Polish Duck

[Фраґментарно про «польськість» у Європі – тобто в усьому світі]

Улюбленою іграшкою пса Фокса – улюбленця Даніеля (головного героя роману М. Вельбека² «Можливість острова») була жовта ґумова качка «Made in Poland». Це єдиний польський акцент у цьому дуже модному і дуже європейському романі. Чи може бути так, що всі знання про Польщу претендента на Нобелівську премію з літератури зводяться до качки? Якщо повернутися на 120 років назад, у часи, коли Польщі не було на тогочасних мапах, так само дотепно й алюзійно бринів підзаголовок роману А. Жаррі³ «Король Убю»⁴. З невеликою різницею: автор, який розмістив дію своєї бунтарської прози «в Польщі, тобто ніде», мав лише 15 років, і можна лише підозрювати, наскільки складно тоді було отримати доступ до знань про «сучасний світ». Тим більше, що він, мабуть, не був винятково «надумано дотепним» (як Вельбек), щодня носячись (ледь не під пахвою) з «Ґарґантюа і Пантаґрюелем» Ф. Рабле.

Якщо «польський епізод» автора «Елементарних частинок»⁵ – це nomen omen, дрібничка, то топографічна сентенція Жаррі стала підставою для багаторівневих «польських» відступів, цитувань, другорядних відсилань – завжди, однак, поверхневих і ніби на узбіччі інших, більш важливих міркувань. Наприклад, у праці А. Мальро⁶ «Минуле і література», де він картає інтерпретаторів прози Г. Флобера, знаходимо таку «польську адресу»: «Генезис Бувара будуть вишукувати в "Двох переписувачах", тривіальній новелці, яку Флобер прочитав тридцять п’ять років тому. З таким же успіхом можна шукати генезу "Убю" в історії польських королів».               

В менш спотвореному вигляді «польськість» сигналізується Ельфрідою Єлінек⁷ – тією самою Єлінек, яка «висмоктувала дистанцію» з грудей своїх австрійських предків (Музіля⁸, Броха⁹, Кафки¹⁰), яка опосередковано чи паралельно живилася (ймовірно) амбівалентністю Кьортеса¹¹, що ототожнював антипатріотизм з універсалізмом. Тут, у світі «Піаністки»¹², де головний герой-чоловік не зовсім опосередковано вбиває фламінго як «символ сексу», де головна героїня «екзистенційно пасеться», підглядаючи за парами, що злягаються в парку Пратер, – у цьому сухому, бездушному світі з’являється «зоря гуманізму»: польська сім’я, яка систематично і безкорисливо займається музикою. У цьому «польському музикуванні», знову ж таки епізодичному, ледь навмисному, ховається невизначена сила знайомої чуттєвості. Ця «польська сім’я» запам’ятовується, як запах дитинства (можливо, якогось алегоричного «європейського дитинства»).

Натомість у біографії найпотужнішого серед новочасних філософів «Я» – Фрідріха Ніцше¹³ – знаходимо «щось» на кшталт «моди бути поляком». Ніцше, звісно, був німцем, але, можливо, походив зі старовинного польського роду Ніцкіх. Такі алюзії можна знайти в «Класиках філософії» Р. Палача¹⁴. І це, напевно, залишилося б хрестоматійним припущенням, якби не кілька уривків з його (Ніцше) листів. У 1884 році, пишучи до друга (Овербека¹⁵), він висвітлює це складне генеалогічне питання наступним чином: «Дякую тобі, мій любий приятелю, – твоє зауваження щодо Міцкевича прийшло якраз вчасно: мені соромно, що я так мало знаю про поляків (які, зрештою, є моїми предками). Як би я хотів зустріти поета, який належав би до нації Шопена, і який би, як і він, позитивно впливав на мене...» Це як квінтесенція безтурботної «генеалогії», бо хто з європейців не хотів би «спорідненості» з Шопеном? Однак раніше, ще 1880 року, Ніцше з «європейським шармом», тобто з притаманною по відношенню до Східної Європи довірливістю, пише з Марієнбаду: «Тут багато поляків, які – що само по собі вже чудово – вважають мене правдивим поляком, вітаються зі мною польською, за своїм звичаєм, і не вірять мені, навіть якщо я представляюся швейцарцем. Польська раса, але серце – одному Богу відомо, як воно змінилося. З цими словами один із них, цілком засмучений, попрощався зі мною».

