Навіщо література і чи потрібна вона?

Можливо, моє запитання видасться комусь провокацією, у когось викличе спротив або й глузливу посмішку. Можливо, в часи війни воно взагалі недоречне, бо хіба нині до літератури? Є проблеми важливіші. Хай так, але моє запитання правомірне, бо під тиском нових технологій світ став іншим, набагато складнішим, а нинішній політичний, геополітичний, правовий, економічний та культурний хаос (не відкидаймо, що й кліматичний) є наслідком згаданої технологічної революції. Під її впливом, який, можна припустити, не менш істотний за вплив виникнення обробітку землі, змінилася й сама людина, її розуміння себе і життя, в якому чи не всі основоположні речі − свобода і любов не виняток − перетворюються на ерзац, а прагнення як зовнішнього, так і внутрішнього комфорту стає цінністю головною, за яку жертвується усім.

 

Нині ми схильні уважати, наче масове мистецтво разом із пропагандистським, яке згаданий комфорт забезпечує, бо воно зрозуміле більшості, не порушує спокою більшості, утверджує більшість у власній непомильності, нічим не поступається мистецтву, яке ставить незручні запитання, не даючи на них однозначних відповідей, проте очевидно, що на тлі нових технологій мистецтво як форма духовного життя умирає. Так колись померла латина, а згодом і Бог. І це стосується насамперед художньої літератури з «високої полиці», що перетворюється у кращому разі на антикваріат, яким хизуються одиниці, у гіршому – на непотріб, який більшість сховала в темний куток.

 

Нині існування літератури виправдовують і її благодатним впливом на нашу уяву, і тим, що без літератури ще ніхто не навчився формулювати найелементарнішу думку. Кажуть, що читаючи, людина здатна проживати безліч чужих доль, тому може дієвіше давати раду проблемам власним. Читаючи, вона пізнає певні історичні події чи й історичну добу не так інформаційно (я вважаю, що інформаційно теж, якщо ідеться про видатний твір), як емоційно, має змогу порівнювати, дивитися на світ ширше, не примітивно. Бо ж дивно читати, як одна із сучасних наших письменниць докоряє Ремаркові, наче той нічого не знає про війну. Швидше за все про війну небагато знає вона сама, бо нинішня російсько-українська війна, в якій потерпає меншість, а більшість живе майже нормальним життям, саме цим і відрізняється від Першої і Другої світової, в яких нестерпно страждали практично всі. Ці масові страждання, які неможливо було перекласти на чужі плечі, і стали запорукою досить таки тривалого миру. Втрата Україною своїх територій нині теж сприймається як річ виняткова, хоча подібних історичних прикладів чимало, а право, на яке усі ми уповаємо, як свідчить досвід, не така вже й універсальна річ. Право гнучке не тільки супроти грошей, а й супроти сили, бо його реалізують люди. Після Другої світової Україна втратила свої західні землі, але хто про це згадує? І чому ми вирішили, наче нас подібна доля омине? Невже ми, ті, хто отримали історичний шанс збудувати за 30 років власну правову державу з армією і флотом, але профукали його, кращі за тих селян, які відмовилися боротися за УНР зі зброєю в руках, бо їм совєти пообіцяли землю? Землю селянам дали, але, як писав поет, «врізали вам поля, в голові тополя, а голів нема». Цей поетичний рядок стосується і нас, бо коли повторюються обставини − повторюються і наслідки.

