Потоцький і Бобжинський. II.

II.

Після атентату Січинського

 

В одному моменті були зірвані всі греблі й береги динамітом наладованої країни. Східна Галичина потонула в морю взаємної ненависти двох народів. Нагло спустилась між них невидна але довгий час непрохідна куртина взаємного бойкоту, що розбивав навіть родини, роз’єднував і найсердечніших приятелів, якщо вони належали до двох національностей.

Обидва народи дістали своїх героїв. Українці — «месника за безвинну смерть» селянського провідника, а поляки жертву «гай­дамацького терору». Ендецький табір дістав вимріяну нагоду для діяння. Для публічної опінії світу сконструйовано легенду про українську терористичну організацію, розгалужену в цілому краю.

«Усе пропало, — крикнув розпучливо Євген Олесницький, коли довідався, що зробив Січинський. І впав від серцевого при­ступу. Потім пояснив: Січинський знищив велику справу. З Потоцьким ми вже були домовилися про українсько-польську угоду. [85]

Д-р Кирило Трильовський, посол до віденського Парляменту від Української Радикальної Партії, писав у книжечці: «Усі ру­сини, з якими я говорив, хлопи, робітники, урядники, а навіть пани, були майже одушевлені вчинком Січинського... Загал ру­ського народу вважає Січинського за народного героя». [86]

Д-р К. Трильовський говорив у Парляменті 22.V.1908:

«Руське населення східної Галичини прийняло вчинок Січин­ського зі загальним захопленням». Посол інформував, що укра­їнські селяни співають пісню:

«Наш Січинський най жиє,

А Потоцький най гниє!»

Протоколянт записує репліку: «Ekelhaft!» (гидке).

Далі говорив посол:

«Шляхетська кліка і всепольська банда дуже добре усвідо­мили цей загальний настрій руського народу й пізнали його зна­чення. Ці люди мусіли розглянутись за протизасобами, за якоюсь допомогою. Шукання не тривало довго. І допомога, гаряче вижи­дана, з’явилась швидко...».

Трильовський інформує про твір найбільшого польського поета, Адама Міцкевича «Конрад Валєнрод»: Литовець під іменем Кон­рада Валєнрода йде в табір ворогів свого народу, вступає до ор­дену «Хрестоносців» з метою нищити їх у їхньому середовищі. Здобуває там найвищий уряд і владу й, сприяючи внутрішньому розкладові, доводить орден до руїни.

Далі посол говорить:

«...Польський шляхтич, граф Шептицький... залишив світ­ську карєру і вступив як монах до василіянського монастиря, ре­формованого єзуїтами... Швидко став єпископом у Станиславові, потім львівським митрополитом. Тут не місце, щоб розглядати його єзуїтську політику, я тільки вкажу на його останній полі­тичний чин, в якому його валенродизм виявивсь у повній красі. Після атентату Січинського граф Шептицький дав оголосити в польській і руській пресі, що він у руську великодну п’ятницю, 24 квітня, в руському катедральному храмі виголосить проповідь, в якій займеться вчинком Січинського. 24 квітня о 1-ій годині зіб­ралась у руській церкві велика маса людей, поляків і русинів. Граф Шептицький з’явився на проповідальниці і тут — ангел по­казав кінське копито. До народу говорив не добрий пастир, не приятель і провідник народу, який хоче в його критичну грозо­ву хвилину бути з ним і скріпити його оборонну силу. Говорив до нього справжній дійсний Конрад Валенрод, який надуживає свій високий церковний уряд, щоб саме паралізувати цю оборон­ну силу, щоб юнака, який жертвував своє молоде життя на жер­тівнику батьківщини, представити як найгіршого серед криміналь­них злочинців і заплямити його ім’я лайкою та образами... (і нав­паки — графа Потоцького представив як доброго християнина).

«Граф Шептицький намагався очистити іншого графа, свого класового товариша, та прийти з допомогою іншим шляхтичам у їх потребі, в їхньому страху перед дальшими евентуальними атен­татами. У своїй проповіді він спеціяльно наголосив на тому, щоб остерегти своїх слухачів перед прославлюванням учинку Січин­ського як вчинку геройського, і сенс його викладу йшов явно до того, щоб за всяку ціну не допустити до наслідування тактики Січинського (тут репліка: «На це він і єпископ»). Граф Шептиць­кий, 24 квітня, виконав свою повинність, але не як мурин, що може відійти, коли виконав діло, тільки як дійсний Конрад Валенрод, який далі залишається на своєму уряді, щоб удавано грати роль доброго пастиря а дійсно, щоб розпорошити руські народні сили й таким чином гальмувати розмах руського національного відро­дження. Графові Шептицькому вдалося підмовити двох інших ру­ських єпископів і спонукати їх спільно видати пастирське послан­ня, в якому очевидно подається суть проповіді Шептицького ши­роким масам народу. Це справді дуже ганебний факт, що вони дозволяють польському Валенродові водити себе за ніс».