Однак це лише епізоди, клаптики «польськості», побачені або «використані» із «зовнішніх позицій», зведені до категорії «польської качки» Вельбека. Хоча вони лоскочуть ляхськість кожного поляка. Можливо, навіть більше, ніж безсумнівно глибше і культурно ефективніше захоплення польськістю, зокрема польською літературою (особливо бароковою) «польського бельгійця» – К. Баквіса¹⁶. Досить згадати одне речення фахівця з передмови до «Панорами польської поезії доби бароко»: «Імпонуюча як синтез культури і літератури нашого бароко, його європейськості і самобутності. Виразно і сугестивно відображені в цьому magnum opus "різноманітні красоти" польського бароко».

Однак більш привабливими для уяви є всілякі контроверсії, пов’язані з «польськістю» як такою, так і потенційною. У цьому останньому розумінні «епопея польськості» Г. Аполлінера є абсолютним феноменом. Аполлінера – тому що незважаючи на «неспростовні», як хотілось би багатьом «доказовим» дослідникам з бульварів над Віслою, прізвище Костровицький¹⁷ аж ніяк не прижилося в паризьких, лондонських чи нью-йоркських околицях. Випадок Аполлінера настільки яскравий, симптоматичний для того, чим була, є і, можливо (на жаль), буде Європа з її домінуючою, але невизначеною «європейськістю», що йому варто присвятити набагато більше місця, ніж «жовтій качці» чи «польській музичній сім’ї».

Якось своєрідно все починається. Спочатку збірка під назвою «Алкоголі» (під якою творчість Аполлінера сприймають у всьому світі) мала називатися «Wódka¹⁸». Під такою «назвою» навіть найзапекліший гураль (із Закопаного – треба розуміти) повірив би в польськість автора. Бувало теж «по-польськи» і над Сеною. Марі-Жанна Дюррі¹⁹, професор Сорбонни, писала в статті з недвозначною назвою «Apollinaire en Pologne» («Аполлінер у Польщі»): «Щоб дізнатися щось про Аполлінера, треба вирушати до Варшави». А також над Віслою С. Бруч²⁰, перекладаючи Аполлінера, в одному з його воєнних віршів почув відлуння пісні «Jak to na wojence ładnie»²¹, а в іншому – сліди легенди про короля Попеля²², якого миші з’їли. У вірші А. Стерна²³ «Будинок Аполлінера» також з’являється відлуння, на перший погляд, невинної зустрічі (Пікассо з Аполлінером), під час якої, як іпостасно пише Стерн, прозвучали «архетипні слова»: «Пабло казав / ти містик поляку / тобі слід сидіти не з келихом бордо / а з олов’яним сарматським глечиком».

Ця зустріч не була літературною містифікацією, Пікассо й Аполлінер дійсно зустрілися 1904 року в барі біля вокзалу Сен-Лазар. Про те, що вона була важливою, свідчить замітка в газеті «Les Soirées de Paris»: «Історія напхана подіями, які, хоч і наробили свого часу багато галасу, але, безумовно, мали меншу вагу, ніж ця перша і випадкова зустріч між іспанцем і поляком в одному з маленьких паризьких барів». Дуже важливо підкреслити національну приналежність (фактичну і гіпотетичну) учасників цієї зустрічі. Адже навіть тоді, а пізніше тим більше, Аполлінер за жодних обставин не зізнавався у своєму «походженні», хоча, безумовно, не мав жодних сумнівів, які він згодом оприлюднить, але значно, значно пізніше. Чому він мовчав про своє шляхетне походження? Його вже називали «літературним негром» (бо він «розважався» в сенсаційних епізодах романів), «порнографом» (після публікації «Єресярха і компанії»), «торговцем антикваріатом» (після публікації «Алкоголів»). Його підозрювали в участі у викраденні Джоконди. Якби він лише натякнув на своє славне минуле і на приналежність до великого історичного роду, то, щонайменше, виставив би себе на посміховище. Про це пише A. Штерн: «Легко собі уявити, який, якщо не гомерівський, то раблезіанський сміх викликало б це у всіх його не тільки ворогів, але й друзів, які визнали б цю його "витівку"» огидною містифікацією». Аполлінер не хотів додавати до поширеного в той час виразу «п’яний як поляк» новий – «хвалькуватий як поляк». Саме тому він промовчав». І хоча про поляків загалом думали добре, вже у колах, що формували громадську думку, лунали невтішні й однозначно «національні» закиди. Про «Алкоголі» у 1913 році писав Дж. Дюамель: «Крізь дірки в подертій рясі проглядає часом іронічний і наївний погляд продавця ("Алкоголі" критик назвав "крамницею", а самого автора – "лахмітником", "торговцем" (прим. Ч.М.)), що має в собі, водночас щось від левантійського єврея, південноамериканця, польського шляхтича та італійського фаччіно²⁴». Жодне з цих визначень не є евфемістичним. Поза тим, Аполлінер був «кожним», тільки не французом. В іншому місці, в журналі «Maintenant», атака на Аполлінера почалася зі слів: «Мені байдуже, чи критика єврея Аполлінера...» У листах із фронту в 1915 році Аполлінер прямо посилається на цей тип висловлювань: «Бо якщо мене пристрасно захищали більшість часописів, то водночас мене спочатку атакували антисеміти, часом нікчемним способом, котрі не могли уявити собі поляка, який би не був євреєм».