 

Безперечно, завдяки літературі світ стає людині зрозумілішим. Уважний читач ніколи не вважатиме свою долю винятковою, знаходячи в інших літературах приклади, що співзвучні власним випробуванням і болю. Кращі зразки письменства таки розширюють наші інтелектуальні й емоційні горизонти. Завдяки книжкам ми не просто отримуємо інформацію, ми її аналізуємо. Зрештою література свідчить про життєздатність окремих націй, спільнот чи й цивілізацій. Думаю, Кіплінґ і Донцов нині не були б такими впевненими у спроможності білої раси й окциденту, бо першість у літературі нині належить не Заходу, а Салману Рушді, Арундаті Рой, Орханові Памуку чи й Мо Яневі, твори яких значною мірою закроєні під західного читача, але не втрачають зв’язку з власною традицією. Успіх згаданих письменників значною мірою пояснюється їхніми темами, реаліями, релігійністю, типажами і поведінковими моделями, які для західної людини є і екзотичними, і впізнаваними водночас. Ніхто не заперечить енергії їхнього письма, сюжетної та композиційної винахідливості, несподіваності й динамічності думки, стереоскопічності зображення, коли немає винятково «білого» та «чорного», а межа між життям і смертю цілком умовна. Згадані літератори увічнюють себе, історію власних суспільств і цивілізацій так, як колись увічнювали себе, свої народи і цивілізацію Шекспір і Ґете. Таке враження, що «Фаустівський дух» таки емігрував і то не в тому напрямку, куди емігрує найзарадніша частина неуспішних суспільств. Споживання із безсмертям, в якому призначення мистецтва і полягає, швидше за все таки несумісні.

 

 

У статті, яку я пишу із внутрішньої спонуки, а не за китайські гроші, як дехто може подумати, ітиметься про Мо Яня. І пишу я про цього китайського письменника тому, що завдяки його романам історія Китаю ХХ ст. оживає, втілюючись в персонажах, що переконливіші за будь-які енциклопедичні статті. Останні зазвичай безсторонні й погано тримаються у пам’яті, адже їх не поєднує у цілість контекст. Крім того, справжня література таки вчить відрізняти правду від брехні, вчить відчитувати приховане. І це її беззаперечний плюс. Завдяки творчості Мо Яня стає зрозуміло, що Росія є водночас і периферією Західного світу, передусім німецького (як тут не згадати Шевченка), і китайського. Однак у різні часові періоди периферія і центр можуть мінятися місцями. У часи маоїзму Китай, як випливає з творів письменника, був периферією сталінізму – наслідував його і багато в чому перевершив у плані жорстокості й масових убивств, бо конфуціанська мораль не змогла замінити релігії, буддизм і даосизм у Китаї виявилися такими ж формальними, як і християнство у Росії – фактично ідеться про фен-шуй. Путінська ж Росія нині, навпаки, є виразною китайською периферією. І це відбулося саме після того, як Путін розпочав війну проти України, забиваючи те «вікно в Європу», яке прорубав був Петро І, а до того намітив цар Олексій Михайлович у союзі з Богданом Хмельницьким. Хоча адміністрація Трампа іде на неймовірні приниження, умиротворяючи Путіна, аби відірвати Росію від Китаю, усі ці заходи можуть виявитися марними. Адже читаючи Мо Яня, розумієш, що модерна китайська нація (не плутати із цивілізацією) зовсім молода, почала формуватися після знесення маньчжурської династії Цін у 1912 р. Цікаво, що усім відома зачіска-кіска китайських чоловіків означала, що вони – раби маньчжурів. Мабуть, кіски втратили популярність, бо немає династії – кіски теж немає, чого не скажеш про рабство.

 

 

