Нераз то я думаю, яка то людям лучаєсь морока: в житю на кождім майже кроцї чіпають ся тебе всїлякі ріпляхи і дрібні колючки-невзгодоньки, не устережеш ся перед ними і не обгониш від них, мов-би від тих мух, що лїтним ранком сїдають тобі упрямо на лици...
Оногда в саме полудне стрічаю на улици професора Омеляна Черкановского. Дощ сїче дрібненькій а він небожака иде в циліндрі легко прислоненім хусточкою [т. є. сам не ишов в циліндрі, тілько на голові мав циліндер], а під пахою в него цїла купа задач, се-б то сшитків школярских. "Пане професоре", зачепив я єго, "подозвольте: в мене є парасоль, от і проведу вас до дому!" — "Спасибо! спасибі!" каже привітно усміхаючись професор, "коли ваша ласка, а то й справдї шкода менї циліндра, а ще більше шкода задач!" Вже з тих слів проф. Черкановского можете пізнати, що він самий запалений приверженик своєго званя, а й дїйстно задачі справляє з великим залюбованєм, зазначуючи совістно кожду учеником пропущену перепинку чи точку, a на задачі він трохи чи не більше уважає, нїж на самого себе. Та не здивуйте: межи професорами ви найдете таких ревнитeлїв більше. Розказують, що в однім містї на провінції, коли вибух пожар в дому, де сидїв учений світлодавець, професор мерщій ухопив задачі і вибіг з ними на улицю. Про можливу утрату свого майна він не журив ся: сусїди самі винесли з професорского мешканя спрятки і другу "мізерію" ревного педаґоґа. Та вернім до річи. Отож проф. Черкановскій, з вдячности за охороненє задач і циліндра від шкодливого впливу дощу, вилив передо мною весь жаль своєго серця. "Дїйстна халепа!" казав менї. "З рана, як иду до школи, густа стелить ся мрака, що і не розбереш, яка буде погода. Коли возьму парасоль з собою, день як-раз пробере ся хорошій і погідливий, коли-ж вийду без парасоля, ого! в полудне гляди! так і рине дощ мов-би на пакість менї і задачам... Що-ж і дїяти!" — "Е", раджу я, "коли так, ви добродїю все беріть парасоль, то дощ напудить ся і не схоче падати..." — "Я так би зробив", толкував професор, "та знаєте потом в полудне, коли вже вийду зі школи, так прийшло би парадувати з парасолем по улицях, саме, коли любе сонїчко грає промінєм... От сей час запримітять люде: ото "прикметник", все з парасолем ходить! — і стане від того менї морока... Морока без дощу, так як тепер, морока з дощем!"... Оно і справедливо так. На старого, хоть і скаже світ "прикметник", не велика єму досада, але молодого, як п. Черкановского, така назва вразити може. Я відпровадив професора до єго мешканя — професор дуже дякував менї за услугу, передовсїм тїшив ся, що не перемокли задачі — і ми розпрощались, як добрі други.
Та вже коли суджено кому якої днини пожурити ся, роби, що хочеш, а такой перед журбою не втечеш. Вертаю сам назад і роздумую. Дощ паде, а я від дощу охороняюсь "парасолем"... Гм! Француске parasol, то-б-то обережник від сонця, відсонечник; а від дощу, француске parapluie, то-б-то віддощник... а морока мороченна! Поляки кажуть "парасоль'', а ми за ними... і люд наш так вже говорить, тілько що рід слова змінює, каже: бери велику парасолю на дощ... Чудно! Та що подїяти! Чорнило [лат. atramentum, ater — чорний] зовемо за Поляками "атрамент", а люд "антрамент" — і подібно, як Поляки кажуть: "чарни, червони, нєбєскі, зєльони атрамент", і ми лепечем: чорний, червоний, синій, зелений "атрамент"... Тюпаючи разом з братьми Поляками за культурою заходу, ми декотрі культурні здобутки називаєм подібно як мурини або негри, коли говорячи по анґлійски виражають ся: "теляча воловина, бараняча воловина, свинна воловина" і пр. Так нїгде правди дїти, ми Галичане, всї на купу разом, такі "просвітно-культурні" і "культурно-просвітні", що не маємо навіть одвітного виразу на уживане Нїмцями слово Tinte [середнолат. tincta сиріч tinctura, итал. tinto, испаньске tinta, француске у малярів teinte = властиво: плин барвний, мачка; закраска; намастка, мастило; відтїнок краски; — у угорских Русинів: тінта за посередою Мадярами перенятого tinta], — на той здобуток культури, котрий став в наших часах так загально уживаним, що один Нїмець прозвав наше столїтє: "das tintenklecksende Jahrhundert". Тото послїдне вираженє віддав бл. п. Ксенофонт Климкович досадно: "чорномаже столїтє". Та "чорномазність" був би то вираз означаючій вірно любовність наших хатних обставин... І кажу вам щиру правду, щоби менї так сорочка пополотнїла, щоби менї cпaпepiв цїлий сшиток, на котрім маю написати сей "великій" фейлєтон для "Дѣла", що я, роздумуючи над нашою культурностію, зажурив ся так, мов редактор якої галицко-рускої ґазети, котрому відбирателї не присилають нї передплати, нї послїплати...
