Галичина 1895–1899 років – очима «Діла»

 

Продовження теми. Попередні публікації:
«Галичина 1880-1889 років – очима «Діла»»,
«Галичина 1890–1894 років – очима «Діла»».

 

 

 

 

У розвитку амбітного проекту львівського бібліографа Костянтина Курилишина зроблено черговий крок. У липні-серпні вийде III том багатотомника «Часопис «Діло» (Львів, 1880-1939 рр.). Матеріали до біобіблеографістики». Також завершується підготовка до виходу IV тому. Цілий проект розрахований на 10-11 томів.

 

Взявши до рук одну з цих книжок, кожен може ознайомитися з усіма, «іменними» й «безіменними» (тими, що писали під псевдонімами), авторами «Діла» та їхнім доробком (бодай на рівні заголовків). Ця лектура дозволяє відстежувати політичне, економічне та культурне життя Галичини за відповідний період.

 

Квінтесенцією кожного тому є вступ до нього. Нижче пропонуємо цей короткий огляд життя нашого краю у 1895–1899 роках крізь призму «Діла» у викладі Костянтина КУРИЛИШИНА.

 

До речі, наклад багатотомника – 300 примірників. Небагато. Кілька десятків, що ще залишаються нереалізованими, можна придбати в автора *.

 

 

 

 

Суспільно-політичне, економічне, культурне життя Галичини 1895–1899 рр.: за публікаціями часопису «Діло» (Львів, 1880–1939 рр.)

 

 

На початку 1890 р. редакція часопису «Діло» наголошувала на власній незалежності й бажанні трудитися для консолідації українського народу, однак через п’ять років акцентувалася уже необхідність досягнення національної рівно­правності українців з іншими народами Австро-Угорської імперії. «Та й справдѣ — о вдоволеню народу руского могла бы бути мова хиба тогдѣ, якъ бы національно-політичный станъ посѣданя Русинôвъ бувъ бодай такій, якъ Полякôвъ на нашôй земли, або якъ бы мы на нинѣшный політичный станъ на Руси — т. є. на геґемонію польску — годили ся и єго узнавали. Тымчасомъ нѣ одно нѣ друге не вôдповѣдає фактичному станови рѣчей».

 

Упродовж 1895―1899 рр. на посаді відповідального редактора продовжував працювати Іван Белей, а також короткотривало — 1896 р. — Михайло Струсевич. Щодо видруку часопису, то від 1 січня 1897 р. його редакція розпочала співробітництво з друкарнею Ставропігійського інституту, розірвавши домовленості з друкарнею Наукового товариства ім. Шевченка. Причиною такого рішення стали звинувачення, висловлені частиною членів НТШ редакції «Діла», в тому, що часопис не у повному обсязі оплачує послуги друкарні, й Товариство змушене покривати несплату з власних фондів.

 

У відповідній заяві видавництва «Діла» стверджувалося, що утримання щоденного незалежного політичного часопису є справою необхідною, а також висловлювалася впевненість, що газета максимально спричинилася до росту національної самосвідомості галицьких українців й розвитку національних товариств, зокрема НТШ. Щоби зберегти самоуправління і незалежність українських інституцій від сторонніх впливів, довести самодостатність, зокрема й фінансову, «Діла», а також запобігти будь-яким внутрішнім суперечкам, і було прийнято рішення про початок співпраці з іншою друкарнею.

 

Важливим чинником суспільно-політичного життя Галичини останнього п’ятиріччя ХІХ ст. стали виборчі кампанії як до місцевих органів влади, так і до загальнодержавних. Зокрема, 12 серпня 1895 р. президія Львівського намісництва призначила вибори до Галицького крайового сейму на 25 вересня із сільських виборчих округів, на 30 вересня — з міст і торговельно-промислових палат, а на 2 жовтня — з виборчих округів більших посілостей.

 

Ідеологічні суперечності у середовищі українства призвели до формування трьох окремих виборчих комітетів, які творили слабку конкуренцію польському Центральному виборчому комітету, підтримуваному адміністративним ресурсом. Усе це негативно позначилося на результатах волевиявлення українців.

 

23 січня 1895 р. розпочав діяльність Головний руський виборчий комітет, основу якого творили окремі посли і представники усіх трьох греко-католицьких ординаріатів. Головою Комітету обрали посла Олександра Барвінського. «Діло» критикувало його створення через відсутність у складі комітету офіційних представників Руського сеймового клубу і політичного товариства народовців «Народна Рада». «Черезъ те, очевидно, комітетъ сей не може мати характеру комітету головного, бо не репрезентує загалу Русинôвъ-народовцѣвъ, а репрезентує тôлько одинъ ихъ вôдламъ».

 

Програма новоствореної інституції базувалася на трьох основних постулатах — національна окремішність руського народу, вірність греко-католицькій Церкві, відданість австрійській династії. «Діло» наголошувало на відсутності новизни цих положень, назвавши їх зрозумілими для кожного галицького народовця греко-католицького віросповідання, звинувачувало розробників цієї ідеології у зв’язках із польською виборчою інституцією, а до назви самого виборчого комітету додавало приставку «так званий».

 

Конкуренцію Головному руському виборчому комітету склав Русько-народний незалежний виборчий комітет, створений у Львові 27 січня на зборах членів Руського сеймового клубу, товариства «Народна Рада» і визначних представників Галицького краю. Комітет декларував власну незалежність від будь-яких сторонніх впливів, заявляв про підтримку, а не призначення тих кандидатів, для яких представлення і захист політичних, економічних та культурних інтересів власного народу були б визначальними. Організація контролю за дотриманням законності під час виборчої кампанії стала одним із найважливіших завдань. Головою Комітету було обрано Василя Нагірного.

 

Третю окрему структуру п. н. «Русскій всенародний виборчий комітет» започаткували представники москвофілів, які у відозві від 11 березня запевнили загал у відданості принципам автономії народів, базованим на рівноправності у мовному питанні, шкільних справах й адмініструванні.

 

Про участь у виборчій кампанії заявили також і радикали, які не створювали окремої виборчої структури, але висунули кандидатів у кількох повітах Покуття, де їхні політичні гасла користувалися підтримкою місцевих селян. «Діло» представило власне бачення української виборчої кампанії та оприлюднило списки кандидатів від трьох руських комітетів і Русько-української радикальної партії (РУРП).

 

Результатом виборів до крайового сейму у Східній Галичині стало обрання тільки 14 українців від різних політичних сил і лише у сільських виборчих округах.

 

Русько-народний незалежний виборчий комітет визнав вибори невдалими для українців і закликав до інтенсифікації «народної праці» під керівництвом політичного товариства «Народна Рада», а також до документування всіх порушень виборчого законодавства і, як результат, проведення протестних окружних віч.

 

Наступним політичним випробуванням стали вибори до Державної ради Австро-Угорської імперії, призначені на березень 1897 р. Їх проведенню передувала реформа виборчого законодавства, суть якої зводилася до збільшення кількості членів Палати послів за посередництвом створення окремої «загальної курії» із 72 виборчих округів (на Галичину припадало 15), в яких обиралося по одному послу «загальним класом виборців» із розрахунку один виборець від 500 осіб.

 

27 вересня 1896 р. виділ політичного товариства «Народна Рада» заявив про початок підготовки до виборів у всіх 47 повітах Східної Галичини на основі народної програми з 1892 р., у якій наголошувалося, що галицькі русини є частиною 20-мільйонного українського народу, який втратив у минулому державну самостійність, але ніколи не зрікався і не зречеться права на самостійне життя. «Хочемо всесторонного и свобôдного розвою нашои рускои народности, яко самостôйнои народности славяньскои, а свѣдомû своєи индівідуальности національнои и культурнои, бажаємо успѣшного розвою рускои суспôльности, въ напрямахъ: просвѣтнôмъ, економічнôмъ, культурнôмъ и політичнôмъ».

 

10 грудня 1896 р. з’їзд представників греко-католицького духовенства дав почин до заснування загальноукраїнського виборчого комітету. Народна рада підтримала цю ідею. До створеного Крайового руського виборчого комітету ввійшли по 30 представників духовенства, світської інтелігенції і селян. Перші збори Комітету відбулися у Львові 28 грудня. Його головою обрали о. Івана Озаркевича, колишнього посла Державної ради, заступниками — Юліана Романчука, голову товариства «Народна Рада», і Богдана Дідицького, голову товариства «Русская Рада» й «Общества им. Качковского». Редакція часопису «Діло» не підтримала ідеї створення спільного руського комітету, але обіцяла всіляке можливе сприяння, якщо його діяльність буде спрямована виключно на «добро руського народу».

 

У своїй першій відозві комітет наголошував, що кожен народ конституційної держави не повинен чекати на поліпшення власної долі тільки від монарха чи уряду, а сам повинен забезпечувати власний розвиток на основі гарантованих конституцією прав і свобод, особливо свободи виборів, зборів, організацій, слова і мови.

 

Для представників українців, обраних для голосування, була підготовлена спеціальна інструкція, у якій розписувався процес волевиявлення з детальними вказівками, що, коли і як робити на виборчій дільниці.

 

Незважаючи на усі приготування, розвиток подій засвідчив, що вибори будуть непростими. Одним із найбільш вражаючих став випадок у Черневі, де під час правиборів від жандармських багнетів загинув господар Петро Стасюк, а ще п’ятеро отримали поранення. Також траплялися й інші серйозні порушення місцевою владою виборчого законодавства. У зв’язку з цим Крайовий комітет вислав телеграму до цісаря із проханням захистити права українців.

 

Результатом виборів у всіх п’яти куріях стало обрання до Державної ради від Галичини 78 послів, зокрема 9 русинів, 6 євреїв і 63 поляків. Щодо українців, то лише три особи з дев’яти репрезентували Крайовий руський виборчий комітет, інших «Діло» називало «урядово-угодовими».

 

Загальний підсумок свідчив, що інтереси українців у Державній раді представлятимуть 11 послів, п’ять з яких були обрані «волею народу». Це — Теофіл Окуневський, Данило Танячкевич і Роман Яросевич із Галичини та Василь Волян і Сидір Винницький з Буковини. Щодо інших шести — Олександра Барвінського, Анатоля Вахнянина, Івана Гробельського, Модеста Каратницького, Корнила Мандичевського, Ксенофонта Охримовича, то «ихъ кандидатуры не ставивъ жаденъ рускій комітетъ, жадне руске товариство, жадна руска часопись, тôлько польскû комітеты и правительство противъ кандидатôвъ ставленыхъ Русинами», тому українці не визнаватимуть їх своїми представниками.

 

Через масове недотримання прав виборців Крайовий комітет закликав свої повітові структури та всіх небайдужих документувати порушення для підготовки офіційного протесту, який 29 березня і був надісланий до президії Палати послів у Відні. 30 березня на пленарному засіданні Палати послів незалежні українські депутати оприлюднили заяву, у якій звинуватили уряд у масових порушеннях виборчого законодавства, у результаті чого у Східній Галичині було вбито 8, поранено 29 й ув’язнено 800 осіб. Усім заарештованим довелося пройти через т. зв. «повиборчі» судові процеси, наприклад Давидівський, які часто закінчувалися ув’язненням звинувачених. Зазначимо, що коли за справу бралися адвокати-українці, то робили це безкоштовно, на основі домовленостей з політичним товариством «Народна Рада».

 

Необхідність пошуку шляхів удосконалення засобів передвиборної боротьби зумовила спробу українсько-єврейського порозуміння в окремому конкретному випадку. Йдеться про довибори до Державної ради в окрузі Городенка–Снятин–Косів–Коломия–Надвірна–Богородчани, які відбулися 25 жовтня 1898 р. Окружне віче представників українських громад звернулося до місцевих євреїв із пропозицією підтримати кандидатуру Михайла Дорундяка. Адже вони живуть на українській землі, серед українського народу, тож прийшов час об’єднати зусилля для спільного відстоювання власних інтересів. Однак спроба виявилася невдалою.

 

При інформуванні про результати виборів до повітових рад «Діло» наголошувало на необхідності посилення агітаційної роботи українських інституцій серед селянства. У цьому випадку йшлося про менший тиск урядових структур і адміністративного ресурсу, що давало можливість для формування значного національного представництва у повітових радах.

 

У другій половині 1890-х рр. українці Львова двічі брали участь у виборах до міської ради. 26 лютого 1896 р. відбулися перші з них. Руський виборчий комітет, очолюваний Василем Нагірним, у своїй відозві зазначав, що з огляду на історичні обставини українці становлять меншість населення міста. Однак, незважаючи на це, вони мають власні інтереси, які вправі відстоювати, зокрема за посередництвом представництва у раді. На перше місце ставилися шкільні та церковні справи. Результатом виборчої кампанії стало обрання 92 радних, з яких 6 представляли українську громаду.

 

Наступні вибори до Львівської міської ради відбулися 28 лютого 1899 р. Руський виборчий комітет під головуванням Василя Нагірного став однією із 17 подібних структур, що боролися за право врядувати містом. Програма українців включала чотири основні вимоги: збільшення видатків на шкільництво і міське господарство (освітлення, каналізація, прибирання тощо), забезпечення соціальних гарантій найбіднішим, зменшення витрат на адміністративний апарат.

 

Підсумки виборчої кампанії виявилися для українців ще гіршими, ніж у 1896 р. Із 100 радних 15 представляли єврейську громаду і тільки один — українську. Це — Йосиф Левицький, судовий радник, який перед виборами переїхав до Відня, де отримав посаду у найвищому трибуналі. Отже, у Львівській міській раді зразка 1899 р., яка мала репрезентувати інтереси майже 83 відсотків поляків, близько 10 відсотків німців і понад 7 відсотків русинів, українські інтереси нікому було представляти і відстоювати. Зазначимо, що у цій статистиці голоси 28 відсотків єврейського населення міста розподілилися між поляками і німцями.

 

Часопис інформував також про виборчі процеси на Буковині. Так, у результаті виборів до Буковинського крайового сейму у 12 повітах сільської курії, які відбулися у вересні 1898 р., мандати здобули чотири українці: Микола Василько, Євген Зубрицький, Єротей Пігуляк, Стефан Смаль-Стоцький. Двох останніх газета називала «щиро руськими послами».

 

Найбільш доступною і прийнятною формою розгляду нагальних питань українського суспільно-політичного, економічного і культурного життя, популяризації різноманітних ідей та ідеологій, обговорення із широким загалом найважливіших народних проблем та потреб стали повітові, окружні й загальнонародні віча. Метою їх скликання часто ставала необхідність оприлюднення і обговорення чергового порушення владою гарантованих конституцією громадянських прав і свобод. Щоби запобігти широкому розголосу подібних справ, владні інституції часто використовували будь-який привід для «законної» заборони проведення народних зібрань. Наприклад, для обговорення і висловлення протесту проти порушення виборчих прав українців під час передвиборчої кампанії й самих виборів до крайового сейму (осінь 1895 р.) було прийнято рішення провести у Львові 15 листопада всенародне віче. Негативна відповідь дирекції поліції на офіційне звернення організаторів не забарилася — вона обґрунтовувалася можливою небезпекою розпалювання ненависті до офіційної влади і ширенням національної і класової ворожнечі. Від часу проведення першого всенародного віча у 1880 р. плановане на 15 листопада 1895 р. стало першим загальним, яке влада заборонила.

 

Рішення поліції, затверджене намісництвом і міністерством внутрішніх справ, організатори віча опротестували перед державним трибуналом у Відні, який після розгляду справи підтвердив законність дій влади.

 

Після заборони всенародного зібрання вічевий комітет оголосив про скликання довірочних зборів, які відбулися у Львові 15 листопада під головуванням о. Івана Озаркевича за участю понад 600 учасників з усієї Галичини. Вони визнали результати виборів до сейму із сільських громад незаконними та звернулися до цісаря із пропозицією розпустити крайовий законодавчий орган і оголосити нові вибори. Ця вимога, як і багато інших, залишилася поза увагою влади.

 

Перебіг і наслідки виборів до Державної ради у березні 1897 р. стали причиною скликання у Львові чергового всенародного віча, призначеного на 1 листопада того ж року. На ньому планувалося розглянути питання про порушення під час виборчої кампанії та «повиборчі» судові процеси, про політичне становище галицьких українців й економічне становище народу Східної Галичини. Як і в попередньому випадку, Львівська дирекція поліції заборонила його проведення переважно через ті ж мотиви.

 

Згодом представники українців внесли наступне подання до дирекції поліції на проведення всенародного віча 4 листопада, яке було прийняте до уваги. Зібрання розпочалося з обрання президії, головування доручили Євгену Олесницькому. Під час промови Юліана Романчука, який виступив проти обмеження конституційних прав і нехтування владою основних державних законів, комісар поліції заборонив його подальше проведення.

