Філософ очима поета: спокуса, повчання чи тролінґ?

Частиною ХІІІ Міжнародного фестивалю «Відкриваємо Падеревського», що проходив у Львові 15–17 листопада 2024 р., була конференція «Львів Збіґнєва Герберта та спільний простір для української, польської та єврейської культури», присвячена 100-річчю від дня народження польського поета. Захід відбувся у Палаці Потоцьких 16 листопада. На ньому й прозвучав пропонований есей.

У поезії Збіґнєва Герберта однією з найважливіших проблем, яка визначала спрямування його творчости і його долю, є вибір життєвої позиції. З цього погляду привертає увагу вірш «Pan Cogito opowiada o kuszeniu Spinozy» («Пан Коґіто розповідає про спокушення Спінози») зі збірки «Pan Cogito» (1974; попереднього року його надруковано в Гербертовій книжці «Poezje zebrane» – «Вибрані поезії» – під назвою «Kuszenie Spinozy»). На одностайну думку польських літературознавців, цей знаменитий вірш «є один з найзагадковіших» у Гербертовій творчості¹, «відкритий для різних, навіть суперечливих інтерпретацій»².

Поет оригінально завіршував анекдот про нідерландського філософа португальсько-єврейського походження Баруха (Бенедикта) Спінозу – метафізика, раціоналіста й пантеїста (спершу вірш так і називався: «Pan Cogito – anegdota o Spinozie»)³. Цього анекдота під назвою «Z anegdot amerykańskich» («З американських анекдотів») опублікував Казімеж Брандис у своїй книжці «Rynek. Wspomnienia z teraźniejszości» («Ринок. Спогади про сьогодення»), виданій у Варшаві 1968 р.:

«Spinoza znużony ludzką gadaniną zapragnął dosięgnąć Boga. W domu, szlifując na poddaszu soczewki, nagle przekroczył granicę nieznanego i stanął przez Panem. Mówił długo, zadając Mu pytania dotyczące natury ludzkiej, znaczenia moralności, przyczyny pierwszej i przyczyny ostatecznej. Mówiąc czuł, jak rozszerza się jego umysł i dusza. Gdy przerwał, zwrócił się doń Pan Bóg. – No dobrze, wszystko to bardzo ładnie, ale może teraz pogadamy o sprawach naprawdę ważnych?»⁴

«Спіноза, втомлений людською балаканиною, прагнув досягти Бога. Вдома, шліфуючи лінзи на горищі, він раптом перетнув межу невідомого і постав перед Господом. Він говорив довго, ставлячи Йому запитання про людську природу, сенс моралі, першопричину й остаточну причину. Говорячи, він відчував, як його розум і душа розширюються. Коли він замовк, Господь Бог звернувся до нього. –Що ж, це все дуже добре, але, може, поговоримо про справді важливі речі?»

За припущенням Ришарда Нича, Герберт прочитав цього анекдота в книжці Брандиса або сам почув у Сполучених Штатах, де на зламі 1969/1970 рр. читав лекції з літератури на запрошення університету в Лос-Анджелесі (а по Штатах другої половини 1960-х років їздив з відчитами Брандис, звідки, очевидно, й «привіз» цього анекдота)⁵.

Віршовану обробку-інтерпретацію Герберт розпочав майже дослівно за анекдотом:

Хоча вірш побудований на позір як діалог Спінози й Бога, насправді маємо їхні монологи, звернені один до одного. Спершу мовить – власне, запитує – філософ (у цьому Герберт також ледь чи не дослівно йде за анекдотом), а Бог, як видно з його зовнішньої фізіологічної реакції – міміки й рухів руками, неохоче, без цікавости, навіть нудячись слухає і мовчить, а потім філософ замовкає, а говорить Бог (ця частина є оригінальним домислом поета). Спінозу хвилюють одвічні загадки буття, абстрактні питання про світ і людину:

Коли Спіноза закінчив допитуватись, узяв слово Бог, але всього лиш похвалив його риторику як формально вправну, а відповідей на запитання не дав:

Натомість Бог повернув диспут в інакше русло:

Насправді тими «Великими Речами» виявляються речі малі. І тут постає запитання: Бог повчає чи спокушає? За християнським ученням, Бог не може спокушати (спокушає сатана), але Герберт – поет, у нього своя, не догматична, мистецька допустимість і вільна художня інтерпретація канонічних образів. Деякі інтерпретатори навіть схильні вбачати в образі Бога, змальованому у вірші, прихованого диявола, але це спрощене трактування, продиктоване намаганням зняти неоднозначність твору, суперечність його прагматичної моралістики з філософським чином Спінози і громадянським поетичним чином самого Герберта. Ришард Нич переконливо аргументував, що, за авторським задумом, Спінозу спокушає таки Бог, а не сатана⁷. Питання, отже, в тому, чим насправді, у вираженні Герберта, є слова Бога, звернені до Спінози, – провокативним спокушанням його, як сигналізує назва вірша, чи раціональним напучуванням, як можна гадати, виходячи зі самих порад? Як ставиться сам поет до цих повчань? На ці запитання важко дати однозначну відповідь.

З одного боку, це раціональні поради, продиктовані тверезим глуздом і досить помірковані: придбати новий будинок («kup nowy dom»), бути поблажливим до «пісні пияцької» («wybacz pijackiej piosence»), тобто до людських слабкостей, наслідувати обачних колег:

Ба більше, це й порада бути вірнопідданим, догідливим, кон’юнктурним літератором, запобігати ласки у можновладців:

Від Людовика XIV справді надійшло прохання присвятити йому один із творів, але Спіноза не погодився на це, хоча король був готовий виплачувати йому довічне утримання.

Властиво, запропоновані поради – це спонуки не бути Спінозою. Якби Спіноза дотримувався цих житейських правил, то не був тим вільнодумним філософом, якого знаємо й цінуємо, але якби й Герберт пристав на них, якби пристосувався таким чином до панівного комуністичного режимув так званій народній Польщі, то перестав би бути поетом-нонконформістом, якого сьогодні шануємо.

Щоправда, Ришард Нич зауважив, наче «“хитрість” Еразма не була чужою для Спінози, особливо якщо її розуміти в сенсі передбачливости чи розсудливости», адже

«“Богословсько-політичний трактат” він оприлюднив так обережно, що його авторство (про яке, до речі, всі здогадувалися) так і не було доведено, а “Етику” <...> він призначив для посмертного видання...»⁹.

Проте бути «лукавим» як Еразм Роттердамський (чи «хитрим», як ще можна перекласти настанову «bądź przebiegły») означало взагалі не писати таких трактатів, які виходили з-під пера Спінози.

Водночас не можна не помітити, що в дальших напучуваннях Спінозі, відірваному від реального суспільного життя і дійсних людських потреб і бажань, є своя доля слушности. Поряд із практичними житейськими порадами в уста Бога вкладено застереження проти буйства розуму – інтелектуального шаленства (furror intelectualis), його начебто далекосяжности, а насправді недалеглядности:

Це шаленство і самовпевненість розуму призвело до сумнівних ідеологій, каскаду руйнівних соціальних революцій у Європі XVII–ХХ століть, «бунту мас», повалення так званого освіченого абсолютизму та заміни його тоталітарними режимами, кинуло народи у вир війн – наполеонівських, Першої та Другої світової, локальних. Релігії, зокрема християнське вчення, були заатаковані матеріалізмом та войовничим атеїзмом. Тож закономірно, що Бог Герберта обстоює консервативні вартощі. Про збереження їх піклувалася Католицька церква. Та й Гербертові вони були не чужі. Він надто був занурений у минуле – античне, християнське, вітчизняне, аби піддаватися радикальному «раціональному шаленству».

До того ж Герберт надто жив почуттями, тому Божа порада Спінозі:

також йому напевно була близька.