Із творчості Мо Яня випливає, що становленню китайської модерної нації попри страждання і вимирання громадян новопосталої Китайської Республіки сприяла і друга японсько-китайська війна (1937−1945), і громадянська, що розпочалася вже після капітуляції Японії між китайськими націоналістами і комуністами, завершившись перемогою Мао Цзедуна, який проголосив у 1949 р. Китайську Народну Республіку, вигнавши націоналістичний уряд і Ґоміньдан на Тайвань. Саме Мао об’єднав Китай довкола соціалізму, запровадив загальнонаціональну китайську мову путунхуа, засновану на пекінському діалекті, тому історія, що теж цинічна, увінчала його лаврами творця модерної китайської нації хай і соціалістичного зразка без уваги на мільйонні жертви, зокрема й серед цивільного населення. Зрештою китайські партизани кричали японським солдатам, яких називали не інакше як чортами чи дияволами, що їхня перевага безсумнівна, бо пожертвувати 100 мільйонами для них не проблема, а для японців – річ неможлива. Про те, що перевага в живій силі є запорукою успіху у будь-якій війні йдеться також у трактаті Суня Цзи «Мистецтво війни». До речі, великий Мао з його теорією трьох світів, де США і СССР як наддержави були першим світом, Європа і Японія – другим, а Китай і в нинішній термінології Глобальний Південь – третім, не передбачав можливості об’єднання Китаю з Росією. Однак нині така можливість вже очевидна. У випадку, якщо Китай поглине Росію з її територіями і ресурсами, прихопивши ще й Білорусь, Україна отримає по сусідству неймовірно хитру, могутню і цинічну нову імперію, хоча історики й твердять, наче часи імперій вже в минулому, а деякі політичні коментатори роблять вкиди, наче Китай ось-ось перейде на українську сторону. Яка наївність! Що читали ці люди? Китай нині – це гарантія безпеки Росії, можливо, й істотніша за ядерну зброю. Невже хтось думає, що саме Ленін-Сталін чи Мао породили сучасних росіян і китайців? Усе навпаки: росіяни і китайці обрали їх лідерами власної модернізації, використавши соціалізм в якості модернізаційного мотора. Тому українцям варто читати Мо Яня і то уважно навіть тоді, коли його натуралістичні описи жахіть «великого стрибка», «великого китайського голоду» (1959−1961), «культурної революції» або діянь спеціальних бригад з контролю народжуваності часів кампанії «одна родина – одна дитина» вже читати несила. Варто це зробити, щоб наші нащадки не переживали китайських експериментів над людьми і над природою, коли коня схрещують з коровою, бика – з вівцею, кабана – з ослицею. На цьому тлі лисенківщина виглядає забавкою. Варто це зробити, щоб збагнути, що відбувається, коли людина втрачає почуття відповідальності за власні вчинки. У романах Мо Яня часто звучить мотив: людина, що вчинила злочин в умовах суспільно-політичного тиску, насправді ні в чому невинна, бо на її місці завжди опинилася б інша, яка вчинила б так само. Ось він – механізм нескінченного кругообігу злочинів і гріхів у природі без відплати і каяття. Зрештою наші діди і баби вже зазнали китайського способу життя і в часи Голодомору, і в часи боротьби хлопців з лісу з червоними, і в ГУЛАГу, і в період «безпаспортного села». Відмінність, щоправда, існує: «перебудова» Горбачова не вдалася на відміну від «політики відкритості» Ден Сяопіна, якому допомогли Ніксон, Кіссінджер і вся їхня безславна рать зажерливих бізнесменів – цих гробокопачів західної культури, будь-якої, зокрема політичної. За все доводиться платити. І то не тільки Україні. Здається, за споживацький рай китайськими руками Захід заплатить не менш високу ціну, якщо виживе. Та й українці-«страдники» купують в часі війни переважно таки китайські авто. Не бояться, що доведеться вивчати китайські ієрогліфи.

 

 

Мо Янь – псевдонім, що означає «не говори». Вибір такого імені пояснюється тим, що майбутній нобелівський лауреат виростав в часи китайської «культурної революції». Він не зміг закінчити школу, з якої його вигнали, працював на землі, а батьки, намагаючись убезпечити сина від неприємностей у комуністичному Китаї, постійно нагадували хлопцю про потребу тримати свої думки при собі. Саме тому він і вирішив не говорити, а писати. Хоча творчість Мо Яня є прикладом успішного подолання соцреалізму і переосмислення цього стилю, внаслідок якого реалізм й епічність лишилися, натомість ідеологічна складова пішла у небуття, хоча і не безслідно, його не зачислиш до дисидентів. Він брав участь у відзначенні 75 річниці Яньянського форуму, на якому виступав Мао Цзедун, коли всі учасники зібрання зійшлися на тому, що література має віддзеркалювати життя робітничого класу й служити соціалізму. Не підписав він й петиції про звільнення китайського правозахисника Лю Сяабо, якого було ув’язнено за «підрив державного устрою» Китаю. Лю Сяабо отримав Нобелівську премію миру 2010 р., помер у 2017 р. Мо Янь, який відмовився захищати найвідомішого у світі китайського дисидента, отримав Нобелівську премію з літератури 2012 р. й втішається щасливою старістю (оксюморон). Тривалість життя – ще одна, сумнівна цінність сучасного світу, бо головне, як каже Тарас Прохасько, щоб життя було уповні, що не означає довго.