На закінчення посол Трильовський завважує: та частина мого виступу, яка стосується гр. Шептицького і двох інших єпископів, виголошена тільки від імени руської радикальної фракції в ру­ському клюбі. [87]

Перед Трильовським промовляв В’ячеслав Будзиновський. Він говорив проти наглого внеску українського клюбу, який вимагав розслідити виборчі зловживання в Галичині. Будзиновський об­стоював думку, що династія Габсбурґів, «фактор поза межами відподальности», зробивши угоду з польською шляхтою, віддала їй Галичину в її неподільне панування. Цьому факторові мусить коритись кожний міністер і тому він мусить бути глухим на всі зажалення русинів, бо все, скільки в цьому краю зловживань по­літичної влади робиться проти русинів, є династичною необхідні­стю, навіть як це становить злочин проти всіх державних законів. В. Будзиновський розпочав і закінчив свою довгу бесіду образою Габсбурзького державного гербу.

На початку: «Той уряд, що у власній країні втримує азіят­ський режим гноблення, брутального насильства й вбивства, хоче виступати супроти Туреччини як репрезентант європейської куль­тури! Держава, яка в одному зі своїх країв усі свої засоби влади й суду зловживає для протизаконного поневолення русинів, ви­магає реформи юстиції в Македонії! Ганьба! Яка боягузливість і забріханість безсумлінної дипломатії. Якби македонці довідались, як ця так звана конституційна держава править у себе вдома..., вони Богу дякували б, що Македонія попала під панування Ба­шибожуків, а не в лабети двоголового чорного хижака-птаха». [88]

Наприкінці: «Закінчую тим, що звертаю мої очі та мої ку­лаки на Габсбурзького орла, там над головою пана президента, і кличу до нього словами Гайне: Ти гидка птиця, хай тільки дістану я тебе до моїх рук, повириваю я твої пера і твої кігті пообтинаю». [89] Президент Парляменту осудив цей виступ: «Пан посол Будзи­новський у своїх кінцевих словах виговорював проти Габсбур­зького орла в такий спосіб, що мушу висловити йому за це догану. Також за ряд інших поганих непристойностей у його бесіді даю йому напімнення». [90]

Виступав також міністер унутрішних справ. Барон Бінерт ви­голосив заяву: «Виводи двох моїх безпосередніх промовців викли­кали в мене глибоке обурення... Я мушу заявити: їхні бесіди зміц­нили моє переконання в тому, що тенденції радикального крила національно-демократичної руської партії дійсно такі, як це твер­дять бесідники польської сторони. Ще ніколи в цій високій палаті не виголошувалось так відкрито ідей перевороту, як це зробили оба панове посли Будзиновський і Трильовський» [91].

Гр. Вацлав Дзєдушицький цитував на пленумі парляменту з української інтерпеляції: в одному галицькому повіті «всі ру­сини, діти і старці, чоловіки та жінки, коли зранку встають і коли спати лягають, моляться за одного молодого русина, який жертву­вав своє життя за народ». Але цієї інтерпеляції не підписали — Романчук, Олесницький і Василько [92].

Президія українського парляментарного клюбу, за підписами Романчука і Василька, осудила атентат Січинського «як страшний акт насильства». Але заява викликала невдоволення серед укра­їнських студентів, тому пізніше (30.IV) появився комунікат від пленуму клюбу, який мав доповнити заяву Президії. Він говорив, що акт Січинського це результат панівної системи в Галичині, довголітнього гнету й самоволі адміністрації [93]. Голова клюбу Юліян Романчук взяв участь у похороні А. Потоцького. Орган радикаль­ної партії, газета «Громадський голос», назвав це ганьбою.

 

Виступ митрополита А. Шептицького

 

У великодню п’ятницю, 24 квітня 1908, у катедральному храмі св. Юра у Львові говорив митрополит Андрей Шептицький з при­воду атентату Січинського. Цитую за журналом «Нива», який подав проповідь митрополита.

«Як мара насувається всім нам злочин, сповнений перед двома тижнями. Місто наше, ціла наша суспільність були свідками мер­зенного злочину і предметом загального страшного згіршення. Чо­ловік, котрий з імени лиш був християнином, допустився страш­ного морду на найвищім представнику світської власти в нашім краю. В непонятнім засліпленні відважився здоптати Божий закон, найважнішу з Божих заповідей ”Не убий”; і пролялася кров не­повинна чоловіка, що в послідній хвилі ще дав піднеслий примір християнських переконань; і заплакала вдовиця і сльози сиріт полялися.

«Публічний злочин мусить бути публічно осуджений. Мусить викликати серед християн рішучий, енергійний протест, протест обурення і відрази проти такого зневаження світлости Божого закону. На нас лежить особливий обов’язок напятнувати сповне­ний злочин, бо той, котрий його допустився, думав у засліпленні своїм, що так послужить народній справі. Ради Бога, так не єсть! Злочинами не служиться народові; злочин, сповнений в ім’я пат­ріотизму, є злочином не лиш перед Богом, але і проти власної су­спільности, є злочином проти вітчини.

«Досі справа нашого народного відродження не була ані разу сплямлена кровю; досі не заважила на важці справедливости Бо­жої ані одна така сльоза вдів і сиріт. Днесь в роздертим серцем видимо пляму крови на білій одежі любови вітчини, і кождий, що любить вітчину, що для справи народної хоче працювати, що для неї хоче посвятити свою працю, своє життя, мусить ту пляму стирати, або радше словами і ділами виказати, що кров не обриз­кала нашої білої ризи, що між справою народною і сповненим зло­чином не було і нема нічого спільного та що ті поняття можуть бути злучені лиш у хворобливій мислі нещасного, котрий злочину допустився.

