Перехід від третього до четвертого етапу. У лютому 1908 р. Франко тяжко захворів. 20 лютого листовно сповіщав Федора Вовка про те, що «зломаний тяжкою недугою» і що «лікар заборонив» йому «читати і писати» [т. 50, с. 351]. 21 березня 1908 р. виїхав на лікування до м. Ліпіка (історична область Славонія на сході Хорватії)¹, де перебував останньої декади березня — першої половини квітня 1908 р.² Там Франка спіткав наглий напад галюцинацій «вночі, з четверга на п’ятницю, між годиною 6 і 7 вранці» 27 березня 1908 р., про що він, заскочений зненацька, з тривогою вістував того ж дня у листі до Василя Доманицького³. Іншу таку нічну галюцинацію він описав Доманицькому 1 квітня 1908 р.⁴ Про «візію», що спіткала його 1 квітня, Франко повідомляв наступного дня Федора Вовка⁵. Невдовзі в листі до Володимира Гнатюка від 9 квітня 1908 р. з Ліпіка оповідав про свою «страшну, майже наскрізь фантастичну пригоду» з галюцинаціями, яка сталася з ним у ніч із 7 проти 8 квітня і внаслідок якої його з приватного помешкання у Ліпіку «перевели до шпиталю в Панкрацу [точніше — Пакрац, місто на сході Хорватії в західній Славонії; Панкрац — район Праги, відомий найбільшою чеською в’язницею. — Є. Н.]»⁶. Хвороба мала незворотний характер і прогресувала, хіба що після гострого періоду настав період ремісії, але до одужання не дійшло. Налаштовуючись замолоду на «цілого чоловіка», четвертий Франко не витримав тягаря суперечливих почуттєвих поривів, душевних страждань, накладених на себе різнорідних суспільних і приватних обов’язків та навантажень…
Від лютого 1908 р., коли Франко нагло захворів, і до кінця життя тривав четвертий етап, певною мірою чуттєво-опозиційний до попередніх: у письменника в стані гострого перебігу душевної недуги, а відтак її ремісії змінилося світосприйняття. Збунтовані почуття, раніше затиснуті раціоналізмом мислення, виривалися назовні й часто (але не завжди) домінували над потьмареним розумом. Раніше при здоров’ї цей розум був настільки сильним, що ірраціональне не могло прорватися крізь його владу, щоби врівноважити собою раціональне, хоча знаходило вияв час від часу у творчості, як ось у поетичній візії «Поєдинок», «ліричній драмі» «Зів’яле листя», поемі «Похорон» чи вірші «Над великою рікою» (написаному 1899 р.), та й то фантастичні елементи в цих творах не виходили за межі художньої умовності — в дійсності не були проривом у метафізичну сферу. Показово, що в замітці «Конкурс “Зорі”» (Зоря. — 1895. — № 11. — 1/13.VI) Франко закинув молодому новелістові Михайлові Петрушевичу, що кінець його оповідання «Градобур», коли герой після нападу божевілля проганяє бурю і «стає справжнім, фаховим градобуром», «може насунути на думку, що автор пише се на серіо» [т. 29, с. 474]. А проте згодом сам Франко (сказати б, післядрагоманівський) написав оповідання «Під оборогом» (датоване 18–22 січня 1905 р.; першодрук у зб. «На лоні природи і інші оповідання», 1905), у якому цілком серйозно зобразив хлопчика, «малого Мирона», в ролі стихійного градобура, який своїми надприродними здібностями й неймовірними зусиллями зумів розірвати «градову тучу» надвоє й перегнати з полів на ліси [т. 22, с. 35–52].
