[Іван Франко. На лоні природи і инші оповіданя. У Львові, 1905. З друкарнї Наукового Тов. ім. Шевченка під зарядом К. Боднарського. C. 126—150]
І.
Малий Мирон сьогоднї щасливий. Недїля. Йому не велїли сьогоднї йти за худобою, не посилають до снопів анї до сїна, анї до жадної иньшої роботи, як у будень; сьогоднї справдї у нього вакації. Від коли вернув із міста зі школи, се у нього тілько другий такий вакаційний день. І він щасливий. Уся цїлотижнева мука на соняшній спецї або слотї, при працї, що часто переходить його дитинячі, десятимісячною шкільною морокою витончені сили, — все те щезає, забуваєть ся. Він бачить перед собою лише сю чудову недїлю, сей гарний день, у якім його лишать у спокою — і він щасливий.
Рано він схопив ся з постелї, умив ся, вхопив шматок хлїба і побіг у лїс. Для нього нема більшого щастя, як самотою блукати по лїсї — рано, в недїлю, коли там нема анї живої душі. Се його церква. Він слухає шуму дубів, тремтить разом із осиковим листочком на тонкій гиляцї, відчуває роскіш кождої квітки, кождої травки, що хилить ся під вагою діяментового намиста роси, то знов любуєть ся містичною дрожю таємного і невідомого, яка проходить його, коли загляне в Глибоку Дебру з її крутими берегами, оброслими густим хащем та високими деревами, і коли зо дна тої дебрі зївне на нього густа пітьма та якийсь таємничий шелест чогось укритого на днї тої пітьми — чи то шелест гадюк, що вють ся по сухому листю, чи шемранє малесенького потічка, що дзюрчить-капотить по днї... Всї ті неясні почутя, з яких у людській душі зароджуєть ся релїґія, переходять малого Мирона в лїсї в часї таких самітних проходів, і вони й творять ту дивну принаду, той чар, яким лїс оповиває його душу.
Хоча лїс великий і займає мало не квадратову милю простору, то проте малий Мирон не боїть ся в нїм: він знає тут кождий ярок, кожду поляну, кождий окіп і кожду »ленїю« ; мов старих знайомих відвідує що недїлї і найкращі дуби, і незвичайно похилену скрипливу березу, що підчас вітру скрипить, мов дитина плаче, і жерельце з солоною водою, де часто сховавши ся серед густих яличок цїлими годинами підглядає, як прибігають пити тонконогі серни з малими красенькими серненятами, і цапи-рогачі, і витріскоокі зайчики. А висидївши ся він іде далї в ялички на знайомі грибовища, і назбиравши купу грибів та зложивши їх разом, добуває невеличкого ножика, сїдає біля них на пеньку і починає чистити їх, гуторячи з ними весело:
— А, мій паничику! Вдав ся ти біленький з верху і з низу! Певно лише сеї ночи виклюнув ся з землї. Тай корінець здоровий! Се гарно. А ви, старенький дїдусю! Що то, на зальоти збирали ся, що так одну крису свого капелюха в гору задрали! Ой, погана гилячка! Лягла вам на голову і от якого шрама надавила! А ось і панночка-голубіночка, сивенька і кругленька, мов табакерочка! А слимачка в серединї не маєте? Як же би нї? Єсть, єсть! Ну, та ще не ушкодив, ще лише встиг розгостити ся. Геравс, Грицьку! Забирай ся звідси, шукай собі якого скрипуха!
Сусїд Рябина, також охотник до раннїх проходів по лїсї, раз якось підслухав оті розмови малого Мирона і не міг потім наоповідати ся про нього, своїм звичаєм часто і, так сказати, лише теоретично спльовуючи (бо на правду не плював, тілько говорив "тьфу") і пускаючи слова крізь ніс:
— Тьфу, тьфу, паськуда! Іду стежкою, аж чую, щось жибонить. Тьфу, тьфу, думаю собі, а се що таке ? Звір не звір, птах не птах, — прислухаю ся: нїби дитина. Тьфу, аж по мнї, знаєте, мороз пішов! Адже то лїс, рано ще, то що би тут дитина робила? І то в таких яличкових гущаках, що хиба лис пролїзе. Тьфу, тьфу, паськуда! І сюди заходжу — не можна доступити, і туди заходжу — не можна доступити. А воно в самій серединї, мов за плотом, жибонить собі тай жибонить! Далї менї аж страшно стало! Тьфу, пек ти, може яка лїсова душа. Гадаю собі: чи втїкати, чи додивити ся ? Та бо озираю ся, білий день довкола, сонечко сьвяте сьвітить! Прислухаю ся, а воно по людськи жибонить, нїби з кимось розмовляє, а другого голосу не чути. Аж чую — хрупнула одна гиляка, далї друга, — просто на мене йде. Аж у мнї душа застила. Та бо дивлю ся, а то, вважаєте, той хлопчище, студент-от! Тьфу, тьфу, паськуда, най здоров росте!
