Гаврилюк ніколи не давав мені закінчити монологу. Він сміявся, сміявся до сліз, сміявся всім некрасивим обличчям з великими зубами, негарним обличчям — а таким благородним і дорогим. Сміявся радісно, пожадливо, щоб висміятися за всі часи, за всі удари, за страхіття тюрем, пекло Берези, щоб засміяти всі рани, всі кривди.
Радянська влада робить з двократного в’язня Берези — інспектора обласного Будинку народної творчості, директора Театру поезії і сатири. Олександр Гаврилюк пише вірші, повість, оповідання, виступає на літературних вечорах. В театрику сатири грають фрагменти його «Берези», поеми, написаної в найжахливіших обставинах концентраційного табору. Автор поеми не мав, очевидно, ані паперу, ні олівця. Після цілоденної вбивчої роботи, вечорами поет навчав свого тюремного товариша фрагментів поеми, цей повторював цілу поему від початку, а Гаврилюк компонував далі. Війна в 1939 році розбила тюремні мури, Гаврилюк знайшов свій живий записник і так була врятована поема, — поема, записана в пам'яті в'язня Берези. Спогади Гаврилюка з Берези були в скорому часі перекладені з української мови на польську, російську, англійську, єврейську та білоруську мови; вони викликали величезне враження.
В тяжкі дні Вітчизняної війни не один з нас забув про поета Олександра Гаврилюка; гуркіт моторів та розриви бомб не сприяли спогадам тихих, ліричних українських віршів — але людини, Олександра Гаврилюка забути не можна. Коли приймали до профспілки письменника Бой-Желенського, всі чекали з зацікавленням врочистого засідання. Головою комісії був Гаврилюк. Бой-Желенський встає, підготований на перехресні запитання комісії. Вмить зривається Гаврилюк: «Товаришу Бой, сідайте. Це ми повинні встати, розмовляючи з вами». Бой збентежено посміхнувся і сів, а Гаврилюк закінчив: «Ми всі аж занадто добре знаємо письменника Желенського, щоб давати йому зайві запитання». Такий грім оплесків, який привітав цю найкращу промову поета, ніколи не повторювався у Спілці письменників, навіть під час виступів найкращих майстрів слова. Такий був Гаврилюк. Щирий, безпосередній, відвертий, простий і водночас нечувано благородний, делікатний, тактовний.
Доля не пестила Гаврилюка. Нещастя переслідувало його з впертістю найневірнішої любки. Воно не залишало його ні на крок у тісних камерах тюремних мурів, у смертельній петлі кільчастих дротів Берези. Коротенько засвітило над ним сонце волі і щастя, сонце 1940 року. Небагато він мав можливості написати, полюбити, організувати. Нещастя не забуло за свого обранця. Гаврилюк одержує з села телеграму про тяжку недугу любимої сестри. Скоротечні сухоти. У відчаї він посилає телеграму, щоб мати негайно привезла сестру до Львова. В дорозі сполошений кінь розбиває віз, і матір у безнадійному стані, з розбитою головою привозять просто до лікарні. І так, за одним разом, у двох лікарнях вмирають і сестра, і мати поета.
У прекрасний сонячний літній день 22 червня 1941 року над Львовом вибухли німецькі бомби.
Від цих перших бомб, які впали на Львів, загинув один з найкращих синів цього міста. Загинув, але не згине у вдячній пам’яті людей, які знали його, які знали і знатимуть його благородну і світлу душу, відбиту на всі подальші роки в поетичному слові Олександра Гаврилюка.
[Радянський Львів, №2–3, серпень-вересень 1945]
01.09.1945