«Коли проте з обуренням і відразою осуджуємо кровавий чин яко християни, то особливішім способом яко русини мусимо під­нести як найголосніший протест проти самої гадки, що можна свя­тій справі народній служити закровавленими руками. Ні! ні! — ради Бога ні! Народові служиться любов’ю, працею, пожертвованням; народові служиться святістю, чеснотою, а далеко від тої праці хай стоять ті, що її в безодню крови і болота пхають. Протест обу­рення і відрази з нашої сторони мусить бути тим сильніший, тим голосніший, тим загальніший, чим більше в противнім случаю ми могли би бути наражені на ту страшну небезпеку, що декому з на­шої молодіжи злочин може видатися геройством. А та небезпека дійсно грозить; грозить длятого, бо в наших часах чимраз більше — нажаль — людей, котрі в політиці хотять бути вільними від християнської етики; від відкинення християнської етики до від­кинення всякого морального закону лиш один крок, — крок над пропасло.

«Небезпека грозить і длятого, бо не численними є ті, котрі сміло і отверто уміють заступитися за Божий закон, за святу віру. Люди бояться осудити зло там, де покажеться зі страху, щоби, осуджуючи зло, не наразитися на закид непатріотизму, так, якби коли-небудь якенебудь зло могло чистій і святій справі служити, так якби не було якраз першим і найважнішим обов’язком горо­жанина голосно п’ятнувати всяке зло, хотяйби лиш длятого, що справі народній шкодить. Небезпека грозить і длятого, що загальна опінія нам противної преси, скидаючи на весь нарід відвічальність за злочин одного, стає для наших покусою для солідаризовання зі злочином. Ми виділи, як жажда пімсти зверталася сліпими проява­ми самоволі проти тих, котрі найдальше стояли від всякого мож­ливого підозріння, що злочин боронять...». [94]

Тиждень пізніше, «у п’ятницю перед Томиною неділею 1908», єпископат Галицької Провінції — митр. Андрій Шептицький, єп. Константин Чехович, єп. Григорій Хомишин — видав пастирське послання «до вірних своїх єпархій» з приводу вчинку Січинського. Послання, написане в дусі проповіді митрополита, ширше розпра­цювало її думки.

«Не може бути, щоб у хвилині загального згіршення Ваші Єпископи-душпастирі мовчали. Їх обов’язком єсть прилюдно заб­рати голос, щоб осудити і напятнувати кроваве діло, злочин перед Богом, перед людьми... Мусимо прилюдно осудити гріх і згіршен­ня і заставитися за зневаженим в Його ваповіді Христом Спасителем...».

Запитувавши з Біблії (Ісая V, 20) «Горе тим, що беруть лукаве за добре, а добре за лукаве...», автори послання пишуть: «Таке помішання понять приводить не одно а сотки нещасть на суспільність. Там, де затерлася границя між добром а злом, з конечности зникає всяка любов між людьми, а верх мусить брати самолюбіє, (там) упадає святість родини, там заникає всяке по­чуття якоїнебудь поваги, власти, там слабне і никне всяке почут­тя обов’язку, бо пристрасть, силою нічим не здержаною, пхає людей до того, щоб уважали добром те, що кождому догаджає, — (там) завмирає голос совісти... (там) заникають всі етичні поняття, а ціла просвіта і всякий добробут грязне в багно...

«Богу дякувати, що в нашого народу поняття добра і зла сти­сло розграничене і глибоко в переконаннях усталене. Але нема сумніву, що число тих, що світло беруть за тьму, а тьму за світло, нажаль не мале... А ту роботу, противну св. вірі і Церкві як та­кож правдивому добру народу, попирають нехристиянські наші часописи. Вони то розпалюють фальш і небезпечну науку, що в політиці все вільно, що політика не повинна оглядатися на Бо­жий закон. А з того йде, що... вони готові навіть злочин представ­ляти за геройство, за чесноту, за святість. Не може бути більшого замішання понять і більшого згіршення».

На закінчення автори послання закликають усіх, «котрі над молодіжжю працюєте..., у вихованню дітей найбільше про те ста­райтесь, щоби в молодечі серця вщіплювати глибоке переконання, що лиш на дорозі Божих заповідей усильною і витривалою пра­цею можна прислужитися свому народові...». [94а]

К. Трильовський видав окрему книжечку про Січинського і там повторив свої думки проти митрополита — з віденського Пар­ляменту.

Михайло Лозинський писав у своєму коментарі з приводу про­повіді митрополита у храмі св. Юра, навівши деякі його вислови: «І хто се говорить ? Граф А. Шептицький, котрого предки ’для панства великого, для лакомства’ виреклися нашого народу і перейшли в табор найлютіших його ворогів, польських маґнатів; граф Андрій Шептицький, котрий виріс у панських розкошах, вигодувався хлопським потом, яким скроплені широкі лани ясно­вельможного батька... Ні, пане графе! Можна при помочі Риму і Відня стати ’князем руської церкви’, але се ще не дає права про­мовляти в імени народу...». [95]

Ця стаття одного з членів редакції щоденника «Діло», була друкована не в «Ділі», а в «Громадському голосі» (ч. 30), коли після конфіскати стала предметом посольської інтерпеляції у ві­денському Парляменті і таким чином була звільнена від цензури.