І сьогоднї рано Мирон був у лїсї, вернув аж десь о одинацятій годинї саме на обід, а пообідавши побіг із кількома сусїдськими хлопцями до млинівки купати ся. Викупавши ся він отсе вертає до дому, перейшов кладкою через річку, перелїз перелазом у свій садок і помаленьку йде стежкою на невеликий горбик, а потім далї, далї, поміж грядки легко споховастим садком, під овочеві дерева, а йдучи розмовляє своїм звичаєм сам із собою.
— Отсе так! Викупати ся ми викупали. І в лїсї були. Двацять вісїм грибів ізнайшли. А тепер іще як би грушку достиглу знайти. Е, нї, не знайдемо! Ще грушки зелені. А поки зелені, то вони терпкі. Вкусиш, і язик стане як кілок. І не соковита. Пожуєш, пожуєш, тай мусиш виплюнути. Ну, то що тепер будемо робити? Там десь хлопцї побігли на вигін, перебігають ся. Та менї не хочеть ся бігати. Ноги болять. Та деж, я аж на стару ленїю заходив, та в унятицький зруб. Малини були славні! Може би ще піти на малини? Нї, не хочеть ся вже, тай тепер там певно народу-народу! Нї, не піду. Ноги болять. Краще ми ось що зробимо: вилїземо на оборіг тай полежимо. Там холодок, сьвіже сїно, мух нема, а видно скрізь довкола. Ану!
Се говорячи він саме наблизив ся до оборога, що навантажений сьвіжим сїном на які три сяжнї заввишки стояв по конець саду мов пузатий богач, насунувши на голову свій здоровенний капелюх та розсївши ся вигідно між чотирма оборожинами, мов у широкім кріслї. Хоча не було приставленої драбини, то малий Мирон не дбав про се. Він обхопив руками оборожину і встромляючи свої босі, порепані ноги в туго натолочене сїно та чіпляючи ся руками все висше й висше, мов кицька горі гладким деревом майже моментально видряпав ся на гору, де капелюх оборога майже налягав на сїно (се так видавало ся з низу, а на правду оборіг був іще з-на локоть понад сїном), і зручним рухом обсунувши ся довкола оборожини, скочив до середини і в першій хвилї майже потонув у сьвіжім, мягкім, пахучім сїнї.
— Ось тут гарно! Ось тут чудово! — мало не скрикнув малий Мирон, — але не скрикнув. Він із маленьку привик із усяким виявом свойого чутя ховати ся від людий, і для того й тепер не скрикнув, щоб дехто не почув його, тілько півголосом, "жибонячи" сказав сї слова сам до себе і зараз замовк.
II.
Він лежав якусь хвилю горілиць і глядїв. Над ним було нутро оборога — прості палички, позаверчувані скісно в огнива, бігли до гори і збігали ся разом у чубі, а поперек них ішли тоненькі півперечки з лїскового прутя, поперевивані де-де космиками соломи, а по за тим з верха густа соломяна пішва. І Мирон пригадує, як татуньо робили сей оборіг і він придивляючи ся їх роботї не переставав розпитувати їх про всяку всячину, і як вони від часу до часу відповідали йому.
— А на що, татуню, кладете в огонь конець огнива? Так ладно видовбали і палите?
— Нї, синку, не палю, а присмалюю троха лише з верха. Той конець буде вистарчати на двір, то щоб не гнив.
— А хиба як припалене, то не буде гнити?
— Нї, синку, до вугля гнилизна не чіпляєть ся.
— А на що, татуню, вертите так скісно дїрки? І зовсїм не однаково, одна більше похилена, а друга менше.
— Так треба, синку. Як повбиваємо в ті дїрки палички, то вони зо всїх чотирох огнив мусять збігати ся до одного чубка.
Мирон іще й тепер пригадує собі, як йому заімпонувала отся татуньова мудрість, і усьміхаєть ся.
— Зі всїх чотирьох сторін! То штука так зробити. А я як буду великий, чи також потрафлю таке робити?
— Вчи ся, синку, то потрафиш.
— І оттакий оборіг зробити?
— Ще й не такий, синку. От підеш до школи, будеш учити ся богато, богато такого, чого я і гадкою не прибагну, то навчиш ся ще більшої штуки.
Малий Мирон зажмурює оченята і марить хвилину про ті невідомі дива, які обіцяли йому татуньо, а потім знов водить очима по скелєтї оборога і по тих паличках, що з усїх сторін сьвіта, кермовані мудрою татуньовою волею, так справно і рівно збігають ся в гору до одного чубка.
— А таки се не погана штука! — думаєть ся йому.