 

Однак предметом цієї статті є не сумління Мо Яня, а його література, яка таки заслуговує на увагу. Літературознавство, критика не можуть керуватися пропагандистськими підходами, згідно з якими література наших ідеологічних чи політичних супротивників за замовчуванням проголошується шкідливою і скасовується. Не будьмо хунвейбінами. «Цитатники», хай модернізовані, нам ні до чого. Це не просто хибний шлях. Це ганьба для мислячих людей, що сигналізує про втечу від реальності, втечу з поля бою.

 

 

 

Талант Мо Яня не камерний і не ліричний. Він – творець великого роману й епіки, яку після дописів у соцмережах, тим паче після слухання лекцій чи розмов у ютубі до снаги опанувати не кожному. Найбільшу славу мистцю приніс його дебютний роман (іноді жанр твору визначають і як повість) «Червоний гаолян» (1986), що його екранізував Чжан Імоу. Особливість тексту полягає в тому, що одним із його центральних персонажів є гаолян – китайське просо. Уже в цьому творі з розірваною хронологією, що охоплює часовий проміжок 1923−1976 рр., сформувався неповторний стиль письменника, в якому натуралістичний опис поєднується з міфологією, а екзотичні, часто вражаючі етнографічні деталі – з мінімалістичною китайською поезією. Вже у першому романі Мо Янь задекларував і своє творче кредо, в якому політика невіддільна від найпотужнішої біологічної сили − сексуального життя, яке залишається у китайців найзакритішою сферою попри те, що в них найбільше у світі дітей.

 

Мою увагу привернув натомість роман «Втомився народжуватися і помирати» (2006), в якому історію китайського села від часів становлення комун до їхнього розформування показано через реінкарнацію багатого селянина Сименя Нао. Усі зміни в одній родині у китайському селі часів маоїзму, що разюче нагадують українське село сталінської пори, читач сприймає очима свійських тварин, в яких перероджується землевласник Симень, розстріляний революційними військами, − віслюка, вола, кабана, пса, мавпи, нарешті дитини з великою головою Ланя Цяньсуя. У цьому творі менше жорстокості й насильства порівняно з «Червоним гаоляном» або «Жабами» (2009), тут трагізм поєднується з іронією і дотепом, а наскрізний персонаж − єдиний селянин-одноосібник у всій Піднебесній Лань Лянь, колишній наймит Сименя Нао, є символом стабільності і невмирущості Китаю. За Мо Янем, який і сам – селянський син, Китай – це селянська впертість в усьому, в літературі теж. Зрештою китайська працелюбність і працездатність – феномен світового масштабу. Згаданий роман цікавий тим, що підважує тезу сучасних українських письменників про те, наче сільська література не має в нинішніх умовах жодного шансу. Все якраз навпаки – шанс має будь-яка тема, тим паче така драматична, як тема людини і землі в умовах соціалізму, тобто такого розвласнення, коли людина не є власником навіть власної шкури. Все залежить від таланту й уяви мистця.