 

Як наслідок, Комітет всенародного віча звернувся до українських повітових і окружних політичних товариств із закликом, «щобы устроювали вѣча окружнû и повѣтовû за-для обговореня тыхъ справъ и ухваленя тыхъ резолюцій, якû на всенароднôмъ вѣчи мали бути обговоренû и ухваленû».

 

Траплялося, що народні зібрання у краї, які намагалися організувати політичні організації чи партії, часто не отримували офіційного дозволу на проведення. Серед заявлених віч влада не санкціонувала їх проведення у містах: Бережани, Дрогобич, Єзупіль, Жидачів, Заліщики, Ляцьке, Самбір, Станіслав, Старий Самбір, Стрий, Тернопіль, Ярослав.

 

Незважаючи на небажання влади підтримувати прояви організаційного життя українців, у більшості випадків дозволи на проведення віч організатори одержували. Під час народних зібрань, у яких брали участь від майже 200 до понад кількох тисяч осіб, виголошувалися політичні, економічні, просвітні реферати та приймалися відповідні резолюції. Підтримані більшістю, рішення стосувалися насамперед аналізу виборчих кампаній, вимог проведення реформи виборчого законодавства та впорядкування еміграційних процесів, які набули масового і стихійного характеру. Водночас розглядалися питання, наприклад, потреби заснування повітових політичних організацій, зв’язків повітових рад із селянством, автономії громад, зменшення податків, посилення просвітницької роботи за посередництвом заснування читалень.

 

На вічах, скликаних представниками РУРП, озвучувалася також вимога поділу Галичини на дві самостійні адміністративно-територіальні одиниці — українську і польську — та обґрунтовувалася потреба об’єднання селян у політичну силу, яка буде спроможна формулювати й обстоювати їхні економічні та соціальні інтереси.

 

У другій половині 1890-х рр. віча відбувалися у Бережанах, Борщеві, Варяжі, Великих Мостах, Головецьку, Городенці, Городку, Гусятині, Дзвинячі, Долині, Дрогобичі, Жидачеві, Жовкві, Коломиї, Львові, Мшанці, Перемишлі, Поморянах, Сокалі, Станіславі, Стрию, Тернополі, Угнові тощо.

 

Проблеми організаційного життя галицьких українців вимагали як більш системного підходу до діяльності існуючих політичних організацій, так і створення нових, що у сукупності дозволило б раціональніше представляти і захищати власні національні інтереси перед місцевими і центральними владними інституціями.

 

Січневі 1896 р. і грудневі 1897 р. загальні збори політичного товариства «Народна Рада», очолюваного Юліаном Романчуком, окреслили два актуальних для вирішення питання. Це — залучення до спільної роботи якнайширших верств населення і формування єдиної громадської думки за посередництвом віч та справа еміграції, яку пропонувалося визнати доконаним фактом і спробувати організувати сприяння емігрантам як на рідних теренах, так і в країнах прибуття.

 

На важливі поточні справи Народна рада реагувала відповідними відозвами, зверненнями та скаргами, оперативно друкованими на сторінках «Діла». Зокрема, після осінніх виборів 1895 р. до крайового сейму керівництво політичного товариства заявило про необхідність консолідації й посилення самоорганізації русинів за посередництвом популяризації власної програми і залучення нових членів до лав інституції.

 

У грудні 1897 р., після «кривавих» виборів до Державної ради, Народна рада підтримала рішення про відставку кабінету міністрів, очолюваного Казимиром Бадені, який «збôльшивъ до крайности гнетъ Русинôвъ, роздвоювавъ руску суспôльнôсть, заостривъ межинароднû вôдносины та утруднив на довшій часъ пожадану згоду межи обома народностями [українською і польською] въ краю», та висловила сподівання на створення такого уряду, який «не належить до нѣякои національнои анѣ політичнои партіи».

 

У березні 1898 р. Народна рада запропонувала створити народний фонд, кошти з якого планувалося використовувати для передвиборчої агітації, скликання зборів, влаштування маніфестацій, видавання брошур, розсилання кореспонденції тощо.

 

Наступного року товариство закликало всі українські інституції й окремих громадян реагувати на порушення їхніх політичних чи національних прав офіційними скаргами до усіх можливих інстанцій. Особлива увага зверталася на незаконне запровадження польської мови як викладової у руських народних школах, толерування владою з політичних мотивів некомпетентних, але відданих їй війтів, дотримання прав української мови як обов’язкової у листуванні владних інституцій з українськими церковнопарафіяльними і громадськими структурами.

 

Мовної проблематики стосувалася і скарга до крайової шкільної ради щодо відмови окружних шкільних інспекторів виготовляти бланки шкільних метрик українською мовою. Народна рада також надіслала лист до президії кабінету міністрів з переліком основних законодавчих актів починаючи від 9 травня 1848 р. про права руської мови і сформулювала пропозиції з її використання на території Галичини, які базувалися на засадах рівноправності усіх крайових мов у суспільно-політичному і публічному житті та шкільництві.

 

Про регіональні політичні організації часопис інформував за посередництвом повідомлень, наприклад, про плановані перші збори товариства «Руська Рада» у Золочеві, чергові збори товариства «Руська Рада» у Сокалі, загальні збори товариства «Підгірська Рада» у Стрию, загальні збори товариства «Подільська Рада» у Тернополі.

 

У взаєминах з ідеологічними опонентами, москвофілами, народовці при необхідності йшли на ситуативну співпрацю. Так було, зокрема, при створенні Крайового руського виборчого комітету для проведення виборчої кампанії 1897 р. Ще одним прикладом узгоджених рішень став лист до цісаря від 4 серпня 1898 р., серед підписантів якого значилися лідери народовців — Юліан Романчук і москвофілів — Богдан Дідицький. Підтверджуючи відданість цісареві, автори скаржилися на розірвання зв’язків австрійських і угорських русинів, нехтування адміністративним апаратом, представленим в абсолютній більшості поляками, українськими національними інтересами, зубожіння українського селянина, що спричинило масову еміграцію, бідність греко-католицьких священиків та їхніх родин, проблеми у шкільництві. Можливість вирішення критично важливих питань підписанти вбачали у наданні українцям національної автономії, а не в розширенні крайової, що запропонував Галицький крайовий сейм.

 

Більш продуктивно розвивалися відносини представників народовців з радикалами, вимоги яких базувалися на національних інтересах, з тією тільки різницею, що перші відстоювали шлях поступових змін, а другі вимагали негайних радикальних кроків з реформування державного устрою. Програма, прийнята на зборах РУРП, які відбулися у Львові 28―29 грудня 1895 р., починалася недвозначним твердженням: «Стоячи на грунтѣ наукового соціялізму и годячи ся на всѣ выплываючû зъ сего консеквенціи, такъ на поли політичнôмъ, економічнôмъ и культурнôмъ, заявляє руско-украиньска партія радикальна, що здѣйстненє усѣхъ єи идеалôвъ соціялістичныхъ можливе при повнôй самостôйности політичнôй руско-украиньского народу и повнôмъ, необмеженôмъ правѣ єго рѣшати самому у всѣхъ справахъ єго дотикаючихъ». Враховуючи поточний момент, партія вимагала створення з українських частин Галичини і Буковини окремої адміністративно-територіальної одиниці з якнайширшою автономією.

 

У подальшому друковані на шпальтах «Діла» звіти про чергові з’їзди РУРП, як правило, супроводжувалися критичними зауваженнями редакції.

 

У 1899 р. представники радикалів брали участь у розширенні спектра українських партійних організацій. Зокрема, у липні «Діло» повідомило про створення ними Української (руської) соціал-демократичної партії (УСДП), яку очолив тимчасовий комітет у складі Семена Вітика, Миколи Ганкевича, Михайла Новаковського, Романа Яросевича. Ідея її заснування була оприлюднена у відозві до руських робітників від 17 вересня 1896 р., представники яких на зборах Соціал-демократичної партії Австрії у Львові вимагали захисту своїх національних прав. Серед підписантів були Микола Ганкевич, Євген Левицький, Михайло Павлик, Іван Франко.

 

26 грудня 1899 р. на установчому з’їзді, організованому товариством «Народна Рада» і Комітетом львівських русинів, за участю представників радикалів, було створено Українську (руську) національно-демократичну партію (УНДП), програма-максимум якої передбачала об’єднання всіх українських земель і відновлення державної самостійності українського народу. До керівного складу партії ввійшли Іван Белей, Михайло Грушевський, Євген Левицький, Кость Левицький, Василь Нагірний, Юліан Романчук, Дем’ян Савчак, Іван Франко та інші відомі особистості народовецького і радикального рухів.

 

IX з’їзд РУРП, який відбувся 17―18 грудня 1899 р., підтримав заснування УСДП із застереженням, що її діяльність поширюватиметься тільки на міський пролетаріат. Радикали також позитивно оцінили програму УНДП, яка базувалася на ідеї української незалежності.

 

З критикою створення УНДП виступило москвофільське товариство «Русская Рада», яке відстоювало національну та мовну єдність українського і російського народів.

 

У партійному різноманітті другої половини 1890-х рр. свою нішу зайняла і перша клерикальна партія, заснована з ініціативи кардинала Сильвестра Сембратовича на довірочних зборах у львівській ратуші 14 жовтня 1896 р. колишніми представниками народовців, зокрема Олександром Барвінським і Анатолем Вахнянином, які 1895 р. відокремилися від товариства «Народна Рада» і окремою групою брали участь у виборах до крайового сейму. Нова політична структура п. н. «Католицький русько-народний союз» (КРНС) ставила за мету «дбати про реліґійно-моральнû, народнû, політичнû и економічнû справы руского народу въ Галичинѣ, именно же справы рускихъ селянъ и мѣщанъ на основахъ католицкихъ».

 

Критику створення КРНС «Діло» обґрунтовувало співвідношенням понять «віра» і «народ». На його думку, партійні ідеологи на перше місце поставили віру, що, по суті, стало підтримкою ворожої ідеології, яка прагнула представляти українців не як окремий народ, а як «окремий обряд». Опосередковано таке бачення підтвердила публікація у часописі «Słowo polskie», де висловлювалися сподівання, що нова українська політична інституція буде співпрацювати з поляками задля вирішення «спільних національних інтересів».

 

Виходячи із наявних розбіжностей, керівництво товариства «Народна Рада» звернулося до тих своїх членів, які взяли участь у створенні КРНС, з вимогою визначитися, до якої структури будуть належати.

 

Статут Католицького союзу намісництво затвердило 2 грудня 1896 р. Головою обрали крилошанина о. Івана Чапельського. Пресовим органом КРНС став часопис «Руслан».

 

Щодо пожвавлення політичної активності на місцях, то невдалі вибори до крайового сейму 1895 р. дали поштовх до заснування у Львівському повіті 1896 р. товариства «Селянська Рада», яке покликане було займатися політично-організаційними і господарськими справами селян. Перші збори під головуванням Василя Нагірного відбулися 31 березня. Головою обрали о. Григорія Гірняка, секретарем — адвоката Костя Левицького. Під час проведення зборів обговорювалися питання виборчої реформи, потреби зміни закону про громади, ґрунтового кадастру. 18 листопада 1898 р. на чергових загальних зборах керівництво товариством доручили Костеві Левицькому.

 

Подібні політичні структури були створені у Бродах, Кам’янці-Cтрумиловій, Перемишлі.

 

Потребу представляти і захищати інтереси як українського, так і польського селянина поставило собі за мету політико-економічне товариство «Хлопська Рада», створене у Струсові заходами двох священиків, Теодора Цегельського та Івана Гарматія, і шістьох селян. Статути нової інституції намісництво затвердило 18 жовтня 1896 р. Її діяльність планувалося поширити на територію усієї Галичини, перші збори відбулися у Теребовлі 29 грудня.

 

Аналогічну назву прибрало повітове політичне товариство, засноване у Городку у червні 1897 р. з метою «выобразувати нашихъ селянъ на свѣдомыхъ свого права та достоиньства горожанъ».

 

Загалом, у Східній Галичині на листопад 1899 р., окрім політичних партій, діяли крайові політичні товариства «Народна Рада» і «Русская Рада» та 22 повітові або окружні організації. Усі вони, за винятком радикальної «Народної Волі» з Коломиї, не мали чіткої партійної спрямованості й діяли під різними назвами, як-от: «Народна Рада», «Руська Рада», «Селянська Рада», «Хлопська Рада», «Підгірська Рада», «Подільська Рада», «Політичне Товариство Повітове» тощо.

 

Критика часописом «Діло» їхньої малоефективної діяльності обґрунтовувалася недостатністю відповідних кадрів на місцях або нездатністю місцевих керівників залучати до роботи молодих та ініціативних активістів, відсутністю чітко визначеної мети й налагодженої мережі агітаторів і пропагандистів, які забезпечували б зв’язок централі з найвіддаленішими селами повіту чи округу.

 

«Діло» критикувало й інтелігенцію за приховування приналежності до української національності або й відверту відмову від неї задля спокійної кар’єри. Через це галицькі українці справляли враження народу, у якого є тільки «хлоп і поп». Тож відповідна редакційна публікація закликала українських вчителів, лікарів, правників, економістів, підприємців, службовців державних інституцій, урядовців тощо не боятися і «маніфестуватися яко Русини».

 

Важливим елементом галицького життя були не тільки українсько-польські взаємини, а й українсько-єврейські. Ми вже згадували про спробу політичного порозуміння між представниками обох народів під час довиборів до австрійської Державної ради в окрузі Городенка–Коломия–Богородчани. Тоді євреї проігнорували прохання українців голосувати за їхнього кандидата, а не польського. Ситуацію погіршувала й економічна складова їхніх відносин, яка мала наслідком формування негативного сприйняття євреїв українськими і польськими селянами.

 

Характеризуючи євреїв, газета називала їх людьми освіченими, які володіють необхідним капіталом. Наприкінці XIX ст. представники єврейського народу становили значну частину інтелігенції галицьких міст і містечок. Володіючи певним фінансовим ресурсом, вони заполонили лихварську нішу економічних відносин на селі, яке і так потерпало через те, що селяни мали у власності невеликі земельні ділянки, які не давали належного прибутку, а також від неврожаїв і непомірних податків.

 

Незважаючи на закони про лихву від 1877 і 1881 рр., її поширення не вдалося обмежити, бо лихварство як процес було безпосереднім наслідком потреби кредиту. І селянин, український чи польський, отримував цей кредит, але під високі відсотки і на короткий термін. Не будучи спроможним вчасно погасити позику, боржник через суд втрачав власне майно. «Діло» повідомляло, попереджало і розкривало суть і небезпеки лихварства, самі ж публікації мали критичний характер.

 

Ситуація загострилася у 1897―1898 рр., коли Східною Галичиною прокотилися єврейські погроми, наприклад у Бурштині, Долинянах, Солонці, Східниці, Тлустому, Ходорові. За винятком Солонки, де селяни напали на корчму, в усіх інших випадках погроми спричинили робітники різних національностей.

 

Антиєврейські настрої призвели до створення антисемітських організацій. Одна з них п. н. «Християнсько-суспільний Союз» з’явилася у Станіславі влітку 1897 р. До її складу, крім поляків, увійшли також українці. Пресовим органом організації став тижневик «Związek chrześciański — Христіяньский Союз», друкований обома мовами. Своє завдання редакція вбачала у необхідності позбавити суспільство «жидівської залежності і впливу».

 

Більш драматично розвивалися події у Західній Галичині, де у 1898 р. єврейські погроми набули масового характеру, у результаті чого владі довелося запроваджувати надзвичайний стан і вводити в дію «наглі» суди.

 

Події, які мали місце, стали причиною ініціювання «Ізраїльською Унією» проведення відповідних дебатів у Відні. Планувалося розглянути економічні питання, зокрема причини зубожіння галицьких євреїв, їх фінансові взаємини із селянами; культурні питання, у т. ч. розвиток єврейського народного і фахового шкільництва, релігійних громад; політичні питання, зокрема з’ясування, що стало підґрунтям зародження місцевого антисемітизму, які його безпосередні причини та чи потрібно сприяти окремій політичній організації євреїв у Галичині.

 

У зв’язку з тим, що представників українців не запросили на планований захід, «Діло» звернулося до зацікавлених із пропозицією надсилати до редакції інформацію про взаємини українських селян і міщан з євреями. «Буде се дуже цѣкавый а може и важный причинокъ до поясненя жидôвскои справы въ Галичинѣ».

 

Спектр проблем міжнаціональних стосунків у Австро-Угорській імперії «породжувала» й армія. До 1896 р. ця тематика тільки зрідка знаходила відображення на сторінках часопису «Діло». Більш детально про армію, яка нараховувала понад 300 000 особового складу і близько 6500 студентів військових інститутів, заговорили лише після оприлюднення прикладів порушення статутних взаємин, які часто базувалися на національній основі й завершувалися самогубством вояків.