В тій хвилї якийсь дивний голос звертає на себе його увагу. Звичайні голоси, які долїтають до нього — гавканє Лиска коло хати, піянє когута, цекотанє сороки на грушцї — вони торкають його слух і не доходять до уваги. Але се — що се було? Він посуваєть ся по сїнї на південний край оборога і визирає крізь щілину між сїном і стріхою оборога на двір. Перед ним стелить ся добре відомий йому вид: похилений на південь горбик саду, під ним захована між глубокими берегами вузенька річка — води не видно з оборога, тілько поручє кладки, прибите до двох верб, що з двох боків хилять над річку свої чепіргаті, задумані голови, — далї невеличкий шмат зарічних огородів — коноплї й капуста, капуста й коноплї; за ними тілько що скошена лука — де-де ще стоять копицї, а переважно гола стерня, тоб то не гола, а сїро-зелена, бо вже вкриваєть ся молоденькою, мягкою отавою. А ще далї — а з оборога видаєть ся зовсїм близенько — густою темнозеленою стїною стоїть лїс Радичів. На його окопі видно поодинокі дерева: онде біла береза спускає в низ довгі, гнучкі пачоси, що так і просять ся, аби сплести їх на гойданку; а онде грубезний дуб гріє до сонця свої конарі; а ось тут на мокравинї карловаті вільхи густими купками порозсїдали ся мов прачки над калюжею. Все те відоме йому, звичайне, хоча він не може без радісного усьміху глянути на сю картину, така вона гарна та привабна під сим горячим, сильно блискучим промінєм липневого сонця. Але голос, голос! Що за голос доходить до його слуху? Здаєть ся, не чути нїде в селї анї на полї, щоб хто кричав, клепав косу (сьогоднї недїля!) або прав шматє, аби Радичів потребував, відкликати ся, а про те Радичів — бо очевидно се, він — своїм могутнїм голосом гуде та вигукує все одно слово, яке в Миронових вухах звучить як:
— Рани! Рани! Рани!
Мирон витріщає оченята, напружує слух, озирають ся довкола, — нї, нема і не чути нїчого, що моглоб видавати такий голос. А голос усе йде від Радичова, летять виразнїсїнько слова не вимовлені нїякими устами, відгукувані дубами та березами та грабами:
— Рани! Рани ! Рани!
Миронови робить ся моторошно. Він озираєть ся ще раз довкола, прислухаєть ся запираючи в собі дух, напружує свою уяву, щоб зміркувати, що таке в селї моглоб видавати подібний голос і викрикати подібні слова, якіб відгукував лїс — про лїсове відгукуванє він знає добре і нераз випробовував його стоячи в саду та кричачи до Радичова ріжні слова, — але нїяк не може догадати ся нїчого. Невже сам Радичів кричить отак у білий день під горячим соняшним промінєм, серед полудневої тиші? І про які рани кричить він? Слова звучать виразно, але не страшно. Се не крик раненої людини, не стогін, не чути в ньому болю, благаня — се зовсїм не відгук людського анї зьвірячого крику. Се монотонні, ритмічні вигуки, мов згущена і на людські слова перетворена музика самого лїса, без чутя, а про те дивно зворушлива в своїй нїби байдужности та елєментарній силї...
— Рани! Рани! Рани!
Нема нїякого сумнїву! Радичів вигукує такі слова. Немов сонний простягши ся під соняшним пригаром він лепотить їх крізь сон.
— Про які рани він говорить? — міркує малий Мирон, незначним скоком уяви вважаючи лїс Радичів якоюсь живою істотою. І його фантазія малює йому сцени за сценами важкого, довголїтнього конаня серед могутньої хвилї лїсового житя. Ось вони під одним дубом клали огонь і випалили в його живому тїлї велику дїру — адже сей дуб хорує, конає помалу! А скілько беріз покалїчили вони, вертячи їх весною за соком? А може Радичів пригадав собі тепер усїх тих серн, цапів та диких кабанів, яких у ньому вистріляно остатньої зими? А може він плаче за тим смерековим лїском у його серединї, що згиб торік від червякової пошести?
Миронови робить ся моторошно, немов би він підслухав якусь страшну тайну, немов би заглянув раннїм ранком у Глубоку Дебру, — нї, в якусь далеко глубшу безодню повну невідомих і страшних таємниць, і його дитяче чоло морщить ся і дитяча душа дізнає одного з тих потрясень, які в первісному людстві мусїли бути дуже часті і дуже сильні і вилили ся в почутє релїґійного жаху перед недовідомим у природї, яке дитиняча людська уява перетворила в недовідоме за природою і над природою.
III.
В тій хвилї почув ся новий звук, що змусив Мирона звернути увагу в иньший бік. Із заходу, з над Дїла загриміло. Мирон глипнув у той бік, а те, що побачив там, так зацїкавило його, що він не влежав на місцї, підвів ся на колїна, перелїз по сїнї до західнього краю оборога і знов ляг на животї і прогріб собі в сїнї на стілько простору прогалину, щоб міг вигідно дивити ся.
Перед ним стелив ся сим разом без порівнаня ширший і величнїйший вид, нїж до полудневого боку. І тут ішли з разу сточисті сади та огороди аж до річки, простягав ся за річкою рівний, також уже скошений пастївник, та за пастївником легкими хвилями підіймали ся все висше й висше орані поля, тягли ся ріжнобарвними смугами півперек обрія, немов велетенські постави ріжної матерії: жовтої, зеленої, сїрої, бурої та блакитної, накладені здоровенною стиртою, якої вершок кінчив ся далеко-далеко і для ока творив неначе підвалину, постамент для кольосальної будови — Дїла, що величезною темносиньою стїною вистрілював, здавало ся, зовсїм стрімко по над ту шахівницю піль, одностайний, недоступний, високий аж під саме небо і довгий так, що сягав від одного краю обрія до другого. Його горішнї контури, легко хвилясті, вирізували ся ярко на пречистій небесній блакитї, хоч і він сам висїв над усїм краєвидом як здоровенний шмат тої самої блакитї, тілько густої, якоїсь важкої, темнуватої. Лиш у однім місцї, де над лїнїєю тої блакитї, між нею і небом висїла сїро-зелена латка, гола полонина Хребти-гори, лише там над тою полониною стояло те, що так заняло Миронову увагу.