Ці всі поради Бог підсумував узагальнено:

Як розуміти таке твердження? Чи всі ці речі: дбати про доходи, бути лукавим (хитрим), запобігливим, тобто пристосованим до суспільного життя, вгамувати «раціональне шаленство», одружитися і завести дитину – справді великі, і притому однаково великі? Чи в них моралістична суть вірша?

Прикметним є Боже зізнання, озвучене після напучування:

Так Бог, повчаючи Спінозу, насамкінець признається у своїй проблемі, яка турбує його особисто, висловлює заповітне власне бажання. Не Спіноза й не такі, як він, любомудри, які прагнуть теоретично пізнати Бога, насправді Його потребують, а ті «невчені й запальні», які живуть реальним життям, нагальними проблемами й у надії, вірі та любові звертають свої почуття й помисли до Нього. Тому врешті Бог спонукує Спінозу спуститися з «піднебесного» «горища» додолу, на землю, імітуючи звуки низхідних кроків сходами й у такий спосіб указуючи йому, куди має йти:

Так ословлюється остаточний сенс вірша – конечність «приземлення», імператив повернення до реального земного життя. Бог відмовляє Спінозі у цінності його абстрактних філософських розмислів і навертає до практичного життя. Людське філософське пізнання не входить до Божого задуму світу, ні до Божих заповідей – Адам і Ева були вигнані з раю саме за те, що вкусили заборонений плід із дерева пізнання добра і зла. Натомість Божі заповіді стосуються праведного життя серед людської спільноти, у Божому світі. Гербертів Бог наголошує, що для Нього важливіше не людське пізнання Всесвіту й «людської природи», не абстрактні роздуми, а реальне життя, почування і переживання людини в дійсному світі, бо з цього народжується її істинна любов до Бога, сподівання на Божу милість і поміч. Порушена у вірші дилема між філософським пізнанням світу й Бога – а реальним життям, що спонукує до відчуття Бога, потребування Його, між Спінозиним раціоналістичним осягненням Бога розумом – а жаданням Його серцем, почуттями, чого воліє сам Бог у Гербертовому зображенні, вирішується фінальним акцентом на другому чинникові.

Йдучи за анекдотом і своїм знанням про Спінозу, Герберт осмислює становище, яке посідав щодо світу – метафізичного й суспільного – вільнодумний нідерландський мислитель, але чи проєктує поет заторкнуту проблематику на себе? Чи приміряє поради, адресовані Спінозі, до самого себе? Чи ті «Речі Великі» є такими ж для нього? Чи він їх усе-таки диференціює? Котрі з них для нього незаперечні, котрі дискусійні, сумнівні, а котрі геть неприйнятні?

Та й зрештою – чи не веде Герберт у підтексті вірша діалог із самим собою? (Такі здогади висловлювано.) Певна річ, поет не міг бодай частково не завважити збігів між становищем Спінози в тогочасному клерикальному суспільстві зі своєю поставою у польській державі (PRL) під комуністичним пануванням і залежністю від Радянського Союзу. Тож чи не навмисно для себе написав він цього вірша?

Очевидно, що патетика вірша амбівалентна. На мій погляд, напрошується висновок, що поради Спінозі дбати про матеріальні блага й вигідне становище у суспільстві Герберт подавав як спокусу, не гідну постави незалежного філософа, але з настановою спуститися на землю, до звичайного життя міг солідаризуватися. У кожному разі, це була така спокуса, перед якою він сам не міг встояти, та й не хотів. Адже був більш закорінений у реальному житті, більш почуттєвий, еротичний, аніж надто розумовий («геометричний») Спіноза.