За свідченням Лозинського, такої однодушности, яку проявила українська преса всіх трьох партій, народно-демократичної, ради­кальної та соціял-демократичної, мабуть іще ніколи не було. «Ук­раїнська преса осудила не акт Січинського, тільки ті відносини, які довели до такого акту». Лише київська «Рада», на думку Лозинського, внесла деякий дисонанс. [96]

За статтю «Політичний замах у Галичині», поміщену в жур­налі «Wohlstand für Alle», Михайло Лозинський мав судову роз­праву. «Віденська прокуратура обжалувала мене о провину... вихваляння каригідних вчинків і закликання до них... Процес мав широкий розголос... розправа дала мені нагоду представити з лави обжалованого основні принципи мого суспільного ідеалу: комуністичного анархізму, і взяти його як також віденський анар­хістичний рух і його орган «Wohlstand für Alle» в оборону перед тенденційними виводами ц.к. прокуратора». Суд присяжних звіль­нив Лозинського від вини.

Видаючи свою збірку статей з приводу акту 12-го квітня, він писав:

«Нехай вони пригадують нашій суспільності ті великі й гарні дні, в яких вони постали, — великі і гарні тим під’ємом духа і тою однодушністю, яка тоді панувала в нашому народі». [97]

Не всі українці були «одушевлені» вчинком Січинського. Було багато таких, що різко засуджували його чин як з мораль­них так і з політичних мотивів (інформація д-ра Івана Німчука). Д-р Німчук, журналіст із 1912 р., досліджував денаціоналізацію українців у Львові; він ствердив, що після атентату на Потоць­кого дуже зросла в усіх львівських парафіях кількість переходів до римо-католицької церкви. А зміна обряду означала й зміну національної приналежности. Між цими людьми були такі, що міняли обряд під тиском морального терору з польської сторони, щоб не втратити праці. А були й такі, які відходили від україн­ського народу добровільно з протесту проти «гайдамаччини». До таких належав, напр. Константин Сроковський, що в молодому віці покинув українство, мавши вже друковану (Львів 1901) збірку оповідань українською мовою. На польському боці він став ви­датним публіцистом.

 

Дашинський про Січинського

 

Речник польської демократії Іґнаци Дашинський говорив у віденському Парляменті:

«Чи спроможеться ця висока палата на моральну силу та політичний розум, щоб заняти справедливе становище супроти скарг русинів? Їх зажалення звучать із новою силою і новою міц­цю... Ці нарікання чути вже тринадцять років, від коли (1895) велика валка руських селян прийшла до білого дому просити ці­саря визнати їх людські права. Але, як високопарно відіслав їх тоді до дому уряд Бадені-Білінського! Як придушено їхні голоси, а цісареві перешкоджепо знайти контакт з одною віткою його гро­мадян! Від того часу не минають ні одні вибори, які не виклику­вали б тут масових скарг... Вислід завжди один: слушність має панівна меншість, слушність завжди на боці губернатора — аж до найнижчого жандарма. А великі партії, що репрезентують ве­ликі маси обидвох народів, ставали предметом глуму. Показуючи пальцем на них, завжди закликали уряд: Панове, твердими будьте! Січинський, поскільки я його знаю, — це ентузіяст, який любить свій нарід. Він уже від ранньої молодости мусів вдихати задушливу атмосферу національної боротьби. Можливо, що він бував на ві­чах, можливо бачив службовців губернатора при праці, або ті віча, які в найбільш безглуздий спосіб були розв'язувані; мож­ливо бачив провокації, бачив, як жандарми вели закованих се­лян... Він бачив злидні і свого народу і мусів не раз у безсилі за­тискати кулаки... А проте, незважаючи на весь мій згляд на мо­лодого фанатика, я засуджую якнайрішучіше його вчинок... Я назвав львівський морд трагічним. І такий він не лиш у політич­ному але й іншому сенсі. Коли назвемо за чергою попередників Потоцького — Бадені (Казімеж), Санґушко, Пінінський — і поста­вимо їх в один ряд (поруч із Потоцьким), то я, як ворог системи, котру репрезентував граф Потоцький, можу сказати: граф Потоць­кий, як з особистого так і з політичного погляду не має причини боятися такого порівняння, на ньому він не втрачає нічого».

Дашинський нагадував своїм землякам, що Галичина це «до­свідне поле взаємин між двома народами в цілому: між поляками й русинами». І тому закликав не забувати, що крім поляків та українців в Австрії є ще поза Австрією 14 мільйонів поляків і 25 мільйонів українців. І саме їх треба мати на увазі. Тому заявляв Дашинський — польська соціял-демократія «підтримувала руси­нів і буде підтримувати».

Він стверджував, що після атентату Січинського «фурія на­ціональної ненависти своїми горіючими смолоскипами почала роз­палювати найнижчі суспільні пристрасті. По обох сторонах вий­шли на верхи шовіністи... і вона в цілому краю приводить до го­лосу й до значення найбільших і найбільше безглуздих крику­нів». [98]

У своїх споминах пише Дашинський:

«Родина гр. кат. священика Січинського жила в сердечних стосунках з поляками. А о. Січииський, який був колись соймо­вим послом, зовсім не виявляв ворожости супроти польського су­спільства. Походив із Збаразького повіту й мав багато поляків своїми особистими приятелями. Син і дочки були гарячими укра­їнськими патріотами, які вважали творення москвофільського руху за удар у серце свого народу, а виховались у шляхетній ненависті до системи насильства й корупції, стосованих політичною владою до нещасних селянських мас.

