[Статья надіслана з краю.]
Неучтива політика єсть злом, котре скорше чи пізнїйше потерпить заслужену кару. Неучтива політика, очевидячки насилуюча засади морали, навчає суспільність забувати на етичну сторону публичного житя. А скоро публичне житє стаєсь етично диким і суспільність з сим здичінєм освоїть ся, — входить деморалізація скорою ходою також в приватне житє як суспільности так і одиниць. Тих річей, здаєть ся нам, не треба доказувати, они сами собою майже доґматично ясні.
Та пів біди ще там, де — мимо дїйстно розвельможнюючої ся неучтивої політики — суспільність зберегла собі, взглядно не дала собі уняти свобідного суду о біжучих справах. Тогди заслїпленє одиниць, що стали ся орудями неморальної політики, хоч і яку народови чи суспільности можуть нанести часово кривду, не стане нїяк набиком до цїлковитої деморалізації взглядно апатії. Бо хоч політичні спекулянти, зійшовши раз на дорогу етичного фальшу, так само не дадуть ся відвести від блуду, як пукненє реторти не відведе хеміка від дальших дослїдів — то мимо того здоровий критичний суд суспільности, називаючій зло по имени, не дозволить вкрасти ся деморалізації в широкі свої круги, дає одиницям і загалови опору в публичній опінії, осуджуючій однодушно немораль, з відки би она й походила, — дає загалови свідомість, що не апатією, а борбою немораль тота дасть ся згнести. Де однак нарід чи суспільність дійшла вже крайно розширеною деморалізацією до апатії, — де дасть собі накинути в політицї доґматизм, — там суспільність така чередою овець, гнаною на зарізь менерами, котрих неомильности піддала ся, взглядно не мала відваги і смілости їй оперти ся. А така суспільність чи нарід — то вже морально майже пропащі.
Кождому, хоч трохи реліґійно образованому чоловікови буде відоме, що доґм політичних нема і не може бути. Можна бути високо образованим, можна бути навіть канонізованим по смерти, а мимо того можна політично блудити дуже. Бо в політицї як і в житю приватнім, єсть много поглядів і засад морально обоятних. Сли-ж би хто твердив, що лиш політика ведена на примір Епископами єсть єдино правдиво доброю, такого чоловіка належало би послати на науку катихизму.
Мимо того домородні наші політичні сикофанти думають, що чинять Епископови прислугу, приписуючи Єму задачу цїлком неможливу: загального і безусловного політичного веденя народу. Бо поминаючи невиключену можливість, що може найти ся коли-небудь Епископ зовсїм не понимаючій політично-народних потреб руского народу, або з причини свого вихованя, свого окружеия, своїх, — скажім навіть — здібностій не могучій их розуміти — то чи накиданий сикофантами Епископатови безусловний політичний провід народу не чинить апостольскій єго місії церковній необчислену кривду? Де політика переходить границї віри і морали — згода! Там обовязком Епископа зробити то, що приказує Єму апостольскій єго уряд, там доґматами приказана Єго инґеренція, і кождий, не лиш духовний, буде з неї тїшити ся. Однакож де ходить о політичні, морально индиферентні справи, там мусить бути захована засада морали: in dubiis libertas. Вводити в ті справи доґматизм під плащиком волї Епископату се насилуванє свобідного переконаня. А де ходить о спиненє політики просто неморальної, підкопуючої мораль, наносячої церкві шкоду — там розказ, насилуючій до противного, єсть зовсїм непонятний і був би застрашаючій, сли би був правдивий. Очевидно годї нам в сїм напрямі трактувати справу виразнїйше.
Будь-що-будь — політика єсть справою не доґматичною. Здає ся — скажемо за "Kathol. Vеrеіnsblаtt-ом" — нема нї одного епископа католицкого, котрий би собі бодай бажав, щоби він був уважаний инспіратором всїх христіяньских часописей своєї діецезії і був одвічальний за всякій політичний або соціяльний погляд. Він не міг би навіть! Сли би єго часопись нинї або завтра не могла тримати з правительством, позаяк, скажім, настав би домородний Векерлє або Банфі, міг би він в своїх епископских, просто церковних справах велику потерпіти шкоду... Сли-ж би єго часопись тримала з таким правительством Векерлього або Банфіого, — хоч-би лиш галицкого — міг би справам просто церковним нанести необчислену шкоду! Та й "місія" Епископа не відносить ся до політики. Єго уряд — повтаряємо ще раз — починає ся там, де політика переступає границї віри і морали. Се сказане і в енцикліцї Льва XIII. до Епископату: "... В справах політичних можуть бути різні погляди; де однак мораль христіяньска єсть в небезпечности або церкви очевидна наносить ся кривда, там належить залишити всї роздори, а однодушно станути в єї оборонї".
Зрозуміла отже річ, що усилуваний найновійшою ерою доґматизм в політицї єсть пороненою дитиною — і від того Епископатови за-для самого становища Єго як найскорше належало би відтягнути ся. Бо хоч і як будуть сикофанти працювати над тим, щоби свої погляди репрезентовані личностями т. зв. головного комітету загалови рускому накинути, — хоч уже й виїздять против духовеньства з найгрубшим калібром денунціяції на темат "непослушеньство Епископатови", — ми, духовеньство і нарід, не узнаємо, бо не знаємо жадної "єдиноспасительної" політики. Ми не череда на заріз. Ми — навіть мимо всякої пресії — тримати ся будемо засади Отцїв: in dubiis libertas — і другої, ще важнїйшої на нинї засади: злучити сили, щоби повалити сю політику, котра з руским народом поводить ся крайно неморально, сїє в нїм убиваючу деморалізацію і очевидні наносить кривди католицкій рускій церкви.
[Дѣло, 23.02.1895]
23.02.1895