Се була велетенська голова, мало чим менша від самої Хребти-гори, на довгій, товстій шиї, що, бачилось, вирячала ся з за гори і не то цїкаво, не то з якимось звірячим задоволенєм глипала на села, долини, лїси в низу, а отсе нараз звернула свої величезні очища просто на оборіг, під яким лежав Мирон.
Він пізнав її зараз. Пізнав і очи й ніс більший від ратушевої вежі в Дрогобичі, і низьке, мов праником розплескане чоло, і густі, темні патли, що розкидали ся на всї боки, і грубі, широчезні губи почвари, що простягли си в шир від огидливого усьміху. Йому здало ся, що той велетень моргає до нього, мов до старого знайомого, і він усьміхнув ся. Йому не страшно було анї крихти, — навпаки, його сьмішили і широкі губи і довжезний ніс і розстрапані патли велетня.
— Ага, се певно один із тих велетнїв, що як один став під Дїлом, то другому до Радичова сокиру подав, — мовив сам до себе Мирон. — Ну, ну, нанашку, вилїзай із за гори, покажи, що ти вмієш.
І справдї мов на розказ хлопчини голова велетня зарухала ся. Розумієть ся, не по людськи. З нею почало робити ся щось таке, що малий Мирон не зводячи з неї очий аж зареготав ся. Носище в неї перекривив ся, одно око пішло в гору, а друге десь кудись у бік, губи розкрили ся і почали роззявлювати ся щораз ширше, а з між них показав ся червоний язик, що почав висолоплювати ся дужше й дужше, звисати низше й низше, немов би збирав ся злизати весь лїс із Хребти-гори.
— Ха, ха, ха! Ха, ха, ха! — зареготав ся Мирон. — Отто ти вибрав ся! Та куди тобі, навіжений! Сховай свій язичище, сховай!
І справдї велетень немов засоромив ся і сховав свій червоний язик якось так незамітно, що Мирон не завважив того. Але його увага була вже звернена на щось иньше — на велетневі вуха! Ще перед хвилею їх майже не було видно, а тепер вони раптом хопили ся рости. Ростуть тай ростуть просто в гору — як дві товстючі оборожини, як два величезні роги, а тепер уже виглядають як два вітрила — широкі, замашні. І патли велетня настобурчили ся і також ростуть, розвівають ся, рвуть ся та відривають ся по шматочку, мов жменї сїна шарпаного буйним вітром. Малий Мирон дивить ся на се все і сьмієть ся, сьмієть ся сердечно!
— Ну, що? Чого зупинив ся? — кричав він весело до велетня. — Чому не вилїзаєш? Чого лежиш на однім місцї та надуваєш ся ? Вилїзай увесь! Покажи ся сюди! Чи може мене боїш ся?
Остатнї слова вирвали ся Миронови якось так, несподївано, та зараз же потягли за собою цїле пасмо думок чи радше уяв. Адже справдї велетень немов зацукавши ся впирав у нього свої величезні очи, а тепер, ледво прогомонїли Миронові слова, з над Дїла почуло ся знов глухе бурчанє.
— Ого, ти сердиш ся! — скрикнув Мирон усе ще в веселім настрою. — І чого тобі сердити ся? Вилїзай із за Дїла! Став ся менї перед очи!
В тій хвилї велетенська голова немов справдї оживила ся. Вона незграбним і дуже комічним рухом перехилила ся на один бік, потім на другий, її шия почала видовжувати ся та понизше неї показали ся величезні плечі, мов кольосальна стїна, що заняла чверть усього Дїла, і ті плечі почали висувати ся далї, далї над лїнїю Дїла, а голова розростаючи ся все більше, раз у раз немов хитала ся, немов напухала і кривила ся то в один бік, то в другий. Мирон не зводив очий із того дивогляду — і сьміяв ся тепер іще дужше.
— Вуйку! — кричав він плещучи в долонї, — а тобі що таке? Чи танцювати берешся? Чи може ти пяний? Пригадуєш менї — знаєш кого? Того ріпника, що пяний ішов танцюючи по Бориславськім трактї в Дрогобичі. На трактї болото по кістки, рідке і чорне як смола, а він чалап-чалап то на один край вулицї, то на другий, руками розмахує, голову викривляє точнїсїнько як ти, широкий, заслинений рот роззявив і що сили реве, танечну пісню:
Заграй менї: тадрітом!
Тай іще раз: тадрітом!
Заграй менї круцю-верцю
Тай іще раз тадрітом!
— Ха, ха, ха! Вуйку! А може й ти потанцював би так само ? Може й ти заспівав би "круцю-верцю"? Ану, втни лише!