Та журиця журицею, а тут жолудок упоминав ся о свої права. Я завернув на обід до реставрації. Кельнер небавом поставив перед мною зупу, котра менї голодному смакувала одлично. Втім входить до їдальнї знакомий мій, що приїхав був з провінції, пан Богдан Ператиньскій. Привитавшись зо мною, сїдає коло мене та й каже до кельнера: "Дай но менї борщу!" — "Нема борщу!" кланяє ся кельнер, "може пан добродїй позвозить розсолу або зупи?" — "Нема борщу?" скривив ся пан Богдан, "а то нещїстє! та давай зупу! або чекай! яка зyпa?" — "Подрібкова, прошу пана добродїя!" — "Подрібкова? а добра, свіжа?" слїдить дальше пан Богдан. — "Дуже добра зупка, свіжісенька" запевнює кельнер. — "Коли свіжа, подай! а памятай: подрібкова". — "Служу сейчас, пане добродїю!" проказав кельнер і побіг принести зупу. — "Я так все допевняюсь", каже пан Богдан до мене з міною хитрою і досвідченою, мов-би якій нового крою молодий літерат переконаний о довідности і досяглости своїх думок, "а то легко можуть підміняти... а я лише тогдї кушаю справу, коли знаю, як она називає ся..." — "Т-так! то п-певно, що добр-ре робите!" вицїдив я трохи лихій, бо саме що спорожнив я свою тарілку. Зупа була дїйстно добра, та загальний "ґанч" в реставраціях львівских: було тої зупи ледви кільканайцять ложок. Я би в троє тілько зїв! Та не міг зраджуватись перед паном Богданом, а то б скрізь межи знакомими понесла ся гутерка: "а то, як Лемко каже, пажерак! їсть три обіди нараз!" Не було би менї просвітку між добрими людьми. Тож подавив мою зуполюбність і бодро проказав кельнерови: "давай печеню!" Була то з моєї сторони самопобіда, котра, як відомо, єсть одною з найкрасших чеснот на світї. Тимчасом мій сусїд хлибає зупу і розказує менї, яка то лучилась єму морока, єму, такому емпірикови, що то все лишень їсть таку їду, про котру знає, як зове ся... "Добре", каже, "вам тут у Львові, маєте вибір в реставраціях, не так, як ми на провінції... От тому днїв кілька вспять стрічаюсь в нашім містї з паном Василем Мишатим. Поздоровкались та й кажу: ходїть що перекусити! От і вступили до Шмулька. Питаю Шмуля: що маєш доброго? — а він, здох би, каже: дуже добре, файн-реставраціонс-сарделен! — Давай! а до того пільзненьского пива дві великі склянки! — Сейчас! пиво саме з під чіп, я буду сам уточити! — Подала-ж нам та пейсата скотина "реставраціонс-сарделен" і пиво. Ті сарделї не конче мудрі, але якось їло ся, лишень пиво щось дуже квасковато-гірке. Кажу пану Мишатому: щось пиво дуже гірке! Е, каже Мишатий, се-ж пільзненьске, завсе гірке! — Но, як же не повірити, коли каже такій знавець, як Мишатий; він же у нас розумний і вчений, все знає, знає і що пілзнер. От казав я дати ще дві великі склянки, хоть другу ледви вспів видудлити. А не хотїв перед паном Мишатим застидатись, що не вмію цїнити гіркоти пільзненьского пива... Перекусивши ми і пішли. Та бачите я і Мишатий по тих сарделях з пивом так вреставрувались, що два днї були тяжко хорі. А то жидюга якісь надпсовані сарделї поименував "реставраціонс-сарделен" і продав мов добрі, так само і квасне пиво. Але то чудує мене, що Мишатий та на пиві не пізнав ся... Я розказав про мою пригоду одному жидикови, що купує часом у мене старі річи, а він сердега так менї пояснив: Ну, чому пан не пили звичайного пиве? то би не буль нїчого, а від пільзненьске, то воно кіявчить в жолудок. Ну, бо то прошу пана так: як звичайне пиве