Сто років тому Євген Олесницький був одним із національних лідерів, одним із найвпливовіших українських політиків, успішним адвокатом, економістом, видавцем, публіцистом, культурно-просвітнім діячем.
Його діяльність була такою багатогранною, що іменем Олесницького позначили цілу епоху. За красномовство його назвали «золотоустим». Послухати його виступи в Галицькому сеймі чи віденському парламенті приходили навіть чужинці. Попри це, Євген Олесницький цілковито присвятив себе служінню рідному народові, передусім найбільш незахищеним верствам населення. Зробивши блискучу адвокатську кар’єру, він став захисником простих селян-страйкарів. Саме з нього Іван Франко писав свої «Перехресні стежки».
26 жовтня виповнюється сто років відтоді, як внаслідок важкої недуги у Відні зупинилося серце доктора Євгена Олесницького. Його ім’я нині несправедливо призабуте, а наукова спадщина належно не досліджена.
Рід Олесницького мав польське походження. Зокрема, з нього вийшов відомий своєю діяльністю краківський кардинал Збіґнев Олесьніцкі. Традиції польської шляхти, які плекала династія, обірвалися на постаті Євгенового батька – отця Григорія Олесницького. Парох села Говилів Великий Гусятинського повіту ідентифікував себе винятково з українською нацією. Мати Євгена Олесницького була донькою священика з роду Познанських.
Євген був пізньою дитиною. Родина мала велике господарство, наймитів. Усім цим уміло керувала їмость – знана на всю околицю господиня…
«Ера доктора Олесницького» у Стрию
«Ера доктора Олесницького» – так у Стрию називають період діяльності успішного адвоката в цьому місті. До Стрия він прибув після 8-річної праці у видавничій та правничій сфері у Львові.
Як згадував сам Олесницький, візитку в широкий світ він отримав у Тернополі, де ще в початкових класах гімназії присягнувся «все життя працювати на користь українського народу». Аби втілити цю юнацьку присягу, юнак вступив на правничі студії Львівського університету, очолював різні академічні товариства, і, як активний та обдарований студент, невдовзі опинився в товаристві доктора Франка. «Євгенові імпонувала яскрава індивідуальність І.Франка, його начитаність, здатність до конструктивної критики формального українства, притаманного більшості тодішніх народовців. Дружба Є.Олесницького з Великим Каменярем справила вирішальний вплив на формування політичних поглядів обдарованого юнака. І.Франко відтворив образ свого приятеля у повісті «Перехресні стежки» ¹.
Доктор права, відомий публіцист, співзасновник української газети «Діло», на сторінках якої виступав як юрист, економіст, політик-опозиціонер до так званої «нової ери» намісника Казимира Бадені; видавець, перекладач, літературознавець, театральний критик, поет – усі ці регалії вже належали Олесницькому, коли він відгукнувся на запрошення місцевої української громади (а зокрема письменника о. Олекси Бобикевича), – і у серпні 1891 року відкрив адвокатське бюро у провінційному місті. Ще раніше він отримував таку ж пропозицію від інтелігенції Дрогобича, але вибрав Стрий, з огляду на «привітливе місто» і «симпатичну руську громаду». На той час Стрий уже оговтався від пожежі, з повітового міста перетворювався в округ з добре розвинутою комунікаційною мережею, українці в передмістях становили 70% населення. У своїх спогадах д-р Олесницький докладно описав як переваги, так і недоліки тодішнього Стрийського повіту. Найбільше вихідця з Поділля болів польський характер міста. «Назви вулиць були чисто польські, оголошені польськими іменами. Оголошення магістрату також чисто польські. Поліціянти і міські слуги носили конфедератки, місто святкували всі «uroczystogsci narodowe», в яких брали участь не лиш поляки й жиди, але також багато українців. У міщан, а так само з малими винятками в української інтелігенції, не було почуття національного достоїнства» ².