Побіч інформування про підвищення армійської зарплати, призов і демобілізацію військовозобов’язаних і резервістів, навчання й інспектування військових підрозділів, редакція звертала увагу також на негативні прояви армійського побуту у мовному і релігійному питаннях та особистісних відносинах.

 

Основою мовної проблеми часопис вважав неписьменність значного відсотка рекрутів-українців. Вони, наприклад, для написання листа послуговувалися допомогою когось із грамотних товаришів, часто польськомовних, які за виробленим шаблоном писали багатьом. Тому українцям, які займали в армійській ієрархії старшинські чи офіцерські посади, рекомендувалося звернути увагу на мову листування і допомогти писати рідною мовою тим, хто цього потребував. Також порушувалося питання використання української мови для присяги і навчання у переважно українських за особовим складом військових частинах.

 

Незважаючи на наявні проблеми, «Діло» стверджувало: «Въ складѣ персоналу вôйсковыхъ властій находять ся все особы умѣючû по руски, а знана рѣчь, що вôйсковôсть въ справахъ языковыхъ и національныхъ є индиферентна, толєрантна та справедлива и кермує ся въ своихъ рѣшеняхъ тôлько законамы».

 

Критика на адресу армійського командування стосувалася і проявів неповаги до релігійних почувань українців. Зокрема, це стосувалося проведення навчань під час свят.

 

У представленні армійських буднів найбільше уваги приділялося оприлюдненню прикладів нестатутних взаємин, що ґрунтувалися на приниженні людської гідності й побоях, а також дослідженню причин непоодиноких самогубств.

 

В економічному плані 1895―1899 рр. позначилися розростанням існуючих та створенням нових фінансових і господарських інституцій українців. Однак така, за визначенням «Діла», структурна, або шаблонна, діяльність не запобігала поглибленню загального матеріального занепаду. Однією із важливих причин цього став перехід українських земель, багатих покладами нафти чи вугілля, або земель навколо нових залізниць у власність польських та єврейських капіталістів. Експлуатація надр, розбудова інфраструктури навколо залізниць, створення відпочинкових баз у Карпатах, тобто усе те, що приносило значний прибуток, опинялося поза українським економічним інтересом. Матеріальне становище українців погіршувалося і через прийняття їх переважно на найменш оплачувані роботи. У зв’язку з цим «Діло» застерігало власників приватних чи громадських земель, на чиїх ділянках знаходили корисні копалини, особливо нафту, не поспішати погоджуватися на перші дешеві пропозиції, добре обдумати справу і пропонувати оренду на вигідних для себе умовах.

 

Для організації підприємств з видобутку нафти потрібні були мільйонні капіталовкладення. Необхідні кошти почали надходити до Галичини з європейського й американського континентів за посередництвом створюваних акціонерних підприємств, таких як Перша бориславська нафтова спілка у Східниці, Галицько-Підкарпатське нафтове товариство у Маріямполі, Угорсько-Балицька нафтова спілка у Будапешті тощо, а також менших спілок з місцевим капіталом.

 

Про позитивні тенденції у розвитку бізнесу свідчили статистичні дані про щорічне зростання обсягів видобутку нафти й вугілля та освоєння нових родовищ.

 

Водночас траплялися і фінансові втрати, пов’язані з відсутністю або недотриманням правил техніки безпеки під час видобутку, зберігання чи транспортування продукту. Наприклад, 21 січня 1897 р. унаслідок вибуху вигорів нафтовий резервуар, що належав Першій нафтовій спілці у Печеніжині. Матеріальні збитки обраховувалися сумою 25 000 зр.

 

Загальний економічний розвиток сприяв розбудові транспортної інфраструктури Галичини і Буковини. Про інтенсивний розвиток її залізничної складової свідчили повідомлення про планування і будівництво залізничних колій, відкриття нових станцій, зміну тарифів.

 

У 1898 р. «Діло» інформувало про початок реконструкції головного залізничного вокзалу у Львові, яку планувалося завершити у 1902 р. і над якою працювали близько 2000 робітників.

 

Не обходилося без нещасних випадків і на залізниці. Перша велика катастрофа сталася між Туркою і Коломиєю вночі 27 червня 1897 р. Після сильного буревію і зливи були пошкоджені насип і міст, який завалився під час проходження пасажирського поїзда. Загинули 10 осіб, поранень зазнали 13, з яких троє перебували у важкому стані. Унаслідок судового розгляду справи постраждалі й родичі загиблих отримали право на матеріальне і моральне відшкодування збитків.

 

Чергова катастрофа сталася між Озерянами і Бучачем 1 листопада 1898 р. Жертвами сходження з колії товарного поїзда стали шість осіб, четверо з яких загинули, причиною — перевищення швидкості й технічна несправність самої колії. За дивним збігом обставин колійним інженером в обох трагічних випадках виступала одна й та ж особа.

 

Щодо економічних інституцій, то звіти про діяльність існуючих чи інформація про створення нових знаходили відображення на шпальтах часопису. Наприклад, активізація діяльності страхового товариства «Дністер» підтверджувалася відповідними цифрами. Зокрема, якщо на вересень 1894 р. страхові угоди уклали 845 церков із загальної кількості 3311 і 604 парафіяльних будинки із загальної кількості 1869 у трьох греко-католицьких єпархіях, то через чотири роки ці показники зросли до 1808 і 1200 відповідно. За цей же період страхування шкіл зросло вчетверо. У серпні 1896 р. товариство «Дністер» звітувало про укладання 100-тисячного полісу.

 

Водночас на щорічних загальних зборах порушувалося питання необхідності всеохопного страхування українських інституцій, окремих господарств і всіх охочих у національному страховому товаристві. Як приклад називалася чеська «Славія», клієнтами якої стали «всі чехи» протягом року після створення.

 

Практична необхідність укладання страхових угод підтверджувалася наслідками стихійних лих, особливо пожеж, які залишали без засобів до існування тисячі родин. Для інформування про пожежні катастрофи «Діло» запровадило спеціальну підрубрику «Огнѣ» у рубриці «Новинки». Прикладами, коли вогонь спопеляв значну частину населеного пункту, були пожежі у Байківцях (матеріальні збитки — понад 100 000 зр.), Братківцях (згоріли 66 господарств із 180 будівлями), Великих Дідушичах (згоріли понад 70 селянських господарств), Вишатичах (вогонь знищив понад 1000 хат і господарських будівель, матеріальні збитки — близько 500 000 зр.), Глинянах (майже 400 родин залишилися без даху над головою), Дроговижі (вогонь знищив близько 400 хат і господарських будівель, загинула одна дитина, багато людей отримали опіки), Косові (згоріли 96 будинків, зокрема будівля пошти і церква, 200 родин залишилися без засобів до існування), Луб’янках (матеріальні збитки — близько 100 000 зр.), Любачеві (згоріла третина міста, до 600 будівель, зокрема адміністративні споруди, церква, школа, матеріальні збитки — понад 300 000 зр.), Нараєві (вогонь знищив більше 300 приміщень), Пацикові (згоріло 31 селянське господарство), Скалаті (вогонь знищив понад 300 будинків, зокрема пошту, суд, податкову, костел, бровар, без даху над головою опинилися понад 2000 мешканців), Щуровичах (згоріли 118 будівель, зокрема церква і костел, 700 людей залишилися без засобів до існування, матеріальні збитки — близько 300 000 зр.), Ягільниці (вогонь знищив понад 300 будівель, кілька людей загинули).

 

Статистика свідчила, що 1897 р. у Галичині відбулося 828 пожеж, у яких частково або повністю згоріли 3325 будівель, загинули 13 осіб, а матеріальні втрати перевищили 1 385 000 зр. У наступному році кількість пожеж зросла до 1084. Були знищені або пошкоджені 5882 будівлі, 19 промислових підприємств, 7 церков, 3 костели. Загальні збитки перевищили 3 277 000 зр.

 

Часопис інформував і про інші стихійні лиха — повені, буревії, посухи. Їх наслідком часто ставали неврожаї і голод. Для допомоги постраждалим створювалися «рятункові комітети», надавалися позики.

 

У 1895 р. «Дністер» заснував для своїх членів однойменне кредитне товариство, законність якого підтвердив крайовий господарський суд рішенням від 25 травня. Офіційну діяльність інституція розпочала 1 липня того ж року. Її мета полягала у забезпеченні клієнтів, особливо рільників і ремісників, додатковими фінансами за посередництвом отримання прибутку від розміщення депозитів і надання кредитів на вигідних умовах.

 

Упродовж перших п’яти місяців діяльності було відкрито 53 депозити на суму понад 28 000 корон, оформлено 43 позики майже на 44 000 корон, а членами товариства стали 203 фізичні та юридичні особи. У 1898 р. на депозити поступили майже 267 000 корон, які зберігалися на 541 рахунку, було розглянуто 834 клопотання щодо надання позики (задоволено 633), а кількість клієнтів інституції зросла до 1369.

 

Від червня 1894 р. у Перемишлі успішно діяло товариство взаємного кредиту «Віра», яке з року в рік зростало кількісно (станом на 1 січня 1898 р. 755 членів, більшість з яких — селяни) і нарощувало власні фінансові можливості.

 

Потрібність національних кредитних інституцій підтвердив процес створення нових, зокрема у Бережанах (товариство взаємного кредиту «Надія»), Бродах (кредитне товариство «Самопоміч»), Бучачі (задаткове товариство «Праця»), Городку (товариство взаємного кредиту «Поміч»), Золочеві (кредитне товариство «Самопоміч»), Калуші (товариство взаємного кредиту «Хлопський Банк у Калуші»), Коломиї (міщансько-реміснича позичкова каса «Власна Поміч»), Копичинцях (кредитне товариство «Згода»), Львові (кредитне товариство «Защита Землі»), Станіславі (задаткове товариство «Банк Зв’язковий у Станіславі»), Стрию (товариство «Задаткова Каса»), Теребовлі (позичкова каса «Поміч»).

 

У 1898 р. з ініціативи існуючих кредитних товариств було засновано Крайовий союз кредитовий (КСК), статути якого затвердив крайовий торговельний суд у Львові 2 липня. Основні завдання нової національної структури полягали у створенні розгалуженої мережі економічних інституцій, кредитуванні їх становлення й розвитку та контролі за діяльністю, а також наданні своїм членам дешевого кредиту й відкритті персональних рахунків під вигідні відсотки. Членом Союзу могла стати як фізична (при досягненні повноліття), так і юридична особа, зокрема церковні братства, церкви, читальні, громади, кредитні товариства. Організаційний комітет наголошував на аполітичності структури, тому запрошував до членства усіх охочих незалежно від політичних поглядів.

 

Перші збори КСК відбулися у Львові 8 грудня 1898 р. за участю 36 членів. Керівним органом Союзу стала наглядова рада, яку очолив Григорій Кузьма. Вона призначила дирекцію під управлінням Костя Левицького. У функціональному плані наглядовою радою було прийняте рішення про можливість відкриття рахунків під 4,5 відсотка річних і оформлення кредитів під 5,5 відсотка для задаткових товариств і 7 відсотків для приватних осіб. Офіційна діяльність розпочалася від січня 1899 р.

 

У короткому часі членами Союзу стали 10 фінансових інституцій, серед яких і товариство взаємного кредиту «Дністер». Однією з перших організацій, заснованих на статутах, розроблених для таких випадків КСК, стало повітове кредитне товариство у Тернополі.

 

Наприкінці 1898 р. у Галичині розпочалася кампанія з популяризації райфайзенівських (від прізвища засновника — німецького економіста Вільгельма Райффейзена) спілок, діяльність яких поширювалася Європою з другої половини ХІХ ст. і базувалася на створенні розгалуженої мережі кредитних установ. Її основним завданням було уможливити, особливо селянам, мінімально можливу позику під низькі відсотки.

 

18 лютого 1898 р. Галицький сейм уповноважив крайовий виділ вивчити питання організації й розвитку райфайзенівських спілок. Виконання поставленого завдання доручили члену крайового виділу Дем’яну Савчаку. 15 березня 1899 р. сейм прийняв рішення про заснування у Галичині позичкових кас системи Райфайзена, діяльність яких мала базуватися на основі статутів, схвалених законодавчим органом.

 

Контроль за діяльністю покладався на спеціальну патронажну структуру, створену при крайовому виділі 1 липня 1899 р., під головуванням Франца Стефчика.

 

Для практичного впровадження ідеї в життя сейм виділив на поточний рік 12 000 зр., які призначалися на закладання спілок (по 200 зр. на кожну) й оплату підготовки необхідних фахівців. Із крайових фондів планувалося створити впродовж 50 наступних років позичковий фонд на суму 1 млн зр. Завдання фонду визначалися необхідністю виділяти райфайзенівським касам позики під низькі відсотки, які, своєю чергою, на тих же умовах обслуговували своїх клієнтів.

 

Зазначимо, що перші райфайзенівські спілки були створені у Східній Галичині ще 1896 р. — у Маріамполі й Ляхівцях.

 

Загальну характеристику діяльності фінансових інституцій Галичини на кінець 1896 р. «Діло» представило у ґрунтовному аналізі ХХІІІ статистичного річника Союзу кредитних товариств.

 

Про здобутки найбільшого у Галичині українського торговельного товариства «Народна Торговля» свідчили щорічні збори. На 1 липня 1899 р. інституція нараховувала 970 членів, вела торгівлю за посередництвом 15 складів у різних галицьких містах, організовувала навчання для персоналу. Прибутки й потреба розширення діяльності уможливили відкриття 14-го філіального складу у Борщеві й 15-го — у Золочеві. Також відбулося посвячення й офіційне відкриття центрального офісу у Львові (пл. Ринок, ч. 36), придбання будинку у Сяноку, де містився філіальний склад, і двох будинків із прилеглою площею для забудови у Тернополі.

 

У 1896 р. керівництво товариства запровадило для працівників курси «науки купецької», які включали лекції з товарознавства, бухгалтерського обліку, закону торговельного і промислового, української та німецької мов. Того ж року було прийнято рішення започаткувати при усіх складах курси для крамарів.

 

Практичним кроком на шляху економічного зростання стало заснування у Станіславі «Підгірської спілки для торгівлі безрогами і рогатою худобою». Головне завдання визначалося потребою витіснення із цього сегмента ринку спекулянтів, які скуповували у селян худобу за необґрунтовано низькими цінами. Завершальний процес становлення інституції мав ознаменуватися відкриттям власних крамниць з готовою продукцією. Щоб стати членом Спілки, потрібно було вкласти у справу мінімально 10 зр. і сплатити «вступне» у розмірі 1 зр.

 

Установчі збори Підгірської спілки, на яких обрали керівну раду і головний контрольний комітет, відбулися 16 грудня 1897 р., а її статут був затверджений окружним судом у Станіславі 26 березня 1898 р. Після розгляду справи намісництвом остаточна реєстрація датувалася 11 червня 1898 р. Однак розпочати діяльність організація не могла з причини недостатності обігових коштів. При необхідних хоча б 10 000 зр. в наявності було близько 3000 зр. Тож керівництво Спілки закликало українців вкладати власні заощадження у справу, яка обіцяла відповідні дивіденди.

 

Одним із способів популяризації цієї господарської структури і залучення нових членів, а отже, і коштів, стала організація віч, перші з яких відбулися у Тисменичанах, Отинії, Галичі, Калуші.

 

Наприкінці 1898 р. Спілка відкрила у Галичі свиноферму, облаштовану згідно з «поліційно-санітарними» вимогами, й організувала прийом худоби від власників за посередництвом залізничного транспорту.

 

Незважаючи на недостатність обігових коштів і спротив конкурентів, Підгірська спілка розпочала діяльність 8 листопада 1898 р. із налагодження співпраці з віденськими купцями. Справа поволі набирала обертів, однак проблеми з фінансуванням змусили керівництво звернутися до української спільноти з вимогою: «Жадаємо вôдъ народу збôльшеня фонду, а то черезъ громадне приступленє въ члены; инакше заперестанемо служити всѣмъ, а будемо служити выключно членамъ, т. є. заперестанемо купувати на торгахъ и ярмаркахъ и высилати въ свѣтъ, а лишь отворимо масарню, щобы були дівіденды для самыхъ членôвъ».

 

Щодо конкуренції, то яскравим прикладом її прояву стало побиття представника Спілки на торговиці у Бурштині.

 

Прикладами діяльності інших господарських інституцій стали реєстрація товариства «Народна Гостинниця» з метою відкриття у Львові українського готелю й ресторану, звіт Союзу крамарів у Перемишлі і заснування у місті «Спілки для господарства і торгівлі» з метою організації продажу сільськогосподарської продукції, заснування товариства «Сільський Господар», яке мало діяти в Олеському і Бродівському судових повітах й займатися рільництвом, городництвом, садівництвом, пасічництвом.

 

Висвітлюючи діяльність ремісничого товариства «Зоря» у Львові чи ремісничо-міщанського «Міщанська Бесіда» у Стрию, часопис інформував також про створення однойменних структур у Дрогобичі, Коломиї, Перемишлі.