Впадає в око, що на початку 1900-х рр. у Франковій прозі (оповідання «Терен у нозі», 1902–1906, оповідання «Як Юра Шикманюк брів Черемош», 1903, «Дріада. Уривок із повісті», остаточне опрацювання — 1905, новела «Неначе сон», не пізніше січня-лютого 1908) на тонкій межі між особистим інтуїтивним світовідчуванням, творчою підсвідомістю і художньою умовністю з’являються явища й істоти з метафізичного світу або люди, яким відкривається містичний зв’язок із потойбіччям («мара, привид», «лихий дух» [т. 21, с. 386]; Чорний демон і Білий ангел; «дріада» як «демон»; градобур), і то не лише як конвенційні, фіктивні персонажі, а й як призвістки образно закодованих позасвідомих явищ авторової психіки, які згодом під час глибокої душевної та духової кризи проривалися назовні. У названих творах були ще тільки попередні художні вияви внутрішніх «духів» письменника. Своєрідним передчуттям психічної недуги є й новелістичний твір «Син Остапа», написаний, правдоподібно, незадовго до її нападу на підставі, як видається, дійсного сну автора, якому приснився божевільний. З приводу публікації цієї «новелки» в «Літературно-Науковому Вістнику» (1908. — Т. 42. — Кн. 5) Андрій Чайковський згодом із подивом зауважив: «Хіба ж такий реаліст може у містику попасти?»⁷ Ця художньо оброблена нотатка власного сну більше придатна до психоаналітичного пізнання Франкової психіки, її позасвідомого нурту, ніж для літературознавчого аналізу.
Треба було затьмарити розум хворобою, щоб почуття, інтуїція неконтрольовано вирвалися на волю й ірраціонально заволоділи душевним єством. Трапилося достеменно те, що раніше Франко, наче передчуваючи свій майбутній психічний розлад, зреферував (за Моріцом Бенедиктом) у розвідці «Із секретів поетичної творчості»: «<...> ті враження, засипані в нижній свідомості, найлегше виходять наверх тоді, коли верства верхньої свідомості щезне чи то хвилево, у сні, чи назавсігди, в тяжкій хоробі» [т. 31, с. 62]. Доти переконаний позитивіст, матеріаліст і атеїст, із цілком ясним, раціонально-логічним розумом, Франко, несподівано охоплений стихією «нижньої свідомості», тепер безпосередньо відчував присутність у своєму психічному бутті якогось іншого — нематеріального, «паралельного» — світу духів, існування якого він раніше зазвичай не визнавав (принаймні явно), бо той не вміщався у його матеріалістично-позитивістський світогляд.
Франкова недуга почалася у Ліпіку з видіння «мовби суду» колег, яким його «засуджено на найстрашніші муки пекольні» («Історія моєї хороби») [т. 54, с. 779], відтак наприкінці життя, в середині лютого 1916 р., він переконував Катрю Гриневичеву, що «Дантове пекло» існує насправді і що «кожному порахується те, з чим прийде…» на той світ⁸. За спогадами Володимира Щуровського, лікаря «Приюту для хорих і виздоровців УСС у Львові» (притулку для січових стрільців), де Франко перебував від 13 листопада 1915 р. до 15 березня 1916 р., він у хворобливих нічних видіннях «потерпав від непевності, куди попаде його душа після смерті» — у рай («величаві будівлі з заліза і каміння, уладжені з вибагливою розкішністю для праведних») чи пекло («тісні комори з дивовижними машинами для тортур»)⁹. У потьмареному стані розум Франка вірив у чортів, які йому не раз привиджувалися¹⁰, але коли виходив з такого стану, то раціонально осмислював свою хворобу.
За Франковими уявленнями, його хвороба була наслідком впливу духового (і притому, як гадав, природного) світу на фізіологічну природу: пригода в Ліпіку, зазначив він 18 січня 1909 р. в автобіографічному листі до редактора видавництва «Herders Konversations Lexicon», «ввела мене в безпосередні й досить неприємні зносини з, так сказати б, надприродним, а в дійсності все-таки досить природним світом духів. <…> ці зносини привели з собою те, що духовними матеріями зробили мої обидві руки нездатними до вжитку <…>» [т. 50, с. 367–368]. Інтуїтивно Франко точно відчував, що його недуга мала насамперед психічний, а відтак психосоматичний характер: її першопричина крилася у психіці, яка для порятунку від божевілля витісняла хворобливі симптоми в тілесні тканини й органи.