 

 

Звісно, у випадку роману «Втомився народжуватися і помирати» багато важить оригінальна ідея про реінкарнацію, яка слугує композиційним принципом. Хоча Мо Янь твердить, наче ця ідея зродилася в його голові, коли він оглядав пекінську фреску із зображенням реінкарнації, варто зауважити, що цей же прийом до нього використав у тетралогії «Море достатку» неперевершений японський модерніст Юкіо Мішима з тією різницею, що у творі цього співця занепаду герой проходить реінкарнацію в людській подобі включно з переродженням чоловіка в тілі тайської принцеси. Авжеж, ідея реінкарнації не є річчю в собі. Мішима використовує її для того, щоб показати: Схід відрізняється від Заходу, бо не знає прогресу. Мо Янь, навпаки, закінчує свій роман появою хлопчика з великою головою, який народився, коли годинник почав відлік нового тисячоліття. Саме тому його і назвали Цяньсуєм − тисячею років. Хоча цей хлопчик і носив прізвище Лань − останнього одноосібника в Китаї, який вперто обробляв свою смужку землі, він мав особливий дар, умів формулювати думки. Саме Цяньсуй і розповів історію про китайське село і власну родину, що її записав Мо Янь спершу пензликом на папері, бо так, на його думку, якість написаного покращується, а письмо є справжнім. Однак правив свій рукопис мистець вже на комп’ютері, який спрощує життя багатьом, а людям пера, авторучки чи пензля передусім. Мо Янь, як бачимо, від прогресу не відмовляється, уважаючи, що складність мови потребує нових засобів її фіксації − на бамбуковій палиці можна вирізати щось простеньке, але не історію свого роду, класу чи народу. Зрештою завдяки роману Мо Яня Симень Нао сягає повного очищення, а саме китайське суспільство, як можна припустити, виходить на новий рівень розвитку.

 

 

Мо Яня часто порівнюють із Фолкнером. Його Ґаомі є відповідником Йокнапатофи американського прозаїка й рідних місць, що у східній провінції Шандунь. Найважливішим романом у творчості Мо Яня уважається найепічніше його полотно «Великі груди, широкі стегна» (1995) (українською не перекладений, мабуть, через обсяг), що присвячений темі життєдайної материнської любові. Недаремно свій твір китайський прозаїк присвятив душі власної матері, що на небесах. У центрі роману − доля жінки Шангуань у дівоцтві Лу – матері 8 доньок та єдиного сина на тлі китайської історії ХХ ст. Роман у 7 книгах розпочинається з того моменту, коли в китайське село вступає японська армія, а в домі Шангуанів ослиця розроджується симпатичним віслючком, невістка ж Лу приводить двійню: сліпу дівчинку й здорового хлопчика. Пологи і в тварини, і в жінки виявилися складними, їх описано з усіма подробицями, але обох матерів і їхніх дітей таки вдалося врятувати. Серед драматичних пологів свекруха, що не новина не тільки для китайського села, більше переймається таки твариною, а не невісткою. Саму ж Шангуань Лу остаточно приводить до тями японський лікар, уколовши породіллі кровоспинне. Любитель історичних і життєвих парадоксів (у цьому Мо Янь теж перегукується із Фолкнером) показує, що ті ж японці убивають чоловіка й свекра Лу, серйозних поранень зазнає її деспотична свекруха, але у підсумку агресори визволили багатодітну матір з родинного пекла, одразу вкинувши разом із дітьми до іншого, що зветься виживанням за будь-яку ціну. Розповідь у романі переважно провадить сторонній оповідач, іноді перехоплює син Шангуань Лу, котрий найбільше у світі любив жіночі груди. Мати годувала його власним молоком й у семирічному віці, бо він не перетравлював звичайної їжі. Згодом прилаштувала для годування сина козу. Вже у шкільні роки російські спеціалісти навчили хлопчика споживати лапшу й інші харчі, але відбити у нього любов до жіночих грудей не змогли. Навпаки, ця любов лише посилилася, коли підлітка обрали принцем снігу на традиційному сніговому базарі, де принц зі спущеним на очі оксамитом, щоб нікого не бачити, обмацував груди усіх охочих жінок, обіцяючи їм здійснення найпотаємніших бажань. Не виключено, що образ несміливого, ніжного хлопчика, що прагнув чистої любові, яку символізують великі жіночі груди й материнське молоко, надихнув корейську письменницю Хан Канг (нобелівську лауреатку 2024 року) написати про вегетаріанку – жінку, котра відмовилася від м’яса, в якому начебто й вкорінена жорстокість людей. Згодом її відмова від їжі стане тотальною. Відмовляючись від жорстокого соціуму, вегетаріанка уявлятиме себе нешкідливим деревом, якому потрібна лише вода.