 

Фурія національної ненависти

 

«Уся польська преса ’народова’ вдарила з фурією проти будь-яких концесій для українців у мовному питанні, які підтриму­вали соціалісти». [100]

На публічну опінію незаангажованих країн найбільше впли­нули такі факти: 1) це був перший політичний атентат в Австро-Угорщині, 2) атентат Січинського осиротив дев’ятеро дітей А. Потоцького, [101] 3) вдова публічно заявила, що прощає вбивцеві його злочин. (Вона походила зі старого руського аристократичного роду Тишкевичів).

 

Масарик: це прояв анархістичного тероризму

 

Томас Ґ. Масарик висловлює опінію нейтральних слов’янських кіл. Він говорив у цьому ж Парляменті: «Дивно, що тепер у Га­личині, й не тільки в Галичині, в усій публіцистиці хотіли б радо відкрити широко розгалужену терористичну партію. Думають, що таким чином зроблять важливішим самий акт... Я бачу в акті Січинського не чин підготовленої змови, не діло таємної політичної організації..., а тільки типовий прояв анархістичного тероризму... і мушу такий вчинок засудити... Я був би задоволений, якщо справ­ді знайшли б таку організацію, а не тільки конструювали її поліційними засобами, бо тоді можна б добачувати якийсь глузд у цій політиці терору... Такі акти не можуть повалити політичну си­стему, і навіть колега Трильовський признав, що смерть Потоць­кого не пошкодила системі».

Т. Масарик натякав на непарляментарну поведінку деяких ра­дикальних послів і закидував українським послам, що не вміють вести парляментарної політики. Він ставив їм за зразок буковин­ського посла барона Василька. Полякам звертав увагу на те, як в європейській публічній опінії шкодить їх добрій справі неспра­ведливість супроти українців і нагадував слова Кавура: «Най­гірша політика це політика помсти». [102]

 

«Таймс»: жоден губернатор не був такий примирливий супроти русинів

 

Лондонський «The Times» писав 14.IV.1908:

«Уже давно не було події, що зробила би в Австрії таке гли­боке враження, як атентат на губернатора Галичини, графа А. Потоцького. І довго потриває заки проминуть його політичні на­слідки. Незважаючи на насильство в національних конфліктах, в імперії ніколи не вживали атентату як засобу в політичній бо­ротьбі... Атентатчик Січинський не мав спільників, він діяв підо впливом атмосфери екзальтації, що подібна до тієї, яка панує в російських терористичних гуртках... Від запровадження загаль­ного виборчого права в Австрії русини страждають від почуття кривди, бо кількість руських виборчих округ непропорційно мала, якщо порівняти їх з польськими. Частину вини за це русини при­писали Потоцькому, хоча не можна заперечити факту, що жоден губернатор Галичини не був такий примирливий супроти русинів, як граф Потоцький. Але руські націоналісти гніваються на нього за те, що він — так вони твердять — підтримував кандидатів ру­ської, русофільської партії. З цього обурення зродився фанатич­ний акт убивці Січинського... Він не кається за свій злочин, а за­являв, що його вчинок усуне сучасне нестерпне становище руси­нів у Галичині... Серед русинів спостерігається разюче мало осуду цього вчинку... Зате в польських колах це вбивство засуджують із незвичайним обуренням...».

 

Суд над Січинським

 

Після [103] стрілів на Потоцького, Січинський — вистріливши всі набої — залишився на місці, бо хотів, щоб відбувся суд, на якому «скажу, за що це все сталося». Суд відбувся у Львові 30. VI.1908. Голова судового трибуналу — віцепрезидент крайового карного суду Пржилуський, вотанти (члени трибувалу) — рад­ники крайового суду Лєкчинський і Стефанович (українець). Обви­нувачує державний прокурор Барт, його заступник прокурор Сло­невський (старорусин). Лава присяжних — 12 членів і два заступ­ники, судячи з прізвищ усі поляки. Лава оборонців: Кость Ле­вицький, Теофіль Окуневський, Володимир Старосольський, Во­лодимир Загайкевич, Сидір Голубович.

Обвинувачений не жаліє свого вчинку. Як український соція­ліст не міг стерпіти політичної діяльности Потоцького. Стріляючи думав про Марка Каганця. До возних сказав: «Це за ваші крив­ди, за Каганця». Хід судової розправи за урядовою «Ґазета Львовска» з 40.VI. і 1.VII.1908: Серед авдиторії — мати і сестри під­судного.

