Лихо та й годї!

"Гей! гей! що раз гірше становить ся на світї! що раз гірше!" — жалувала ся оногди перед мною старушка панї Варвара Штокалова. — "Все на світї тепер фальшують! Тепер то вже калєндар не пише правди, а і в "Правдї" єї не подибати!"

"Справдї тепер погіршало на світї!" скажу і я за панею Варварою та й добавлю ще: "сумно, дуже сумно!" мов-би то на якім провінціональнім народнім вічи виїмково дозволеному д. К. старостою мимо пошести небезпечної що-раз то більше в нашім краю ширячої ся, званої cholera nostras var. ruthenica. Та й в літературі у нас смутно-невесело: посушно дуже — чи там, пак, перепрашаю — водянисто дуже, бо як каже критик в сегорічній "Зорі" біда в тім, що у нас літерат, коли він н. пр. професором ботаніки, не звертає уваги на економію і все співає про незабудки та й тягне заєдно тую-ж воду... Еге! бачите, еге! відай у нас рух літературний махає широкими крилами, коли то професори ботаніки так ботанізують, що аж "співають" про незабудки... Та думаю і передумую, перечисляю всїх галицких письменників... нїт! межи ними нема і не було нї одного "професора ботаніки". Та й не диво: нашому Руснакови не так легко "попасти" на катедру університетску, та ще такому небезпечному чоловіку, як рускому літерату... Але стрівайте! може на Українї... Адже-ж пословиця каже: "на Українї всего много". Ану! давай! поспитаю дяка Авакума, може провідаю про якого професора ботаніки а заразом і літерата. Пан Авакум певно менї скаже. Він же з України, людина вчена, не лишень читає псалтирю, але і "орапську цихвіру він добре всюю знає". І бачте, довідав ся я, що й дїйстно жив на Українї професор ботаніки Михайло Максимович [ум. року 1873.], що той професор писав по україньски і мав свій хутір. То одинокій професор ботаніки, що занимав ся літературою малорускою і сам компонував стихи. Та видко, дбав — чесної памяти Михайло Максимович і про економію, коли надбав хутір; нашому брату літерату така "економія" ледви во снї явить ся... Та кого-ж то міг мати на мисли Зоряний критик? покійного Максимовича хиба нї, бо, як сказано, той, було, розумів ся на економії мабуть лучше самого критика... Та відай критик і не гадкував, а так заманулось єму похвастати, що ми Русини страх благоденствуєм, "здобутків" у нас купа, а тих, мовляв, "професорів ботаніки" стільки, що так вязнуть пакістно до літератури гей тото паутинє, бабске-лїто, що то снує в воздухах осенію на погоду і чіпає ся упрямо одежини прохожих... Ач, якій хитрий!

Вже то трохи не всї наші "критики" поводять ся, як великі пани на малі гроші, або як той польскій мужик "ґураль", що то купив був в містї під час ярмарки перцю за крайцар раз але гаразд. Заложив ся один панок з другим, що гірняк, як дістане за крейцар кільоґрам перцю, то ще жадати буде причинку. Заліжку принято. Панок заплатив в склепу мішочок перцю, рівно кільоґрам, і поручив купцеви дати цїлий мішочок першому хлопу-ґуралю, що прийде до склепу купити за крайцар перцю. Покупець скоро явив ся. Купець вручив єму за крайцар цїлий мішочок перцю. Хлоп обозрів мішочок уважно, взяв в руку приважуючи, наче-б слїдив, кілько в мішочку перцю може бути, та потім до купця і каже: "Паночку, причиньте ще дрібку!" Ой так, добродїйство, так! Як почуєш нераз ті розбори літературних плодів домашної музи, то й нагадаєш собі і тоту бідну жидівчину, що то прийшла в театр купити білєт та й голосно каже до товаришки: "Вен зінд кайне ложен, зо нем ґалєрен!"...