покваснїє, ну, то купець не сміє стратити, він не буде виляти пиве, борони Боже! він тото пиве буде продати: він ще додасть а піцеле квасу пікрінового та може де-що, дрібочку чого другого, а кваснувате пиве вдасть на гірке, на ехт пільзнер. За свій труд він собі каже заплатити, а панство пють і всї хвалять, що то правдиве пільзненьске пиве за тоє, що гірке... Воно трохи на голову морочить і щипає на жолудок, та, як хто увикне, то вже потім не шкодить..." — "Ха-ха-ха!" зacмiяв ся я, "звичайна се у нас исторія, лучаєсь она не лише на провінції. Пане Богдане, а чи єще вам в жолудку "кіянчить" від того пільзненьского, що продукує пан Шмуль?" — "Ого!" і собі засміяв ся пан Богдан, "вже сте підхопили слово "кіянчить"... нї, вже тепер у мене не кіянчить... хе-хе-хе! А що то ви їли зa печеню? добра?" — "То воловина з барабольками, уйде." — "Но, то кельнер! подай і менї волову печеню з барабольками!" — "А менї" докинув я "саґову лагомину!" Кельнер замовив в кухни для нас жадані страви і поставив перед нами два стакани пива.
Тимчасом яв менї пан Богдан розказувати новини родинного свого місточка. Говорили ми про різні річи. В-тім нагадав я собі знакомого. "А що", питаю, "оженив ся Касіян Шибальскій? Чув я ще перед двома місяцями, що має панну на примітї." — "Де там!" повідає пан Богдан; "знакомство розійшло ся, а єго наречена, панна Езфрозина Пампушківна, пішла вже за другого за-муж. А до того морока була, що годї! Як вам звісно, пан Касіян Шибальскій молодець танцюристий, ставний, хоч куди, тож і заполонив серце посажної Евфрозини і вже було по заруковинах, та чудний случай перебив всему. Касіян гуляка, довгів мав по уха, та ще захотїв a conto посагу сподїваної жінки погуляти сих мясниць на славу. Тож і пише до звісного в нашім місточку лихваря Лейби Ванцендуфта лист такої основи:
"Любезний пане Лейбо Ванцендуфт!
Не напирай на мене, солодкій мій душегубе і милостивий лупискіро, щоб я тепер тобі віддав довг, бо се не придасть ся нї на що. Знаєш, що-м голий, як святець турецкій — але пожди, а все буде добре. Тількo тепер в останнє ще вигоди менї. Позич 200 золотих, бо конче потребую, а виставлю тобі вексель, пажирливий смоку, на 400 зол. При кінци мясниць буде моє весїлє. Щоби тобі віддати, женю ся. По шлюбі виплачу тобі готовим грошем 3.500 зол. давного довгу, і 400 зол., герсте, за тих 200 зол., що их тепер менї позичиш, разом 3.900 золотих. Видиш, як тебе люблю, Лейбусю, не хочу твоєї кривди. Моя косоока краля, панна Евфрозина, внесе менї посагу 15.000 зол., можеш про-те погладити собі бороду і супокійно спати. Ожидаю тебе, любий лупискіро, завтра о 8. годинї рано. Розуміє ся, приходь з грішми, бо инакше за двери викину твою ярмурку. Прощай, до милого побаченя!"
А відтак написав лист до своєї нареченої такій:
"Ангеле мій дорогій, цвіте мій рожевий, світку ненаглядний!
Прийду до Вас завтра по полудни о 4. годинї, щоби Тобі принести ноти під ту нову пісню, котрої арія Тобі, ангелятко, так дуже сподобалась. Ах, як дуже тїшу ся, що глядїти му в Твої ясні очицї, що почую Твій нїжний голосок, що побачу Твої рожеві пальчики з незрівнаною зручностію бігаючі по слонових клявішах звучного фортепяну. Ах, як то мило менї буде, як солодко! Нинї не буду міг до Вас загостити за-для дїл урядових. За тоє завтра маю свобідного часу доволї. Цїлюючи рученьки і ноженьки Твої міліон разів остаю — Твій до смерти вірний Касіян."
