї у той рай блаженний, притьмом пустили ся в обітувану землю тураньску.
Зачудував ся світ! "Та як же з-під ліберального правлїня, из-під законного скиптра, из під конституції [у Сіккімцїв є свого рода нове виданє конституції] та у ярмо китайске? Се неможливе! се интриґа! се воняє tael-ами китайскими!"
Ловлять Сіккімцїв по горах, по вертепах, ставлять перед суд. Судять та засуджують за головну зраду §.1892 кодексу карного [Менї розказував один судья, котрий мав дїло з сею справою, що раз привели перед суд жінку, зловлену на горячім вчинку утечі. Переправлялась через річку граничну з троїма дїтьми — зловили. Перед суд з нею! Она тремтить, плаче, дїти напів голі ридають. "Хлїба дайте!" просить. "Я — казав менї судья під секрстом — пустив єї на волю, хоч провина утечі була ясна як на долони, лише наказав строго, щоб єї дати під надзір, аби ще раз не втекла." Але се тайна. Таких тайн я знаю більше, лиш не смію розказати, бо повірено менї их під словом чести.]
I стало спокійно. Мир і благодать!
"Тяжко жить на світї, а хочеть ся жить" — роздумують Сіккімцї за своїм поетом.
Не можна в Туран — давай за Океан! На "нашій не своїй" земли вже жити годї! Ще й плакати не дають! Все одно, де пропадати! Не мож у Туран, давай за Океан!
*
Зібрались на раду оставші Сіккімцї. "Нужда! нужда! нужда!" Тілько й бесїди було.
— Идїм до Queen — до нашої матери! — загомонїло з одного кута.
— Идїм, идїм! — відгукнув ся увесь збір. — Най матїр зглянесь на нас бідних. Vісеrоу наклепав на нас... Самі йдем до матери та розкажемо що нас болить, що нам щемить у серци, що нам жити не дає...
І вибрали сердеги з поміж себе послів, та вибирали цїкавійших, щоби, мовляв, не застрашив ся перед маєстатом та щоб усе достоту розказав, як і що.
І сталось чудо невидане! По улицях столичного города показались чубаті голови, широкі шаравари, опанчі і клепанї — та все кружляли коло королївскої палати.
— Оттут живе наша матїр! Побачимо єї ясне лице. Завтра пійдемо та все розкажемо.
Конець.
Тут усего по порядку розказати годї, бо вісти суперечать одна другій.
Одно лиш певне, що вірних Сіккімцїв не впущено до палати. Не то до сїней, але й у двір не пустили. А они сердечні так щиро надїялись, що хоть у вікнї побачать ласкаве обличє своєї матери. Лише щось пятьом людям дали дозвіл явити ся у неї з чолобитєм вірнопідданих Сіккімцїв. Та ще розказують, що матїрь анї словом не розпитала их про житє-бутє, та ще й докорила, особливо тим, що були из жрецїв буддійских.
В тім дїлї відомо лиш те, що Vicerоу, побоявшись о себе, поспішив чим мога скорше перед обличє Єї Милости. Може знов що наклепав на Сіккімцїв! Вже-ж милїйша своя біла кожа, нїж кожа blackmаn-ів — чорних мужиків.
Напевно ж відомо ще лиш таке: Один з головних радників, той, що орудує грішми взятими з Сіккімцїв, поганьбив их таки на добре: "Висякі-такі сини! з відки ви грошей набрали їхати такі світи?!" А коли бідні Сіккімцї божили ся на свої чуби та на латані опанчі, що поїхали за своє та що у них не то tael-ів але й acas-ів нема, то він відгукнув ся на них: "А все-таки у вас гроші є, коли робите собі такі прогульки... Ви богачі! Я вам покажу! Податки на вас!" — і лопнув дверми.
На сїм справа скінчила ся.
Post sсriptum.
Не вже-ж скінчила ся?!
Подаю ще кілька заміток, слів і думок, які менї удало ся захопити з уст вертаючих Сіккімцїв. Метушня і гамір був великій. Тяжко було все зрозуміти.
— А що-ж то ми? чи ми піддані другої кляси? Нас лише чорнять, підозрівають, ганьблять... Чи то має бути метода до впоюваня в нас вірнопідданчих чувств?
— Пст! тихо! мовчіть! В серце заховай собі кождий те, що думаєш...
— "Молчать... по сему бить" — то лише в царстві тураньскім! У нас конституція.
Тут счинив ся страшенний гомір.
— Пст! поліція! поліція!
Потім знов:
— На яку нам тепер ступити?
— Чим гірше, тим лїпше. Чим дужче нас тиснуть, чим тугійше нам стане, тим лїпше для нас. Полова віддїлить ся від зерна. Останесь сама криця. Криця... зуби... Відїдай ся!
— А як і крицї не стане?
— Так пропадай! Котюзї по заслузї. Коли не вмієш жити, так загибай!
Потім знов:
— Лїси, пасовиска, — відозвав ся з кута котрийсь мужик Сіккімець.
— Так, так! більше простору, більше воздуха для мужика і мужицкої працї. Се оклик, під котрим нам лучити ся та не спорити про марницї...
— "Justitia fundamentum regnorum" — читав я на воротах королївскої палати.
— "Gerechtigkeit" то оклик і нашого Viceroy.
— Був дїд Монька, мав ся з-легонька, черепяна хаточка, капустяна шапочка — ладна се байочка, чи нї?
— Nimrast Dir was, so hast Du was!
Tra-la-la! tra-la-la!
[Дѣло, 31.12.1895]
31.12.1895