[Пригожій вічевий матеріял.]
Тїсно Русинови на власній земли! І йде він в світ — шукати хлїба. Не жебраного, як инші часом еміґранти; Русин звик працювати як віл, жадній суспільности не паде він тягаром: скорше згине як віл у ярмі не живлений а битий, нїж на чужу спустить ся і рахує ласку.
Хто взяв гадку почислити ту мізерію, що, прагнуча працї, аби виживитись і заспокоїти свої потреби, далеко і широко розбрила ся по світї! Не щоби бачити світ; понад Русь, як побачимо, не знає він світа. Не для спаношеня себе: вертаючи зі світа на Русь, скидає він чужих народів стрій і прикрасу, рідну свою назад приодїває полотнянку. В безлюдних просторах Сибіру, в нетрах дикого Кавказу, в підземних норах Пенсильванії, в дївичих лїсах Бразилії — і хто знає, де? — працює він як віл, щоби міг бути чоловіком. Замкнені перед ним границї заходу і всходу велять єму дальше вести правдиво собаче житє; затемнені єму очи єго духа, звязані руки браком гроша нераз і на сіль, — він тайком утече з дорогої серцю вітчини, невидючій-неписьменний находить дорогу, чудом — але не жебрами перебєсь туди, де надїє ся найти спосіб бути чоловіком, чоловіком вернути на родину. Бо нехай буде він де хоче: сли не пропаде в борбі о житє, вертає в убогій, глухій свій кут, на котрий не забуде, котрого не повстидає ся нїколи.
А як мізерія та — еміґранти ті наші опущені від всякого, лиш не від Бога! Як ми, плачучи над переселенцями на Мазури, котрих кости часто, ба все майже, вскорі чужим порастають мясом, анї не згадаємо за тих, котрі, Бог знає кілько сотками тисячів поневолї утїкають з Руси, бо не хотять собачому піддати ся житю, бо волять бути або людьми, або згинути на чужій земли, хоч з голоду, та з труду, та на волї. Хто з нас доси клопоче ся ними? Хто в повертаючих бачить зарід до енерґічнїйшої, кріпшої раси? Хто доходить, ба, подасть вість, де дївають ся оставші, що роблять, що думають, чим в далеких країнах стали: людьми, хоч-би і в могилї?
Але Русин, сказано, не забуде Руси святої, хоч-би й не вмів сказати, хто она й де она, хоч-би й сотки лїт звичаєний був до нужденного житя, хоч-би далеко-далеко кинула єго доля за моря.
Ось в Америцї нинї руского народу около двіста тисячів душ. Не давний то ще час, коли заморска почта привезла до св. Юра дивне, наївне майже письмо: "Ми тут, владико, зайшли самі, хоч незрячі. Але не зовсїм ті самі ми, що "в краю", бо до того щось нам бракує. Бракує нам — Бога, котрого би ми розуміли, котрого лиш по свому уміємо чтити. Ти, владико, отець нам і тут, бо отець рускої церкви, хоч ми из заходу Руси, не з твоєї діецезії. Тож просимо: дай нам з краю духовних, дай благословенє на будову церквей, нехай на чужинї маємо всьо, чим свята наша Русь."
Наївне, кажу, видало ся се бажанє. Хлоп з Галичини, знаючій смак мяса зі смаку оселедця, сотворений до нужденного житя, окричаний моральним потвором — він хоче в Америцї церкви? служби Богу? священиків з краю? А ким той хлоп там в Америцї? Чорним кретом в копальнях Пенсильванії, замітачем улиць Ню Йорка! І стати єго на церков? на удержанє духовного? Се єму й сказано, а відповідь звучала, що гроші потрібні зложені в банку. Чи-ж не диво се? Виїзджаючи з Галичини "високі, світлі люде" складають гроші також в банку, в Монаку приміром; але не на сю цїль, на яку зложив в Америцї урвавшій ся з ланцюха хлоп о "найгірших — як голосять — звірячих" инстинктах...
І як стоїть нинї справа? Той "потвір", "звір" власним коштом поставив і удержує в Америцї над двацять церквей, утримує над 20 священиків — грошем добутим чорною працею. Той о "звірячих инстинктах" хлоп шле зі свого зарібку сотки тисячів річно в бідну, улюблену свою Русь, спомогти тут рідню, церков у родиннім селї піднести з упадку; меценатом він там, де люде "високі" меценатами жидові... Той темний хлоп в Америцї в 40 лїт житя зачинає вчити ся азбуки, котру в краю перед ним замкнено, з краю спроваджує книжки, а коли єму ті не вистають, свою власну закладає там друкарню. Той хлоп в Америцї став ся і вільним, і Русином свідомим, і — диво! не ріже там "звірячими своїми инстинктами", не став ся небезпечний там нїкому, а вернувши до краю, за котрим скучає, єсть так само — не темний уже, не потульний уже, але льояльний, як поперед.
Так, в Америцї показав хлоп-Русин, як високо стоїть він духово, власною своєю силою. О скілько висше стояв би він, сли би в еміґрації бодай скрізь зичливу мав подану руку, зичливий провід старших своїх, интеліґентних братів.
Але признаймо ся і застановім ся: які звязи духові лучать нас з нашими еміґрантами за морем? Як допомагаємо ми им — на Русь святу, на вітцївску віру, на традиції зі старого краю не забувати?
Церков, котру він з Руси там пересадив і тяжким коштом утримує, дістає ся в руки мадяронів, чужій піддає ся юрисдикції. Апостольского вікаріяту для 200.000 вірних трудно в Римі виклопотати і обава заходить велика, що инша, але некатолицка церков хиби Риму в Америцї над Русинами сповнені використає...
Чи о тім не спімнути би на вічу?...
Дѣло
15.09.1894