Власні психічні аномалії Франко сприймав не лише як вияви недуги, а й як реальності іншого світу, зазвичай недоступного для відчуття й пізнання здоровим людям. Письменникові здавалося, що йому відкрилася унікальна духова сфера. Зберігаючи тверезий глузд, він шукав раціоналістичні пояснення ірраціональних явищ психіки. 3 січня 1914 р. відверто зізнався у листі до польського письменника Яна Парандовського:
«<…> від квітня 1908 р. з ласки Божої я маю дар слуху, відкритого на голоси духів, а також — зору, відкритого на з’явища надзмислового світу. Таким чином, з того часу я живу, так би мовити, подвійним життям, щодня і щоночі отримуючи враження надзмислового світу».
Цей «надзмисловий» (надчуттєвий, неприступний для чуттєвого сприймання) світ Франко вважав особливою, доти не пізнаною частиною світу матеріального, а свій болісний досвід нестерпного спілкування з духами — унікальним і цінним для збагнення таємниць буття:
«Цей стан поєднується з обезвладненням обох моїх рук за допомогою чужої моєму організмові, але все ж органічної матерії. <…> Упродовж тих років я мав особисті об’явлення про речі, сховані до цього часу від знання і досвіду людства, ті відкриття, величезної ваги для всього людства, мав надію опублікувати й подати до загального відома <…>».
Ті «об’яви» він визнавав «як знак Божого Провидіння»¹¹.
Про свій «слух, отворений на голоси духів», як «надзвичайний дар, одержаний мною з волі Провидіння», Франко писав також у «Передньому слові» до «Нарису історії українсько-руської літератури до 1890 р.», виданого у Львові 1910 р.¹², а відтак у листі від 25 листопада 1910 р. до Ватрослава Ягича, де називав свій патологічний стан уже «жахливим даром — здатністю слуху чути голоси привидів і, частково, очей бачити видіння», і нарікав: «Скільки жаху я натерпівся за цих три роки, скільки разів побував у царстві духів!» [т. 50, с. 388]. З матеріалістично-позитивістського погляду такі відчуття й думки видавалися дивовижними, «ненормальними», такими, що суперечать узвичаєному предметно-логічному сприйняттю світу, даного людині у її відчуттях, але з погляду містичного вони не є аж геть абсурдними і не трактуються як не варті уваги нісенітниці. Ярослава Мельник слушно зауважила, що «небезсумнівним видається той категоризм, із яким чимало фактів особистої та творчої біографії письменника однозначно тлумачилися як прояв душевної недуги. До сприйняття отого “недовідомого в людині і в природі” (І. Франко) ані сучасники письменника, ані ми значною мірою виявилися неготовими»¹³. Звичайно, одна річ — теоретично допускати існування якогось іншого, «паралельного» світу духів (це можуть робити й цілком притомні, психічно здорові люди), а інша — психопатично відчувати докучливу, гнітливу присутність цих духів. Назагал, питання лишається відкритим: голос «духів» — це лише марення хворої психіки чи справді відгомін якогось невідомого й недоступного нормальній людині паралельного світу, який відкривається їй у стані душевної недуги? Звідси випливає інша проблема: як трактувати пов’язані з психічною кризою зміни у Франкових поглядах (світоглядних, філософських, естетичних, моральних тощо): як лише неконтрольовані вияви хворої психіки, «западні хворого інтелекту» (за висловом Катрі Гриневичевої¹⁴), тобто регресивні зміни, чи як варті осмислення еволюційні зміни його свідомості? Думається, друге аж ніяк не можна випускати з уваги.
Франкова хвороба (особливо від несподіваного загострення 27 березня 1908 р.) мала не лише фізіологічний, а й психічний характер, тому виникає спокуса не сприймати всерйоз, не трактувати поважно усіх Франкових думок, спонтанних оцінок, емоційних суджень, висловлених під час психічної недуги. Проте Франко впродовж усієї духово-душевної кризи був при свідомості, ніколи не впадав у цілковите безпам’ятство і тверезо аналізував свою порушену психіку, дотримуючись думки (можливо, почутої від когось із вдумливих, теоретично мислячих лікарів) про те, що медицина ще неспроможна не те що вилікувати його недугу, а й пояснити її. «Хвороба моя не для сучасної медицини. Лікарі не годні на тото ради дати, бо в психічній сфері не мають жадної влади», — казав він літературознавцеві Андрію Ніковському під час перебування в Одесі від середини жовтня до середини грудня 1909 р. Та водночас Франко тлумачив свою недугу ірраціонально («Се й пімста духів — вони так само заздрісні, як і ми»¹⁵).