Так якось лучило ся, що Касіян не мав під рукою иншого паперу, лише рожевий... тож оба листи написав на рожевім папері, на тім папері, на котрім по звичаю виливають ся чувства сердець любовно настроєних. Посилаючи скоро листи, через помилку до куверти заадресованої до панни вложив лист до Лейби, а до куверти призначеної для Лейби лист до панночки-ангелятка. Можете легко самі догадати ся, що вийшло з тої заміни. Панна дістала спазмів, истеричних припадків, пчихала, хлипала, кричала, рвала на собі волосє, бігала по кімнатах мов несамовита, з пересердя щипала і била служницї і таке инше, та на-послїдку втихомирилась. Она єго любила так, що була-б пожертвувала для него весь посаг свій, але, коли той невдячник, той крокодил, що в листах цїлював єї руки і ноги "по міліон разів", що божив ся перед нею про свою до смерти вірну любов, назвав єї передо жидом "косоокою" — нї! того вже простити она не могла. Тож на другій день рано відослала панна Касіянови єго обручку і зажадала звороту своєї та й конець комедії. Касіян гуляє ще парнем і буяє соколом сизокрилим, Лейба вижидає терпливо заплаченя своєї претенсії посагом будущої жінки пана Касіяна, а панна Евфрозина, поплакавши і пожурившись яку там часину, взяла і віддала на злість пану Касіяну ручку і посаг першому женихови, що після оскорби єї серця лучив ся, нїкому пану Адаму Лоєвскому, фабрикантови мила і свічок, вправдї не дуже "дженджеристому", але за тоє вельми статочному. Оттака то морока лучає ся инодї в дїлах любовних!" докинув ще пан Богдан, вилками встромляючи в рот кусень відрізаної печенї і плямкаючи губами.
"Оттака то морока!" повторив я важко зітхаючи і глитаючи мою лагоминку. На хвилю ми замовкли, чути лише було цоканє вилок і плямканє губ. Я докінчив кушати — дивлю ся на годинник: таж то вже третя година! "Пізно, вже треба менї йти!" кажу, "забавив ся тут довше, а маю пильне дїло. Но, прощайте, пане Богдане!" — "Та хоть пива напємо ся ще разом!" здержував п. Богдан. — "Нї, вибачайте, тепер менї нїколи; може другим часом!" відрік я. — "Но, коли вже так вам спішно, то прощайте. А як приїдете у наше місточко, не забудьте до нас повернути!" привітно запрошував мій знакомий. "Добре, добре!" кажу чоломкаючись з ним, "може там найдете для мене яку Евфрозину?" — "Чому-б не найти?" бистро проказав пан Богдан. "Скажу вам словами Котляревского:
Тепер на сей товар не скудно,
І замужню украсть не трудно,
Аби по норову найти!
"Е!" кажу, "я ж чоловік льояльний: украсти не хочу. А так, знаєте, щоб тота Евфрозина мала яких 15 чи 20 тисяч золотих". — "Еге! ач, які! то то у вас nеrvus rerum!" яв передиратись пан Богдан. — "Ну, так! та ще, щоби ся Евфрозина не була косоока, бо таких Евфрозин... скажу і я вам словами Котляревского "нехай брика' Пеґаз! — "Хехе!" захохотав пан Богдан, "як меду, то й ополоником. Та для вас, то і доброока найде ся. Що-до посагу то з 15 тисяч найде ся, тілько чи ґульденів, не знаю; може нової монети: корон. Впрочім, може й більше... Тілько приїдьте!" Ми розпрощались і поцїлювали щиро, як се водить ся між сватами in spe.
Иду домів, иду... та й по дорозї задумав ся та й зажурив ся. От казка каже ся, письмо маже ся, а як що і дїйстно до чого дійшло би... А ну-ж і дїйстно тих марних 15 чи 20 тисяч в посагу не буде ґульденів, тілько корон... ах! вже заздалегідь менї досада досаденна!... Можна-б процесувати... пійти-б до "адуката" чи, як тепер по найновійшому і найнароднїйшому стилю пишуть, до "брехунця"... та що-ж і "брехунець" не вибреше, як більше не буде у сизої голубки... Ат, морока з процесами, з "адукатами", з посагами і з посажним закоханєчком!
(Конець буде.)
[Дѣло, 09.04.1896]
(Конець.)