З акту обвинувачення, як його подає Янта за Ґ.Л., видно, що акт зовсім невірно представляє історію вбивства Марка Ка­ганця. Вчинок підсудного стався під впливом подій у Ляцькому й у Горицьку, де підчас передвиборчої кампанії були вбиті і по­ранені. Січинський завзято займався політичним життям. Радо вів бесіди на ці теми, влаштовував віча, усвідомлював нижчі прошар­ки людности в дусі власних переконань, їздив на перевірку сіль­ських читалень, брав жваву участь у виборчій агітації... взагалі намагався настроїти нижчі верстви свого суспільства, вмовляючи в них, що діється їм нечувана кривда, — настроїти проти поль­ського суспільства й проти староруської партії... Був відомий як фанатичний галицький українець, якого легко можна було роз’я­рити й нахилити до вчинку навіть найрадикальнішого. Тому най­шлись люди, які, йдучи слідами російських революціонерів, поста­новили завести терор і в нашому краю та вибрали світлої пам’яті Намісника Потоцького, як свою жертву, а Мирослава Січинського як найбільш податливе знаряддя, відомого зі своїх радикальних поглядів, щоб виконав підступно обдуманий плян.

Про Намісника Потоцького акт обвинувачення говорив:

Він... «не признавав першости галицьким українцям, жад­ним влади, мандатів і почестей, а схилявся радше до староруси­нів і не допустив до знищення краю селянськими страйками та внутрішніми заколотами. І це було причиною, що групка укра­їнських діячів стала плекати проти нього безмежну ненависть і наслала на нього месника гаданих кривд галицьких українців».

Акт обвинувачення твердив, що Січинський діяв не сам, а мав спільників.

Після відчитання акту обвинувачення польською та україн­ською мовами трибунал переслухує обвинуваченого.

Січинський «виголосив свою оборону як вивчену декляма­цію». На вступі заявив, що тепер скаже більше ніж міг сказати на слідстві. Те, що сталось, не сталося з чиєїсь намови, а скла­лось на це багато справ. З наміром убити Потоцького ходив два роки. Потоцький діяв тільки на користь польської шляхти і мі­щанства і на шкоду руського народу. Всіма засобами намагався 1902 р. придушити селянський страйк. В’язнення людей за участь у страйку мусіло викликати в ньому ненависть проти того, хто хотів придушити страйк на користь шляхти. Граф Потоцький не був Намісником Галичини, а удільним князем. З черги предста­вив утиск руського народу, внеможливлення виборчої реформи, розв’язування народних віч.

Далі, говорив про надужиття старостів в подіях в Ляцькому, Горуцьку і в Коропці, які закінчились убивством кільканадцяти осіб. Усе це викликало сильне хвилювання й обурення серед ру­ського народу. Що стосується останніх виборів, з ініціятиви графа Потоцького об’єдналися всі польські партії і староруська партія в одну організацію проти руського народу. Вбивство селянина Ка­ганця жандармами перехилило чашу й штовхнуло Січинського до атентату. Роздумуючи над своїм замислом, брав до уваги всі за і проти. Знав, що граф Потоцький має жінку і дітей, але й він має матір і сестри. Переважила в ньому думка, що Потоцький відби­рає його народові життя, тому треба його усунути як представ­ника системи. Після того мусить прийти до зміни цієї системи. Бо його вчинок зверне увагу на галицьку адміністрацію та на крив­ди руського народу.

Січинський не відчуває ненависти супроти польського народу але проти правлячої партії, яка діє на загибель, як народу ру­ського, так і польського. Виконуючи свій вчинок, гадав, що та­ким чином дасть руському народові моральну сатисфакцію. Вчин­ком своїм зробив початок на шляху терору, але не хоче, щоб це було заохотою для інших. Чину свого не жалує і не почувається до вини. Жаль йому Потоцького, його жінки і дітей, але зовсім не жаль йому Потоцького як представника системи. Січинський говорив дві години.

Після переслухання обвинуваченого говорить оборонець д-р Теофіль Окуневський: оборона мусить ствердити, що в деякому випадку в підсудного не діяли ні легкодушність, ні ненависть, ні зухвальство, а моральний примус. Оборонець звертає увагу на родинні обставини підсудного. Мирослав Січинський є одинадця­тою дитиною своєї матері, яка породила троє дітей неживих. «Як­би ви подивились на ту матір, в лона якої вийшло одинадцять ді­тей, то ви мусіли би признати, що тут не все в порядку. А якщо, далі, взяти до уваги, що рідний брат підсудного і три брати його матері, один по одному, відібрали собі життя в розквіті віку, то муситься прийти до переконання, що є тут щось, чого не можна ясно з’ясувати».

Оборонець ставить внесок покликати зі Львова експертів для вияснення «правної автономії волі у підсудного». Прокурор Сло­невський супротивляється внескові, трибунал після кількох хви­лин наради відкидає внесок Окуневського.

Слідує переслухування свідків, між іншим комісар поліції, Діоніз Бігун, колишній член Української Студентської Громади. Викликаний до Намісництва з Дирекції Поліції, він заарештував Січинського. Своїми зізнаннями обтяжує обвинуваченого. Але Сі­чинський рішуче заперечує його твердження. На запит оборонця, д-ра В. Старосольського про його стосунок до українського на­роду, відповідає: «Я русин і русином залишуся».

Після слухання свідків та експертів і після внесків оборони, відкинених трибуналом, справу обвинувачення обосновує проку­рор Слоневський, справу оборони — д-р К. Левицький.

Присяжні за пів години вирішили всіма 12 голосами: обвину­вачений стріляв з наміром убити й убив. Трибунал визначив кару смерти через повішення. К Левицький в імени засудженого вніс зажалення неважности проти присуду.

