(Оповідання адвоката).
Енеус ностер маґнус панус
Ет славний Троянорум князь.
От що розказав мені одного приємного вечора знайомий адвокат.
Хтось несміло стукнув до мене у двері.
— Зайдіть! — сказав я.
Мовчанка.
— Прошу! — сказав я голоснійше.
Жадних наслідків.
— Герайн! — скрикнув я вже зовсім голосно.
Двері скрипнули, трохи відчинилися, перелякано зачинилися знову, затім несміло почали відчинятися другий раз і відчинилися рівно настільки, щоби дати просунутися чиїйсь голові.
Голова, котра, очевидно, належала до тіла персони, що стояла за дверима, повела очима по кабінету, забігши мимоходом у усі закуточки і натрапивши на мене, несподівано скривилася такою милою усмішкою, що в перший момент я в простоті подумав, що корпус зазначеної голови прищемився випадково дверима і терпить смертельні муки, а обличчя її старається в той же час покрити їх можливо пріємнійшою усмішкою.
Першим моїм рухом природно було скочити з місця і бігти рятувати невідомого, але в цей момент обличчя скривилося ще більше і голова скрипучим, але солодким голосом з дивним акцентом промовили:
— Перепрошаю, чи не міг би я тут зобачити пана доктора С.?
Разом з тим двері ще трохи розчинилися; рівно настільки, щоби пропустити приналежне до голови тіло, котре, очевидно, оказалося, противно моїм предположеням, не прищимленим, бо негайно ж прослизнуло в двері з тим граціозним рухом, який робить звичайно гусень, коли намагається протиснутися між двома мокрими листочками.
Ця фіґура, що несподівано з'явилася перед мої очі, по зовнішніх ознаках належала до негарної половини людського роду і була убрана згідно послідній моді південної Афріки, а саме, в досить потертий жакет, ясні в велику клітку штани і препишну червону краватку до комірця з великими ріжками, котра так і вбірала очі, і, зайнявши дивну позіцію середню між горізонтальною і вертікальною, повторила ще більш солодким голосом повище подану фразу:
— Перепрошаю, чи не міг би я тут зобачити пана доктора С.?
Поправді мовити, це питання поставило мене в деяке утруднення. Правда, я мав деяке відношення до медіціни, бо братова моєї першої жінки була повитухою; а сам я підчас війни працював в юрідичному відділі Земсоюзу по секції Земвош, але все ж таки вважав, що цього трохи замало, щоби іменувати себе доктором, хоча би і революційного часу, і тому трохи призадумався. Але С. це було дійсно моє призвіще і я рішився пійти на пролом.
— Так, це я! — заявив я з непевною усмішкою. — Чим можу служити?
Увійшовший, не міняючи своєї дивної вертікально-горізонтальної позіції, котра, очевидно, була для нього, не вважаючи на всю неприродність, цілком нормальною, кинувся до мене, вхопив мене обома руками за праву руку, потім зігнувся в такий дивний спосіб, що я свобідно побачив його закаблуки і, судорожно стиснувши руку, скрикнув:
— Боже, який я є контентний, що маю гонор познакомитися з паном доктором! Дозвольте, пане докторе, заанонсувати вам мої евентуальні кондуленції і ґратуляції і ся зарекомендовати:
— Влодзьо Гнашишин — письменник і ґімназіяльний професор!
Признаюся, що вислухавши цю оріґінальну тіраду, я досить широко відкрив рота і нарешті спасься, вчепившися за стереотипну фразу, за допомогою якої думав хоч трошки з'ясувати, у чим річ:
— Прошу сідати. Чим можу служити? — сказав я з найпривітнійшою посмішкою, яку тільки міг видобути зі свого витягнутого здивованням обличчя.
Ми сіли. Власне кажучи, сів в повному сензі цього слова лише я, бо дивний гість приняв якусь надлюдську позу т. щ. здавалося, що він зігнувся в повітрі над кріслом і кожну хвилину готов був злетіти з нього, як метелик, і кинутися до моїх ніг, на котрі він і так кілька разів поглядав з великим захопленням.
Сховавши на всякий випадок ноги під стіл, я рішив шукати дальших шляхів до знайомства і посунувши до мого vis а vis портсігар, що лежав на столі, витер сірника і подав йому.
— Прошу, — сказав я.
Обличчя його знов перекосилося не меньш милою посмішкою, ніж перше, в дверях; і він конфузливо прошепотівши:
— Красненько, дякую, алеж для чого пан доктор ся фатиґує, — прийняв від мене сірника з такою святочною повагою, ніби то була принаймні головешка з огню, на котрім спалили Івана Гуса.
Ми закурили і не знали, що далі робити. Власне, не знав здається лише я, бо мій гість мав дуже цікаве і трудне заняття.
Він пильно і уважно слідкував за мною і негайно реаґував не тілько на руки, а, навіть, на кожний вираз мого обличчя. Варто мені було лише трохи поворухнутися, щоби вся його істота виявила повну готовність зірватися з місця і летіти хоч на край світа, аби зробити мені невеличку приємність.
Мовчанка тривала. Нарешті я ризикнув у третє.
— Чим можу бути ваш корисний, пане добродію? — запитав я.
Гостя пересмикнуло і приємність його посмішки просто затопила всю кімнату.