Весь набутий досвід д-р Євген Олесницький використав для розвитку й патріотичного піднесення українського Стрия. Його адвокатська канцелярія, де документація велася винятково українською мовою, стала прихистком для селян, справи яких він часто вів безкоштовно. Так писала про нього тодішня польська преса: «Зумів у короткому часі набути собі велику хлопську клієнтуру таким чином, що десятки хлопських справ полагоджує безплатно, зовсім незацікавлено, як правдивий опікун і патрон селян. Тому селяни Стрийського, Жидачівського й суміжних повітів горнуться до нього як до батька, і його голос є вирішальним. Надзвичайно доступний у поведінці, при цьому поважний... послужливий, на рідкість, є зразком правдивого хлопського захисника…» ³.
Остап Нижанківський (ліворуч) й Олекса Бобикевич
Д-ру Олесницькому як високо освіченій людині судилося взяти на себе організацію багатьох громадських справ: зокрема керівництво єдиними на той час у Стрию політичним товариством «Підгірська рада» та громадським – «Руське касино». Разом із професором стрийської гімназії Степаном Дубравським і громадським діячем, письменником о. Олексою Бобикевичем вони заснували в Стрию філію «Просвіти», певний період адвокат її й очолював. Троє мужів: д-р Олесницький, священики Олекса Бобикевич і Остап Нижанківський, – назавжди ввійшли в історію як «стрийські будителі». Сам же Олесницький виокремлював серед провідників Стрийщини своїх товаришів і попередників – професора гімназії Івана Вахнянина та катехита о. Юліана Федусевича.
Безпосереднім завданням стрийської «Просвіти» був культурний розвиток краю. Тому вони якомога частіше влаштовували в місті і по селах різноманітні заходи, де дуже вдало перепліталася співпраця «будителів»: Євген Олесницький виступав перед слухачами з викладами на економічну та політичну тематику, а його красномовні лекції доповнювали хорові виступи на чолі з диригентом Остапом Нижанківським і виступи місцевих аматорів. Так відбувалися численні відзначення ювілеїв, пам’ятних дат, віча, концерти. Тоді ж удалося досягнути перейменовувань деяких вулиць іменами українських діячів.
Успіхи стрийської «Просвіти» потягнули за собою ще одну масштабну акцію – будівництво в місті знакової споруди (нині архітектурної пам'ятки) – Народного дому. Рішення про це ухвалили у 1894 році. Євген Олесницький очолив організаційний комітет, сам їздив округою, не раз виступав на засіданнях «Просвіти» у Львові, спонукаючи меценатів взяти на себе фінансовий бік будови. Він же взяв на себе і вибір земельної ділянки під забудову (гроші на землю виділив уже згаданий професор Дубравський). Заручилися підтримкою незмінних просвітників – братів Нижанківських, які давали благодійні концерти зі своїм музичним товариством «Боян», а о. Олекса Бобикевич звертався до вірних у недільних проповідях, наголошуючи на потребі збудувати таку важливу для міста культурну інституцію. Жертводавцям видавали символічні цеглинки з указаною сумою пожертви. Потім вони зберігалися у краєзнавчому музею «Верховина», але були втрачені в часи радянського панування.
1 січня 1901 року Народний дім (творіння львівського архітектора, професора Івана Левинського) урочисто відкрили. На святі був присутній Іван Франко. Будівничий Тадей Ільницький передав ключі від Народного дому голові організаційного комітету Євгену Олесницькому. У врочистій промові доктор наголосив словами Шевченка, що ця споруда для стриян – це «своя хата», де «своя правда, і сила, і воля». «В культурі нашого розвитку ми знов піднялися на один ступінь вище. Будинок цей збудований з любов’ю до всього народу. На фасаді в спеціальних нішах вміщено наших перших героїв духа. Це могуче слово Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Маркіяна Шашкевича, Миколи Устияновича, Юрія Федьковича. Це голосна пісня Миколи Лисенка витає над цим домом... Дім цей буде домом, який Стрийщина складає Русі на початку двадцятого століття», – звернувся до гостей Євген Олесницький ⁴.