 

Найбільшою проблемою соціально-економічного розвитку Галичини кінця ХІХ ст. стала масова еміграція, зумовлена об’єктивними і суб’єктивними причинами, які призводили до погіршення умов життя селян. Серед них — стихійні лиха, значний природний приріст населення, невеликі земельні наділи, великі податки, неефективні закони, відсутність можливості послуговуватися судовою системою й послугами адвокатів через їх дорожнечу, обмеженість або відсутність джерел заробітку та елементарної освіти, а в результаті — борги і втрата майна. Виходом із ситуації, що склалася, став пошук кращої долі за кордоном, переважно у Бразилії. Селяни, піддавшись агітації еміграційних агентів, продавали за безцінь власні господарства і вирушали у невідоме.

 

За свідченням статистики, 1896 р. з Галичини у різних напрямах емігрували 12 193 особи, 1897 р. — 5766, 1898 р. — 7732, 1899 р. — 7880 осіб. Редакція часопису стверджувала: «Цифры тû не представляють докладного матеріялу статистичного, бо-якъ пишуть польскû дневники — староства “не могли въ такъ короткôмъ речинци зôбрати всѣ вычерпуючû даты; цифры о много высшû”».

 

Питаннями організації еміграції займалися австрійське державне Товариство ім. св. Рафаїла, польське Торговельно-географічне товариство і приватні структури. Право виїзду надавалося чоловікам у віці 18―45 років та членам їх сімей. У відповідному документі, виданому начальником громади, зазначалися ім’я, прізвище і вік родичів та їх родинна спорідненість. Обов’язковими також були медична картка, свідоцтва про соціальний статус і несудимість, підтвердження того, куди саме прагне емігрувати і що їде вперше. Рекомендувалося також мати кошти на дорогу і заброньований квиток на пароплав, щоб у портах не потрапити до рук різних спекулянтів. Зазначимо, що певній кількості людей уряд Бразилії оплачував переїзд.

 

28 квітня 1895 р. львівська філія Товариства ім. св. Рафаїла відправила зі Львова перший транспорт емігрантів, який складався із 40 родин (240 осіб). У подальшому «Діло» інформувало й про наступні виїзди.

 

У процесі розгортання діяльності організація неодноразово піддавалася критиці. Дійшло до розгляду питання «польським колом» у Відні. Товариство звинувачували у сприянні зростанню масштабів еміграції, що мало негативні наслідки як для місцевого господарства, де почала відчуватися недостатність робочої сили, так і для заокеанського, де прибулі довго очікували на вирішення своєї долі. Уряд ніяк не реагував на критику, бо протекторат Товариства ім. св. Рафаїла перебував у руках «найвищої шляхти аристократичної».

 

Щодо офіційної влади, то її представники визнали стихійність еміграційного процесу і його економічне підґрунтя. Для кращого розуміння ситуації крайовий виділ зобов’язав повітові структури надати інформацію про причини, масштаби, напрями і організацію еміграційних процесів на місцях. Для вивчення ситуації у Бразилії крайовий виділ делегував туди двох представників — українця о. Івана Волянського і поляка Йосифа Семирадського.

 

Спробами обмежити еміграційну лихоманку стали окремі нормативні акти, що готувалися на різних владних рівнях. Наприклад, львівський староста заборонив приймати рекламні проспекти від корабельних агентів, що розсилалися поштою і закликали до заморських подорожей. Крайовий виділ розпорядженнями від 17 березня і 10 квітня 1896 р. спростив процедуру отримання дешевого кредиту селянами у щадничих касах. Палата послів Державної ради ухвалила поправку до кримінального кодексу, якою регламентувала діяльність еміграційних агентів і посилювала відповідальність за її порушення.

 

Іноді обмежувальні зусилля мали і більш радикальний характер. Зокрема, заборона виїздити могла пояснюватися небезпекою розповсюдження інфекційних захворювань. Також траплялися випадки призупинення процедури видання паспортів й облави на вокзалах з метою недопущення охочих емігрувати до посадки у поїзд.

 

Щодо українців, то редакція «Діла» вбачала необхідність посилення організаційної праці ось у чому: переконати селянські родини, матеріальне становище яких є задовільним, не виїздити; сприяти, щоб майно емігруючих включно із землею викуповували українці; вимагати від уряду державної опіки над еміграційним процесом; клопотати про компактне поселення українців у Бразилії. Зазначимо, що при потребі позики на придбання таких земель надавало товариство «Дністер».

 

Виділ політичного товариства «Народна Рада» обмежився оголошенням про збір інформації на місцях з метою з’ясувати, скільки селян і з якої місцевості вже емігрували чи збираються це зробити, хто агітує за виїзд, а хто проти і з яким успіхом, який майновий стан охочих виїхати і хто придбав їхнє майно, яка доля тих, хто вирушив у дорогу і з тих чи інших причин змушений був повернутися.

 

У квітні 1896 р. Руський еміграційний комітет звернувся до кардинала Сильвестра Сембратовича з проханням скерувати до Бразилії, де тільки у провінції Парана перебувало понад 10 000 українців, хоча б одного священика. Митрополичий ординаріат підтримав прохання і підготував спеціальне звернення до священиків з цього приводу.

 

Для впорядкування виїзного руху приймалися відповідні рішення урядами Італії як країни, з портів якої відправлялися кораблі з емігрантами, та Бразилії як приймаючої сторони. Зокрема, наприкінці 1895 р. італійський уряд дозволив перетин кордону тим особам, які мали паспорт, документ на безкоштовний переїзд до Бразилії, т. зв. «корабельну карту», кошти на забезпечення власного побуту в Італії. Прибути дозволялося не раніше як за п’ять днів до посадки на судно. У лютому 1896 р. дозвіл на перетин кордону отримували ті особи, за яких еміграційний агент в Італії зобов’язувався покривати необхідні видатки до часу відплиття. При відсутності необхідних документів людей депортували.

 

Обмеження бразильського уряду стосувалися призупинення прийому емігрантів із Галичини через небезпеку занесення в країну холери, тимчасової заборони на поселення у провінції Парана, заборони на в’їзд галицьким переселенцям, навіть тим, які підтверджували готовність оплатити подорож власним коштом.

 

На початку 1897 р. уряд Бразилії повідомив про розірвання угоди від 1892 р. з компанією «Metropolitana», яка передбачала організацію переселення 1 млн осіб. Рішення мотивувалося тим, що емігранти і без відповідної агітації, яку потрібно було фінансувати, прибуватимуть до Бразилії.

 

Зазначимо, що редакція часопису «Діло» займала загалом негативну позицію щодо еміграції. Більшість публікацій цієї тематики мали попереджувальний характер. Читачам повідомляли безліч фактів про зловживання влади і порушення прав людини в організації самого процесу від рішення продати власне майно і до прибуття за місцем призначення. Картину доповнювали повідомлення про непоодинокі факти смерті емігрантів під час корабельної подорожі; труднощі з отриманням земельних наділів або й відмова у їх виділенні й наступна пропозиція про працевлаштування робітниками на плантаціях; виділення землі, яку потрібно було спочатку звільнити від прадавнього лісу; нестерпні побутові умови у місцях поселення після прибуття в очікуванні вирішення власної долі; поширення інфекційних захворювань; труднощі налагодження контактів з місцевим населенням і факти вбивства руських родин.

 

Підтвердженням такої невідрадної картини ставали свідчення тих, хто повертався додому. «Тамъ — повѣдають — дожидала ихъ неохибна голодова смерть. Зарôбкôвъ нѣякихъ а живнôсть дорога, земля лукава и пôдсонє немилосердне. Родить лишь на горахъ, а понизше гôръ хочь и зôйде що, та не довго повеселить око, опôсля десь щезає, пôдточене певно всѣлякими насѣкомыми. Насѣкомû живцемъ розточують людей, скоро дôстануть ся до тѣла, впивають ся заразъ глибоко, що ажь вырѣзувати треба. Люде, що пустились туда безъ гроша… гинуть зъ голоду и повныхъ вôдъ трупôвъ нашихъ єсть доси вже ажь три цвинтарѣ. А по надъ все докучає ще пакôсть, яку вôдъ нападôвъ дикунôвъ часто поносить приходить ся».

 

Окрім наймасовішого бразильського напряму, наприкінці ХІХ ст. галицькі українські селянські родини емігрували або виїздили на заробітки також до Аргентини, Канади, США, Боснії, Румунії, Російської імперії.

 

У релігійному житті важливістю відзначався 1896 р., на який припало 300-річчя Берестейської унії. Для достойного відзначення події 1895 р. був створений ювілейний комітет під головуванням о. Андрія Білецького. У другій відозві комітет оголосив про збір коштів для організації планованих урочистостей. Одним із заходів мало стати заснування інституту (інтернату) св. Йосафата для «релігійно-морального» виховання української шкільної молоді. Крайовий виділ підтримав програму святкувань й обіцяв сприяти її втіленню у життя. Про позитивні досягнення Берестейської унії йшлося й на зустрічі Папи Римського з делегацією галицьких українців, очолюваною митрополитом Сильвестром Сембратовичем, яка відбулася 3 листопада того ж року.

 

Програма урочистостей серед іншого передбачала вірменську, римо-католицьку і греко-католицьку архієрейські служби Божі з проповідями у церкві св. Юра.

 

Наприкінці 1896 р. накладом ювілейного комітету була видана книга про історію унії руської Церкви з Римським престолом, прибуток з реалізації якої призначався на заснування інтернату св. Йосафата.

 

7―9 липня 1896 р. у Львові відбулося друге католицьке віче. Перше пройшло у Кракові 1893 р. Українці, крім церковних ієрархів, не брали у ньому участь. Щодо ролі русинів у проведенні львівського віча, то «Діло» наголошувало на їхній другорядності. Редакція часопису підтримувала необхідність проведення окремого русько-католицького віча як складової святкувань 300-річчя Берестейської унії. Подібну точку зору висловив і о. Данило Танячкевич на зборах Товариства ім. св. апостола Павла, завданням якого було влаштовувати реколекції для священиків і поширювати релігійність у народі.

 

На 10 грудня 1896 р. кардинал Сильвестр Сембратович скликав збори представників деканатів усіх трьох єпархій для обговорення церковних і народно-політичних справ. Присутні дійшли висновку про непотрібність створення окремої клерикальної організації, яка, поринувши у вир політичної боротьби, принесла б Церкві тільки шкоду. У 1897 і 1898 рр. відбулися дієцезіальні синоди у Львові та Перемишлі.

 

18―19 грудня 1897 р. у Римі за участю єпископа Костянтина Чеховича відбулося відкриття руської колегії, відокремленої від грецької. У переддень урочистостей на аудієнції у Папи Римського перемишльський єпископ висловив надію, що у новому закладі пануватимуть обряд і дух руський.

 

У взаєминах Церкви і держави важливе місце займали питання матеріального забезпечення. Необхідність підвищення мінімальної оплати праці, пенсійне забезпечення, організація допомоги вдовам і сиротам по священиках тощо обговорювалися на різних рівнях й озвучувалися з парламентської трибуни. Зокрема, 1 жовтня 1898 р. уряд прийняв рішення про внесення змін до конгруального закону від 19 квітня 1885 р., згідно з яким мінімальна оплата праці священика у Галичині зростала від 500 до 600 зр.

 

Боротьба з румунізацією була головним завданням внутрішнього життя Буковинської православної дієцезії, яка нараховувала 134 руських парафій, 93 волоських і 35 змішаних. Вирішення цього питання, на думку місцевих українських послів, полягало у поділі Буковинської архієпископської консисторії на руську і волоську рівноправні складові, а також у почерговому, за національною ознакою, призначенні чернівецького архієпископа і радовецького єпископа.

 

Епохальним назвали часописи дату 18 липня 1899 р. для українських греко-католиків у США. У цей день за ініціативою о. Теофіла Обушкевича 27 священиків з’їхалися до Філадельфії й після обговорення прийняли рішення про створення Товариства греко-католицьких священиків ім. Кирила і Методія. За статутом інституція брала на себе відповідальність за збереження батьківської віри і чистоти обряду.

 

Зусилля дяків, яких нараховувалося близько 4000 осіб і які були об’єднані у власних єпархіальних допомогових товариствах, спрямовувалися на організаційну боротьбу за прийняття законодавчого рішення про оплату їхньої праці з державного бюджету. Щоб це питання стало предметом результативного обговорення у Державній раді, пропонувалося надсилати до Відня прохання, у якому аргументовано доводити, що збіднілі громади не мають можливості утримувати дяків власним коштом.

 

Часопис інформував про створення нових представництв Товариства взаємної помочі дяків, наприклад у Бережанах, або публікував звіти про діяльність місцевих осередків, наприклад у Зборові.

 

Об’єднання у власній організації, яка оперувала членськими внесками, дозволяло забезпечувати мінімальною допомогою найбільш потребуючих. Подібну мету ставили перед собою і організатори дозволеної міністерством фінансів фантової лотереї на користь дяківських товариств. У відозві організаційного комітету від 22 вересня 1898 р., який очолив о. Данило Танячкевич, наголошувалося: «Тою льотерією маємо великû цѣли осягнути. Маємо нашому нидѣючому, опущеному становû дякôвскому подати першу пôдставу до вôдратованя свого матеріяльного быту въ товарискôй орґанізаціи…».

 

Питанням надання допомоги вдовам і сиротам по священиках займалися єпархіальні вдовичо-сирітські фонди. Так, перемишльський фонд виплачував вдовам по 60 зр. річно, а сиротам по 30 зр. На початок 1897 р. він становив близько 164 000 зр., переважно у цінних паперах. Фонд поповнювався за рахунок членських внесків і добровільних пожертв від українських інституцій і окремих осіб.

 

Проблемою нового уставу, прийнятого 1894 р., став 51 параграф, що позбавляв права на допомогу членів сім’ї священика, який помер, не сплативши якоїсь частини внесків, хоча десятки років справно їх вносив. Тобто священнослужитель, наприклад через хворобу, просто не мав фізичної можливості виконувати свої членські зобов’язання перед фондом, що у результаті прирікало його рідних на злиденне існування. Таке рішення суперечило основному постулату самої інституції щодо добродійності. Тому пропонувалося відкорегувати формулювання цього параграфа, передбачивши конкретні винятки.

 

Щороку уряд виділяв певну суму для виплат фінансової допомоги вдовам і сиротам по священиках. У 1899 р. вона становила 150 000 зр. Справу призначення офіційної пенсії пробували ініціювати і на державному рівні. З цією метою до Державної ради надходили відповідні петиції від духовенства деканатів.

 

Однією зі структур, яка матеріально підтримувала членів сім’ї померлого священика, було Товариство для виробу і продажі церковних риз у Самборі. Успіхи торговельної інституції підтверджували дані про щорічне зростання обсягів продажу власних виробів. У 1898 р. торговий оборот становив 70 000 зр. На 1899 р. членами товариства були 480 осіб, а товари продавалися у Галичині, Буковині, США і Канаді.

На загальних зборах 30 серпня 1899 р. дійшло до рішення перейменувати інституцію на «Ризниця».

 

Розуміючи необхідність підтримки вдів і сиріт по священиках, Товариство для виробу і продажі церковних риз у 1895 р. прийняло рішення заснувати «Приют для вдів і сиріт священичих», у якому мали знайти прихисток найбідніші з потребуючих допомоги. На початку 1898 р. намісництво прийняло до уваги статут товариства, а фонд, зібраний на будову «Приюта...», становив 5000 зр. Його покровителями погодилися стати преосвященні владики греко-католицької Церкви.

 

Підтримки потребували не тільки священики, дяки та їх родини, а й церкви, багато з яких перебували в аварійному стані. У 1895 р. о. Йосиф Ганкевич із Красного запропонував заснувати фонд будови греко-католицьких храмів.

 

Наступного року було створено приватне благочинне Товариство убогих русько-католицьких церков ім. св. апостола Петра під головуванням о. Олексія Торонського і патронатом митрополита. Завдання нової інституції полягали у виділенні необхідних коштів для сприяння будівництву нових храмів, реставрації старих та їхнього внутрішнього оздоблення. Фінансова спроможність Товариства залежала від членських внесків і добровільних пожертв. Його членом міг стати кожний українець греко-католицького віросповідання, а також церкви, церковні братства й українські інституції загалом.

 

Слабка організаційна діяльність і відсутність виконавчого органу негативно вплинули на розвиток Товариства убогих русько-католицьких церков ім. св. апостола Петра, що стало основною причиною проведення у грудні 1899 р. загальних зборів. На цей час Товариство об’єднувало 91 церкву, 29 священиків і двох представників світської інтелігенції. Підготовлені для розгляду на зборах статутні зміни повинні були впорядкувати управлінські та фінансові справи і передбачали негайне відкриття філій у Перемишлі й Станіславі.