— Вуррр! — загуло з над Дїла і легесенько, мов несьміло ще підхопив той гуркіт Радичів і мов опуку перекинув його через долину до Мирона під оборіг. Хлопець не злякав ся, але його сьміх затих і він почав уважнїйше дивити ся на голову того величезного » вуйка «. Голова вже розросла ся так, що її годї було й пізнати навіть при живій та передразненій Мироновій фантазії. Вона творила над Дїлом величезний, темносинїй бовдур, а її патли білими рівними пасмами покрили вже пів неба і як раз добігали до сонця. Тілько дві точки показували ще подобу голови, се були очи велетня. Тепер вони вже нахиляли ся не над Дїлом, а ось-ось близько над горішнїм кінцем села, і не знати, чи від сонця, чи від якогось внутрішнього огню вони налили ся пурпуровою загравою, обертали ся на місцї мов два огняні колеса, і Миронови здавало ся, що вони з якоюсь дикою злобою дивлять ся на нього. Він уже не міг сьміяти ся, але його веселий гумор ще не минув зовсїм і він іще раз підняв голос супроти велетня:
— Що, вуйку, сердишся? Хибаж я образив тебе? Я ж тобі не сказав прикрого слова. А як не хочеш танцювати, то я тебе не силую. Може заграєш? Га?
Немов відповідь на се питанє загуло сильним громом із вершка Дїла. І Радичів і Панчужна і дальші лїси відізвали ся тепер сильним риком.
І той рик збудив у ярах якусь нову силу. Мов лютий звір зі схованки вихопив ся буйний вітер і зашумів, засвистїв, заскиглив у лїсах, застогнав у крутих берегах річки, покотив ся по сїножатях курявою розшарпаного з копиць сїна, а по гостинцї, що йшов поміж нивами, підняв ся до неба сїро-жовтими бовдурами пороху. І немов у одній хвилї змінив ся весь кругозір. Хмари загасили сонце, погасли й пурпурові очи велетня, щезла східня, доси ще чиста, всьміхнена половина неба, щез привид велетня, все небо заволокло ся темною важкою хмарою, а з понад Дїла понизше тої хмари почали гнати величезні сїрі конї на схід, усе на схід, швидко, швидко! Зразу поодиноко, далї рядами, а далї цїлими табунами. Вони перебігали все небо за кілька хвилин і ховали ся десь там за лїсом, а за одним табуном вилїтав із за Дїла другий, третїй. Вихор розвівав по небі їх гриви, сотки копит стугонїло по небесному помостї, а з під тих копит бризькали грубі, холодні краплї води, з разу рідкі, а де далї все густїйші. Кілька тих крапель упало Миронови на лице вихилене троха з під оборога, — се були немов вимірені на нього стріли невидимого велетня. Він стрепенув ся. Він почув виразно, що велетень сердить ся на нього, грозить йому чимось, своїм шумом і свистом і стогнанєм кличе на поміч якісь страшні сили. Вітер ухопив ся під оборіг, почав шарпати сїно довкола Мирона, а навіть дмухнув якоюсь ледовато холодною струєю хлопцю за розхрістану пазуху. Від того подиху він затремтїв увесь, відсунув ся троха від краю оборога, скулив ся, зариваючи ся глубше в сїно, та все таки не зводив очий із заходу. Хребти гори анї Дїла вже не було видно. Велетень, бачилось, увесь уже пересунув ся на сей бік Дїла і ляг грудьми на Підгірю. Але на Дїлу чути було тепер ненастанний глухий гуркіт, немов там пересипали великі копицї товченого каміня. Велетень пересував через Дїл своє здоровенне черево, наповнене знищенєм і руіною, щоб висипати його зміст на плодючі ниви та невижаті збіжа благодатного Підгіря.
Мирон увесь тремтїв. Він тер долонями своє розпалене чоло, немов силкував ся зміркувати, що тут дїєть ся і до чого воно йдеть ся.
IV.
Помалу картина змінила ся.
Доси лише над Дїлом хвиля за хвилею мигали червоні блискавки, немов незримі руки перекидали ся там розпеченими зелїзними штабами. Та тепер раптом потемнїло. Небо засунено густими фіранками, а під оборогом засїла майже щільна пітьма. Але в тій же хвилї якась сердита рука роздерла фіранку від одного краю неба до другого і обсипала всю землю страшним, слїпучим сьвітлом. І рівночасно ревнули немов сотки громів, немов тисячі гарматнїх вистрілів. І затрясла ся земля. І Миронови бачило ся, що оборіг із сїном і з оборожинами з жаху підскочив на сяжень від землї і зараз же знов сїв на своє місце, та готов зараз же завалити ся на бік. Рев був такий страшенний, що Радичів і Панчужна мов забули язика в ротї, мов онїміли і не озвали ся привичною луною, — може не могли з себе видати такого міцного голосу. Тілько далекі Дїли — Попелївський та Бориславський озвали ся і заклекотїли довгим, грізним гуркотом.