Зауважимо, що лише перед обличчям воєнного досвіду Аполлінер все частіше посилається на своє польське коріння, все частіше признається, і не лише алюзійно, до Костровицьких, і не лише до своєї спорідненості з королем Риму Наполеоном ІІ, герцогом Рейхштадтським «Орлятком»²⁵ – в одній особі. В іншому листі з цього ж періоду він пише не криючись: «Ніцше був таким же поляком, як і я. (...) У сучасній літературі є троє поляків, які не пишуть польською мовою: Конрад в Англії (має неабиякий талант), Пшибишевський в Німеччині, і я – у Франції». Якщо це так, то чому він вперше заявив про свою польськість лише у 36 років? «Чому зі своїх двох вітчизн він так надовго викинув одну зі своєї пам’яті?» – повторюємо за Стерном. Лапідарно і не без гіркоти відповідає на це питання М. Журовський²⁶, стверджуючи, що Аполлінер хотів «якомога глибше врости у французьке суспільство і культуру, щоб не бути лише етикеткою».

Можливо, з цих причин він остаточно і безповоротно вилучив із «Зони» (одного з найбільш автобіографічних і найвідоміших своїх текстів), залишивши лише в анонсі, фрагмент: «А я в якому кров слов’янська і латинська змішалася / Дивлюся на тих бідних поляків які снять про далекі часи / Про часи коли Польща була ще великим королівством / Культивували там поезію формували людей / Польща була молодшою сестрою Франції / Сьогодні Польща – це тільки надія / Бідні полячки бідні сільські дівчата / Яких вивозять отарами в Німеччину».

Незадовго до смерті Аполлінер написав: «Не можна брехати про свою кров». А Польщу, поляків назвав «найнещаснішою нацією у світі». У підтексті цього зізнання неможливо не впасти в помпезний тон «паломництва», вже цілком питомо польський, маючи на увазі банальність сучасних коментарів про «польськість» у сьогоднішній Європі, забарвленої «жовтим кольором качки Вельбека». В цей простір потрапляє і феномен еміграції, не чужий для інших європейців (не в останню чергу для нефашистських німців на чолі з Маннами – Генріхом і Томасом).