А ще, як подумаєш, яка то вашому брату морока з тими "зецерами"! Спитайте дoбpoдїйcтвo, хоч би в мене. Дігнали-ж мeнї тії "зецери", дігнали до "живих печінок"! Пишу приміром: як що не може прельстити бровами, а они тобі печатають: як "ще" не може...; пишу: благоуханная парфума, а ті смалять: "благоухонная", пишу: хлопчук шевскій, а ті по нїжности своєго серця шкварять: "хлопчик". і досадно менї, і соромно менї і сам себе питаю, що на тото скаже "вся просвіщена часть Европи", коли возьме читати мої фейлєтони в "Дѣлї"?... А часом буває ще й така біда, що пан "оберзецер" і собі робить примітки, бо не втерпить, як що зворушить єго грудь. Що-ж тодї робити? От приміром пише примітку: "грецка" перфідія походить від "руского" Федя. Та говорить ще до того вельми поважно, мабуть в етимольоґії велику силу знає... Ви смієтесь? Я-ж черкати му не буду... Хиба я етимольоґ? а нехай мене Бог боронить, щоби я що, або що... та про що, не то що... а що-б мене не знати що!... Нї! не моє дїло! Морока та й годї! Хиба пішлю сей етимольоґічний вивід пана оберзецера фільольоґічній секції нашого "Наукового товариства", най вчені голови рішають то питанє, чи "грецка" перфідія походить від "руского" Федя, чи "рускій" Федь народив ся з "грецкої" перфідії? А коли не порішать наші вчені, то прямо запитаю Академію наук в Парижи: нехай францускі спеціялісти розітнуть своїм зорким умом той ґордійскій узол "етимольоґії"...
А пан Никифір Базїкало яку мороку має! Найбільше гнївають мене — каже той панич — ано- крипто- і псевдоніми наших письменників. Я загалом річей підписаних псевдонімом не читаю, бо тілько тогдї має твір словесний для мене стійність, коли знаю єго автора... Читати річи підписані псевдонімом се так, як розмовляти через телєфон з незнакомими людьми. Я-б нїколи того не зробив, бо се так як би прийшлось зичити грошей, а до тебе хтось кличе через телєфон: голубчику, на! соточку, одну, другую!... облизуєш ся, та не знаєш, хто зичить і де мож позичити, та ще на якій процент?... Та й для исторії літератури се річ важна, щоби писателї свої твори підписували явно, а то ще може виникнути така малатія: з одного писателя зробиш десятьох, з тих одно имя, про котре знаєш, кому належить, в критичнім запалї потупиш і уничиш зовсїм, а девять других, не знаючи, до кого належать, увисшиш по під небеса, а то потому окажесь, що всї десять належать одній-однісїнькій особі!... Не морока-ж тогдї, не морока?...
Як бачите, панич сей цїкавенькій собі і занимаєсь рускою літературою, що єсть дїлом дуже похвальним — та арґументи єго вельми чудні. Як би прийшло ся читати лише твори тих авторів, котрих знаєсь лично, богато-б випало читати! Саме, коли не знають, хто написав твір, читають той твір, коли дїйстно займавий, без упередки і оцїняють безсторонно. Порівнанє з анонсованєм позики грошей за посередою телєфону чудне. Загалом пан Базїкало дуже невдатний в порівнанях, хоть і "поетично" надуняних. Про него справедливо мож сказати:
Палка до світла рве ся грудь,
Та вялі крила не несуть!...
Так як сріблисті плітки виняті з води млїють на сонци і гинуть, так єго надувисті порівнаня при уважнїйшім розслїдї оказують ся ничеві і безпідставні. Грошевик, що зичить грошей, не буде прецїнь бавити ся в кицїбабу з шукаючими позики і пусте вигукувати телєфоном!... Хто потребує зичити грошей, иде сам до капіталіста, а той єму, коли ипотека певна, зичить на умовлений процент. Се річ зовсїм ясна. Та молодий пан Никифір Базїкало, чoлoвiк упрямий і "засадистий", своїх "засад" не попустить легко. А прецїнь лучилась і тому пану Никифору в єго "засадах" морока.