Але за першим ударом швидко наступив другий, третїй. Блискавки бігли з ріжних сторін до середини неба, саме до того місця, під яким стояв оборіг. Вихор клав на землю збіжє, ломав гиляки дерев, свистїв вербовим прутєм біля оборога і бачило ся, спирав ся дужими плечима о сїно та оборожини, щоб перевернути оборіг або бодай зірвати з нього наголовач. У природї скрізь пішов нечуваний заколот, рев, шум, тріск і скрип. Мирон лежав на сїнї не чуючи нїчого, не бачучи нїчого, і тілько витріщав оченята, затикав долонями вуха і силкував ся, силкував ся щось пригадати собі.
Він не бояв ся смерти і ся думка, що ось перун може вдарити в оборіг і вбити його, якось не постала в його голові. Так само він не бояв ся анї реву бурі, анї гуркоту громів, анї того виду шалїючих елєментів, бо все те було не чуже йому, до всього того він придивляв ся нераз. Так само не бояв ся він самоти серед того шаленого танцю природи, — він любив самоту і йому не першина була пробувати самому під дожджем та під громами. А про те щось немов млоїло його в нутрі, щось важке налягало на душу, підступало до горла, душило мов силоміць стримуваний кашель або здавлювані сльози. Його голова працювала сильно, уява мучила ся, щоб пригадати щось, та про те не могла пригадати, вила ся та висилювала ся мов живий чоловік привалений каменем. А жах чим раз сильнїйше хапав його за груди, волосє на голові їжило ся, холодний піт покривав дитиняче чоло.
— Що то я мав? — — Що то я мав? — — белькотїли несьвідомо уста, тимчасом як долонї що сили затикали вуха, щоб їх не оглушив шалений рик громів та рев бурі.
Аж нова блискавка, що розпорола черево пітьми і велетенським зиґзаком скочила в Радичів і тут же розсипалася оглушливим брязкотом, мов би з безмірної висоти висипано сто возів усякого зелїза на скляний тік, — аж отся блискавка допомогла його уяві. Раптом він зрозумів, чого йому страшно, зрозумів, що значить отсей глухий гуркіт у хмарі, грізнїйший і важчий від тріскоту громів та реву бурі, і що значить той тоненький бренькіт, що ледво-ледво продирав ся до його слуху крізь загальний гармідер розшалїлої природи, бренькіт немов золотої мушки, що сїпаєть ся в павутиню: се був голос дзвонів, якими дзвонено на трівогу, на прогнанє граду і який тепер, супроти тої ґіґантської музики в природї виглядав мов цїньканє дримби супроти могутньої орхестри. Мирон зрозумів усе те від разу. Блискавка показала йому ясно широкі поля покриті ось-ось уже доспілим житом, колосистою пшеницею, вівсом, конюшиною, сїножати покриті травами, і все те аж прилягає до землї під шаленими подувами вітру, хилить ся, кланяєть ся, молить ся, благає:
— Пощади нас! Пощади нас!
І його уява бачить уже, як страшний велетень там у горі кривить ся злобно, морщить ся, регочеть ся тим кольосальним реготом, від якого Дїли стрясають ся в своїх віковічних посадах, і реве своїм страшним голосом:
— Га, га, га! Ось я вас зараз! Ось я вас зараз!
Голос посьвячених дзвонів замирає у клекотї тих безмірних куп товченого леду, що горами насувають ся в отій темносїрій хмарі, — нї, їм не спинити велетня! Мирон чує, що ще хвилина, ще один удар грому, і шлюза відімкнеть ся, і бухне фатальна градова злива, і застогне земля, і все живе на нїй повалить ся до долу, і вся краса й радощі на нїй упадуть у болото мов ранені птахи, — і його дитяче серце зупиняєть ся, в голові шумить, у очах бігають огняні искри, і він сам себе не тямлячи, в якімось припадку екзальтації, істерії, божевіля простягає обі руки по за острішок оборога і що сили кричить:
— Не сьмій! Не сьмій! Тут тобі не місце!
Замісь сподїваного страшенного грому, що мав бути початком руїни, чути лише глухе воркотанє, сердитий гуркіт велетня.
— Не сьмій! Я тобі кажу, не сьмій! Тут тобі не місце! — кричить малий Мирон грозячи кулаками до гори.
Вітер у берегах ріки свистить, вищить, завиває, мов сердить ся.
—. Нї, не пущу! Не сьмій тут розсипати ся! Не пущу! — кричить Мирон мов божевільний.
Над Дїлом змагаєть ся клетіт. Здаєть ся, що нагромаджені засоби руїнної матерії пруть ся, тиснуть велетня і що він гнеть ся та стогне під їх вагою.
— Не сьмій тут! Вертай назад! На Дїли, на дебри! Сюди я не пущу тебе! — не перестає кричати Мирон.
У хмарі, сим разом уже не над Дїлом, але ось тут, майже над головою Мирона, почув ся страшний гуркіт та клекіт. По над Дїлом лїтали блискавки. Хмара грубшала що раз більше, нависала над землею, робила ся тяжшою; здавало ся, що там давить якийсь страшенний тягар, та щось з нечуваним зусилєм піддержує його з низу і ось-ось пустить, і тягар упаде на землю і розвалить, розітре все живе на порох. Дивні голоси немов пищали, скиглили, скомлїли та ревли в тій хмарі, але рішучого, фатального удару все ще не було.