Не випадково М. Кундера у «Зраджених заповітах» наводить приклади стількох польських «актів викриття своєї крові» – перефразовуючи Аполлінера. Бо є в наших емігрантах щось специфічно «обране», щось таке, чого навіть сам Кундера, на якого, зрештою, вішають ярлики, не до кінця розуміє. По-перше, Кундера препарує «польськість» автора «Лінії тіні»: «Джозеф Конрад Корженьовський (відомий під псевдонімом Джозеф Конрад) прожив сімнадцять років у Польщі (і в еміграції з родиною в Росії), решту свого життя, п’ятдесят років, – в Англії (або на англійських кораблях). Англійська мова стала його письменницькою мовою; тематика його романів також англійська. Однак його алергія на Росію (о, бідолашний Жід²⁷, нездатний збагнути таємничу нехіть Конрада до Достоєвського!) – це рудимент його польськості». У наступному, ближчому, значно ближчому плані в «реєстрі» Кундери з’являється автор «Трансатлантика», але вже зі зовсім іншими ресентиментами: «Ґомбрович прожив тридцять п’ять років у Польщі, двадцять три роки в Аргентині, шість років у Франції. Однак він міг писати лише польською мовою, і герої його романів – поляки. Перебуваючи в Берліні, він отримав запрошення відвідати Польщу. Вагався, але врешті-решт відмовився». Цікаво, що сам Кундера вільно пише французькою (принаймні есеї, частіше про представників західної культури, ніж про чехів, за винятком композитора Яначека, до якого він має «європейську» любов), але його романи все одно «національні», на відміну від «космополітичних польських» творів Ґомбровича. Саме Ґомбрович, втім, є чи не найбільшою загадкою «польськості» для Кундери. Перш ніж ми перейдемо до спроби Кундери впоратися з цією загадкою, розглянемо останнього з «польських європейців», «зареєстрованих» Кундерою: «Казімєж Брандис прожив у Польщі шістдесят п’ять років, оселившись в Парижі після путчу Ярузельського (1981). Він писав виключно польською мовою про польські проблеми, і хоча не мав політичних причин залишатися за кордоном після 1989 року, до Польщі назавжди не повернувся». Це те, що найбільше інтригує Кундеру. І не тільки Кундеру, до речі. Але саме Кундера нав’язливо повертається до «німецького рішення» Ґомбровича: «Я часто думаю про Ґомбровича в Берліні. Про його відмову від візиту до Польщі. Недовіра до комуністичного режиму? Не думаю: польський комунізм вже перебував у стані занепаду, люди зі світу культури майже всі належали до опозиції і, напевно, зробили б візит Ґомбровича тріумфальним святом. Справжні причини відмови, вочевидь, були екзистенційними. І неможливі для оприлюднення, бо надто інтимні. Не для оприлюднення, бо надто болісні для інших. Є речі, про які можна тільки мовчати».

Відтак Кундера представляє свою особисту точку зору. Він покликається на німецьке поняття «die Entfremdung²⁸». Це поняття виражає процес, коли те, що було близьким для нас, поступово стає чужим; і навпаки стосовно країни еміграції: те, що було чужим, поступово стає близьким і рідним.

Тож чи зможе це die Entfremdung релятивізувати сьогоднішню «польськість» у Європі, якщо Польща в цій Європі є ні більше ні менше, ніж Парагвай у Південній Америці?

На завершення (без коментарів) наведемо такі «польські» факти в Європі: С. Кіселевський²⁹ повертається в розпал воєнного стану (пише свій останній роман «Все інше»); повертається Чеслав Мілош (пише, наприклад, «Придорожній песик» і «Це»); повертається Славомир Мрожек (і фактично не пише); не повертається Єжи Ґєдройць (?); Віслава Шимборська ніколи не виїжджала на довший час; не виїжджає Тадеуш Ружевич; Збіґнев Герберт – у власний спосіб: він ніби не повертається, але якось внутрішньо емігрує, «патріотично б’ючи горшки з Мілошем». Але всі ми пам’ятаємо повернення «на білому коні» Єжи Косинського³⁰ і чим воно закінчилося.

І саме тому «жовта качка» Вельбека нічого не означає, окрім того, що вона вироблена в Польщі, а не – як все мало б вказувати – в Китаї. І саме тому варто пам’ятати про «польську сім’ю, яка безкорисливо музикує у Відні», тому не варто перейматися тим, що найкращу антологію польської барокової поезії уклав бельгієць без польського коріння³¹; бароко, додаймо, – найбільш відповідну, найбільш поціновану в Європі частину якого тут, на батьківщині, назвали «темним бароко». Аби не перейматися зневажливим ярликом «полячішкі», причепленим Достоєвським, варто ані на мить не забувати, що автор «Бідних людей» був передусім московитом.

Але питання «польськості» в сьогоднішній Європі – в будь-якому разі – завжди залишатиметься відкритим.

Переклад з польської мови Світлани Бреславської.