От раз ишов п. Никифір з знакомим п. Грицьком Сорокою до одного склепу, щоби приглянути ся уладови телєфону. По дорозї стрічають пана Осипа Дундученка, старого хирю і шуткаря. Той мимоходом лише моргнув на Сороку. П. Никифір з товаришем війшовши до склепу наблизились до телєфону. От Сорока для показаня п. Никифорови, як уживаєсь апарату, і кличе в телєфон: "Гальо!" — Дундученко зміненим голосом з другого кінця одвічає: "Гальо!" Сорока питає: "Що будуть нинї грати в театрі?" — Дає ся чути по хвили одвіт: "Марію Стуарт." — Сорока відступив подальше, а відтак кличе пан Никифір: "Гальо! що нового чувати?" — За хвилю відзиваєсь несмілий, солодкій голосок: "Гальо! я видїла, що ти ишов до телєфону. По голосї пізнаю тебе, мій милий! Про тебе думаю як в день, так в ночи. Жити без тебе не можу! Нинї буду я о шестій годинї вечером разом з мамцею спацирувати на валах гетьманьских. Вийди мій милий, най тебе побачу, бо зовяну дальше з туги за тобою! Памятай, приходь певно. Цїлюю тебе! Але мушу вже перервати, бо мамця наближаєсь до телєфону!" — Пан Никифір легко зарумянив ся. — "Но, добрий телєфон?" питає Сорока. — "А вже-ж добрий! що то може наука і поступ!" відказує п. Никифір. Небавом оба други вийшли з склепу і кождий пійшов в свою сторону. Пан Никифір яв роздумувати. Яка то пригода романтична: дізнаюсь через телєфон, що серце щире любить мене і тужить за мною: се мабуть моя суджена. Голосок нїжний і приятний. Хто-б се міг бути? Відай якась принцизна або ґрафянка, що влюбилась в мене молодого [п. Никифір Базїкало, яко щирий демократ, туряє все про принцизни або ґрафянки; робить се впрочім из зглядів пaтpioтичниx, щоби понести демократичні идеї у висші сфери...] А яка сердечна душечка: з мамцею вийде погуляти... з мамцею! яка невинність! о ти мій алмазе дорогій, неоцїнений! Прийду сповнити бажанє серця твоєго!... Щастє усміхає ся само до мене! — Пан Никифір прийшовши домів обголив ся старанно, прибрав ся по святочному, в кляпу свого сурдута встромив китичку фіялок, надягнув ґлянсовані рукавички та й висвіжений і виряджений, як на візиту, вийшов о шестій годинї на умовлене місце. Сильно товклось єго серце. Фантазія розогнена показувала єму біле личко околене золотим вiнцeм шовкового волосєчка і осіяне чудовим блеском голубих оченят-незабудок... Ходить і ходить пан Никифір вже з пів години, щурить свої солодкі очка і глядить пильно, та якось нїкого о тій порі не видко: швендяють лише жиди довгополі, шлапають старі жидівки і волочать ся мамки та няньки з дїтьми і "фраїрами". Став пан Никифір нетерпливитись, тимчасом пан Дундученко наглядає з поблизкої каварнї і смієсь до розтріску. Вкінци підійшов до п. Никифора і витає єго дружно: "Дай Боже панованя!" — "Дай Боже!" процїдив крізь зуби п. Никифір, та з лиця єго мож було відчитати: "пригодив ся-ж менї старий хреню! як-раз потребую тебе тепер!" — "А ви допевно з візитою?" питає лукаво пан Дундученко. — "Нї, каже п. Никифір, "так, бачте, вийшов на прохід." Идуть оба разом мовчки. "Що-ж ви так дивите ся на мої чоботи?" за часок питає Дундученко. — "А так!... Де ви, добродїю, дали тоті чоботи робити?" — "Сі" повідає Дундученко "я купив у Відни". — "А чим ви даєте мастити чоботи, чи траном, чи смалцем?" — "Е, траном лїпше!" одвітив Дундученко закусуючи губи, щоби не порскнути сміхом. "Но прощавайте! я спішусь за дїлом." Пан Никифір тим разом сердечно стиснув руку знакомого і дальше прохожував ся по променадї. Цїлу годину провів так в нетерпливім ожиданю. Вкінци в найгіршім гуморі вернув домів. "Но що я Дундученка поспитати, чим він велить мастити чоботи? наче-б тото менї було треба знати. Тьфу! ще старий хрін готов догадатись, що оно теє..." бурмотїв до себе Никифір мірячи широкими кроками свою кімнату. "Але чому она не прийшла? Може така непамятлива?... може занедужала?... а може... О женщини! женщини!.. Чи правда, чи небилиця, не знаю — розказують, що пан Никифір ще цїлий тиждень о згаданій, пополудневій порі ходив по променадї і визирав принцизни... аж один знакомий, довідавшись про шутку Дундученка, розкрив Никифорови тайну. Гнїв Никифора можете собі представити: цїлий місяць не говорив до Дундученка, аж наконець перепросились раз при пільзненьскім пиві. Никифір вправдї марикував собі, що тілько потратив часу за-для сподїваної звязи з принцизною... та Дундученко яв прикладувати: "Що за морока? маєте гнїватись на мене за той невинний жарт мій! Я навіть і в голову не покладав, що ви так легко повірите. Та впрочім не сором вам, що-те дали улудити ся надїєю про принцизну. Принцизна нераз і принца зведе з ума, а не то таких сїромах, як ми..." Тим і задобрив єго. Та й дїйстно, панове, як би яка принцизна, хоть і незнакома, заговорила до нас любовно через телєфон — якій же втерпить єго кат? Мабуть, кождий з нас прожогом побіг би, щоби подати щастю обі руки нараз. Атже-ж у кождого з нас у груди серце, а не камінь!