Касаційний трибунал у Відні, 3.ІХ.1908, скасував львівський вирок з формальних причин і зарядив нову розправу, яка відбу­лась 15.IV.1909. Лава присяжних знов підтвердила вину й Січин­ський знов дістав цей самий присуд з рекомендацією на помилу­вання. У Відні 2.VI.1909 мала місце друга касаційна розправа: суд відкинув зажалення оборони про неважність львівського при­суду.

Після першого суду краківський «Час», орган партії намі­сника, писав: «Січинський не вдержався на п’єдесталі, на якому старались поставити його з початку, не вдержався не тільки через свої суб’єктивні властивості, але також тому, що ззовні, з укра­їнської суспільности, не витягнено до нього руки, яка підперла б його на тій висоті. Цей момент треба підкреслити. Український народ не приняв на себе злочину». [104]

М. Лозинський назвав цей виступ «Часу» провокацією. «Ку­р’єр Львовскі», орган польських людовців і «Вєк Нови» (від­дзеркалював настрої широкого загалу, зокрема жидівського) ви­ступили за помилування Січинського. «Заступилася за ним у ці­саря шляхетна вдова по забитому, Христина гр. Потоцька». Та­кож превидія «Кола Польського» заявилася за помилуванням. [105]

Убивство Потоцького було великим потрясенням для цісаря, пише Янта: «Лежить перед ним на бюрку лист удови по замордо­ваному Намісникові. Христина з Тишкевичів Потоцька, в імені власнім і дев’ятеро сиріт, просить дарувати життя молодому ук­раїнському терористові. Писала цього листа, скропленого сльоза­ми, майже під диктат Бобжинського, як про це оповідає... Адам Ґжимала-Сєдлецький.

Січинський пригадує Янті, що його справа була предметом багатьох інтервенцій і розмов на найвищому рівені. У споминах Конрада фон Гоетцендорфа, шефа штабу австро-угорської армії, є розділ про розмову з цісарем у цій справі. Перед лицем небез­пеки конфлікту з Росією, поглиблення опозиційних, а навіть ре­волюційних настроїв на прикордонних просторах монархії не було в її інтересі. З Галичини йшов рекрут для армії, ішли харчі. Не можна роздмухувати іскру, від якої могли б розпалитись голови, схильні до вибуху.

Після обміркування всіх можливих наслідків із виконання присуду на Січинськім, за порадою світлих і розсудливих голов з його оточення, цісар, (26.VII.1909) заміняв присуд смерти на двад­цять років важкої тюрми.

Пише К. Левицький:

«Наша суспільність домагалася від нас, послів, щоби під­няти всякі заходи для уласкавлення Січинського, а попри те не покидати опозиції супроти правительства. В сім положенні ми звернулися з просьбою до президента міністрів барона Бінерта про його посередництво до цісаря за помилуванням Січинського. Барон Бінерт не відмовив і зараз пішов до цісаря». [106]

Урядова «Ґазета Львовска», 29.VII.1909, повідомила про по­милування Січинського і про переведення його того ж дня до тюр­ми в Станиславові.

В ночі 9/10 листопада 1911 Мирослав Січинський утік з тюрми. Втечу підготовили Дмитро Вітовський і Микола Цеглинський. 1914 р. Січинський прибув до США.

 

Оповідає Січинський Янті:

 

«...Я знов опинився в Швеції з підробленим паспортом, який здав свій іспит і з цим паспортом я виїхав до Америки. На Елліс Айленд я сам зголосився. Можна було не признаватись до того, хто я і що я зробив, але я думав про майбутнє. Зрештою, моя спра­ва політична, а не кримінальна. Урядовець, що це приняв, каже: «все, що тут написане, може бути правдою, але таких людей нам не треба. Маємо своїх досить». Зізнання пішло далі. Прочитав його асистент Секретаря Праці у Вашингтоні, син німецького бойовика з 1848-го року. Він написав «Admit».

Олександер Янта закінчує:

Того часу президент Буковини, пізніше премєр Австрії Konrad zu Hohenlohe-Schillingfürst, якого називали також «червоним кня­зем», сказав маршалкові Буковинського сойму, Степанові Смаль-Стоцькому (Янта помилився, написав «Романові»): «Втеча Сі­чинського є для всіх, поляків, українців і уряду, найліпшою річ­чю, яка могла трапитись. Проблема героя в тюрмі розладувалась».

 

Занепокоєння у Відні з приводу польсько-українського конфлікту

​

Постійно зростаючий конфлікт між поляками й українцями в Галичині непокоїв урядові кола у Відні, головно з уваги на між­народну ситуацію. Це був час, коли Росія після невдачі на Да­лекому Сході відновила свої заходи, щоб опанувати Дарданелі. Австро-угорський міністер закордонних справ, граф Еренталь, [107] ще як був цісарським амбасадором у Петербурзі, усильно працю­вав для наладнання добрих стосунків з Росією. Його впливам на цісарському дворі Росія завдячувала, що під час її війни з Япо­нією Відень зберігав супроти неї доброзичливу невтральність. Але тепер Еренталь побачив, що Росія безпосередньо загрожує австро-угорській політиці на Балканах. У складній міжнародній ситуації він підготовив інкорпорацію Боснії і Герцоґовини, [108] щоб зрівноважити російські впливи на Балканах. Віденський уряд мусів брати до уваги можливість війни з Росією. Тому не міг бути пасивним, як у Східній Галичині розпалювалась польсько-українська бороть­ба. Отож до Львова на посаду намісника треба було дати політика, про якого знали, що він прихильник польсько-українського поро­зуміння.