— Не пущу! Не пущу! — кричав Мирон. — Даремно грозиш! Я не боюсь тебе! Мусиш слухати мене! Адже бачиш, що я міг сперти тебе доси. І зіпру! І не пущу! Вертай назад! На гори, на Дїли! Не сьмій тут пускати!
Хлопець підняв ся на колїна. Його лице горіло, очи горіли, в висках стукала кров як молотами, віддих був прискорений, у грудях хрипіло щось, немов би й сам він двигав якийсь величезний тягар або боров ся з кимось невидимим з крайнїм напруженєм усїх своїх сил.
Писк, клетїт, зойк у хмарі зробив ся ще дужший. Ось-ось вона трісне, ось-ось сповнить ся велетнева погроза. Навіть вітер утих на хвилю. Блискавки над Дїлом погасли. Була хвилина страшенного; трівожного напруженя в усїй природї ; все, що живе в низу, дерева, збіжя і трави, звірі й люди стояли тремтячи і запираючи в собі дух; голос дзвонів на далекій дзвінницї чув ся тепер виразно, але не як сильна, переможна сила, а тілько як жалібне голосїнє по помершім.
Та малий Мирон і тепер не подав ся. Він чув, що послабни він тепер; опусти руки, знизи голос, і найблизша хвиля принесе спустошенє на все село; і велетень зарегочеть ся всею своєю величезною хавкою і засипле, погребе, розторощить усе житє довкола. Він чув, що його сили слабнуть, що руки й ноги у нього вже похололи як лїд, що його груди здавлює щось, що якась холодна рука мов клїщами стискає його за горло, але він безмірним напруженєм волї ще раз підняв голову до гори, наставив оба кулаки проти хмари і як міг найголоснїйше кричав:
— На боки! На боки! На Радичів і на Панчужну! А тут не сьмій! Анї одного зеренця на ниви! Чуєш!
І в тій хвилї немов нараз знято таємничу печать із природи, немов відсунено недовідомий замок, немов піднято запору! Заторохтїли громи, ослїпили очи блискавки, що немов з усїх кінцїв сьвіта рівночасно вдарили в середину градової хмари, і та хмара роздїлила ся моментально на двоє, і страшенний вітер заревів та почав гнати одну її половину на Радичів, а одну на Панчужну, два лїси, що обмежали село від півдня і від півночи. Ще хвилина, і над Радичовом стояв величезний, щільно густий, сїрий стовп — се валила ся на лїс градова туча. Ще хвиля, і з лїса почув ся глухий стогін, тріск, хрускіт дерев, ломіт валених гильок, і зеленою курявою понїс вітер понад сим пеклом зелене листє, пооббиване з дерев. Малий Мирон затрусив ся. Щось спазматично захлипало в його горлї і зараз попустило. Його сили були вичерпані. Він мов неживий повалив ся на сїно, з його очий бризнули сльози, а з грудий видобув ся непритомний сьміх.
— Ха, ха, ха! Ха, ха, ха! А видиш! А видиш! Я дужший від тебе! Ти таки послухав мене! мусїв послухати ! мусїв піти туди, куди я велїв! Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!
Під рев вітру, клекіт граду над лїсом і шум дощу, над оборогом, при частих, але що раз дальших громових ударах ще чути було якийсь час отой різкий, божевільний регіт знесиленого хлопця. Поки ще буря перейшла, він з головою заритий у сїно запав у глубокий сон.
V.
Вечеріло. Небо вже зовсїм прочистило ся, тілько далеко на сходї стояла ще темна смуга хмари. Бурлила річка котячи повні береги темножовтої, каламутної води. Було холодно; від лїса віяло ледовими подихами; там насипало граду майже в колїно. Масу дерев поперевертало з корінєм, а купи граду скрізь були перемішані з оббитим листєм та обломаними гиляками. Люди ще блїді від перебутої трівоги ходили по полях, хрестили ся і дякували Богу, що градова туча обминула їх ниви.
— Мироне! Мироне! — кликала Миронова мати ходячи по саду та озираючи ся довкола почервонїлими від плачу очима. Вона оббігала вже всї хати по селу, всї закамарки і всї сади ; батько й инші домашнї затурбовані тим, що дитина не вернула ще перед бурею, і боячи ся, щоб вона не побігла в лїс та не попала там під град, порозбігали ся по лїсах шукаючи Мирона. В хатї стояв сум, чяпіла по кутах глуха трівога. Всї сусїди також були затурбовані; деякі й собі пішли шукати хлопця, инші стояли на парелазах та вигонах, розмовляли або потїшали затурбовану Миронову матїр.
— Та не бійте ся, кумо — говорила Василиха. — Тож не може бути, щоб він пішов у лїс.
— Рано ходив у Панчужну, — говорила мати. — Прийшов на обід, ззїв дещо як той горобець тай побіг. Ще питаю його: Куди йдеш? а він каже: Купати ся.
— Та там ходили дїти до млинівки. І мій Андрусь ходив.
— Отож я й бою ся, чи він від млинівки не пішов у Радичів.
— Нї, кумо! Андрусь казав, що від млинівки він вернув до дому.
— Алеж дома нїхто не бачив його.