Погруддя на фронтоні Народного дому: Ю.Федькович, М.Устиянович, Т.Шевченко, І.Котляревський, М.Шашкевич, М.Лисенко
«Просвіта» в Стрию розгорнула масштабну діяльність – не лише культурно-освітню, але й господарсько-економічну. Доктор Олесницький так згадував про вбогий рівень життя місцевого населення на початку XX століття: «В такім місті, як Стрий, в однім з більших у краю, що було до того дуже догідним комунікаційним осередком про яку-будь економічну роботу не думав ніхто – ані в місті, ані в повіті. Селянство сиділо по вуха в польських і жидівських касах та в кишенях приватних лихварів, але про це ніхто не дбав і цим не журився» ⁵. З ініціативи Євгена Олесницького в Стрийській окрузі зародився успішний кооперативний рух в галузі молочарства. Все починалося з одного населеного пункту – села Завадів, де при місцевій читальні «Просвіти» почала діяти перша українська молочарська спілка на чолі з отцем Остапом Нижанківським. Відкриті лекції, публікації в газеті «Діло» на тему розвитку молочарства, з якими систематично виступав доктор Євген Олесницький, призвели до значного розвитку кооперативного руху. Відтак у 1905 році створили "Союз руських молочарських спілок" на чолі з Остапом Нижанківським. Товариство приклало чимало зусиль, щоби виховати в краю справжніх господарів, тому вже 1909 року в Стрийській окрузі діяло 42 молочарні, а напередодні Першої світової війни їх було майже 100. "Союз" успішно торгував в Австро-Угорщині та вивозив молочні продукти за кордон, адже вони не поступалися якістю польським і німецьким, а за ціною були дешевші. Така економічна просвітянська робота Євгена Олесницького, як і те, що він допоміг міщанам відкрити першу українську «Кредитову касу», сприяла значному зростанню рівня життя місцевого населення.
Євген Олесницький сидить третій праворуч, Остап Нижанківський стоїть третій ліворуч
У Стрию Євген Олесницький розпочав і політичну діяльність. До останніх днів він виступав на захист українців, особливо, що стосувалося рівня добробуту та безпеки селян, утвердження їх в основних правах, таких, як право голосу на виборах, освіту та діловодство рідною мовою тощо. «Говорять передовсїм, що се річ коштовна і вимагаюча надто довгого часу, щоби всї виборцї цїлого округа в числї кільканацятьох або й більше тисячів ишли до урни виборчої. Се арґумент найслабшій, бо практика инших держав, де єсть загальне і безпосередне голосованє, учить нас, що таке голосованє відбуваєсь без великих трудностей, а тим, що говорять о коштах, досить буде сказати, що навіть найбільші кошти безпосередних виборів не винесуть і сотної частини того, що видаєсь на аґітацію і пряме купно голосів при виборах посередних. Дальше підносять, що до безпосередних виборів не можна допустити нашого народу, бо він ще темний і недоспілий. Сей арґумент о недоспілости єсть такій, що з ним нарід рускій раз уже рішучо повинен розправитись, передовсїм єсть се арґумент крайно противконституційний, бо конституція не знає доспілих і недоспілих, а знає одних горожан, всїх рівних в праві», - з такими словами Олесницький ще на початку своєї діяльності звертався до виборців в Стрию ⁶.
У 1901 році він – депутат Галицького сейму від Жидачівської округи, а у 1907 – посол Австрійського парламенту. Щоправда, свої перші вибори, які відбувалися невдовзі після приїзду Олесницького до Стрия, він програв. Перевиборна кампанія почалася з об’єднання українців Стрийщини у «Підгірську раду», яку у 1892 році очолив адвокат,-громадівець і виходу у світ часопису «Стрийський голос», який вперше опублікував передвиборчу програму доктора Олесницького під гаслом: «У солідарності – сила. В силі – перемога». Тоді проти українського кандидата свої удари спрямувала польська преса, яка приписувала йому намір очолити всі політичні течії Галичини. Вибори 1895 року у Жидачеві та Стрию брутально зірвали через сутички, бійки, арешти тощо. Опонент Олесницького – суддя К. д’Абанкур, який буцімто виграв виборчий двобій, мусів скласти свої повноваження вже 1900 року. Євген Олесницький як кандидат від Української Націонал-Демократичної партії, таки розпочав свою парламентську діяльність ще до закриття сесії.