 

Щодо справи підготовки священичих кадрів, то після появи постанови цісаря від 1893 р. про поділ єдиної для Галичини Львівської духовної семінарії на три складові, охочі стати греко-католицькими священиками отримали змогу навчатися у єпархіальних центрах краю — Львові, Перемишлі, Станіславі.

 

Охочі бути прийнятими, наприклад, до духовної семінарії у Львові мали належати до Львівської архієпархії й подати прохання митрополичій консисторії. До клопотання додавалися свідоцтва про те, що особа є сином законно вінчаних батьків греко-католицького віросповідання, а також про хрещення, убожество (матеріальне становище), зрілість (результат випускних іспитів у гімназії), моральність (у т. ч. чи є неодруженим), медичне і про стосунок до військової служби.

 

Щодо внутрішніх порядків у навчальному закладі, то вважаємо за потрібне відзначити факт передачі восени 1899 р. харчового забезпечення семінаристів сестрам-служебницям. На цю, на перший погляд, маловажливу подію покладалися надії стосовно припинення протестів проти неякісного харчування, які неодноразово відбувалися протягом останніх понад сто років. Приватних підприємців, які до цього відповідали за кухню на правах оренди, звинуватили у фінансових махінаціях, унаслідок чого семінаристи отримували неякісну малопорційну їжу й часто хворіли на шлункові розлади.

 

Зазначимо, що для прийому до духовної семінарії у Перемишлі й Станіславі не вимагали свідоцтва про іспит зрілості. У суспільстві таку практику вважали некорисною і вимагали її скасування. «Се фактъ, що остатными роками значне число рускихъ ученикôвъ занедбує ся въ науцѣ, не пôдготовляє ся до испыту зрѣлости, бо знає, що знайде отворену фôртку до духовнои семинаріи…».

 

Навчання у Перемишлі й Станіславі на початках відбувалося у непристосованих орендованих приміщеннях, але спорудження власних планувалося. Так, будівельні роботи у Станіславі планувалося розпочати навесні 1896 р. Кошторис будівництва єпархіальної духовної семінарії становив близько 200 000 зр.

 

Церква дбала і про освіту дівчат за посередництвом участі у створенні й підтримці діяльності інститутів (воспиталищ, бурс) у Львові та Яворові. У 1895 р. відкрився подібний заклад і в Перемишлі. Як зазначалося у відозві товариства «Руський Інститут для дівчат у Перемишлі», підписаній його головою, крилошанином о. Костянтином Чеховичем, завдання інституції полягали в тому, «щобы дѣвчатамъ рускимъ подати спромогу до высшого образованя и высшои просвѣты, одвѣтнои культурнымъ потребамъ житя взагалѣ, а поступови и розвоєви нашого народу руского особенно».

 

За освітнім рівнем навчальний заклад відповідав статусу гімназії. У його структурі передбачалося шість класів: від ІІІ до VIII. Два перших (ІІІ і ІV) класи називалися підготовчими і призначалися переважно для сільських дівчат, які не закінчили вищу народну або виділову школи. Вимоги до охочих навчатися передбачали знання молитов і основних засад віри, вміння читати і писати українською мовою, наявність початкових знань з німецької мови та математики.

 

Навчальна програма охоплювала викладання науки релігії, української, польської, німецької і французької мов, всесвітньої та української історії, географії, математики, зоології, ботаніки, геології, психології, педагогіки, а також малювання, співу, вишивання, каліграфії, азів ведення домашнього господарства тощо. Місячна оплата за навчання передбачалася у розмірі 20 зр. При максимальному заповненні, на безоплатну форму утримання у бурсі могли претендувати кілька дівчат з бідних родин або сироти, насамперед по священиках.

 

У наступній відозві керівництво інституту відзначило історію заснування закладу, яка розпочалася 30 травня 1881 р. створенням комітету для заснування самої бурси для руських дівчат у Перемишлі, і закликало українців вступати у члени товариства, що в результаті уможливило б прийом більшої кількості охочих для навчання на безоплатній основі.

 

Публікації про навчальний заклад містили інформацію про загальні збори товариства, навчальні плани, умови прийому, завершення шкільного року. Докладніше повідомлялося про публічні іспити, на які запрошувалися представники духовної і шкільної влади, члени товариства, батьки й опікуни дівчат. Така публічність дозволяла присутнім пересвідчитися у потрібності здобуття дівчатами гімназійної освіти.

 

Про поступальний розвиток і успіхи інституції свідчив звіт виділу товариства «Руський Інститут для дівчат у Перемишлі», опублікований у «Ділі» 1 липня 1899 р. Серед здобутків називалися розширення наукового плану через впровадження викладання латинської мови, помітне збільшення викладацького складу, значне поповнення бібліотеки книгами і навчальними посібниками, влаштування національно-патріотичних урочистостей.

 

Зростання кількості охочих навчатися зумовило рішення загальних зборів від 28 березня 1899 р. про добудову нового крила будівлі інституту. Введення у експлуатацію нових площ уможливлювало розміщення у навчальному закладі 150 учениць.

 

Освітній процес для дівчат відбувався й у стінах львівського інституту під управою сестер-василіанок, який забезпечував навчання вихованок у публічній виділовій школі й безпосередньо у закладі.

 

Звільнення багаторічного управителя навчального закладу катехита о. Євгенія Гузара і перехід управління до оо. Василіан у липні 1898 р. викликало значний резонанс серед українського громадянства. Саме рішення мотивувалося тим, що кардинал Сильвестр Сембратович будівлю інституту заповів монахиням Чину св. Василія Великого. Занепокоєння у суспільстві викликала думка про можливість змін у підході до виховного процесу, коли замість підготовлених до родинного і громадського життя релігійних і патріотичних дівчат будуть випускатися лише сестри-служебниці або інокині.

 

Проблемами галицького народного шкільництва з року в рік залишалися недостатність шкільних приміщень і вчительських кадрів. Так, у 1896/1897 н. р. навчання відбувалося у 3656 школах із загальної кількості 4161. Інші 505 навчальних закладів не функціонували через відсутність педагогів. Близько однієї тисячі громад взагалі не мали шкільних приміщень. У результаті навчальний процес охоплював тільки 61 відсоток дітей.

 

Українська складова народного шкільництва характеризувалася недостатньою кількістю шкіл із рідною мовою навчання. Тож значна кількість дітей змушені були здобувати початкову освіту у польськомовних освітніх закладах. Ознакою упередженого ставлення влади до питань української складової в освіті було і непропорційне виділення коштів на закупівлю підручників. Наприклад, у 1899/1900 н. р. крайова рада виділила на підручники польською мовою майже 31 000 зр., а українською — близько 11 000 зр.

 

Яскравим прикладом нехтування влади організацією за національною ознакою початкової освіти може слугувати Турківський повіт, у якому 96 відсотків населення згідно зі статистичними даними були неписьменними. На 74 села припадало 24 школи, з яких через відсутність вчительських кадрів функціонували тільки 14.

 

У межах Буковини 1898 р. навчання відбувалося у 349 народних школах, з яких 135 були руськими, а ще 12 — русько-німецькими. Якщо на один клас німецького навчального закладу припадало 69 дітей, на один волоський — 105, то на один український — 143 учні. При цьому 29 відсотків зобов’язаних до навчання руських дітей взагалі не відвідували школу.

 

У Львові українські діти мали змогу здобувати освіту у трьох національних чотирикласних навчальних закладах: школі вправ для хлопців при Народному домі, школі вправ для дівчат при жіночій учительській семінарії та міській школі ім. Маркіяна Шашкевича для хлопців і дівчат.

 

У березні 1896 р. Руське педагогічне товариство вирішило звернутися до уряду з проханням про поступове перетворення чотирикласної школи вправ для дівчат у восьмикласну виділову школу. Відповідно підготовлену петицію надіслали до міністерства просвіти 29 березня. Подібні звернення відправили також політичне товариство «Народна Рада» і батьки дівчат. Справа закінчилася безрезультатно, бо крайова шкільна рада прийняла рішення пропонувати урядові відкрити дві, польську й українську, виділові школи для дівчат або одну утраквістичну. Зважаючи на те, що подібні польські навчальні заклади уже функціонували у Львові, то уряд, на переконання редакції «Діла», не підтримає пропозиції шкільної ради.

 

Через відверте небажання влади рахуватися з потребами українців Руське педагогічне товариство вирішило заснувати приватну трикласну виділову школу (V—VII класи). 22 липня 1898 р. крайова шкільна рада надала відповідний дозвіл. Навчання у V класі приватного навчального закладу для дівчат, який очолив Едвард Харкевич, голова Руського педагогічного товариства і директор руської гімназії, розпочалося 1 вересня 1898 р. у приміщенні вдовичо-сирітського фонду Львівської архідієцезії.

 

Окрім того, у липні 1895 р. Коломийська міська рада вирішила відкрити у місті чотирикласну народну школу з українською мовою викладання. Влітку 1896 р. Тернопільська міська рада ухвалила рішення про запровадження української мови у міській школі для хлопців на Микулинецькому передмісті. Крайова шкільна рада не підтримала тернополян, запропонувавши натомість відкрити на початку 1897/1898 н. р. «паралельки» з українською мовою навчання.

 

З початком вересня 1896 р. при вчительській семінарії у Самборі розпочалось навчання у першому класі руської чотирикласної школи вправ. У відозві Самбірської філії Руського педагогічного товариства від серпня 1899 р. зазначалося: «Зъ симъ шкôльнымъ рокомъ вводять въ Самборѣ при ц. к. семинаріи учительскôй IV-ту клясу рускои школы вправъ — и тымъ чиномъ Самбôрске пôдгôрє має нинѣ на цѣлôмъ своѣмъ просторѣ першу чотироклясову школу высшого типу зъ рускимъ языкомъ выкладовымъ». У 1898 р. розпочала навчальний процес ще одна українська школа вправ, започаткована при вчительській семінарії у Сокалі.

 

Щодо вчительських семінарій, то у 1897/1898 н. р. у Галичині їх нараховувалося 12: дев’ять чоловічих і три жіночі. Утраквістичними були шість з них: чоловічі — у Львові, Самборі, Сокалі, Станіславі, Тернополі та жіноча — у Львові. 16 вересня 1896 р. у галицькій столиці відкрилася приватна жіноча учительська семінарія.

 

У березні 1899 р. Руське педагогічне товариство звернулося до крайового сейму з петицією, у якій обґрунтовувалася необхідність заснування окремої української жіночої учительської семінарії.

 

Важливою освітньою складовою економічного розвитку було фахове шкільництво. На початок 1895 р. у Галичині діяли 63 державні промислові школи, які готували шевців, кравців, слюсарів, столярів, будівельників, купців тощо. За методикою навчання ці заклади ділилися на доповняючі, у яких викладали тільки теорію (таких нараховувалося 33), і власне фахові, навчальні програми яких поєднували теорію і практику. За національною ознакою більшість учнів представляли польський і єврейський народи. Українців було заледве п’ять відсотків. Навчання велося польською мовою.

 

«Діло» інформувало про умови прийому, спеціальності, вартість навчання, матеріальну базу, кількість учнів за національною ознакою, державні дотації тощо окремих з них, наприклад промислової і промислово-торговельної шкіл у Львові, деревообробної (столярсько-різьбярської) і гончарної шкіл у Коломиї, шевської школи в Угнові. Функціонувала промислова школа й у Чернівцях.

 

Отримання базових знань із сільськогосподарських спеціальностей передбачали навчальні програми крайових рільничих шкіл. Для зарахування претенденти, яким виповнилося 16 років, подавали свідоцтва про народження, закінчення народної школи, моральність, а також медичне. Необхідним був і документ від громадського уряду про рід занять після закінчення народної школи. Переваги при прийомі надавалися селянським дітям. Для оформлення безкоштовної форми навчання необхідною була довідка про матеріальне становище, яка підтверджувала неспроможність батьків чи опікунів здійснити обов’язковий платіж.

 

На шпальтах часопису друкувалися повідомлення про діяльність і структуру рільничих шкіл у Бережниці (поблизу Стрия), Городенці, Ягільниці (поблизу Чорткова).

 

У жовтні 1897 р. на Буковині відкрилися дві крайові нижчі рільничі школи: руська у Кіцмані й волоська у Радівцях.

 

Галицьке середнє шкільництво на 1898 р. було представлене 30 гімназіями і 4 реальними школами. Статистика свідчила про поступове зростання кількості дітей, які отримували середню освіту. Зокрема, якщо 1889 р. їх нараховувалося 13 048, то на початку 1897/1898 н. р. ця цифра зросла до 18 892 осіб. З них 2961 особа сповідувала греко-католицьку віру, а українцями себе визнавали 2792.

 

Стати учнем першого класу гімназії дозволяв складений іспит з таких предметів, як релігія, українська або польська мова (залежно від мови викладання), німецька мова і математика.

 

Щодо української складової гімназійної освіти, то, наприклад, у січні 1895 р. на засіданні крайового сейму обговорювалося питання необхідності відокремлення руських «паралельок» гімназії у Перемишлі для створення окремого українського навчального закладу. 22 червня урядовий часопис опублікував розпорядження цісаря від 12 травня про заснування самостійної державної гімназії з українською мовою навчання.

 

Урочисте відкриття навчального закладу з одночасним посвяченням шкільного будинку, в якому розмістилися українська і польська гімназії, відбулося 3 вересня 1895 р. у присутності намісника Галичини, віце-президента крайової шкільної ради, греко-католицького і римо-католицького єпископів. Щорічні звіти про діяльність засвідчували поступове зростання кількості учнів, яких у 1898/1899 н. р. нараховувалося 439. Більшість із них, 264 особи, приїхали здобувати середню освіту з-поза меж Перемишльського повіту.

 

Навесні 1896 р. для матеріальної підтримки найбідніших гімназистів було засноване допомогове товариство ім. св. Кирила, яке очолив професор гімназії Дмитро Чеховський.

Ще одна українська гімназія розпочала діяльність з організації навчання для 62 першокласників у Тернополі 15 жовтня 1898 р.

Про здобутки і проблеми вже існуючих руських гімназій свідчили щорічні звіти про їхню діяльність. Так, львівська академічна гімназія у 1898/1899 н. р. нараховувала 565 учнів, які географічно представляли 41 повіт Східної Галичини. Найбільша їх кількість, 134 особи, походили зі Львова і Львівського повіту. Усі вони були українцями за національністю, греко-католицького віросповідання (окрім одного). Більшість були вихідцями з священичих і селянських родин.

 

Зазначимо, що доброю традицією стало проводити ювілейні зустрічі випускників навчального закладу. Зокрема, у 1897 р. зустрічалися випускники 1887 р., а у 1898 р. урочистості присвячувалися тим, хто першими складали іспит зрілості українською мовою 1878 р.

 

Матеріальну допомогу найбіднішим львівським гімназистам у вигляді забезпечення харчуванням, одягом, проживанням, підручниками, лікарською допомогою продовжувало надавати товариство «Руслан». Фонд бібліотеки товариства нараховував 1040 підручників і 16 молитовників. Станом на червень 1899 р. членами інституції були 139 осіб.

 

Навчання у руських класах коломийської гімназії, яких з початком 1899/1900 н. р. стало уже вісім, продовжувало відбуватися в одному приміщенні з польською і під керівництвом одного директора. Аналіз спільного звіту про діяльність польсько-українського навчального закладу свідчив не на користь руських учнів.

 

У 1899 р. на сторінках «Діла» заговорили про необхідність відкриття української гімназії у Самборі. Таке рішення мотивувалося тим, що 90 відсотків населення Самбірського, Рудківського, Старосамбірського, Турківського повітів були українцями за національністю і не мали жодної гімназії, а 10 відсотків поляків послуговувалися двома — у Самборі та Дрогобичі. Про потребу національного навчального закладу свідчило і те, що після закінчення самбірської чотирикласної школи вправ з українською мовою навчання її випускники фактично позбавлялися права продовжувати навчання рідною мовою. Щоби пришвидшити вирішення справи, пропонувалося надсилати до крайового сейму петиції визначеного зразка.

 

Необхідність розвитку української складової гімназійної освіти підтверджувалася і даними із звітів польських гімназій, наприклад сяноцької. У 1898/1899 н. р. там навчалося 556 учнів, з яких 116, а це близько 20 відсотків, були українцями. Однак для викладання української мови навчальні плани передбачали тільки дві години на тиждень, а бібліотечний фонд взагалі не поповнювався україномовною літературою. У бібліотеці для вчителів знайшлося місце тільки для однієї руської книги — українсько-німецького словника Євгена Желехівського.

 

На початку 1895 р. заговорили і про можливість відкриття німецької нижчої гімназії з руськими «паралельками» у Чернівцях. З цією метою уряд планував виділити кошти на її будівництво, до завершення якого навчальний заклад мав функціонувати у колишніх приміщеннях учительської семінарії. Наступного року, як і планувалося, відбувся вступний іспит до першого українського класу, який успішно склали 54 учні з 78 охочих. У 1899 р. черговий раз порушувалося питання про заснування окремої руської гімназії у Кіцмані, ідею створення якої підтримав цісар ще далекого 1880 р.