Франкові «дивацтва» виходили на яв у розмовах та вчинках — мемуаристи (Михайло Мочульський, Катря Гриневичева, Володимир Дорошенко, Дмитро Дорошенко, Марія Грінченко, Людмила Старицька-Черняхівська, Сергій Шелухин, Андрій Ніковський, Володимир Бірчак, Генрик Біґеляйзен, Іван Лизанівський, Володимир Охримович, Михайло Могилянський, Євген Чикаленко, Роман Смаль-Стоцький, Олена Грозикова, Зоня Монджейовська-Гончарова, Ольга Роздольська, Володимир Щуровський) залишили згадки про його зізнання про привидів, які являлися йому вві сні й наяву, інші переважно страхітливі галюцинації, «візії містично-релігійного змісту», про чуті ним удень і вночі голоси «духів», нічні «розмови», «суперечки» й уявні поєдинки з «духами». Розповідали також про його відчайдушні спроби містичних пошуків «чудодійних» ліків, про випадки безпідставного й фантастичного розуміння ним деяких наукових питань, підказаного йому, за його словами, «таємними внутрішніми голосами», чи про відомості й ідеї, які йому начебто відкривалися «надприродним шляхом».
На Франкових творах, працях і листах такі його хворобливі «дивацтва» позначилися мало — у тодішніх текстах, написаних власноруч або продиктованих, звичайно зберігається логіка мислення, хоча трапляються й вияви надмірної вразливості, підозріливості, роздратування, авторської амбіції, упередженого ставлення до певних осіб, а також зрідка поодинокі згадки про «світ духів» і галюцинації. Щоправда, поетичні твори, позбавлені колишньої легкості й досконалості вислову, не сягають уже попереднього рівня, а все ж мають свої вартощі. Цінними й подиву гідними (як на тяжкий хворобливий стан пізнього Франка, фізіологічний та психічний) є його наукові праці (літературознавчі, фольклористичні, культурно-історичні) та переклади. Прикре враження справляє хіба що видання власним коштом (!) недоладної історичної драми невідомого автора «Wielka Utrata» (Львів, 1914) як начебто «геніального» твору Міцкевича. Цей маніакальний вчинок Франка був апогеєм його мимовільних літературознавчих містифікацій, до яких він самовпевнено вдавався ще до хвороби (у габілітаційній лекції 1895 р. «“Наймичка” Т. Шевченка» без достатніх аргументів твердив, буцім однойменну повість Шевченко написав раніше від поеми [т. 29, с. 448–451]) і потім під час хвороби (у своєму виданні 1912 р. «Українські поезії» Олександра Афанасьєва-Чужбинського приписав йому кілька творів, «автентичність яких доводив духом Афанасьєва-Чужбинського, що йому являвся»¹⁶, хоча вони насправді належать Миколі Жукові, який виступав під псевдонімом Хрущ¹⁷).
Усе ж, за словами Михайла Мочульського, який зустрічався з письменником у пізній період його життя, «з вибухом недуги в гострій формі — Франко перестав бути творцем і власником нових ідей. А коли світло його духа прогнало від нього демонів і він міг думати, то його думка ходила лише по звичних, протоптаних стежках. Нових ідей він не в силі був ані засвоїти собі, ані нам їх дати <…>»¹⁸.
Світогляд пізнього (четвертого) Франка було зумовлено його новим, на нещастя, хворобливим, досвідом. Під напливом розбурханих емоцій вразливий письменник не раз виказував епатажні думки, протилежні до тих, що висловлював до хвороби. У нього проривалося інтуїтивне відчуття Бога, акцентувалася схильність до надзвичайно чутливого, загостреного сприйняття християнської ідеї братолюбства. Таку зміну у Франковому світогляді не пояснити лише затяжною душевною та психосоматичною недугою, хоча вона теж далася взнаки. Попри те, тодішнє навернення поета до християнства вінчало його тривалу світоглядну еволюцію. У парі з регресивними змінами хворої психіки відбувалися еволюційні зміни поетової свідомості, які ще належить якомога повнішою мірою простежити, збагнути й гідно оцінити. У своїй напрочуд складній, суперечливій духовій еволюції Франко типологічно почасти близький до таких велетнів духу й водночас проповідників-диваків, як Гоголь, Достоєвський, Пантелеймон Куліш, Лев Толстой, котрі в умовах світоглядної та психологічної, а то й психічної кризи висловлювали погляди, які одним здавалися хибними й нікчемними, а іншим — вартими уваги й навіть проникливими.