Оттака то сталась притичина п. Никифору Базїкалу через те, що против своєї "засади" услухав улестних слів розмовляючої з ним через телєфон, хоть і не знав, хто саме она. Та все те нашому хвату би не сталось, коли-б не гаспидскій телєфон. Ох, ті нові винаходи!... Але сталась пану Никифору ще друга халепа, літературна.
П. Никифір занимає ся, як в горі згадано, пильно рускою літературою. Однакож по своїй "засадї" читає лише твори підписані справжним именем і назвищем автора. Раз зайшовши у каварню помітив я п. Никифора углубленого в читаню рускої часописи. Так був занятий часописею, що не постеріг моєго прийстя і доперва, коли ycїв биля него, глянув на мене і поздоровив мене. "Що так пильно читаєте?" поспитав я єго. — "Читаю власне конець многонадїйного оповіданя многонадїйного молодого писателя", проказав він з живостію. — "А то вже давна ґазета", зaмiтив я, "оповіданє, що єго написав многонадїйний п. Дмитро Перевернигорня, я прочитав вже тому кілька днїв вспять". — "А як же показалось вам тото оповіданє?" запитав п. Никифор. "Е!" махнув я рукою, "лихо та й годї! Отже так: відкашлює, мовляв: от-от заспіваю на диво, на прочудо! та за задавкою і голосу не чути. По що таке корпати? кому оно і до чого потрібне? Анї помічаня характерів, анї психольоґічної правди, анї провідної идеї. Нї завязки, нї розвязки. До того єще підмащено декотрими, нїби то "вченими" вставками, котрі суть просто "нїсенітницею". — "Та і з під найлучшого пера", каже п. Никифір, "не все виходять відличні річи. Я читаю тото оповіданє з залюбованєм за те, що оно підписане именем і назвищем многонадїйного автора. Я пишу оцїнки таких творів і то, по звичаю вдомашненому в нас з яких двайцять років, обширнїйші зі самих літературних плодів. Тим способом зискуємо, бо творить ся исторія літератури..." — "Так", замітив я різко, творить ся исторія літератури, хоть самої літератури нїт!" — "Но, так дуже зле не єсть", відпирає п. Никифір трохи счервонївши, "а все-ж я вірний своїй "засадї": такі твори, що их автор підпише явно, у мене мають велику стійність вже через те, що знаю, хто их написав, з ким маю дїло. Всякі же твори криптонімів і анонімів для мене не єствують".
— "Се значить так", кажу, "що ви, коли пьєте вино, то вам байдуже про саме вино, а передовсїм дивите ся на етикету бутильки. Єсли прочитаєте на написцї, що вино бурґундске або шампаньске, то і смакує вам напиток, хоч-би се була сама пуща хляпатуха, а з бутильки без етикети то і чисте вино вам нї по чім!.." — "Е вино, добродїю, то що иншого... а утвори духа людского знов що иншого..." важно проказав п. Никифір. — "Прошу", замітив я, "хиба-ж нема бездушних творів, так як звичайні люри... навпаки, в благороднім винї єсть також дух, у Французів так званий bouguet, у нас, як позволите, душок!" — "Е, добродїю, ви лише все шуткуєте!", жалував ся п. Никифор. — "Не конче шуткую: а кажу на глум, а де-кому най буде на ум!" — дав я на одріз.