 

 

Роман «Великі груди, широкі стегна» хронологічно лінійний, письменник доводить його до 1990-х років – доби перших мобільних телефонів і грошової лихоманки в Китаї, проте в останній книзі цей чіткий план ламається. Прозаїк повертається до історії Лу, до часів руйнування феодального Китаю й кампанії боротьби з бинтуванням жіночих ніг – так званих лотосів, на які жіночі ноги перетворювалися після мук понівечених кісток. Читач дізнається не тільки про війну китайських селян з німцями, які прокладали в їхніх краях залізницю, а й про трагічну історію молодої дівчини (дитяче ім’я Сюаньєр), яка, втративши у згаданій війні батьків, що стали також жертвами легковажної віри китайських селян в те, наче у німців не згинаються коліна, виростала у тітки з дядьком. Це бездітне подружжя, як у казці, віддало дівчину заміж в родину ковалів Шангуанів. Однак на цьому казка закінчилася, бо чоловік Сюаньєр виявився імпотентом, тому заради виживання (бездітну жінку у китайських родинах ні в що не ставили) народила усіх свої дітей від різних чоловіків, перших 2 – від рідного дядька, а останніх – від шведського місіонера, пастора Мюрея. Хлопчик, що любив жіночі груди, був напівкровкою зі світлим волоссям і блакитними очима. Згодом він намагатиметься стати таким, як усі, пофарбує себе тушшю, але мати цей камуфляж безжально змиє.

 

Нобелівський комітет, як відомо, вручає премії з певним формулюванням. Мо Яня було відзначено за «галюциногенний міфологізм». Зрештою письменник сам визнає вплив Маркеса на власну творчість. Однак термін «галюциногенний» звучить, як на мене, якось недоладно, бо міфологізм Мо Яня не тільки ощадливий, він несподіваний, парадоксальний, завжди сполучається зі смертю, насильством, зрадою або стихійним лихом, тому справляє шокуючий, а не галюциногенний вплив. Наприклад, коли пастор Мюрей, який прожив у Китаї десятки років й чудово розмовляв місцевим діалектом, разом із Шангуань Лу хрестили своїх дітей у церкві з розп’яттям Христа із жужуба, до будівлі увірвався загін місцевих партизанів на віслюках. У війні з японцями китайці використовували не тільки коней, а й віслюків, що були дуже витривалими, командири ж зав’ючували й верблюдів. Попри всі протести пастора один із партизанів, який знав дещо про Христа, зауважив, що Ісус народився у стайні, тому у його домі віслюки на своєму місці. Звичайно, ці китайці не відали, що творять, на відміну від «християн», які викидали ікони з батьківських хат в Україні або конфісковували церковне майно чи й зачиняли церкви. П’ятеро бійців на очах у Мюрея ґвалтували Лу, священник, забувши про другу щоку, вирішив з ними битися, але йому прострілили ноги. Падаючи, він вимовив кілька шведських слів, що вилетіли з його вуст зграйкою метеликів. Аналогічно шовковиця, яка стала свідком епічної битви часів громадянської війни, не тільки всотує кров полеглих – її вологий стовбур свідчить, що навіть дерево впріло, споглядаючи китайське братовбивство. Мюрей, що покінчив життя самогубством, вивівши в останню мить на стіні власною кров’ю синове ім’я – Цзиньтун, тобто золотий хлопчик, з’явиться перед очима свого нащадка, коли Лу вдруге вийде заміж внаслідок кампанії «одруження вдів». Він виникне на дорозі у вигляді «електричної тіні» (так китайською називають кіно), але вмент розсиплеться на порох, залишивши по собі чорний димок. Цей епізод нагадує вознесіння на небо разом зі щойно випраними простирадлами Ремедіос Прекрасної зі «Ста років самотності» Маркеса.