Отож підсумуємо етапи світоглядної еволюції Франка.
І етап: 1873 — середина 1876 (етап традиційних, консервативних уявлень, літературних проб, взоруваних на застарілі художні зразки — романтичні й почасти класицистичні);
ІІ етап: осінь 1876 — 1895 (його умовно можна назвати «драгоманівським» з огляду на тодішній панівний вплив Драгоманова на Франка та його солідарність, хоча й не повну й не безконфліктну, із женевським та софійським емігрантом);
ІІІ етап: 1896 — січень 1908 («післядрагоманівський», самостійний);
ІV етап: лютий 1908 — 28 травня 1916 (кризовий, в умовах психічної та психосоматичної недуги).
Зміни з першого етапу на другий і з третього на четвертий були відчутно різкі, бурхливі, а зміна з другого на третій відбувалася досить плавно, поступово. Перша і друга зміни — передусім ідеологічні, естетичні, меншою мірою психологічні, третя — насамперед психічна й психологічна, відтак світоглядна.
________________________________
¹ Мочульський М. З останніх десятиліть життя Івана Франка. — С. 86.
² Повернувся до Львова 15 або 16 квітня 1908 р. Всеволод Козловський до Михайла Грушевського 17 квітня 1908 р.: «Передвчера, 15 цвітня, повернув до Львова др. Франко» (ІЛ. — Ф. 3. — № 2324); «Діло» за 18 квітня 1908 р.: «Др І. Франко прибув позавчера з своїм сином Тарасом з чужини до Львова <…>» (Стан здоровля д-ра Ів. Франка // Діло. — 1908. — № 87. — С. 3).
³ ІЛ. — Ф. 3. — № 1072.
⁴ Там само. — № 1073.
⁵ Там само. — № 994. Див. також публікацію цитованих листів Франка до В. Доманицького, Ф. Вовка і В. Гнатюка: Мельник Я. І остатня часть дороги… Іван Франко: 1908–1916 / Ярослава Мельник. — Дрогобич : Коло, 2006. — С. 394–406.
⁶ ІЛ. — Ф. 3. — № 1006.
⁷ Чайковський А. Мої спогади про Івана Франка / Андрій Чайковський // Спогади про Івана Франка. — С. 156.
⁸ Гриневичева Катря. Спомини (І. Франко) / Катря Гриневичева // Там само. — С. 210.
⁹ Щуровський В. Іван Франко серед Українських Січових Стрільців / Володимир Щуровський // Там само. — С. 786.
¹⁰Шелухин С. Українство 80-х років ХІХ ст. і мої зносини з Ів. Франком / Сергій Шелухин // Там само. — С. 270.
¹¹ Див. публікацію листа в українському перекладі з польської: Мельник Я. І остатня часть дороги… — С. 407–408.
¹² Мочульський М. З останніх десятиліть життя Івана Франка. — С. 103.
¹³ Мельник Я. І остатня часть дороги… — С. 36.
¹⁴Гриневичева Катря. Зустрічі з поетом / Катря Гриневичева // Спогади про Івана Франка. — С. 218.
¹⁵Ніковський А. Франко в Одесі в 1909 р. / Андрій Ніковський // Там само. — С. 589.
¹⁶Лизанівський І. Франко в роках 1911–12 (Уривки із споминів) / Іван Лизанівський // Україна. — 1926. — Кн. 6. — С. 178.
¹⁷ Сиваченко М. Є. Твори О. Афанасьєва-Чужбинського в редакції І. Франка, псевдонім «Микола Хрущ» та забутий поет Микола Жук // Сиваченко М. Є. Над текстами українських письменників / М. Є. Сиваченко. — К. : Наукова думка, 1985. — С. 136–158.
¹⁸Мочульський М. З останніх десятиліть життя Івана Франка. — С. 104.
02.03.2017