"А, як ся маєте, панове!" зaгpeмiв коло нас зичний бас пана Данила Гуковича. "Що так спорите межи собою? Се певно літературні річи! От і згадав: як раз перед вами ґазета і то давнїйша... от і оповіданє многонадїйного пана Дмитра, ха-ха-ха! Ви певно знаєте, пане Никифоре!... нї?... но то пан Кіндрат певно знає?" — "Моя хата з краю, нїчого не знаю!" одрік я смиренно. — "Ха-ха-ха! то я вам скажу. Тото многонадїйне оповіданє підписав многонадїйНий пан Дмитро Перевернигорня. Хоть оповіданє пуста сїчка, та все думали ми, що нарізав єї сам Дмитро. Аж ту в ґазетах пишуть, що то оповіданє скомпонував товариш Дмитрів, та ще виразно кажуть, котрий. Знаєте, здивованє межи нами велике: що то пан Дмитро та й сїчки сам не вріже... Аж ту диви! через кілька днїв в ґазетах виправдує ся сам і Дмитро; каже: менї товариш відступив своє писанє на власність, а я єго виправив і віддав до печати. Имовірно товариш дав му так звану чернетку, а пан Дмитро виправив в рукописи правопись, бо він добрий етимольоґ... з незвичайною бистротою пізнає, де слїдує ы писати. Оттака то вийшла, панове, чудасія! Ха-ха-ха! Більше тїни, нїж світла!" — "Ви смієтесь", кажу я, "а з того всего лише морока пану Никифорови. От почав він писати оцїнку оповіданя, вилив глубоко критичні погляди, виснував дуже важні заключеня що-до приміт самого автора, многонадїйного пана Дмитра, аж ту кричать, що автором того оповіданя не Дмитро, тілько Левко... А і сам "автор" з обуренєм каже: "чого сїпаєте мене, Левко подарував менї свій твір словесний, так як сусїд сусїдови нераз в дарі дає чвертку бараболь, а з дарованиною я можу робити, що менї злюбить ся, та й тілько!" — От тобі й пшик! Думав пан Никифір, що прибуде одна картина до исторії нашої літератури, а тимчасом вродилась лише иcтopiйкa літератска... і вір же ту тепер явним підписам авторів хоч-би і найодважнїйших!... Нема правди, нема нї в ано-, нї в крипто-, нї в псевдонімах... нї в маслї, нї в пиві, нї в винї і пр. і пр., нема і в фанероґрамах і фанеронімах!... Така морока, така морока! Як би так я був більше пьющій та вживав горівки, то з розпуки по народному звичаю простою сивухою "упив ся-б, здорово упивсь!" Ну, а тепер бувайте здорові панове, бо менї нїколи!" — Я попращав ся з паном Никифором і паном Данилом та й вийшов з каварнї, де окрім літературної мороки, яка стояла в кутку нами занятім, в котрім розмовляло аж трех галицко-руских літератів, єще розснула ся синьою наміткою морока з диму циґар і циґарет курених численними гістьми... На дворі я відітхнув свобіднїйше. Та ледви ишов кілька хвиль, аж ту мене стрічає знов літерат пан Павло Котигорох, сердечний чоловяга, знаєте той, що то завзиває земляків пожертвувати "жебрачій гріш в користь безталанної неньки-удовицї, се-б-то Руси-України". Як тую відозву прочитаєш, то аж слези навертають cя, а в серцю прикисло стане. І подумаєш: яка то безталанна тота вдовиця, що маючи більше нїж двайцять міліонів дїток, та жебрачим грошем жити мусить!... Тілько не второпаєш, сказати-б прямо, не знаєш, за ким була ненька-Україна та коли помер єї чоловік... Та сего вже най глубше дошатрять историки і свої спеціяльні дослїди най оповістять миру...
"А, моє поважанє! пане Кіндрате, кланяюсь, кланяюсь!" привітно кличе до мене п. Котигорох. — "Чолом, добродїю, чолом!" відказую; ми кланялись собі взаїмно з великою повагою. "Пане Кіндрате", говорить менї дальше пан Котигорох, "таки вам щиро скажу: ваші статьї підписуйте не лише именем, але і назвищем. Чому не мають знати люде, що ви пишете, і вам сказати "щиро-руске спасибі"! Вам прецї не повинно бути байдуже про вдячність народа. То вам так щиро, сердечно кажу. Но, па! виджу, що ви спішитесь!" — "А так! спішусь, па! дякую за добре слово!" і ми розійшлись в противні сторони.
Фіть! фіть! — думав я йдучи домів. Вдячність! се-ж плата. А люде не то що платити не раді, але навіть позиченого не скорі віддавати! Хто-ж по змозї старає ся добре робити, а не висуває своего "я" скрившись в анонімну дїру — той, знать, не шукає плати, обійде ся без вдячности, обійде ся навіть без "щироруского спасибі". Так я думав.
А в-тім, щоби не нарікали на мене і не морочили мене, я сей фейлєтон підпишу не лише именем, але також і назвищем:
Кіндрат не Швидкій але Влучний.
[Дѣло, 10.04.1896]
10.04.1896