 

Найбільшою проблемою навчання українських дітей у трьох буковинських гімназіях (Чернівці, Сучава, Радівці) визначалися сильні асиміляційні тенденції румунізації та германізації, що часто підтримувалися самими батьками.

 

Бурси, або, як їх ще називали, інтернати чи інститути, продовжували відігравати значну роль у сприянні українським дітям здобувати середню чи фахову освіту. Їхнє функціонування базувалося переважно на створенні товариства, членами якого ставали як фізичні, зокрема батьки школярів, так і юридичні особи, які сплачували внески. Для зарахування до бурси необхідно було подати заяву, метрику, шкільне свідоцтво з попереднього року навчання, свідоцтво про убожество, гарантійний лист від батька або опікуна про щомісячну оплату за перебування дитини у стінах закладу. Для найбідніших передбачалися знижки. Інтернат, своєю чергою, забезпечував проживання, харчування, по можливості підручники і шкільне приладдя, по потребі медичну допомогу тощо. На сторінках «Діла» друкувалися повідомлення про умови прийому і перебування у бурсах багатьох галицьких міст. Так, у Бережанах діяло товариство «Руська Бурса в Бережанах», у Дрогобичі — «Бурса ім. св. Івана Хрестителя».

 

Навесні 1895 р. коломийське товариство «Шкільна Поміч» повідомило про відкриття з початком навчального року бурси для учнів навчальних закладів, а наступного року місцевий Руський жіночий кружок заявив про заснування окремого інституту для дівчат. У Коломиї також продовжувало діяльність товариство «Бурса ім. св. Архістратига Михаіла».

 

Виділ львівського Інституту під покровом св. о. Миколая, що організаційно належав до Руського педагогічного товариства, у 1899 р. оприлюднив 11-й звіт про діяльність. 13 квітня 1898 р. Товариство оголосило про заснування бурси ім. Франца-Йосифа для синів бідних учителів або сиріт по вчителях, які були або є його членами. Від 1 вересня 1899 р. під патронатом РПТ розпочала діяльність бурса для дівчат, дітей членів товариства.

 

У вересні 1898 р. було створено товариство «Руська Бурса реміснича і промислова», метою якого було «выховувати и образувати руску молодѣжь на фаховыхъ рукодѣльникôвъ и промысловцѣвъ, допомагати талановитымъ ученикамъ и помôчникамъ до дальшого фахового образованя въ краєвыхъ або заграничныхъ варстатахъ, закладахъ промысловыхъ и науковыхъ, взагалѣ вплывати на питоме двигненє руского ремѣсничого и промыслового стану».

 

Фонд товариства формувався за рахунок членських внесків, відрахувань із прибутку з діяльності підприємств, добровільних пожертв. Перші загальні збори відбулися наприкінці грудня 1898 р. На той час членами інституції були 64 особи, головою обрали Василя Нагірного. Перша бурса розташувалася за адресою: Львів, вул. Жулинського, ч. 11. У ній розмістили п’ять юнаків, три з яких відвідували промислову школу, а два навчалися ремеслу безпосередньо у майстрів.

 

23 листопада 1897 р. українці Лемківщини створили комітет для заснування руської бурси у Новому Санчі. Перших вихованців інтернат зміг прийняти 1 вересня 1898 р.

Подібні заклади створювалися або продовжували діяльність у Перемишлі (бурса ім. св. о. Миколая), Самборі (інтернат для учнів учительської семінарії та бурса товариства «Шкільна Поміч»), Станіславі (бурса Братства св. о. Миколая та інститут для дівчат товариства «Руських Женщин»), Стрию (товариство «Руська Бурса»), Тернополі (товариство «Руська Бурса»), Чернівцях (руська бурса товариства «Народний Дім»), Ярославі (бурса ім. св. Онуфрія).

 

Щодо можливості здобувати вищу освіту, то наприкінці ХІХ ст. українці навчалися у різних університетах краю і Європи. Водночас в українському середовищі посилювався рух за заснування хоча б одного національного вищого навчального закладу, відсутність якого порушувала засадничі конституційні права народу. На користь такого рішення свідчила і значна кількість українських студентів у вишах. Так, Львівський університет у літньому семестрі 1896/1897 н. р. відвідували 1513 студентів, з них 431 русин, 1072 поляки, 7 німців, 1 італієць, 2 болгари. За віросповіданням греко-католиками себе ідентифікували 451 особа, римо-католиками — 725, євангелістами — 12, вірменами — 10, євреями — 315 осіб.

 

Про небажання ректорату Львівського університету сприяти розвитку української складової навчального процесу свідчила, наприклад, ситуація навколо процедури заміщення посади завідувача кафедри австрійського цивільного права з українською мовою навчання. Після смерті професора Олександра Огоновського, який викладав цей предмет, керівництво вишу впродовж чотирьох років зволікало з призначенням нового завідувача. Врешті-решт, у листопаді 1895 р. рішення було прийнято на користь О.Долінського, про якого «Діло» писало: «Полякъ и латинникъ, котрый нѣколи не интересувавъ ся русчиною, про котрого нѣхто зъ Русинôвъ нѣчого не чувавъ и котрый въ житю своѣмъ анѣ однои стрôчки по руски не написавъ…». Через протести заплановане призначення не відбулося.

 

У 1897 р. про потребу окремого українського вищого навчального закладу заговорили з новою силою. Суспільству нагадали конституцію 1867 р., яка гарантувала рівноправність мов і передбачала здобуття освіти рідною мовою. Поза тим, створення, розвиток і діяльність НТШ доказали можливість і необхідність провадження наукової роботи українською мовою.

 

На 13 липня 1899 р. представники руського студентства запланували проведення віча у залах Народного дому. Через поліційні перешкоди збори відбулися у приміщенні готелю «Belle Vue» за участю понад 400 представників різних студентських товариств. У прийнятому меморіалі присутні аргументували вимогу до уряду щодо необхідності заснування українського університету у Львові. Окрім того, 7 листопада збори академічної молоді під головуванням професора Михайла Грушевського ухвалили рішення про заснування руського народного університету.

 

Про діяльність Університету ім. Франца-Йосифа у Львові також свідчили повідомлення, наприклад, про плановане будівництво корпусів для медичного факультету і завершення формування його структури. Деканат філософського факультету оприлюднив розпорядження міністра просвіти від 23 березня 1897 р. про умови прийому жінок на університетські студії. Бібліотека навчального закладу наприкінці 1898 р. нараховувала майже 152 000 книг і 427 назв часописів. На закупівлю літератури у поточному році витратили близько 10 500 зр. Як обов’язковий примірник книгозбірня отримувала 97 назв періодичних видань Східної Галичини.

 

У 1897 р. відбулася реорганізація школи ветеринарії у Львові та перетворення її у вищий навчальний заклад. Згідно із проектом реформи, претендувати на зарахування до ветеринарної академії міг випускник гімназії або реальної школи (раніше вистачало шести класів народної школи), а термін навчання збільшувався від трьох до чотирьох років. Відповідні зміни були затверджені постановою цісаря від 31 грудня 1896 р. і рескриптом міністерства просвіти від 28 березня 1897 р.

 

Львівська політехніка проводила навчання на чотирьох факультетах: інженерному, будівельному, машинобудівному, хімічному. У 1897/1898 н. р. професорсько-викладацький склад нараховував 58 осіб, а кількість студентів сягнула цифри 450. З них тільки 21 були українцями. З цього приводу «Діло» наголошувало: «Русины повиннû бôльше занимати ся сею практичною наукою, котра дає независиме становище матеріяльне».

 

Чотири роки навчання передбачалися й у торговельній академії, яку планували відкрити з початком 1899/1900 н. р. у Львові. До нового навчального закладу приймалися юнаки віком 14 років, випускники нижчої гімназії або нижчої реальної чи трикласної виділової школи. Серед обов’язкових предметів: польська, німецька, французька мови, арифметика, геометрія, фізика, хімія, географія, бухгалтерія, купецькі рахунки, торговельне, промислове і векселеве право, стенографія тощо. Українська мова належала до тих предметів, які запроваджували по потребі.

 

Виразником консолідованого життя українських студентів залишалися академічні товариства, які об’єднували однодумців, сприяли формуванню їхнього світогляду і готували не тільки до майбутньої праці за спеціальністю, а й до праці для добра власного народу. За визначенням виділу товариства «Ватра», яке представляло студентів Львівського університету, «вартість такого товариства лежить не в скількости книжок, шаф, часописей та гроша, але в концентрації молодіжи, в ідеалах, які она плекає, в засадах, якими переймаєсь, в праци, до якоі себе взаімно заохочує та підготовляє».

 

На листопад 1895 р. «Ватра» об’єднувала 46 дійсних членів, послуговувалася власною бібліотекою (510 книг) і розпоряджалася сумою 400 зр. Того ж року розпочалися консультації про об’єднання інституції з іншим студентським товариством — «Академічним Братством». Останні загальні збори «ватрівчани» провели 23 лютого 1896 р. за участю 25 членів.

 

Нова студентська інституція п. н. «Академічна Громада» скликала установчі збори на 26 січня 1896 р. Очолити новостворену організацію довірили Івану Раковському. Через місяць, 23 лютого, її лави поповнили члени товариств «Ватра» і «Академічне Братство», які після проведення останніх загальних зборів саморозпустилися.

 

Однією з перших резонансних акцій «Академічної Громади» став вихід її представників з лав допомогового академічного товариства «Братня Поміч», членами якого були студенти Львівського університету незалежно від національності, а основне завдання визначалося необхідністю надавати матеріальну допомогу потребуючим. На черговому засіданні інституції її керівництво затвердило рішення не приймати клопотання про виділення допомоги, подані українською мовою, а на заклик українців винести це питання на загальні збори відреагувало забороною виступати по-українськи. Такий відвертий прояв шовінізму і став причиною розірвання стосунків з товариством «Братня Поміч».

 

Щоб уможливити надання матеріальної допомоги руським студентам, керівництво «Академічної Громади» звернулося до загалу українців з проханням допомогти створити відповідний фонд у рамках національної студентської інституції.

 

Наступною протестною акцією була відмова від участі у вічі студентів Львівського університету, яке відбулося 12 грудня 1896 р. Присутність в організаційному комітеті планованого віча студентів, які заперечували будь-яку польсько-українську співпрацю, відсутність у його складі представника «Академічної Громади» і підготовча документація виключно польською мовою стали причинами прийняття такого рішення.

 

Діяльність академічної інституції, відображена у щорічних звітах, свідчила, наприклад, про постійне поповнення бібліотечного фонду, який наприкінці 1898 р. нараховував 1946 творів у 2519 томах, а також збільшення допомогового фонду, видавничі проекти, створення гуртків. На початок 1899 р. кількісно товариство зросло до 130 членів.

 

Переконуючи абітурієнтів поповнювати лави товариства «Академічна Громада», її керівництво невтомно повторювало тезу про необхідність не тільки здобуття вищої освіти, а й підготовки до важкої суспільної праці, та почало послуговуватися об’єднувальними термінами «русько-український», «русини-українці», «Русь-Україна».

 

«Головну однак вагу кластимем на відчити та розвій наших кружків наукових, що мають доповняти нам брак руского унїверситету з викладами в ріднім нашім язицї». На сторінках часопису «Діло» повідомлялося про діяльність або створення нових гуртків, клубів, фондів: науковий гурток, гурток правників, драматичний гурток, клуб шахістів, фонд допомоги літераторам.

 

Представники медичного факультету у липні 1895 р. звернулися до загалу студентів Львівського університету з відозвою, надрукованою українською і польською мовами, про заснування товариства «Взаємна допомога львівських медиків». Діяльність члени новоствореної інституції вирішили розпочати з відкриття студентської їдальні.

 

1898 р. ознаменувався об’єднанням українських студентів Львівської політехніки у товаристві «Основа», перші збори якого відбулися 31 березня. Головою організації обрали Володимира Дидинського. Напередодні створення інституції, у червні 1897 р., українська академічна молодь технічного вишу, яка становила заледве 8 відсотків від загальної кількості студентів, звернулася до руської молоді із роз’ясненням про важливість і необхідність здобуття інженерно-технічної освіти.
 

Окрім українського товариства, у Політехніці продовжувало діяти спільне товариство «Братня Поміч», заходами якого у 1897 р. вийшла друком праця «Księga pamiątkowa». Серед іншого книга містила історію академічної інституції та 3041 біографію колишніх слухачів технічної академії, згодом — політехнічної вищої школи, за всі роки.

 

Чернівецькі студенти, об’єднані у товаристві «Союз», 20 листопада 1895 р. відсвяткували 20-річчя заснування інституції. Їхні ідеологічні опоненти, прихильники москвофільства, у 1896 р. вирішили замість забороненого владою товариства «Буковина» створити нове п. н. «Карпат». Спочатку уряд відхилив статут, який, до речі, був поданий німецькою мовою. Після наступного подання, незважаючи на відсутність офіційного повідомлення про затвердження документа, організатори «общества» вирішили розпочати підготовку до установчих зборів.

 

У 1895 р. «Діло» повідомило про заснування у Граці (Штирія, Австрія) студентами, українцями за національністю, товариства «Русь», статут якого намісництво затвердило 15 липня. На початку 1896 р. у ще одному австрійському місті Леобен під головуванням Петра Лисенецького розпочав діяльність гурток «Чорногора», який об’єднав руських слухачів гірничої академії. Квітнем 1898 р. датується створення спілки українських студентів гірничої академії «Ватра» у місті Пржібрам (Чехія). Головою обрали Володимира Дутку. Зазначимо, що у вказаних гірничих навчальних закладах спеціальність здобували тільки близько 20 русинів.

 

Українські студенти у Відні, члени товариства «Січ», на загальних зборах 11 березня 1896 р. прийняли рішення про зміну статуту. Суть нововведень полягала у перетворенні інституції в академічну по суті. Також розглядалося питання про налагодження співпраці з товариством «Громада», яке при голосуванні не набрало необхідної більшості голосів. На початок листопада 1897 р. майно товариства обчислювалося сумою 1237 зр., бібліотека нараховувала 2183 книг і 54 назви періодичних видань. У структурі «Січі» діяли літературно-науковий, суспільно-політичний, музичний гуртки.

 

Зазначимо, що у межах Російської імперії також створювалися хоч і не безпосередньо студентські, однак для допомоги саме українським студентам організації. Так, улітку 1898 р. для допомоги бідним студентам, вихідцям з України, які навчалися у санкт-петербурзьких вишах, заснували «Общество имени Т.Г.Шевченка для вспомоществованія нуждающимся уроженцамъ Южной Россіи, учащимся въ высшихъ учебныхъ заведеніяхъ С.Петербурга». Установчі збори товариства відбулися 11 грудня під головуванням Данила Мордовціва.

 

Щодо діяльності інших українських товариств, то, наприклад, згадана «Громада», яка представляла інтереси віденських українців, провела 26 грудня 1895 р. загальні збори, на яких почесним головою інституції обрали кардинала Сильвестра Сембратовича, а почесним членом — Юліана Романчука. У червні 1897 р. чергові збори прийняли рішення про внесення змін до статуту і перетворення товариства у допомогове, послугами якого могли б скористатися бідні українці.

 

Окрім студентського товариства «Січ» і товариства представників інтелігенції «Громада», у березні 1896 р. у Відні засновується товариство українських робітників «Родина», статут якого був прийнятий намісництвом до уваги 20 липня. Інституцію очолив Павло Будзанюк. Головні завдання визначалися необхідністю згуртування руських робітників та надання їм моральної й матеріальної допомоги. За два роки діяльності «Родина» об’єднала у своїх лавах 116 осіб. Почесними членами були обрані Євген Олесницький, Михайло Павлик, Юліан Романчук, Іван Франко, Володимир Янович.

 

Серед галицьких українських товариств загальнонаціональною значимістю вирізнялося Наукове товариство ім. Шевченка, яке з року в рік посилювало наукову і видавничу діяльність. Від 1897 р. посаду голови обіймав Михайло Грушевський.

 

На початку березня 1897 р. «Діло» повідомило про відкриття бібліотеки НТШ, яка розташовувалася разом із книгозбірнею товариства «Просвіта» за адресою: Львів, Ринок, ч. 10. Спершу члени наукової інституції могли користуватися її фондами двічі на тиждень, у вівторок і п’ятницю, з 12-ї до 13-ї години.

 

Того ж року НТШ оголосило про заснування з 1898 р. видання п. н. «Літературно-Науковий Вістник». Редакція, очолювана Михайлом Грушевським, «постараєть ся скупити лїтературні сили з цїлої України-Руси і сотворити з “Вістника” відповідний культурний орґан для цїлого нашого народу, тим більше, що з кінцем року 1897-ого перестають виходити Зоря і друга лїтературна часопись Житє і Слово, иньших же лїтературних видавництв у нас немає, і наша часопись зістаєть ся одинокою».