Не велика-ж, думаю, з того біда, коли хто, "як му припаде", заспіває про незабудки. Коли лише заспіває щиро і сердечно та гідним язиком, тому подякувати треба. Певно, що самими незабудками не жити, та з того не слїдує, щоби вже нїколи й не дивити ся на китицї з незабудок. І критик мабуть нераз застромив собі рожу або китичку фіялок чи незабудок за кляпу свого сурдута, мимо те, що тих цвітів не встромляв у рот та не кушав так, як кашу, редькву або помаранчу. Коли-б ми притакнули поглядам Зоряного критика, то б мусїли згодити ся більшу часть поезії ліричної, яко поезії чувства, геть викинути. Ревнованє против поезійок еротичних в нашій літературі єсть тим чуднїйше, що у нас тих поезійок зовсїм, зовсїм небогато... Инше дїло, коли автор, як то кажуть, "випише ся". Писатель лише тогдї повинен творити, коли дїйстно чує в собі силу творчу. В противнім случаю лучше зробить, коли мовчати-ме. Повтаряня в творах словесних вистерігати ся належить. Навіть найлучша страва переварювана тратить смак і опротивіє.

З иншого боку рада критика про "економію" може пригодити ся. Коби то так наші парнї не лишень дивились на "незабудки очі сині", а заразом звертали увагу на "економію", то мабуть не одно вийшло би лучше... Мабуть... Та подумаєш знов, примір ради трудний, позакуди "економія" то найслабійша сторона нашого краю. І знов виходить, що лекше радити, нїж раду виконати — і приходить ся хиба лише "дякувать за слово тепле".

Вже як що, так що, а молоді братя Поляки то практичні хвати: глядячи незабудок між Русинками все допевняють ся про "економію". І так лучає ся частенько, що рускі посажні незабудки віддають смілим заполонителям і серце і гроші — та згодом-перегодом і забувають зовсїм про русчину, а то именно клонять головоньку перед висшою культурою порожної кишенї...

Межи Руснаками водить ся часто инакше. Пан Олекса Нетяга, мужчина молодий і хорошій, має урядець, хоч і становище не високе, звичайно як Русин на рускій землици — та все-ж з него чоловік статочний і надежний. Бував він у руских домах, бачив панночок доволї, та рускі дївчата все му не до вподоби: за мало шиковні і за мало посажні... От він і метнув ся у доми польскі. Небавом і пізнав свою доленьку — панну Ванду де Донси Донсовску. Отсе панночка, як-раз му до вподоби. І хороша і моторна і проворна і розмовна і любовна — так притьмом з нею і женитись захотїв, бо то шляхтянка, непремінно покладай, що богата... Панство Донсовскі приїхали були до Галичини з "крулєства", де, як казали, мали мати "майонтек Сухопяскі з Сухоляскєм і з Сухоставкєм". Для п. Олекси усміхала ся рожева надїя стати дїдичем аж трех сел.. Куй залїзо, поки горяче, подай щастю руку, коли оно тобі само всміхає ся! — подумав п. Олекса, освідчив ся — і зістав принятий. Однакож вдовиця панї Целіна де Донси Донсовска, мати панни Ванди де Донси Донсовскої, замітила, що віддає єму, п. Олексї, свій найдорожшій скарб, дочку Ванду, але заразом освідчила, що про посаг не може ще нїчого певного подати, бо дїла що-до "майонтку в крулєствє'' ще не полагодженй, тим більше, що має приїхати до них небавом ще і єї рідна сестра а тета панни Ванди, котра також саме-що спродала свій "майонтек в крулєствє". П. Олексї зробило ся від тих слів "мило-немно"; яко "хитрий Малорос" він думав своє, але проказав бодро, що він так "матеріяльним" не єсть, щоби допевнював ся "майонтку", беручи такій "скарб" як панна Ванда, котрий може єго зробити найщаслившим в світї... Рентґена світла не було, котре би показало, що в касї п. Донсовскої лише квіти заставного банку, а на днї серця п. Олекси надїя посїданя окрім серця п. Ванди єще й села... Тож мати усміхнула ся любенько і поблагословила "дїти" — небавом відбув ся шлюб в "косцьолї" — і все було красно і величаво. Щастє однакож трівало ледве днїв кілька, потім ясне небо супружеского житя панства Нетяг що-раз більше почало мрачитись. Дїла маєткові дїйстно були неполагоджені, бо п. Олексї небавом прийшло сплачувати численні довги тещи, а навіть і "виправу" жінки мусїв сам муж заплатити. До того в два місяцї по шлюбі спровадилась до него теща, а небавом притарабанилась і єї сестра а тета Вандина з "крулєства". Так випало п. Олексї платити довги тещи та ще удержувати окрім жінки і матїр і тїтку жінчину. Як бачите, благодать велика! П. Олекса не тратив ще надїї на "майонтек". Як пильнїйше провідувати, та на великій смуток дїзнав ся, що бл. п. Альбін де Донси Донсовскій, отець Ванди, не мав села а лише держав малу "посесію". Надїя на підмогу тїтки також оказалась дуже непевною, а то від часу, коли случайно найшов писаний з "крулєства" лист до тїтки, в котрім дуже напірно упоминають ся о віддачу пять сот рублїв... В добавок ангелятко Ванда по вийстю за муж розвиває що-раз красше здібність лінґвістичну, в чім помагають єще мати і тїтка; всї они звертають ся против свого кормителя, котрий найрадше вимикає ся з дому, щоби, о скілько мож, забути про своє супружеске щастє. Патріотична Ванда з матерію і тїткою не перестають і дальше "цивілізувати Русіна", котрий зовсїм підпав під пантофель жінки і забув і час той і годину, коли було в молодших лїтах вигукує "Ще не вмерла Україна!" Оттак "богато фуми а трошки парфуми" звело п. Олексу і не заставило єго заздалегід дослїдити "економії". Подібно так, як п. Олекса нераз наші за "незабудками" не бачуть "економії" та й потім і цїлий вік хлискають гіркої води. Кипяток первої палкої любови вскорі вистигає в лїтепло буденного житя і лише млостно на серцю стане...