— Перепрошаю пана доктора, я, прошу пана доктора, — сказав він, — ніколи бим ся не насмілив в такий ароґантний спосіб, прошу пана доктора, вступити до пана доктора, абись бим не мав великої урґенції.
— Чого? — наївно запитав я.
— Себ то, — поспішно додав він, — я, прошу пана доктора, є дуже заурґований і тому лише ся насмілив підняти кроки, аби зфатиґувати пана доктора своїм інтересом, зглядно справою.
Я глянув на нього і ущипнув себе за ногу. Він сидів нерухомо на місті і лише посмішка його по солодощі стала схожою на конденсмільх, намазаний на мармелад і посиланий зверху ще цукром. Треба було йти далі.
— Перепрошаю, — сказав я з добродушною посмішкою, — я вас трохи не зрозумів. Чи не будете ви ласкаві пояснити мені, в чим власне полягає справа?
— Евентуально! — скрикнув радісно мій гість. — Прецінь для того ж я ся і здецідував вступити, зглядно зфатиґувати пана доктора в такий урґентний спосіб, і як пан доктор, прошу пана доктора, будуть такі ласкаві, то я негайно експоную пану доктору свій інтерес, і теперки годі предвидіти, чи то не буде мати хосенних консеквенцій!
Я більше не сумнівався, але він сидів межи мною і дверима, а двері до того відмикалися в кімнату.
— Так, так, — сказав я з привітною усмішкою, котра по правді не зовсім мені вдалася. — Прошу вас продовжувати; я слухаю вас з великою цікавістю!
Мій гість засяв, як молодий місяць.
— Прошу пана доктора, як пан доктор вже чули, — сказав він схиливши голову набік і зробивши такий рух всім корпусом, ніби то хтів верхню половину його разом з головою поставити на столі перед самим моїм носом, — я, прошу пана доктора, є рутинований ґімназіяльний професор і председа Шкільної Ради і ще, прошу пана доктора, з самої матури зааплікував себе до педаґоґії. Евентуально по упливі часу я, прошу пана доктора, яко натуральна консеквенція хосенної педаґоґічної акції обняв заряд в показаній ґімназії, а також евентуально скарбону, і зглядно всю менажерію. При тому, прошу пана доктора, вірити, що над ґажу і льокаль на три убікації я не мав жадного хосену, хіба що евентуально мізерну провізію за екрітурні укстензілії, а також жадних урльопів.
— Евентуально, прошу пана доктора, же я, як рутинований професор, вважав таку сітуацію, прошу пана доктора, лише провізорією і відносив добрі ауспіції, що до ліпшої аплікації моєї інструкції і ерудіції; і під тим взглядом чекав від заряду відповідної сустентації. Так, прошу пана доктора, я елюкубровав в натуральний спосіб!
Він глянув на мене, очевидно, шукаючи співчуття.
— Ха, ха! — сказав я. — Так, так, це дійсно дуже цікаво. Прошу вас продовжувати... аплікація і... все таке. Це мене незвичайно зацікавило.
— Евентуально, — продовжив він, очевидно заспокоєний, — що при таких ауспіціях і під зглядом мізерної ґажи я не мав нічо инше, урґовати мою дальшу номінацію.
— Так, так, — ласкаво сказав я! — Тілько урґовати. Без сумніву!
— І от, прошу пана доктора — продовжив він, очевидно, вже зовсім задоволений, — от, прошу пана доктора, урґуючи в такий спосіб, дістаю я розказ заряду о заперестанні моєї діяльности, замкненні платні і о переданні всієї менажерії, кому? прошу пана доктора, тому фацету Льоню Припишишину!
— Це просто неможливо! — піддержав я. — Менажерія і Льоня! Це просто чорт знає що!
— І дійсно чорт знає, прошу пана доктора, — зрадів він. — Цей фацет Льоньо, цей хрунь, цей обдахльоз, котрий не має навіть абсолюторії, має обняти менаж! Натурально, що ся я здецідував до евентуальних консеквенцій, але ниньки, прошу пана доктора собі уявити, цей Льоньо, навіть не пукнувши під дверима, вступає до мого локалю і ся заховуючи в ароґантний спосіб, допоминаєся о обнятті заряду, загрожуючи завісити акцію інстітуції і заанцайґувати до поліції о зарядженні обдукції!
Голос його згучав таким обуренням, що не піддержати було немислимо.
— Та не може буть! — скрикнув я. — Це ж нечуванна річ. Я ще розумію загрожувати, навіть, заряжати, але за що ж вішати акцію! На що ж дивиться влада!
— Алеж так, прошу пана доктора! — скрикнув він, очевидно захоплений моєю красномовністю, і зробив всім тілом такий рух, ніби то він готов був взяти себе самого, кинути до моїх ніг і загинути там на мою честь разом з жакетом і червоною краваткою.
Тут раптом трапився несподіваний казус. Ніжки крісла, над котрим робилися всі ці дивні маніпуляції, раптом поковзнулися і мій гість, важко вдарившися підборіддям об стіл і клацнувши зубами, зник під столом, очистивши таким чином дорогу до дверей.
_____________
Шість тижднів гідропатії правда зробили своє діло, але невропатолог каже, що тік лишиться на все життя.
[Воля, 14.05.1921]
20.05.1921