Як поет і особистість Герберт роздвоєний – перебуває між двома різними поставами: горішньою і приземленою. Він не піддається спокусі стати кон’юнктурним літератором та набути матеріальних благ і незмінно залишається несхитним, незламним із «випростаною» громадянською поставою (вірш «Pan Cogito o postawie wyprostowanej» – «Пан Коґіто про поставу в повний зріст», та сама збірка «Pan Cogito»), але, як це природно для поета, а не абстрактного філософа, він не оминає почуттєвих зваб. Для нього сенс життя – в оперті на тривких духових, моральних вартощах громадянського і національного змісту, але водночас він знаходить відраду й утіху в душевно-чуттєвих, еротичних насолодах, де не конче дотримується ригористичних засад.

Утім, не варто відкидати того, що Герберт завіршував американський анекдот як цікавинку, меседж для читацьких роздумів, гадаючи, що це викличе інтерес у різних реципієнтів. Між іншим, приземлено акцентований анекдот про Спінозу, мабуть, невипадково народився і поширювався у Сполучених Штатах, адже, на відміну від Європи, мислителі якої залюбки занурювалися у філософські абстракції, Північна Америка тяжіє до прагматичної філософії, зумовленої історичною потребою підкорювати й освоювати новий континент. Натрапивши на цей анекдот, Герберт у поетичній обробці дотримав його несподіваного смислового вирішення і досить розлого проілюстрував скупу фінальну згадку про «справи справді важливі», але не конче міг солідаризуватися зі своєю дотепною, може, навіть зумисне викличною, провокативною моралізаторською, чи в окремих сентенціях – псевдоморалізаторською, ілюстрацією. Зрештою, заховався за своєю іронічною маскою Пана Коґіто, яка давала йому змогу бувати епатажним, драстичним, але, за самою природою умовно-літературної маски, наперед обумовлювати, що не всі сентенції цього вигаданого суб’єкта викладу й дії є авторськими.

Справді, чи не міг Герберт у вірші-анекдоті «Pan Cogito opowiada o kuszeniu Spinozy» («Пан Коґіто розповідає про спокушення Спінози») удатися до своєрідної іронічної гри з реципієнтом – чи то читачем, чи то колегою-письменником, чи то критиком? У такому разі вірш може розглядатися нині як своєрідний тролінґ. Тролінґ, який уже понад пів століття інтригує допитливих інтерпретаторів.

__________________________________________

¹ «jest <...> jeden z <...> najbardziej zagadkowych» (Ryszard Nycz, „Niepewna jasność” tekstu i „wierność” interpretacji. Wokół wiersza Zbigniewa Herberta „Pan Cogito opowiada o kuszeniu Spinozy”, „Teksty Drugie” 2000, nr 3, s. 132).

² «otwarty na różne, nawet sprzeczne interpretacje» (Andrzej Franaszek, Pan Cogito, który się waha, „Tygodnik Powszechny” 2008, nr 22. URL. 27.05.2008).

³ «Pierwotny tytuł brzmiał „Pan Cogito – anegdota o Spinozie” <...>» (Andrzej Franaszek, Pan Cogito, który się waha, „Tygodnik Powszechny” 2008, nr 22. URL. 27.05.2008).

⁴ K. Brandys, Rynek. Wspomnienia z teraźniejszości, Warszawa 1968, s. 155-156.

⁵ Ryszard Nycz, „Niepewna jasność” tekstu i „wierność” interpretacji, s. 136.

⁶ Тут і далі цитовано переклад Віктора Дмитрука.

⁷ Ibidem, s. 143.

⁸ Рене Декарт (фр. René Descartes) – латинізоване ім’я: Renatus Cartesius – Ренат Картезій.

⁹ «<...> „przebiegłość” Erazma nie była Spinozie obca, zwłaszcza, jeżeli rozumieć ją w sensie przezorności lub roztropności. <...> Traktat teologiczno-polityczny ogłosił tak ostrożnie, że nigdy nie dowiedziono mu autorstwa (którego zresztą wszyscy się domyślali), a Etykę <...> przeznaczył do wydania pośmiertnego...» (Ryszard Nycz, „Niepewna jasność” tekstu i „wierność” interpretacji, s. 140).