Ой бо хитрість женьска заполоняє чоловіка нераз і перехитрить спосібцями... А таки, прямо скажу, богато в тім виноват п. Игнатович. Єсть він дїйстно самим небезпечнїйшим спільником хитрости женьскої і лютїйшим розбійником сердець мужеских. Бо, подумайте добродїйство, як натворить вам цїлу силу самих одличних косметиків і парфум, так кожда панночка, що помастить ся єго різними антілєнтїлінами, так зачарує не одного нашого Гриня або Володимирка, що ті тобі задимлюють ся в блестячо білі личка до нестями. Писав було один з давних наших монахів-аскетів: "Прельщаєть тя дїва доброока, добра бровьма" і пр. пр., вичисляючи подрібно все тoтo, що добре у дїви [з-відкиля він, аскет, так точно тому придивив ся, що добре у дїви, я дїйстно не знаю]. Тепер у наших часах дїва, як ще не може прельстити нї очима, нї бровами, бере ся на способи і иншими річами небезпечно очаровує зітхаючій до ласк женьских світ мужескій. І тепер би так нераз випадало написати: "Прельщають тя у дїви мастила єя различная: антілєнтіліна, вода фіялковая, вода красотная, пудр княжескій, благоуханная парфума, пижмо і пачуля, яже продають ся в разних волшебних заведеніях в покореніє сердець мужеских алчущих милости женскія". Що-ж робити? тепер вам штучно все витворяють: природну білість заступає одлично пудрі княжій, румянець руж, буйний волос приправлений воркоч — а масло марґаріна.