Чеслав Маркевич

Відомий польський поет, прозаїк, есеїст і літературний критик. Радіожурналіст радіо «Захід». Уродженець Зеленої Ґури. Випускник факультету польської філології. Публікувався, зокрема, у таких виданнях, як: «Poezja», «Literatura», «Odra», «Nowy Wyraz», «Borussia», «Integracje», «Nowy Medyk», «Nadodrze», «Topos», [fo:pa], «Wakat», «Ślad», «Red», «Śląsk», «Wyspa», «Fraza», «Portret», «Arterie», «Bliza», «Дзвін». Важливі антології: «Поет – як дитина», «Спалений рай».

Опублікував збірки поезій: «Modlitwa oszukanych» (Варшава, 1977), «Moja wina» (Варшава, 1998), «Ale i tak» (Зелена Ґура, 2007), «Majuskuły» (Краків, 2009), «80. urodziny Marilyn Monroe» (Холм, 2011), «Wierszeje» (Лодзь, 2018), «Tropy» (Торунь, 2020), «Prowincje mojego imperium. Zaimki świata» (Варшава, 2022), «Тропи» (пер. з пол. С.Бреславської/ Брустури: Дискурсус, 2024). Автор збірника оповідань: «Made in life» (Зелена Ґура, 1995); романів: «Przezroczysty» (Вроцлав, 2002), «Niewinne Miasto» (Познань, 2003), «Zemsta Fabiana» (Зелена Ґура, 2004), «Przeklęta Europa» (Варшава, 2023); збірника літературно-критичних статей «Rozpoznany moment osobności» (Зелена Ґура, 2000). Багаторазовий переможець літературних конкурсів. Лауреат Любуського літературного лавра (1995, 2020). Номінант на премію «Любуський літературний лавр» (2009, 2011, 2023). Номінант на премію ім. А. К. Васькевича (2022). Член правління Великопольського відділення Спілки польських письменників (SPP).

_______________________________

¹ Polish Duck  – (англ.) польська качка.

² Мішель Вельбек (Вельбек) (фр. Michel Houellebecq; нар. 1958) – французький прозаїк, поет, співак, сценарист, кінорежисер. Лауреат Премій за найкращу книгу року (1998), Інтеральє (2005). Лауреат Гонкурівської премії (2010) за роман «Карта і територія». Один з найбільш читаних у світі французьких авторів.

³ Альфред Жаррі́ (фр. Alfred Jarry; 1873–1907) – французький поет, прозаїк і драматург. Один з «проклятих поетів». Творчість Жаррі заново відкрили Ґійом Аполлінер і сюрреалісти. 1926 року Антонен Арто разом із Роже Вітраком та Робером Ароном створили «Театр Альфреда Жаррі». Поет став культовою фігурою літературного та театрального авангарду Європи, США і Латинської Америки, своєрідним символічним покровителем групи УЛІПО. Його творчість мала значний вплив мала не лише на розвиток сюрреалізму, а й дадаїзму, абсурдизму та інших модерних напрямів.

⁴ П’єса Альфреда Жаррі (1894), в якій розкривається образ монстра-сатрапа Убю, що став літературною предтечею всіх диктаторів XX століття і зробив Жаррі всесвітньовідомим.

⁵ Роман Мішеля Вельбека (1998), що отримав дві престижні премії в галузі літератури – Дублінську та Французьке національне ґран-прі, на сьогодні виданий майже 30 мовами світу.

⁶ Андре Мальро (фр. André Malraux; 1901–1976) – французький письменник, мистецтвознавець, політичний діяч.

⁷ Ельфріде Єлінек (нім. Elfriede Jelinek; нар. 1946) – австрійська письменниця та феміністка, нагороджена Нобелівською премією з літератури в 2004 році за «музичний потік голосів і протиголосів у романах і п’єсах, які з надзвичайною мовною ревністю розкривають абсурдність кліше суспільства та їх підкорюючу силу».

⁸ Роберт Музіль (нім. Robert Edler von Musil; 1880–1942) – австрійський письменник та есеїст, драматург і театральний критик. Належачи до покоління німецького експресіонізму, Музіль став відомий своїм романом «Сум'яття вихованця Терлеса» (1906) та незакінченим романом «Людина без властивостей» (1930 -1943).

