Хто б і надїяв ся, що дрібна сміховинка про "впливову переємність в поезіях Шевченка" так зворушить людцїв! Тут: чих! там: чих! там знов: чих! а пчих! Ну! чихайте-ж паньство на здоровлє! оно добре! єй Богу добре! чистить, стягає шкодливі гумори... І так инфлюенца шествує по бідній, галицкій Руси! Може вичихаєте!.... Мабуть табачка була добра?...
Перша чихнула редакція "Галицкої Руси". Она, сердечна, по галицко-рускій пильности і точности відай і не прочитала цїлої балаканки, а собі так способом наших твердяків-легунів повибирала з сміховинки декотрі уступи про вино, горівку і пр. [ті їй найлучше сподобались!] та й ну! помістила "очень ловко" в "Новинках", що мов ось як "Дѣло" пише про Шевченка: що він їв і пив... щоби писати поезії... Отож редакція "Галицкої Руси" виставила тото яко думку "Дѣла", против чого власне автор балаканки виступив! Ну, нїчого, се-ж була лише звичайна любязність редакції "Галицкої Руси" против редакції "Дѣла". Тілько-ж болото, яке редакція "Галицкої Руси" силкувала ся кинути на "Дѣло", упало таки на власну єї голову.
Бо ото похвачують в-мить редакції польских дневників Gazeta narodowa і Przegląd вістку з "Галицкої Руси" і кректаючи зі сміху залюбки розказують своїм читателям, як то пишуть про свого ґенія Шевченка самі-ж Русини... Як бачите, посміялись Ляшки легким коштом, та ще до того звичаєм від давна традицією усвяченим... Ну, редакції "Галицкої Руси" припала в тім разу гарная роля причинити ся до обсміяня руского поета, мужа, котрому — по словам одного визначного Москаля — "безмолвно клонилась вся Россія". Такі то солодкі плоди родить слїпа партійність. Редакція "Галицкої Руси" заслужила ся вельми для редакцій згаданих польских писем і мабуть дістане від них за свій вельми "ловкій", розумний і кречний вчинок по склянцї кавунцї з сметанкою або "кофе с сливками" [тілько не з зливками, бо такої кави господин редактор би не пив!]
Але може бути ще й другій случай — правда, не дуже имовірний. Може редактор "Галицкої Руси" і прочитав цїлу балаканку і мимо слів:
"Критики, коби здорові, так облїпили нашого орла впливами з переду, з заду і з боку, що вже й самого орла не видко стане. Наша народна гордість від того, бачте, підросте як на дріжджах — а пп. критикам велика честь і хвала! Достоту нагадуєсь нам байка про орла і маленьку пташину "королика", що то причепилась під крило орлови, коли летїв в гору. Підняв ся орел аж під самі хмари, а королик тогдї собі фурк! ще висше орла, тілько що праведне сонечко єго осмалило а він огорілий упав на землю яко "куреник" — а орел таки орлом остав", був так "неловким", що зловив враженє таке, що балаканка написана против Шевченка. В такім случаю трудна рада. Суть люде, у котрих спраженє понятій [assotiatio idearum] єсть дїйство чудне і невитолковане. А таких людей у наших твердо закалистих не рідко. От хоч-би у господина Іосифа Алексієвича Водкина.
Господин Іосиф Алексієвич Водкив єсть то многонадїйний "молодцоватий юноша" о русявім волосю а очках любезно-цїкавеньких. Отож той господин єсть великим "патріотом" — що видко з того, що на вечерках "плясательних" він все вигукує "аки труба толстая": мої баринове! баринове! [sic!]. Лучало ся раз, що той господин Іосиф Алексієвич Водкин, вельми твердо закалистий патріот, разом з своїм товаришем вже коло дванацятої години в ночи прийшов до одної реставрації. "Челавєк! — кричить на кельнера — подай миє щі с тараканом!" Кельнер випулив баньки. "Ну, што-ж ти, плохутка, нє панімаєш? давай щі!" Кельнер лиш усміхаєсь. Товариш господина Водкина — видко з певними містеріями язиковими менше обзнакомлений, починає нетерпеливитись і шепче другови: "Фе! дай спокій!..." Господин Іосиф Алексїєвич Водкин посердив ся, але їсти хочесь, то звернув ся до кельнера вже питаючи в матернім язицї: "Говори, що там маєте? яку їду?" Услужний кельнер і каже: "Єсть дуже добра гузарска печеня". — Але господин Іосиф Алексієвич Водкин видимо садив ся сегодня на дотепність. "Що ж? — каже — хиба я гузар, щоб їв гузарску печеню?" Кельнер усміхнув ся і каже: "Єсть дуже добра свинна печеня". — "А, то що иншого! давай дві порції свинної і дві склянцї пива!" — Оттак господину Іосифу Алексієвичеви Водкину совістно було їсти гузарску печеню, а то-б, по єго думцї, єго ще посуджувано, що він гузар, — свинну же печеню дотепний господин Водкин споживав уже зовсїм супокійно... Таке то спряженє понятій у господина Водкина знамените, таке знамените, як виснуванє виводу що-до Шевченка здїяне декотрими людцями з балаканки поміщеної в "Дѣлї". Одна гадка за вісїмнацять, друга без двох за двацять...