Вже то Русинови незабудку брати найлучше межи рускими. Оно по-найбільше і для "економії" вигіднїйше, a вже-ж єдино добре під зглядом національним. Правда, межи рускими незабудками найти менше пудру, ружу, парфуми і тим подібних пустих улудок; за тоє більше щирости, привязани і поважаня для мужа, більше занятя домом. Хто-ж з Русинів бере собі Польку за подругу житя, той — з дуже рідкими виємами — з гори приготованим бути мусить на поневірянє руских чувств у власнім дому. Винно тому загальне вихованє польскої суспільности проняте глупою погордою до всего, що pycкe. Русини від братей Поляків не заслужили собі людскої згадки навіть у літературі. Жид польскими літератами представляє ся майже все яко чоловік благородний а навіть горячій польскій патріот — тимчасом кождий тямучій бачить, що жидівство то смертна язва для польскої суспільности і польскої справи. Для Русина і в польскій літературі лишень тяжкій докір і погорда. Возьмім корифеїв польского письменства. Адам Мицкевич пише: "у Русіна конь за двє кобєти". Як така гадкa дїлає на ум молодої читательки, річ понятна. По словам Адама представляє собі Русина яко самого лютїйшого смока. А Юль Словацкій вкладає такі слова в уста героїнї одної з своїх поем: "бо з твоіх очу поповіч виґльонда!" — як бачите, небіжчик Юлько не поскупив ся тут щиро-польским дотепом і щиро-польскою почтивостію. З новійших польских поетів і повістярів можна б набрати цїлу антольоґію найулестнїйших виразів, якими нас Русинів одаряють передовики польскої суспільности. Правда, що мислячій чоловік, все одно чи Русин чи Поляк, з помилуванєм і жалостію смотріти ме на ту слїпу ненависть, будь-що будь, племен собі дуже близких, випливаючу з тїсноти загородкових поглядів. Та годї заперечити, що маса польскої суспільности против Русинів настроєна ворожо і де тілько може, проявляє вам свою "жичливість". А чим провинили ми против Поляків? Хиба тим, що-сьмо були против них занадто мягкими і в безпримірній уступности дали им тото, чого жаден нарід другому не давав і не дає. Та так оно на світї буває, як каже пословиця: не будь солодким, бо тя злижуть! Лизали-ж нас солоденьких, лизали та й доси лижуть.

Гіршає все на світї, гіршає! Вже й "Дѣло" тобі не статкує. От недавно, згадуючи про именованє п. Долиньского, нарікає "Дѣло", що катедри з руским язиком викладовим не обсаджено Русином. Тут промовляє з "Дѣла" исторична невдячність Русинів і візантійска перфідія*)". Редакція "Дѣла" повинна добре знати, що "ким-небудь" не мож обсадити катедри, именно в львівскім університетї, котрого професори — з малими виємами — з давна-давен сливуть яко первостепенні світочі науки в Европі... Русини повинні за се лиш дякувати, що Поляк та хоче викладати в их ріднім язицї... На катедру університетску люде годять ся.

І пиво вже тепер гірше, як бувало, — о винї вже й не згадую. Чому то пиво пільзненьске тепер ві Львові таке зле і такій розличний має смак? — питали одного реставратора гостї. А він такій дав одвіт: Від часу, як покрили у Львові Повтву, стала вода у всїх кирницях гірша — от і пиво пільзненьске стало гірше... Перехопив ся сердега, перехопив... Від того, що вода львівска зопсувала ся, погіршало пиво пільзненьске... Покрили Повтву т. є. Бовтву, за тоє тепер бовтають відай для рівноваги. Добре й тото знати. Видко, що пиво пільзненьске має ві Львові таке щастє, як русчина в рускій Галичинї.

Оттак панове, де не глянеш, всюди лихо, та й годї. Нема правди нї в колєндарі, нї в "Правдї", нї в критицї літератскій, нї в любови, нї в красотї женщин, нї в маслї, нї в межинародних відносинах, нї в оцїнюваню польскої щирости "Дѣлом", нї в пиві, нї в винї. Тілько хиба правди що на-небі в Бозї і — ще в менї трошки.

*) Перфідія єсть то слово чисто грецке: походить від грецкого Фейдіяс (Фідіяс), що знов нам пригадує нашого руского Федя. — Примітка оберзецера.

[Дѣло, 12.02.1896]