У 1901 році Євген Олесницький виграв вибори у стрийського повітового голови К.Дідушицького. Попередній досвід роботи у Галицькому сеймі був дуже коротким: українські депутати склали мандати, бо їхні запити щодо відкриття українських освітніх закладів було повністю проігноровано. Незважаючи на це, доктор Олесницький розпочав нову каденцію з тими ж вимогами: створити у Львівському університеті україномовні кафедри, відкрити українську гімназію в Станіславові, поліпшити діяльність гімназій в Тернополі та Коломиї, запровадити українську мову в діловодстві народних шкіл тощо. У 1907 році УНДП затвердила кандидатуру Євгена Олесницького у депутати до віденського парламенту. «Українці домагають ся рівних прав для обох сторін: або нехай буде український унїверситет у Львові, або нехай не буде гірничої академії в Кракові. (Оплески на українських лавках) Сей клич стає тепер провідною лінією теперішної тактики Українців і він вплине на їх дальшу тактику в палаті і їх становище супроти правительства», - заявляв Євген Олесницький у 1914 році у віденському парламенті ⁷.
Українські парламентарі обрали Є.Олесницького на почесну посаду голови «Руського клюбу». Хоч, з іншого боку, як його голова він не раз піддавався критиці з боку галицької преси.
Стрийський посол регулярно звітував перед земляками за виконану роботу, спростовуючи напади недоброзичливців. З часом повагою до Євгена Олесницького пройнялися навіть польські урядовці. Галицький намісник Анджей Потоцький пропонував йому зайняти в сеймі посаду віце-маршалка, за це Олесницький обіцяв наміснику посприяти у залагодженні конфлікту між ним і українськими політиками. Проте угоду не судилося реалізувати, бо намісник Потоцький впав жертвою першого в українській історії політичного теракту, вчиненого Мирославом Січинським. Дізнавшись про загибель Потоцького, Олесницький навіть знепритомнів.
«Усе пропало, — крикнув розпучливо Євген Олесницький, коли довідався, що зробив Січинський. І впав від серцевого приступу. Потім пояснив: Січинський знищив велику справу. З Потоцьким ми вже були домовилися про українсько-польську угоду» ⁸.
Передвиборчі баталії та постійна напружена праця в парламенті суттєво підірвала здоров’я доктора Олесницького. У 1910 році в нього стався новий серцевий напад.
«Ера доктора Олесницького» у Стрию завершилася грандіозною хліборобською виставкою у вересні 1909 року. У 17 залах Народного дому розмістили тисячі експонатів господарського вжитку. Захід відвідало понад три тисячі осіб, серед них були навіть іноземці. Це було останнє, що зробив для стриян Євген Олесницький і що підсумувало його титанічну працю, вкладену в розвиток Стрийщини.
Повернення до Львова, віденський екзиль
У 1909 році Євген Олесницький згорнув свою адвокатську діяльність у Стрию і повернувся до Львова, щоб повністю присвятити себе праці над розвитком найбільшого в Галичині українського товариства «Сільський господар». Заходами Олесницького товариство вперше отримало державну субвенцію від австрійського уряду. «Сільський господар» організував масштабну акцію з допомоги господарствам, які щорічно потерпали від повеней. На базі товариства активно розвивалося тваринництво (за цю сферу особисто відповідав Євген Олесницький). Непоганий прибуток сільським господарствам Галичини давав успішний збут свинини у Відні. «Сільський господар» набув ваги одного з найперспективніших товариств Австро-Угорської імперії. Для сумлінних господарів відкрили стипендіальний фонд імені Євгена Олесницького.
Здавалось би, одній людині не під силу очолювати відразу кілька провідних громадських організацій, але це вдавалося Євгену Олесницькому. Він надалі продовжував вести діяльність у парламенті, втілюючи низку своїх економічних і політичних ідей. Газета «Діло» пов’язувала з ім’ям Олесницького цілу епоху в галицькій політиці, стверджуючи, що він «займав перше місце між нашими послами, а також передове місце між загалом політиків...», а виконання ним суспільної місії у сеймі назвала «безпримірною совісністю» ⁹.
На початку Першої світової війни Євген Олесницький як член проводу Загальної Української Ради виїхав до Відня, щоби там відстоювати інтереси української Галичини, окупованої росіянами. «Нїякий, найгірший навіть вислїд не може стерти нас з землї, він може лише спинити, припізнити осягненнє нашого ідеалу державної самостійности України. Завелика ми нація, забагато в нас задатків старої культури та випробованої віками животности, щоб і такі удари могли нас знищити. Проби дальшого насильства над нами з одного, чи другого боку, мусїли-б остаточно скінчити ся великими катастрофами для самих насильників, як сього вчить приклад історії давньої Польщі. Великі жертви сучасного поколїння мусять вінчати ся вислїдом кращої долї для грядучих поколїнь. Можливе, що тепер ще не прийшов час на нас, але він мусить прийти», - писав Євген Олесницький у Відні за півроку до смерті ¹⁰.