— А не шукали ви в стодолї, під оборогом ? Може запхав ся де в сїно та заснув.
— Та шукали хлопцї. Скрізь по стодолї шукали. Нема. А під оборогом — або я знаю. Тай як би він дістав ся під оборіг? Там до нього й драбини нема приставленої.
— А йдїть, кумо, йдїть! Хлопець як вивірка. Хиба йому богато треба, аби вилїзти на оборіг. Ану подивіть ся!
Миронова мати була ще молода молодиця, здорова й енерґічна. Їй не треба було два рази говорити, особливо коли дїло йшло про її любого синка. Вона так само як Мирон вилїзла по оборожинї під оборіг і заглянула до середини.
— Нї, не видно нїчого! — сказала вона на пів до себе самої, а на пів до Василихи, що стояла за плотом у своїм саду. І вже хотїла злазити в низ, коли в тім щось немов торкнуло її вилїзти зовсїм на сїно і заглянути близше. Вилїзла і в тій хвилї побачила Мирона, який спав заритий у сїнї так, що здалека зовсїм не можна було добачити його.
Мати аж перехрестила ся, потім сїла на сїнї біля сонного хлопця, відгорнула йому злегка сїно з над голови і вдивляла ся в зарумянене лице дитини. В тій хвилї Мирон відкрив очи і побачив матїр.
— Ах, то ви, мамо? — запитав він.
— Я, синку.
— А довго я спав?
— Уже сонїчко заходить.
— Але то менї снило ся!...
— Що, синку?
— Що над Дїлом стояв велетень — чорний і страшний — а потому почав вилазити з за Дїла, і хотїв засипати градом усе наше село. І сердив ся страшенно.
— То, синку, справдї, туча була.
— Справдї? І засипало поля градом?
— Нї, синку. Бог милував. Перегнало градову тучу, розірвало її на двоє. Одна часть висипала ся на Радичів, а друга на Панчужну. Такої кари в лїсї наробило, що глянути страшно. Не дай Боже, як би було се висипало на поля, то було би витовкло все до кореня.
Мирон усьміхнув ся якимось дивним сьміхом.
— Се я зробив, мамо, — мовив він.
Мати глянула на нього зачудуваними очима.
— Ти, синку? Що таке ти зробив?
— Я не пустив граду на ниви.
Мати всьміхнула ся якось маркітно.
— А се ти як зробив?
— Я боров ся з тим велетнем.
— З яким велетнем?
— А з тим, що тяг із за Дїла градову хмару. Я спинив його. Я накричав на нього. Він сердив ся страшенно, але не міг переперти мене.
Мати всьміхнула ся знов і повеселїла.
— Се ж тобі снило ся, синку.
— І я так гадав, мамо, що снило ся. Але коли справдї була градова туча і коли справдї град пішов на лїс, то се менї не снило ся. Адїть, я весь мокрий, так утомив ся. І руки мокрі зовсїм, бо я держав їх виставлені на дощ.
— По що, синку?
— А, як би я був сховав хоч одну, то він був би переміг мене.
Мати знов усьміхнула ся, але в її очах заблищали сльози. Вона притулила уста до Миронового чола і почула в ньому горячку. Потім поцїлувала хлопця і мовила:
— Добре, синку, добре. Але нїкому не говори про се. І таткови не говори.
— Чому?
— Бо би татко дуже гриз ся.
— Я не хочу, аби татко гризли ся.
— А ти нїколи більше під таку годину не виходи з хати.
— Чому ?
— Не добре малим дїтям бути самим серед таких страховищ.
— Алеж а не бояв ся, мамо.
— Добре, добре. Але міг перелякати ся і вмерти зо страху. І тодї мама плакалаб за тобою.
— Не треба, аби ви плакали.
— Ну, а тепер ходїм до хати. Там десь татко вже з лїса вернув.
— А чогож татко ходили в лїс?
— За тобою шукати.
— Ото, а я й не знав. А я сплю собі тут як у колисцї. А про те добре, що я був сьогоднї під оборогом. Як би не я, то був би сьогоднї град усї поля витовк.
Мати знов довго поглядїла на сина. В її очах мигнула турбота. Вона бояла ся за здоровлє свого сина. Але разом з тим на днї її душі заклубив ся якийсь забобонний жах. Ануж справдї у хлопця якась особлива натура? Ануж він має звязок із якимись надприродними силами ? Нераз уже в розмовах з нею він закидав такі слова, що вона не то дивувала ся, не то жахала ся його. І тепер знов! Не вже в його словах не хороба, не горячка, а якась правда таємна, висша, недоступна їй?
Вона притисла Мирона до себе, перехрестила його і цїлуючи в розпалене чоло мовила ще раз:
— Добре, синку, добре. Але памятай, не говори про се нїкому.
— Чому, мамо?
— Бо всї будуть із тебе сьміяти ся. І тодї твоя мама буде також плакати.
— Нї, мамо! Не треба, аби ви плакали. Не буду говорити про се нїкому.
І в якімось дивнім, сьвяточнім настрою обоє, з разу хлопець, а потім мати, злїзли з оборога і мовчки пішли до хати.
Львів 18—22 сїчня 1905.
23.11.1905