 

 

Шангуань Лу випало бути і пролетарською матір’ю, коли влада дарувала їй привілеї, і матір’ю контрреволюційною, коли її разом із дітьми з ковпаками на головах виставляли на спеціальному параді запроданців, адже одним із зятів Сюаньєр був американський льотчик Беббіт (прізвище нагадує про одноіменний роман Льюїса), найстаршу ж її доньку розстріляють за вбивство власного чоловіка – героя революції. Була вона і винахідливою матір’ю, що заковтувала в часи «великого голоду» горох або зерно, працюючи у млині, й вибльовувала їжу, повертаючись до дітей. Так Лу їх рятувала, поки наглядач не почепив матері спеціальний намордник, який використовували також для тварин. Хоча Лу була скромною і люблячою, проте вчинила річ нечувану – убила власну свекруху, що мучила і її, і дітей. Однак у романі життя Сюаньєр визначає не гріх, не подвижництво і не страдництво, а спогад про взаємну любов з Мюреєм, в якій зливалися тіла й душі і являвся Бог. Лу виконала своє призначення як матір і християнка, тому її могила кільчиться життям, за яким спостерігає дивний син і син-невдаха в одній особі Цзиньтун. Тільки він – втілення двох найбільших людських скарбів: великих грудей і широких стегон, сумує за матір’ю, відчуваючи, як зі смерті вершиною зноситься любов, довкола якої обертаються мініатюрні сонце і місяць. Мо Янь ставить нарешті крапку – адже його твір має кілька редакцій.

 

Роман «Великі груди, широкі стегна» свідчить, що війна чи будь-які інші суспільні катаклізми не можуть бути метою оповіді письменника, вони слугують лише засобом. Мета − показати людину, її тіло і душу в поєднанні чи у протистоянні з іншими тілами і душами у боротьбі за життя, цінність якого, як свідчить не тільки китайський досвід, на тлі жорстокості і смерті лише зростає. Звісно, не всі персонажі Мо Яня однаково виразні, письменник концентрує свою увагу на старших сестрах, одна з яких вийшла заміж за партизанського командира-анархіста, який вирішив перейти на сторону японців, інша – за місцевого великого землевласника-націоналіста, третя – за комуніста. Завдяки такому традиційному для соцреалізму розкладу Мо Янь у несоцреалістичній манері, бо всі його командири незалежно від ідеології є однаково жорстокими і владними, від усіх найбільше страждають жінки і діти, і створює свою епічну картину. У цьому драматичному реалізмі відчутний вплив «Тихого Дону» Шолохова. Ідейне розшарування в межах однієї родини є дієвим інструментом для віддзеркалення історії, загибель родини свідчить, що кожний має чесно виконати своє призначення у житті задля його продовження хай вже зовсім іншими людьми, задля виживання країни і цивілізації. Не замовчує Мо Янь і таких непривабливих китайських традицій, як існування наложниць, жебрацтва, неймовірного для західних уявлень соціального розриву між різними верствами населення, купівлі невісток і продажу людей, зокрема дітей. Насправді нічого неймовірного у нинішній російській крадіжці українських дітей нема, якщо згадати, що на китайських базарах часів республіки, яка іще не стала народною, спеціальні місця було відведено саме для торгівлі людьми, а в часи повоєнного голоду дітей на продаж мітили, засовуючи їм під комір жмуток соломи. На такому базарі Шангуань Лу, що не могла прогодувати усіх дітей й онуків, яких віддавали їй на виховання доньки, зайняті поверненням власності на землю або класовою боротьбою, продала одну з дівчаток російській аристократці, інша ж стала повією, щоб на виручені гроші матір із рештою родини змогла повернутися в рідні місця. Внаслідок воєнних дій і голоду родина кілька разів ставала біженцями, але завжди поверталася до рідного дому, бо в Китаї їх ніхто і ніде не чекав. Ясно, постфеодальний Китай – не нинішній Євросоюз.