 

26 квітня 1898 р. Галицьке намісництво затвердило зміни до статуту НТШ. Серед іншого запроваджувалася нова категорія дійсних членів, які могли бути членами секцій, закривалася категорія членів-засновників, закордонні члени і організації отримали право брати участь у загальних зборах, окрім яких, запроваджувалися також наукові зібрання і наради.

 

31 серпня того ж року НТШ придбало кам’яницю Вайди (на вул. Чернецького, ч. 26/28 у Львові) за 120 000 зр. і стало третім з черги, після «Просвіти» і «Народної Торговлі», яке купило будинки для розміщення власних структур.

 

Восени 1898 р. наукове товариство ініціювало святкування сторіччя відродження українсько-руської літератури, започатковане виданням у Петербурзі «Енеїди» Івана Котляревського, за участю всіх українських товариств у Львові. Урочистості відбулися 31 жовтня у театрі Скарбка і 1 листопада у Народному домі.

 

Наступного року НТШ звернулося із проханням до міської ради присвоїти площі перед власними будинками на вул. Чернецького, ч. 26/28 ім’я Тараса Шевченка і дозволити звести там пам’ятник Кобзареві. Міська рада на засіданні 7 вересня відмовила Товариству у задоволенні прохання. «Въ мотивахъ сказано, що у Львовѣ вже є улиця (властиво уличка) имени Шевченка, а памятника на тôй площи не можна бы уставити симетрично…».

 

У 1899 р. активізувалася робота історико-філософської секції, зокрема, було створено окрему правничу комісію й розширено видання журналу «Часопись Правнича» через урізноманітнення змісту і збільшення періодичності до двох випусків на рік. 1 червня на зборах секцій НТШ відбулося обрання дійсних членів відповідно до вимог нового статуту, було обрано 32 осіб.

 

Найбільш розгалуженою мережею власних представництв володіло товариство «Просвіта», яке на грудень 1899 р. проводило просвітницьку діяльність за посередництвом 18 філій і 817 читалень. Незважаючи на нібито вагомі цифри, товариство визнавало недостатність організаційної праці, оскільки у Галичині нараховувалося близько 3600 руських громад, 2800 з яких не мали читальні. Найбільше читалень «Просвіти» було у Перемишльському (44), Рогатинському (37), Стрийському (36), Борщівському (35) повітах, а найменше — у Снятинському, Добромильському, Чесанівському (по п’ять), Сяноцькому (три), Ліському (тільки дві на 154 громади) повітах.

 

Щодо членства, то у 1899 р. лави інституції поповнили 944 особи, а всіх членів від часу заснування «Просвіти» нараховувалося 11 961.

 

Звіти про діяльність товариства, представлені й обговорені на щорічних загальних зборах чи спеціальних нарадах, ознайомлювали загал із даними про кількість членів, філій і читалень, змінами керівного складу інституції, пропозиціями щодо корегування окремих статутних положень, із розвитком відносин з іншими українськими товариствами, заснуванням при читальнях крамниць і позичкових кас, відкриттям у Львові бібліотеки товариства, видавничою діяльністю тощо.

 

Головні завдання філій товариства «Просвіта» визначалися необхідністю залучення нових членів, відкриття нових читалень, розвитку вже існуючих завдяки, наприклад, заснуванню при них крамниць, шпихлірів, позичкових кас, проведенню повітових просвітницько-економічних нарад або віч, організації публічних відчитів і музично-декламаторських вечорниць. На сторінках «Діла» подавалася інформація про діяльність філій «Просвіти» у Бібрці, Коломиї, Перемишлі, Підгайцях, Рогатині, Самборі, Станіславі, Стрию, Тернополі, Тлумачі.

 

Більш значніші справи товариства детальніше висвітлювалися на шпальтах часопису. Зокрема, у січні 1895 р. головний виділ «Просвіти» повідомив про початок процедури купівлі будинку Леваковських у Львові, який містився між площею Ринок, ч. 10, вулицями Руською, ч. 1 і Бляхарською, ч. 18. «Въ домѣ “Просвѣты” найдуть примѣщенье нашû народно-рускû товариства, въ недовгôмъ часѣ буде уряджена велика саля на зборы, вечерницѣ и представленя театральнû, щобы заспокоити наглячу потребу до часу побудованя окремого народно-руского театру въ столици краю!».

 

Контракт купівлі-продажу трифронтонної кам’яниці підписали 30 березня 1895 р. З наступного року будинок переходив у повноцінну власність товариства «Просвіта». Вартість угоди становила 130 000 зр. Посвячення відбулося 1 серпня того ж року.

 

25 жовтня 1896 р. за ініціативою головного виділу інституції відбулися збори, на які запросили 34 українців, мешканців Львова. Після обговорення було прийнято рішення заснувати у місті читальню «Просвіти», до якої мали б належати усі львів’яни-українці, прихильники руської мови. Перші загальні збори новоствореної читальні відбулися 14 лютого наступного року за участю понад сотні представників львівського міщанства. Головою читальні обрали Григорія Врецьону.

 

Про необхідність статутних змін йшлося на спеціальній нараді 2 листопада 1897 р. Пропоновані для затвердження зміни стосувалися чіткого закріплення за товариством права відряджати у повіти свого представника для організації популярних відчитів з просвітницьких й економічних питань, передання управління майном товариства головному виділу з подальшим звітуванням перед загальними зборами, надання права голосу на загальних зборах львівським членам головного виділу, почесним членам, представникам філій, читалень і повітів.

 

У лютому 1898 р. під час розгляду крайовим сеймом питання про виділення державної дотації товариству «Просвіта» на суму 3000 зр. польські посли звинуватили українську інституцію у шовінізмі й ширенні міжнаціональної ворожнечі через видавані книжки. У результаті гострої дискусії було прийнято рішення зобов’язати крайовий виділ проаналізувати видання «Просвіти» й у випадку підтвердження звинувачень відмовити у наданні субвенції. Редакція «Діла» охарактеризувала цю справу як «брутальний напад на “Просвіту”». Відповідну заяву зробив і головний виділ товариства, який, окрім того, звернувся і до крайового виділу.

 

Водночас 20 лютого 1898 р. ухвалою крайового виділу сільські крамниці, засновані товариством «Просвіта», отримали право на безпроцентні позики від крайового позичкового фонду, створеного Галицьким сеймом з метою сприяння торговельній діяльності рільничих гуртків.

 

Однією з важливих справ, підтримуваних товариством «Просвіта», була організація збору коштів на будівництво руського народного театру у Львові. 30 грудня 1895 р. комітет будови театру провів збори й обрав новим головою Олексія Торонського. На 10 жовтня 1896 р. фонд становив 25 600 зр., з яких «Просвіта» зібрала майже 16 500 зр., а комітет — решту коштів. До кінця червня 1899 р. фонд збільшився до 30 100 зр.

 

На зборах комітету будови театру неодноразово порушувалося питання щодо заснування окремого товариства, але не знаходило належної підтримки. Незважаючи на це, ініціатори нової інституції усе-таки створили Товариство будови русько-народного театру ім. Івана Котляревського на основі рескрипту міністерства внутрішніх справ від 9 березня 1898 р. До листопада того ж року інституція нараховувала 64 члена, її очолював Ілько Яремкевич.

 

12 березня 1899 р. на загальних зборах товариства, яке кількісно зросло до 174 осіб, головою обрали Іларія Огоновського. Також було запропоновано внести низку змін до статуту товариства, серед яких — і зміна назви на Українсько-руське драматичне товариство ім. Івана Котляревського. «Цѣль товариства (будова театру) розширено в сей спосôбъ, що вставлено въ статутъ: артистичный зарядъ театру, выдаванє драматичнои бібліотеки, уряджуванє лялькового театру и т. и.».

 

У подальшому товариство налагодило співпрацю з комітетом будови театру, неодноразово зверталося до загалу українців з роз’ясненням важливості позитивного вирішення питання будівництва національного театру і закликало поповнювати ряди інституції.

 

Завдання забезпечувати бідних українських дітей, учнів народних і середніх навчальних закладів, шкільним приладдям, зошитами, підручниками, одягом, харчуванням залишалося визначальним для товариства «Шкільна Поміч», яке продовжувало діяльність у Коломиї, Львові, Станіславі.

 

30 вересня 1896 р. крайове намісництво прийняло до розгляду статут однойменної структури у Самборі, яким декларувалася необхідність організації допомоги учням місцевих народних і середніх шкіл, вихідцям з бідних українських родин. Документ також передбачав сприяння відкриттю бурси, яка почала функціонувати з 1898/1899 н. р., забезпечивши проживання й опіку 15 учням.

 

У непростих умовах доводилося працювати Руському педагогічному товариству, яке намагалося об’єднати українське вчительство, покращити його матеріальне становище і загалом займалося українською складовою галицького шкільництва. Складність, наприклад, полягала у тому, що у багатьох містечках і селах, де громади спромоглися збудувати школу, не було вчителів. Брак педагогічних кадрів пояснювався проблематичністю здобуття фахової освіти (це щонайменше десять років навчання і фінансові видатки) та низькою оплатою праці. Тож не кожна українська родина могла забезпечити здобуття педагогічної освіти для своєї дитини.

 

Незважаючи на усі складнощі, РПТ на лютий 1899 р. заснувало й утримувало приватну виділову школу для дівчат, відкрило курси української мови і літератури для руських учениць, що навчалися у польських школах, утримувало інститут св. о. Миколая для учнів руської гімназії та бурсу для синів народних учителів, організовувало на провінції учительські гуртки, заснувало допомоговий фонд для вчителів, видало 80 книжечок для української молоді, займалося випуском фахового журналу «Учитель» і дитячого — «Дзвінок». Як офіційна інституція, РПТ представляло і захищало інтереси українського шкільництва перед владою.

 

Водночас у своїх щорічних звітах і відозвах Товариство зверталося до українського громадянства з проханням підтримати діяльність РПТ своїм членством у ньому, а також збільшувати кількість передплатників пропонованих періодичних видань.

 

Про поширення діяльності педагогічної структури у межах Галичини свідчили повідомлення про роботу існуючих філій та створення нових, зокрема у Грибовичах, Рогатині, Станіславі, Тернополі.

 

На Буковині інтереси українського вчительства представляло товариство «Руська Школа», яке 27 серпня 1896 р. провело чергові збори за участю 70 вчителів і 6 вчительок. Заснування філії у Кіцмані, підготовка до друку українських підручників, боротьба за права української мови у шкільництві й релігійному житті свідчили про позитивні тенденції у роботі педагогічного товариства.

 

Повідомлення про «Общество им. Качковского», переважно у вигляді звітів про загальні збори або зібрання філій, супроводжувалися редакційною критикою їхньої діяльності. Наскрізною темою залишалося відстоювання представниками москвофілів фонетичного правопису. Для цього у 1895 р. вони видали «Славянско-русскій Букварь» і назвали його «вінцем» своєї просвітницької діяльності.

 

Реагуючи на святкування «Обществом им. Качковского» 25-річчя від часу заснування, яке припадало на 7 вересня 1899 р., «Діло» опублікувало статтю, у якій москвофільське товариство звинувачувалося у гальмуванні просвітницького процесу серед українського народу: «Беретесь просвѣщати темный народъ, а вы самû темнѣйшû кромѣшнои тьмы! Беретесь выховувати простый народъ, а забуваєте, що першимъ услôвємъ у выхованю є: любовь выховуючого до выхованка. Вы-жь до сего народу не маєте нѣ дрôбки серця, вы нимъ погорджаєте — вы встидаєтесь єго мовы, а волите говорити и писати найсмѣшнѣйшою паламарщиною, якою нѣхто нѣгде на свѣтѣ не пише й не говорить, нѣжь писати мовою рускою, бо єи уважаєте за “языкъ пастуховъ, свинопасовъ”».

 

Діяльність львівського товариства «Народний Дім», однієї з найстарших і найбагатших українських культурно-освітніх інституцій, детально висвітлено у звіті з загальних зборів, які після трирічної перерви відбулися 8 грудня 1899 р. На той час товариство об’єднувало 461 члена. Його майно включало п’ять кам’яниць у місті (вартістю 350 000 зр.), села Білка і Костенів (вартістю близько 90 000 зр.), бібліотеку і музей. Чистий річний прибуток «Народного Дому» становив 5—6 тис. зр. і спрямовувався на будівництво Преображенської церкви у Львові.

 

На формування книгозбірні за останніх три роки було виділено 6000 зр. Фонд бібліотеки нараховував 60 449 одиниць збереження, зокрема 12 096 книг із збірки Антона Петрушевича.

 

«Народний Дім» утримував власним коштом дві бурси, гімназійну і ремісничу, в яких знайшли прихисток 70 учнів. Будинок на вул. Зибликевича був відданий під «воспиталище» для дівчат, ним опікувалися монахині Чину св. Василія Великого.

 

Із стипендійних фондів товариства (близько 217 000 зр.) за останніх три роки стипендії надавалися 214 учням на загальну суму 9739 зр.

 

Упродовж 1895―1899 рр. «Діло» продовжувало інформувати про справу будівництва коломийського Народного дому, в якому планувалося розмістити різні українські інституції. Повідомлення стосувалися дозволів намісництва на збір коштів у межах Галичини на фонд будівництва, про поповнення фонду, наприклад, громадською радою Коломиї, повітовою радою, окремими інституціями та громадянами, про придбання будівельних матеріалів, хід будівництва і його вартість, кількість залучених до будівництва робітників.

 

За прикладом Коломиї ідею спорудження власного Народного дому підтримали українці Борщівщини, які наприкінці 1897 р. створили товариство «Руський Народний Дім у Борщеві». Крім будівництва будинку, інституція планувала займатися просвітницько-економічною діяльністю. 1899 р. у її структурі розпочав діяльність комітет сприяння для здібних дітей з бідних селянських або міщанських родин Борщівського повіту здобувати вищу освіту.

 

Такі ж товариства з подібними завданнями розпочали свою роботу також у Калуші, Рогатині, Стрию, Сяноку.

 

Чернівецький «Народний Дім» на жовтень 1898 р. нараховував близько 150 членів. Серед найближчих планів значилося придбання «Руської Друкарні» і надбудова поверху у власному будинку.

 

Інформація про роботу Ставропігійського інституту обмежувалася короткими повідомленнями про чергові збори і чергове переобрання головою Сидора Шараневича. У згадці про музей наголошувалося на систематичному поповненні фондів. Зокрема, на квітень 1899 р. його збірку представляли 1112 актів і грамот, перші з яких датувалися 1352 р.; 353 раритетних рукописних і друкованих книг, найдавніші з яких належали до ХІІ ст.; 436 старовинних українських ікон та інша церковна атрибутика починаючи від ХІV ст.

 

Упродовж 1895―1899 рр. театральні справи були визначальними у діяльності львівського товариства «Руська Бесіда». Наприклад, у 1895 р. керівництво інституції провело 38 засідань, під час яких обговорювалися переважно питання руського народного театру. На 1899 р. товариство об’єднувало 124 дійсних членів і одного почесного, а його майно обчислювалося сумою 3963 зр. На січневих (1899 р.) загальних зборах було обрано ще двох почесних членів: о. Йосифа Левицького і Юліана Романчука.

 

Серед обговорюваних на зборах питань своєю значимістю виділялася справа заснування драматичного товариства, яке змогло б очолити роботу театру. Після дискусії прийняли позитивне рішення. На необхідність такого висновку вказував і той факт, що діяльність театру виявилася нерентабельною і «Руська Бесіда» змушена була покривати театральні видатки.

 

«Діло» відстежувало роботу русько-народного театру, повідомляючи про заплановані гастролі, репертуар, прем’єри, виконавців ролей, декорації, костюми, друкуючи заклики відвідувати театральні вистави й створювати місцеві комітети з підготовки приїзду театральної трупи, розміщуючи на своїх сторінках звіти про гастрольні тури і фахові рецензії на вистави.

 

Короткі замітки про структуру й окремі заходи «Руської Бесіди» у Перемишлі й Самборі доповнювали загальну картину діяльності товариства у Галичині.

 

Зазначимо, що через суперечності, які виникли у керівництві станіславського товариства «Руська Бесіда», значна частина його членів, здебільшого представники народовців, полишили інституцію і створили окремий руський клуб, перші збори якого відбулися 7 вересня 1895 р. За визначенням Мелітона Бачинського, одного з ініціаторів такого рішення, «тутъ ходить саме о орґанізацію и скрѣпленье интеліґентныхъ силъ рускихъ на народнôй почвѣ зъ приниманьемъ елєментôвъ, прихиляючихъ ся до спôльнои роботы въ національнôмъ напрямѣ».