 

_____________________________________________

[85] Інформація д-ра Миколи Хробака.

[86] КИРИЛО ТРИЛЬОВСЬКИЙ, Потоцкий, Січиньский, Шептицкий, Коломия 1908, ст. 47-48.

[87] Stenograph. Protokole XVIII, 4858-59.

[88] Stenograph. Protokole, XVIII, 4807, 4811.

[89] Там же, 4842.

[90] Там же, 4863.

[91] Там же, 4880.

[92] Там же, 4743.

[93] К. ЛЕВИЦЬКИЙ, Історія політичної думки галицьких українців 1848- 1914, Львів 1926-1927, ст. 476.

[94] «Нива», Львів, 1.5.1908, стор. 285-7. Передано за сучасним право­писом, замінено деякі польонізми.

[94а] Посланіє пастирске, Жовква, 1908. За сучасним правописом.

[95] М. ЛОЗИНСЬКИЙ, Акт 12 квітня 1908. Львів 1909, ст. 39.

[96] Там же, ст. 50, 52.

[97] М. ЛОЗИНСЬКИЙ, цит. тв., ст. VI-VII.

[98] Stenograph. Protokole XVIII, 4744-4750.

[99] І. DASZYŃSKI, цит. тв., ст. II, 10.

[100] J. BUSZKO, цит. тв., ст. 114.

[101] Александер Янта пише про сім’ю Потоцького в дні 12 квітня: «Після обіду вся родина була зібрана у вітальні. (Мешкали в будинку Намісництва). Не було найстаршого сина Адама (навчався в Англії). Намісник обідав окремо, бо швидко пішов приймати петентів. Через двері хтось викликав паню По­тоцьку. Потім прийшов Стефан Скжинський, комісар Намісництва, який цього дня мав службу при авдієнціях. Сказав дітям що батька поранено, щоб усі прийшли до його кабінету. Потоцький сидів у фотелі, з рани на голові спли­вала кров. Діти по черзі підходили, клякали перед батьком, він поблагосло­вив кожне і «кожному сказав якесь сердечне слово». Від вистрілу Січинського Потоцький жив одну годину і двадцять хвилин». Aleksander Janta, Lustra і reflektory. Warszawa 1982, p. 406-7.

[102] Stenograph. Protokole, XVIII, IV, 1908.

[103] За книжкою A. Janta, цит. тв., ст. 390-499.

[104] Цитовано за М. Лозинським, цит. тв., ст. 113-114.

[105] М. BOBRZYŃSKI, Z moich pamiętników, p. 109.

[106] К. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 520.

[107] Альойз Лєкса фон Aehrenthal (1854-1912) амбасадор у Петербурзі (1899-1906), міністер закордонних справ 1906-1912, один з найвизначніших держав­них мужів Австрії в останній добі монархії.

[108] Боснія і Герцеговина, захоплені в 15-му сторіччі турками, піднялись 1875 р. проти турецького панування. Повстання було жорстоко придушене, але воно спричинило війну Сербії проти султана. На допомогу сербам Росія посилав добровольців; одночасно домовляється з віденським урядом, що, у випадку російсько-турецької війни, Австро-Угорщина зберігає невтральність, за те Росія погоджується, щоб Австрія забрала Боснію і Герцоґовину. Росія починає (1877) війну проти Туреччини. Незважаючи на воєнні успіхи не може захопити Істанбула через опір європейських держав. Приходить до миру в Сан Стефано (1878) і Берлінського Конгресу (1878). Рішенням Конгресу Ав­стрія окупує Боснію і Герцоґовину, які юридично залишаються складовою ча­стиною турецької імперії. Російський уряд незадоволений вислідом Конгресу, зокрема поведінкою Бісмарка. Наступного року Бісмарк доводить до таєм ного союзу Німеччини й Австро-Угорщини проти російської загрови. Пов­стання «молодотурків» (1908) проти султана викликає у Відні побоювання за окуповані краї. Віденський уряд проголошує інкорпорацію Боснії і Герце­говини, за згодою російського міністра закордонних справ, Ізвольського, якому Еренталь признає вільну руку в справі Дарданелів. Інкорпорація викликує жваву реакцію в європейських столицях, головно велике обурення в Лон­доні й Парижі. Коли Англія і Франція спротивились російським посяган­ням на Дарданелі, Ізвольський заявив, що не давав згоди Бренталеві на анек­сію, іншими словами, закинув неправду Еренталеві. Сербія протестує проти анексії та погрожує зброєю, Туреччина також голосно обурюється. Але Ерен­таль перемагає, головно черев підтримку Німеччини. Учасники Берлінського Конгресу погоджуються на австрійську інкорпорацію, Сербія обіцяє не ви­ступати проти Австрії. Але серби в Боснії організують підпільну боротьбу, яка доводить до атентату в Сараєві 28.VI.1914, що став безпосередною при­чиною вибуху першої світової війни.

 

13.07.2013