А вже-ж найбільше закрутисто стало від балаканки в голові редактора "Народної Часописи". Сей пан розрядив ся напослїдку против "Дѣла" і автора балаканки, за те найсердечнїйше і — наймудрійше. Чи повірите, добродїйство ласкаве, що редактор "Народної Часописи" написав на чолї своєї ґазетки передову статью про — балаканку і про те, як то "Дѣло" від довшого часу топче святощі народні рускі, котрих самим искреннїйшим почитателем і хоронителем єсть власне особа пана редактора — "Народної Часописи". Пан редактор бере кожде словечко сміховинки серіозно ad unguem... Тимчасом і сам він здоровий знає, що в світї не все так важить ся точно і не в балаканцї, не то що... Таж приміром він називає своє дїтище: "Народна Часопись" — а прецї тої назви нїхто доселї а й сам редактор не бере серіозно. То так, як кажуть "Золота Бистриця". Хто-ж би й думав при тій назві, що в тій Бистрици можна виловити "золото"... на біжутерії?
Редактора "Народної Часописи" в сміховинцї сильно поразили вино, горілка, полинівка, перчаківка і пр., котрі то нїби мали вплинути на творчість Шевченка... Редактор з огірченя так надув ся, що аж єму "блони" носові набрякли. Звісно, він таки: "Сузанна, нетикана нїколи панна" не лишень в політицї, але також і в поведеню приватнім. А здїлайте милість, скажіть, котра-б Сузанна не почервонїла, єсли-б перед нею поставили вино та горівку? Перед людьми випити таки соромно... хиба що на самотї, то вже-б можна...
Вже-ж то головонька у соромяжого редактора "Народної Часописи", головонька! Він так напудив ся, що Шевченкови в сміховинцї нїби-то дають до підгнїту фантазії вина і горівки, що й сказати не можна.
Відай по думцї редактора питє вина або горівки — то таке нечесне дїло, за котре гром Божій доразу повинен убити скверного переступника... Та що ж подїяти? таких "переступників" як би почав грім убивати, то ледви чи хто остав би ся живим на земли...
Смішно то дїйстно, як то декотрі людцї, де-хто з злоби, де-хто з усердія, раді-б відхилити заслону приватного житя визначних людей і помізкувати по своєму... Тимчасом до приватного житя чоловіка чужим зася; може оно обходити хиба близшу семью того чоловіка та й тілько. Що там де-хто з недоброжелателїв цвіркне про нахил Шевченка до чарки, то тямучого чоловіка не соблазнить нїколи і не відниме почести для нашого кобзаря. Кілько то людей нахилялось і нахиляєсь до чарки, та про них світ нїчого й не знає. Шевченка почитаємо за для єго идей, за для єго пісни невмірущої, котрою порушив до житя весь нарід рускій. Шевченкові идеї стали власностію цїлого народу. Приватна жизнь Шевченка належала лише до него самого. Иронічна замітка в балаканцї про кожух і шапку Шевченка — річи впрочім шеншої ваги — має на цїли звернути увагу людей, що занимають ся вистачанєм портретів Шевченка, щоби таки зволили подавати частїйше образ поета без шапки і кожуха, бо-ж оно трохи чудно майже все бачити нашого поета закутаного в кожух і баранячу шапку.
Головна однакож тенденція балаканки звернена в сей бік: Залюбованє теперішних критиків Шевченка виказувати що-найбільше впливів в творах нашого ґенія єсть часто неоправдане а діймає нашій народній гордости. Тої тенденції не добачив редактор "Народної Часописи" — а то шапура-синекура зсунула ся єму аж поза ніс, так що він не годен був того добачити... За то донюхав він чого иншого: именно балаканку уважає він написану против п. Колесси, котрий писав про вплив Мицкевича в розвою поетичної творчости та в ґенезї поодиноких поем Шевченка. Єсть то спеціяльне відкритє редактора "Народної Часописи" і вельми бистроумне. Сміховинка не звернена спеціяльно против жадного з критиків Шевченка. Редактор "Народної Часописи" мабуть окрім п. Колесси других критиків Шевченка не знає. А балаканка саме і починає ся так: "Головним змаганєм сегочасних критиків Шевченка" і пр., отож звертає ся против напряму переборщеному Шевченкових критиків взaгaлї.
Вже то редактор "Народної Часописи" огірчив ся і заревнував против "Дѣлу" і авторови балаканки зовсїм дурно.
Редакція "Галицкої Руси" за свою підмогу Gazet-ї Narodow-ій і Przegląd-ови xoть може надїятись нагороди — от хоч-би склянки кавунцї — а хоть надїя нагороди то ще не заплата, то все-таки практика показує, що бідний Руснак і надїєю сит... Редакція "Народної Часописи" не може мати і той надїї — за єго статью не дадуть єму осібно кавунцї, бо-ж за єго "працю" і так дають єму добрий "бутерброт" [тілько не рублями, сохрань Боже! а коронами!] Так він написав против "Дѣла" і "балаканка" статью дурно [gratis].
В-друге: Дурно [frustra] старає ся редактор "Народної Часописи" переконати людей, що редактор "Дѣла" і Яструн топчуть святощі народні і зневажають память Шевченка, він же, редактор "Народної Часописи" в своїй шапурі-синекурі стоїть на сторожи народної гідности, бо се твердженє так монструальне, що таки не повірить єму нїхто.
В-третє: Дурно [stulte] здїяв редактор "Народної Часописи", що як оспорювати тото, чого нїхто не твердив, а подав цїль балаканки таку, якої она зовсїм не має — та ще в начільній статьї своєї ґазетки пробовкнув про свій патріотизм в тонї надутім, котрий однакож не покрив пустоти і нещирости єго слів.
Так отже згадану статью написав редактор "Народної Часописи" тричи дурно — а дурне треба забути, бо, як каже народна пословиця: "дурному вічная память!"
[Дѣло, 14.08.1895]
14.08.1895