 

Шевченкові слова «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине…» стали визначальними у діяльності товариства — Львівського «Бояна», яке об’єднувало близько 60 членів і плекало українську народну музику за посередництвом змішаного хору, музичної школи, підручної бібліотеки, видань «Музичної бібліотеки».

 

У жовтні 1897 р. при Львівському «Бояні» був заснований музичний гурток, який займався популяризацією інструментальної музики. Незабаром при гуртку почала діяти школа гри на скрипці й альті, а перші виступи новоствореного аматорського оркестру відбулися того ж року під час Андріївських вечорниць, організованих різними українськими інституціями.

 

Подібні товариства з тими ж завданнями продовжували функціонувати або засновувалися й у інших галицьких містах. Серед них — Бережанський «Боян», Коломийський «Боян», Станіславський «Боян».

 

У 1899 р. «Діло» повідомило про підготовку з’їзду представників українських музичних кіл, проведення якого ініціювали о. Віктор Матюк і о. Володимир Садовський з метою обговорення становища і розвитку церковної та світської музики. У підсумку планувалося створити «Союз приятелів української музики», який мав об’єднати всі існуючі музичні товариства, а також забезпечити підготовку і видання чи перевидання фахових підручників, музичних творів, як народних чи церковних класичних, так і нових композицій, удосконалити навчання музики і співів у народних і середніх школах, дяківських бурсах тощо.

 

Вимогою часу стала і потреба об’єднання українських художників. Зокрема, 29 червня 1898 р. у Львові відбулися збори засновників «Товариства для розвою руської церковної і світської штуки». Дискусія над пропонованим для затвердження статутом задекларувала підтримку більшості його параграфів. Зміни були внесені тільки в один з них, який стосувався використання можливих прибутків. Учасники зборів висловилися за використання доходів виключно на заснування руської малярської школи. 6 серпня того ж року новостворена інституція була офіційно зареєстрована крайовим торговельним судом.

 

Установчі збори малярського Товариства відбулися 3 листопада 1898 р. Його наглядову раду очолив Василь Нагірний, дирекцію — Юліан Панькевич. Згідно зі статутом, члени Товариства об’єднувалися для якісного виконання малярських, різьбярських і позолотних робіт, пошуку, організації та виконання конкурентоспроможних замовлень, утримання малярської майстерні, організації виставок і виконання посередницьких функцій у процесі купівлі-продажу мистецьких робіт, а також надання матеріальної допомоги потребуючим членам інституції.

 

Під час проведення установчих зборів Товариства для розвитку руської штуки відбулася і перша його мистецька виставка. На ній, серед іншого, були представлені плани церков та іконостасів Василя Нагірного, Якима Довгого, Юліана Панькевича, ікони Корнила Устияновича й Олекси Скрутка, портрети і пейзажі Івана Труша.

 

Для популяризації та організації видавничого процесу художньої і наукової літератури наприкінці 1898 р. була створена Видавнича спілка, наглядову раду якої очолив Михайло Грушевський. Згідно зі статутом, завдання Спілки полягали в тому, щоб «выдавати у власнôмъ накладѣ книжки, часописи и брошуры змѣсту белєтристичного, наукового и політичного и розширювати тû выданя на власный зыскъ або страту». 7 лютого наступного року Видавнича спілка пройшла офіційну реєстрацію.

 

Зазначимо, що відсутність достатньої кількості українських публічних бібліотек і загалом української книжки призвели також до відкриття, наприклад, першої провінційної бібліотеки в Коломиї, створення товариства «Народна бібліотека в Тернополі» та обговорення ідеї організації видавання популярно-політичної бібліотеки.

 

Спортивну складову громадського життя галицьких українців представляло руханкове товариство «Сокіл», про діяльність якого під незмінним керівництвом Василя Нагірного свідчили звіти про щорічні збори. На початок грудня 1898 р. інституція нараховувала 188 членів, з них 36 — у сокільських строях. Продовжувалися заняття з гімнастики і боротьби.

 

Під час проведення загальних зборів 1897 р. кілька членів товариства, висловивши незгоду з окремими рішеннями, звинуватили сокільську старшину у порушенні статутних норм і подали до намісництва клопотання про заборону діяльності «Сокола». 23 липня 1898 р. намісництво відхилило петицію скаржників. Незгідні з таким рішенням влади, опозиціонери вийшли з товариства «Сокіл» і створили окреме п. н. «Руський Сокіл». Нову інституцію очолили Василь Мороз і Володимир Лаврівський.

 

Поза тим, однією із справ «Сокола» залишалося заснування однойменних товариств добровільної вогневої (пожежної) сторожі, друге з яких (за хронологією появи) було створене у с. Повітно Городоцького повіту 28 листопада 1896 р. заходами місцевого господаря Григорія Грицака.

 

Одночасно і крайовий виділ прийняв рішення про організацію пожежної сторожі у сільських громадах, згідно з яким усі місцеві чоловіки віком 18 — 42 роки підлягали обов’язковому проходженню відповідних курсів. Необхідність таких заходів підтверджувала статистика, яка свідчила про значну кількість пожеж. Зокрема, за час від 1 вересня до 31 грудня 1896 р. у Галичині виникли 351 пожежа, які знищили 483 будинки, 796 господарських приміщень, дві церкви. Загинули двоє дітей. Збитки становили 706 000 зр.

 

Серед жіночих товариств найбільш дієвими у 1895―1899 рр. виявилися Товариство «Руських Женщин» у Станіславі та «Клуб Русинок» у Львові, які чітко позиціонувалися як народні, що слугують українській ідеї.

 

Діяльність станіславських українок проявлялася за посередництвом популярних відчитів, вечорниць на честь Тараса Шевченка або з нагоди дня св. Миколая, товариських вечірок і забав. Важливою справою стало створення фонду з метою заснування інституту для дівчат. Щоб мати право відкрити і займатися утриманням такого закладу, було змінено статут. Однак через недостатність коштів справа з року в рік відкладалася. 15 листопада 1897 р. Товариство «Руських Женщин» відкрило бібліотеку і читальню, якими могли користуватися усі охочі за невелику плату.

 

На подібних засадах діяв і «Клуб Русинок» у Львові, який прибуток з різнотематичних заходів жертвував на народні цілі, зокрема на бурсу у Новому Санчі, руську виділову школу у Львові, товариства «Шкільна Поміч» і «Руслан», фонд пам’ятника Т. Шевченкові тощо. Також львівські українки сприяли заснуванню інституту для дівчат у Львові, який очолила Герміна Шухевич, голова «Клубу Русинок». Чергове обговорення у листопаді 1899 р. питання про створення жіночої промислової спілки «Труд», яка повинна була займатися виготовленням, постачанням і продажем предметів жіночого гардероба, привело до рішення розпочати процедуру її заснування.

 

Навесні 1898 р. у Львові було започатковане ще одне товариство українських жінок п. н. «Вінець почитательок Розп’ятого Ісуса Господа і Його під хрестом страдаючої Матері Діви Марії». Окрім щоденних молитов, члени інституції збиралися кожної першої п’ятниці місяця у церкві сестер василіанок на коротку промову голови, якого призначав кардинал, читання духовної літератури і спільну молитву.

 

Жіночі організації продовжували діяльність або створювалися також у Городенці, Коломиї, Перемишлі.

 

Загалом, про різноманіття організованого галицького життя свідчили дані про загальну кількість товариств з осідком, наприклад, у Львові. На квітень 1897 р. у місті функціонували 230 товариств, зокрема 25 українських, 25 єврейських і одне німецьке. За спрямуванням вони поділялися на 47 фахових, 37 добродійних, 10 наукових, по 8 жіночих і економічних, 6 політичних, по 5 музичних, гімнастичних і студентських, 4 літературних, по 2 релігійних і військових тощо.

 

Серед іншого фактажу, який відображався на сторінках «Діла», стосувався Львова, але не був згаданий у представленому матеріалі, виокремимо такий: кількісний склад населення міста, статистика самогубств, кількість лікарів, ювілей прийняття статуту міста, відкриття після реставрації церкви св. Миколая на вул. Жовківській, робота електричного трамваю, відкриття телефонної лінії Львів―Краків―Відень, прокладання міського водопроводу, відкриття міського бюро з працевлаштування.

 

Як зазначалося, 1897 р. у Львові зосереджувалася діяльність 25 українських інституцій, окремі з яких були ідеологічними противниками і виключали будь-яку взаємодію. Однак траплялися і винятки, одним з яких стало відзначення 50-річчя скасування панщини і початку відродження політичного, економічного і культурного життя галицьких українців.

 

27 травня 1897 р. представники більшості товариств вирішили створити ювілейний комітет для підготовки святкувань, які припадали на травень наступного року. Відмовилася від участі у його роботі лише студентська «Академічна Громада». Її представники мотивували таке рішення небажанням співпрацювати з тими, хто заперечує право на самостійний розвиток українського народу, маючи на увазі москвофільські організації.

 

Остаточно ювілейний комітет сформувався 23 березня 1898 р. після переговорів з духовним ювілейним комітетом у церкві св. Юра й обрання «тіснішого» комітету. Травневі торжества передбачали святкові Богослужіння, процесії-походи до хрестів, встановлених на території більшості галицьких громад з нагоди скасування панщини, урочисті зібрання у читальнях, повітові віча, всенародне віче у Львові, святковий концерт. З нагоди річниці скасування панщини планувалося створити фонд для заснування ремісничо-промислової бурси для дітей руських селян і міщан.

 

13 квітня 1898 р. комітет представників руських товариств видав відозву «Русины галицкои землѣ!». Окремо звернулися до народу українські владики, які з нагоди ювілею пропонували також створити окремі фонди, призначені для викупу селянських ґрунтів і будови або реставрації церков.

 

Ювілейні урочистості успішно пройшли містами й селами краю і завершилися у Львові 17 травня багатотисячним вічем на Високому замку. Віче відкрив Юліан Романчук промовою, у якій розкрив значимість національного відродження українців, але разом з цим наголосив: «Мы повиннû бы ще свѣтлѣйше, ще торжественнѣйше святкувати сей празникъ, але и нинѣ, 50 лѣтъ по знесеню панщины и нашôмъ народнôмъ вôдродженю, мы не єсьмо панами у себе дома, не єсьмо такъ свобôднû якъ бы се намъ, великому народови, на нашôй споконвѣку рускôй земли належало ся».

 

Окрім розлогих звітів про відзначення ювілею, на сторінках «Діла» публікувався цикл історичних матеріалів про події 1848 р. у різних європейських містах, таких як Берлін, Відень, Львів, Мюнхен.

 

Однією із засадничих проблем українського відродження від 1848 р. і до кінця ХІХ ст. залишалося мовне питання, яке торкалося загалом усіх проявів українського життя — від побуту до політичної організації — і про яке неодноразово згадувалося у нашому дослідженні. Упродовж 1895―1899 рр. в рамках діючого адміністрування, представленого переважно поляками, продовжував чинитися спротив законним вимогам українців, гарантованим конституцією, щодо рівноправного трактування і використання мов. Наприклад, на початку 1898 р. крайовим сеймом розглядався проект мовного закону, підготовленого Анатолем Вахнянином, який передбачав рівноправне використання української і польської мов у внутрішньому і зовнішньому справочинстві державних органів влади Галичини, знання чиновниками обох крайових мов тощо. Щоб унеможливити прийняття закону, польська парламентська більшість відправила проект на розгляд профільної комісії, яка постановила винести на розгляд сейму не закон, а резолюцію із закликом до уряду дотримуватися виконання прийнятих раніше розпоряджень про рівноправність крайових мов. Однак фактично усе залишилося без змін.

 

Подібно склалася ситуація із внесенням Олександра Барвінського під час сесії крайового сейму у січні 1896 р., яке передбачало обов’язкові години для вивчення обох крайових мов учнями галицьких середніх навчальних закладів. Пропозиція посла була передана на розгляд уряду й отримала негативну відповідь, мотивовану відсутністю достатньої кількості вчителів і завантаженістю навчальної програми вивченням німецької мови.

 

У 1898 р. рішенням крайової шкільної ради українську мову позбавили статусу предмета, який передбачав складання іспиту зрілості по закінченні польської гімназії. З цього приводу політичне товариство «Народна Рада» вислало протест до міністерства просвіти. Подібні петиції за тією ж адресою надійшли і від Наукового товариства ім. Шевченка та Руського педагогічного товариства.

 

Щодо згаданого внесення А.Вахнянина, то «Діло» розкритикувало саму спробу вирішення мовного питання за посередництвом сейму, аргументовано доводячи, що це компетенція виключно центрального уряду. «Коли-бы дальше галицькій соймъ краєвый выдававъ установы правнû для ц. к. урядôвъ въ Галичинѣ, то сû уряды були бы одвѣчальнû передъ соймомъ, а що тогдѣ дѣяло бы ся, може кождый собѣ легко уявити…». Адже якщо держава гарантувала національну рівноправність, то вона й зобов’язана забезпечити і її законодавче підґрунтя, і виконання.

 

У боротьбі за реальне втілення у життя принципів рівноправності крайових мов українським партійним і громадським інституціям, Церкві, місцевим органам самоврядування і окремим громадянам рекомендувалося розпочати з себе і, незважаючи на спротив адміністративного апарату, вести документацію і листування з владними чинниками українською мовою.

 

Підсумовуючи, можемо ствердити, що найрезонанснішими подіями суспільно-політичного життя галицьких українців упродовж 1895―1899 рр. стали березневі (1897 р.) вибори до Державної ради, названі «кривавими», коли через масові порушення виборчого законодавства десятки людей були вбиті чи поранені, а сотні — заарештовані й після проведення повиборчих судових процесів ув’язнені, а також зумовлена економічними причинами масова еміграція селян, здебільшого до Бразилії і Канади.

 

Спектр українського партійного життя поповнився створеними 1899 р. Українською (руською) соціал-демократичною і Українською (руською) національно-демократичною партіями. У 1896 р. була заснована перша клерикальна партія — Католицький русько-народний союз. Продовжували діяльність Русько-українська радикальна партія та політичні товариства — «Народна Рада» народовецького спрямування і «Русская Рада» — москвофільського.

 

В економічному плані кінець ХІХ ст. характеризувався інтенсивним розвитком нафтодобувної промисловості та побудовою нових шляхів сполучення, особливо залізничних, за участю неукраїнського великого капіталу, який не представляв інтереси корінного населення.

 

Самоорганізація і необхідність кращої організації ведення господарства або відкриття власної справи привели до заснування національних кредитних товариств у багатьох галицьких містах. У 1898 р. був створений Крайовий кредитовий союз. Набували популярності й поширені у Європі райфайзенівські спілки, які уможливлювали мінімально можливі позики під низькі відсотки. Розширювали свою діяльність такі економічні інституції, як страхове товариство «Дністер», «Народна Торговля». 1897 р. у Станіславі почала діяти Підгірська спілка для торгівлі худобою.

 

Серед подій релігійного життя своєю значимістю виділялися святкування 300-річчя Берестейської унії та відкриття руської колегії у Римі. Розширило діяльність самбірське Товариство для виробу і продажу церковних риз, перейменоване 1899 р. на «Ризниця». У Львові засновано Товариство убогих русько-католицьких церков ім. св. апостола Петра, покликане сприяти побудові нових або реставрації старих церков. У Перемишлі 1895 р. відкрили Руський інститут для дівчат, який за освітнім рівнем відповідав статусу гімназії. Подібні заклади діяли у Львові та Яворові.

 

На фоні непростої постійної боротьби за розширення мережі українських навчальних закладів — від народної школи до університету — позитивом став початок навчального процесу в українських гімназіях Перемишля і Тернополя. У загальноосвітньому процесі важливою була реорганізація Львівської школи ветеринарії у вищий навчальний заклад.

 

Життя українських студентів Львівського університету характеризувалося саморозпуском товариств «Ватра» й «Академічне Братство» і створенням «Академічної Громади». У Львівській політехніці з’явилося товариство українських студентів «Основа». Організовувалися руські академіки й у вищих навчальних закладах інших європейських міст. Зокрема, у Граці засновано «Русь», у Леобені — «Чорногора», у Пржібрамі — «Ватра».

 

Спектр культурницьких інституцій урізноманітнили «Товариство будови русько-народного театру ім. Івана Котляревського», Коломийський «Боян», Станіславський «Боян», «Товариство для розвою руської церковної і світської штуки».

 

Діяльність НТШ і товариства «Просвіта», серед іншого, характеризувалася придбанням у власність будинків, відкриттям бібліотек, певними статутними змінами. Справою НТШ також стало започаткування видання «Літературно-Наукового Вістника». Окрім того, у 1898 р. була створена Видавнича спілка.

 

Далі буде…

 

 

ПРИМІТКА

 

* Для охочих придбати I та II випуски багатотомника: телефон п. Костянтина Курилишина – +380962184724.

 

17.06.2017