 

 

Хоча Мо Янь намагається бути безстороннім, проте відчувається, що його симпатії все ж на стороні великого землевласника і відважного бійця-націоналіста Сима Ку, якому вдається втекти від комуністів, але згодом він здається ворогам, щоб врятувати рештки родини Шангуанів. Найкраще про нього сказала власному синові-боягузу Лу: «Хоча Сима Ку й сволота, але справжній чоловік. Скоро таких не лишиться зовсім». Можливо, ця заувага справедлива для Китаю, але не для України. Духовна сила Сима Ку така, що в перукаря, який його голить перед стратою, ламаються леза. Ключовими для роману є й останні слова страченого, та істина, яку він пізнав у житті. Ідеться зовсім не про землю і не про свободу. Ідеться про те, що найпрекраснішими створіннями на землі є жінки, тобто саме заради них чоловіки здобувають землю, свободу або й свідомо ідуть на смерть. Золотий хлопчик Цзиньтун, якого згодом запроторять на 15 років до табору як вбивцю і некрофіла (цей сюжет я не розкриватиму), любить своєю хворобливою любов’ю не жінок як таких, а власну матір й жіночі груди, бо груди – це сутність живого і неживого на землі: хвилі є грудьми океану, квіти – грудьми трави, слова – грудьми думки, сонце – грудьми усього сущого. Після повернення з табору до нової китайської реальності, де заправляє бізнес, корупція і гедонізм, Цзиньтун так і не зможе стати справжнім чоловіком – чоловіком, що, за словами матері, мочиться навстоячки. У певний момент він, здається, пристосувався, завдяки синові Сима Ку відкрив магазин жіночої білизни, передусім бюстгальтерів під назвою «Одноріг», проте його успішний бізнес забирає спритна донька колишнього маоїста, який підписував статті псевдонімом, що дублює назву магазину Цзиньтуна. Хоча китайці постійно порушують авторське право, золотий хлопчик стає його заручником.

 

 

Частина роману, присвячена сучасності, втрачає високе трагічне звучання. У ній домінує іронія й гротеск: «диктатуру неімущих» замінила в Китаї «диктатура власників», але попри добробут соціальна прірва у китайському суспільстві не зникла, а нагодовані й зодягнуті люди все ж не почуваються щасливими. За Мо Янем, китайська людина, засліплена грошима, задовольняючись замінниками, втрачає власне призначення − сенс життя, без яких щастя нема. Сцена, в якій Цзиньтун розбиває лобом вітрину, намагаючись припасти до грудей жіночого манекена, свідчить, що світ перевернувся з ніг на голову. Можливо, не тільки золотий хлопчик, а й все людство втратило великі груди, які є джерелом життя і насолоди? Хоча фінал роману не без оптимізму: Цзиньтун віднаходить Христа і зведеного брата-пастора, разом вони віднаходять Китай, що у стані перманентного гниття, читача все ж не полишає сумнів, що такий щасливий кінець страшної казки навряд чи можливий. Адже всі гнійники рано чи пізно таки відкриваються. Особливо чітко це мають зрозуміти українці, бо хоча ми й не народжені драконом, хоча нас і не вигодовувала птаха-фенікс, але належимо ми до народів сміливих і рішучих, що й засвідчує нинішня війна. Через свою географію Україна приречена бути наріжним каменем Європи і Заходу, каменем, який відкинули будівничі, як про це сказано у «Книгах буття українського народу» вже майже 200 років тому. Доля окремої людини, родини, країни й цілої цивілізації завжди, а в періоди гниття особливо, вирішується не тільки на полі бою. Вона пишеться також у книжках. Іноді й ціною власного життя і благополуччя. Усе справжнє має високу ціну. І це правило чинне як для Заходу, так і для Сходу. Без нього немає не тільки перемоги, а й майбутнього.

 

 

31.03.2025