В Атенах звано сикофантом чоловіка, котрий для осягненя яких-небудь еґоїстичних цїлей усмотрені собою жертви страшив денунціяціями до урядів або й дїйстно обжаловував их перед урядами. Сикофантизм уважали Атенцї нечестивостью і карали єї в народних судах тяжко, часами навіть смертью. Се буде більше-менше відоме кождому, обзнакомленому з житєм політичним клясичної Геляди.
Здавалось би, що се, що природно розвита совість поганьского народу уважала крайною нечестивостью, — у народів, котрих совість розвита і ублагороднена христіянізмом, так само буде за нечестивість уважане а пятноване. Тимчасом оно так не єсть і на се маємо перестрашаючі докази. Суспільности христіяньскі в стремлїнях до осягненя еґоїстичних цїлей часто, ба майже з реґули не перебирають нинї зовсїм в средствах, з чого що-раз більше взмагає ся заколот в моральних понятях, а повстати против сего убиваня моральних засад — нинї зове ся не обовязком, а відвагою, за котру можна бути потягненим до одвічальности. Не дармо-ж то в своїх енцикліках вартовний сторож христіяньскої морали кличе до морально дичіючого світа: Через залишенє приноровленя декальоґа до справ публичного житя народів постала така сила зла, що нїхто теперішности без обережної старанности знести анї без тревоги в будучність глядїти не може.
Так що-ж? Слова ті — для нашого бодай краю — сказані були марно. В нашім краю місце декальоґа займає політичний сикофантизм, поважними навіть чинниками сли не спомаганий просто, то за-для опортунізму толєрований більше, нїж би допускали крайні границї морали. I сли найде ся хто, накликуючій до політики опертої на христіяньских засадах — сикофанти наші вигріваючі ся що-раз більшими лєґіонами в теплярни особистих здобутків і ласк та надїй на тії-ж, крикнуть на цїлій лінії: "Распни, распни!" Але "поспільство" сим разом не повтаряє сего крику. Мораль у него ще кріпка, єго совість, мимо всїх дотеперішныхъ усилій, не привчена ще до називаня ложи — правдою. А дивлячись на те, що в послїдних часах дїє ся з нами, "поспільство" не виходить з здивованя, майже перестрашене цинізмом, з яким найсвятїйші трактують ся річи, зжахане легкомисностію, з якою грають ся справами совісти...
Розправмо ся і з сею справою виразно, примірами вибраними з-нехотя.
Свята католицкої церкви в публичнім житю бувають менше респектовані, анїж свята жидівскі. Се факт, до котрого майже взвичаєно нас. А єго немораль ще тим глубша, що факт сей веде за собою дичінє люду, знеохоченє до сеї церкви світских образованих людей, почутє безсильности клира в найвластившій єму, церковній сфері. Місце декальоґа займає "суспільний уклад" — а той лежать, мовчить на факт підриваня святости церкви рускої. Ну, і вдоволено ся відповідію на дотичну интерпеляцію, a знов візванє духовеньства до безпроволочного доношеня о кождім фактї зневаги єго церкви — противить ся політицї опортунізму.
Духовеньство католицке руске трактоване єсть в печати — та й не лиш в печати — з нечуваним цинізмом; нечестивими памфлєтами на него здобувають собі кандидати місця посольскі. Се факти. Сих фактів вимагає очевидно "уклад суспільний", бо сим зломити ся мусить етичний вплив того духовеньства. Над етичною стороною сего поступованя годї розводити ся. Коли ті справи порушено з церковно-етичного становиска у Відни, убито справу мовчанєм, приказано не тикати єї. Що сказав би Папа на сей приказ, не знаємо. Знаємо се лише, що Він нїяк не дозволяє мовчати на немораль, а всїми силами каже остоювати всї кривди дїяні церкви, бо більше належить бути послушним Богу нїж людям. Клир брав ся сам до оборони, — приказ на мовчанє прибив єго. Хто-ж приказав мовчанє? "Уклад суспільный", політика "опортунізму".
Весь нарід рускій чувствує себе нинї політичним парією, браком етичного веденя єго справ здеморалізованим, сикофантизмом політичним розбитим на атоми. Етична кривда дїє ся єму в вихованю дїтей, в респектї для єго церкви, в розкладї тягарів, в упослїдженю єго мови, письма, в насилуваню єго совісти актами виборів, проєктами законів, котрих односторонність, суперечну з любовію ближнього, він відчував. Навіть в сїй одробинї самоуправи, яка єму полишена в громадї, в праві стоваришень і зборів — він чувствує завдавану єму етичну кривду. Се не реєстр кривд, лише збірка. Етика велить не солідаризувати ся зі злом, не покривати єго софізматами, а безусловно повстати против очевидного етичного зла, хоч-би і без успіху. "Суспільний же уклад" велить, сли се зло егоїстичним єго цїлямъ потрібне, всїми силами затирати всяке етичне чувство. В мутній водї, в деморалізації, лекше ловить ся риба. Тому і каже ся на всї заставки: "Русинам в Галичинї — рай..." а хто твердить противне, тому замикає ся уста всякими способами.
"Поспільство" — кажемо — хоч і щораз більше убиване деморалізацією, яку в нарід вводить почутє браку морального грунту при веденю справ народу, таки ще не збуло ся етичного суду. Тож инших на него треба средств. Треба єму розказати, що зване ним чорне має звати ся білим. Треба сикофантизм підшити авторітетом — "уклад суспільний" треба піднести до доґматизму. І длятого сикофантизм галицкій не страхає ся до переведеня своїх штучок політичного "утилітаризму" [иншими словами: крайної політичної деморалізації] ужити навіть впливу церкви. Сею штукою думають наші сикофанти свою політику зробити доґматичною. Крайно небезпечна се штука — не лише з того огляду, що доґматів політичних нема, але й тому, що тою штукою запізнає ся величне етичне значінє Епископату, стараючись силою втягати Єго в сферу правдоподібного етичного омуту. Впрочім, хоч князї церкви суть чи повинні бути князями народу, загальне і безусловне політичне веденє народу Епископатом се задача цїлком неможлива. Чому — се скажемо иншим разом.
Так хоч і як здеморалізовані ми, крайна пора вказати на жерело живляче сю деморалізацію, і остерегти перед ним тямучих людей в народї. Не лише в браку моральних засад, придожених безвзглядно до справ нашого публичного житя, лежить то зло, що нас томить, бо оно, хоч і як тяжке, не змогло би нас ще розбити на атоми, довести до сумнїву о практичнім приноровленю морали до публичних справ. Зло лежить глубше: именно в взмагаючім ся політичнім сикофантизмі, котрий — не могучи розуміти борби за мораль — выступає противъ сеї борби з цїлим апаратом самохвальби, туманеня і ложи, клевети і підозрівань і денунціяції на борцїв за мораль. І сли до сеї пекольної роботи помагають і ті, що нїколи не повинні находити ся по сторонї неправди — то чи диво, що "поспільство", совістью своєю не зовсїм ще зіпсоване, сего рода деморалізацією — перестрашене?
Caveant consules...
Дѣло
21.02.1895