26 березня 1916 року газета «Діло» повідомила: «Сеї ночи наспіла з Відня сумна вість, що пос. д-р Евген Олесницький їдучи вчера вечером трамваєм, дізнав удару. Ратункова стація відставила його до мешканя. Лїкар ствердив пораженє лївої части тїла. Стан хорого поважний. Ся вістка наповнила львівську українську громаду сумом і тревогою за здоровлє такого заслуженого дїяча, і таке саме вражінє викличе по всїй Українї, де тільки дійде» ¹¹.
Влітку того ж року «Діло» повідомляло, що д-р Олесницький проходить реабілітацію в санаторії біля Відня. За ним доглядає його дружина Марія й український лікар д-р Гринчак. Стан здоров’я Євгена Олесницького був важким, він був частково паралізований і пересувався з допомогою палички. Найбільшою втіхою для хворого були звістки про те, що закладені ним українські інституції вистояли у Першій світовій війні.
Помер відомий правозахисник у жовтні 1917-го, маючи лише 57 років. Його прах привезли до Стрия. Віддати останню шану подвижнику національної справи прибув митрополит Андрей Шептицький. Ось як описує цю подію стрийський краєзнавець Зеня Ханас: «На залізничному двірці у Стрию при великому здвизі людей три пари білих волів везли катафалк на возі у напрямку корзо. Серед учасників похоронної процесії фотограф зафіксував багато жіночих постатей – і в капелюшках, і в селянських хустках. Марія Весоловсmка [голова Cтрийського осередку «Союзу Українок» – Ю.О.] на другий день після похорону скликала виділових стрийського осередку, щоб висловити співчуття вдові Олесницькій. Цей факт описує у своїх спогадах Осипа Бобикевич [дружина згаданого в тексті священика-літератора – О.Ю.]: «Олесницька прийняла їх холодно і офіційно. Відозвалась у ній польська магія вищості» ¹².
ПРИМІТКИ
¹ Чуйко І. Громадська і парламентська діяльність Євгена Олесницького // Журнал «Ї». – 2012. – №70.
² Олесницький Є. Сторінки з мого життя. Передрук видання 1935 р. з додатковими матеріалами. – Стрий: «Щедрик». – 2007. – С. 215
³ Чуйко І. Громадська і парламентська діяльність Євгена Олесницького // Журнал «Ї». – 2012. – №70.
⁴ Бородавка Ю. «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля» // «Хвилі Стрия». – «Щедрик». – 1995. - С. 52
⁵ Олесницький Є. Сторінки з мого життя. Передрук видання 1935 р. з додатковими матеріалами. – Стрий: «Щедрик». – 2007. – С. 207
⁶ Річ д-ра Евгенія Олесницкого виголошена на загальних зборах "Підгірскої Ради" в Стрию дня 5-го н. ст. падолиста 1891 для умотивованя резолюції в справі беспосередних виборів з курії сельскої // «Діло». – 1891. – 12 листопада
⁷ Промова посла Олесницького // «Діло». – 1914. – 10 січня.
⁸ Михайло Демкович-Добрянський. Потоцький і Бобжинський. Цісарські намісники Галичини 1903-1913. Видання Українського Католицького університету Св. Климента Папи, Том. LIX. Рим
⁹ Чуйко І. Громадська і парламентська діяльність Євгена Олесницького // Журнал «Ї». – 2012. – №70.
¹⁰ Австрійсько-українські полїтики про положеннє української справи // Вістник Союза визволення України. – 1917. – 14 січня.
¹¹ Поміч і ратунок для українського селянства Східної Галичини. Акция "Сїльського Господаря". // Дїло, 1915. – 13 березня.
¹² Ханас З. Нариси з історії жіночого руху Стрийщини. – Стрий: Видавничий дім «Укрпол», 2007. – С. 39-40.
26.10.2017