⁹ Герман Брох (нім. Hermann Broch; 1886–1951) – австрійський письменник, найвидатніший представник філософської прози; не отримав достатнього визнання за життя і лише згодом увійшов в історію європейської літератури.

¹⁰ Франц Кафка (нім. Franz Kafka; 1883–1924) – один із найвизначніших німецькомовних письменників XX століття, більшу частину творів якого було опубліковано посмертно.

¹¹ Імре Кертес (угор. Kertész Imre; 1929–2016) – угорський єврейський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури за 2002 рік «за опис тендітного і крихкого досвіду боротьби індивіда проти варварського деспотизму історії» в своєму першому романі «Знедолені».

¹² «Піаністка» – роман Е.Єлінек.

¹³ Фрідріх Вільгельм Ніцше – нім. Friedrich Wilhelm Nietzsche; 1844–1900) – німецький філософ, психолог і класичний філолог, представник ірраціоналізму.

¹⁴ Ришард Палач (1935–2024) – історик філософії. Очолював кафедру історії філософії в Зелено-Гурському університеті.

¹⁵ Франц Овербек (1837–1905) – богослов-агностик, викладач історії церкви в Базельському університеті, ймовірно, найближчий друг Ніцше, прототип Серена Цайтблома з «Доктора Фауста» Томаса Манна, відкритий сьогодні після десятиліть забуття як дуже оригінальний і незалежний мислитель.

¹⁶ Клод Баквіс (1910–1998) – бельгійський професор славіст, який писав французькою, історик польської літератури.

¹⁷ Справжнє прізвище Гійома Аполлінера (прим. пер.)

¹⁸ Тобто Горілка (прим. пер.)

¹⁹ Марі-Жанна Дюррі (1901–1980) – французька академік і поетеса, професорка французької літератури на факультеті літератури в Парижі.

²⁰ Станіслав Бруц (1899–1978) – польський поет, перекладач, теоретик літератури.

²¹ «Як же на війнонці гарно…» (прим. пер.)

²² Попель ІІ – легендарний полянський або гопланський правитель IX століття. Вперше згадується у «Хроніці» Галла Аноніма. За словами Кадлубека, він мав бути млявим, боягузливим, слабкодухим і підступним правителем. За намовою дружини під час бенкету отруїв своїх двадцятьох дядьків (синів Лешка ІІІ), напоївши їх отруєним вином, а потім відмовився ховати їхні тіла. З трупів вивелися миші, які довго переслідували Попеля, його дружину і двох синів. // [Блаженний Вінцентій Кадлубек (1160–1223) – перший польський хроніст, автор Польської хроніки, кілька років служив краківським єпископом, але залишив цю посаду і провів решту життя ченцем у цистерціанському абатстві в Єнджейові].

²³ Анатоль Штерн (1899–1968) – поет, прозаїк, кіно- та літературознавець, сценарист, перекладач. Разом із Бруно Ясєнським є автором маніфесту польського футуризму «Nuż w bżuhu» («Ніж у череві») .

²⁴ facchino (італ.) – портьє.

²⁵ Наполеон Франсуа Жозеф Шарль Бонапарт (фр. Napoléon François Joseph Charles Bonaparte), Король Римський, Франц, герцог Рейхштадтський, (1811–1832) – син (єдина законна дитина) Наполеона I Бонапарта, імператора французів. Прізвисько «Орлятко» було дано йому посмертно.

²⁶ Мацей Журовський (1915–2003) – романіст і перекладач , професор французької літератури у Варшавському університеті .

²⁷ Андре Поль Гійом Жід (1869–1951) – французький прозаїк; лауреат Нобелівської премії з літератури (1947).

²⁸ die Entfremdung (нім.) – відчуження.

²⁹ Стефан Кіселевський (1911–1991) – польський прозаїк, публіцист, композитор, музичний критик, педагог, депутат Сейму ПНР.

³⁰ Єжи Нікодем Косинський, при народженні Юзеф Левінкопф (1933–1991) – польсько-американський письменник єврейського походження, який писав англійською мовою. Відомий нам твір – роман «Розмальований птах». Закінчив життя самогубством.

³¹ Йдеться про Клода Баквіса (1910–1998) – бельгійського професора-славіста, який писав французькою мовою, історика польської літератури.