Уривок із повісти.
[Іван Франко. На лоні природи і инші оповіданя. У Львові, 1905. З друкарнї Наукового Тов. ім. Шевченка під зарядом К. Боднарського. C.56—76]
Було рано, ще сонце не зійшло. Густа, біла мряка залягла долину, висїла на гильках смерекового лїса, зісковзуючи з вершків, клубила ся по дебрах і стелила ся по зарінках. На лузї трави та квіти нахиляли ся в низ під вагою роси, що поначіпляла ся до їх листочків і стебелинок то здоровими круглими краплями, то дрібненькими перловими зеренцями, тремтячи мало що не на кождій нїжній волосиночцї ростини. Тихо-тихо, нїщо й не ворухнеть ся, не щеберне. Від Стрия, що шумить краєм долини, тут же по за селом, несеть ся різкий холод. Висока полонина над селом помалу просьвітлюєть ся тим слабим, червоним сьвітлом, що попереджає схід сонця. А в селї нїчого ще не видно, нїчого не чути, тілько вулицею здовж села тихо, без вітру сунуть високі тумани мряк, мов ряди якихось сонних привидів, що припізнили ся і наполохані розсьвітом що духу тїкають у темні нетри та непросьвітні лїсові чагари.
Борис Граб збудив ся, що йно почало свитати.
Ще вчора приїхавши з Відня по десятилїтнїй неприсутности до батьківського дому, перетрясши ся 36 годин зелїзницею, а потім невеличкою гірською тарадайкою по камянистій та вибоїстій дорозї, він чув себе страшенно втомленим. Але переспавши одну ніч на оборозї в пахучім гірськім сїнї він чув себе немов відродженим, немов о десять лїт молодшим, а працї й невигоди десятилїтнього побуту в наддунайській столицї, серед інтензивних студій та лїкарської практики при клїнїцї — усе те важке надбанє, що мало тепер бути капіталом його житя, зробило ся якесь нечутне, висїло над душею мов отсей сїрий туман, але не давило її. Він одяг ся тихесенько, злїз по драбинї з оборога, вмив ся в кришталевім потоцї, що дзюрчав при кінцї вбогого огорода його батька, і одною рукою розчісуючи своє волосє, а в другій держачи капелюх, попростував вузенькою, крутою стежкою за огород, у противний бік від батьківської хати, на поле, що від потічка підіймало ся в гору, з разу легко похиленою скатертю, переломлювало ся на половинї глубоким яром, а відси йшло вже чим раз стрімкійше під гору і губило ся своїм кінцем у густій мряцї, що велитенською сїрою шапкою лежала на горі.
Борис був медик і з замилуваня гіґієнїст. От тим то вийшовши за огород і бачучи, що стежка веде півперек поля покритого з разу густим руном іще зовсїм зеленого вівса, а далї ще густїйшим руном конюшини, він зрозумів, що пройти сею стежкою не заросивши ся буде неможливо. Він пригадав свої давнї школярські часи і не надумуючи ся довго роззув свої черевики і взяв їх у руку, підкотив штани висше колїн і сьміло, з якимось дивно роскішним почутєм пустив ся бристи по росистій ниві.
Роса була студена, аж вищипувала в ноги, але се не спиняло його. Здорова, хлопська натура не бояла ся простуди в лїтнїй ранок. Зараз при перших ступнях його ноги аж по колїна облили ся студеною росою, мов річку брив. Він задрожав від холоду, та не прискорюючи кроків ішов просто стежкою до гори. Дорога вела до лїса, але Борисови хотїло ся дістати ся аж на вершок гори і бачити відти схід сонця. Надто мав він у тій прогульцї ще иньшу свою цїль, що була провідною зьвіздою всеї його подорожі в рідні сторони; він уже вчора, їдучи сюди, обдумував її та окидаючи очима околицю визначував собі певні пункти, про які говорив собі в дусї: spectandum est, а тепер хотїв розпочати виконанє свойого пляну. З вершка гори — він знав се — стелить ся широкий вид на три долини, на захід, на південь і на схід, а всї три ті долини заслонені від півночи мов величезним стогом власне сею горою, якої північним склоном він ішов тепер.
Перейшовши рейон засїяних нив Борис опинив ся немов перед суцїльною стїною густої мряки, що все ще непорушно стояла на версї гори. Гора виглядала тепер як вулькан, із її вершка раз по разу клубили ся величезні копицї пари і важко перевалюючи ся з боку на бік котили ся в низ. Иньші підіймали ся в гору, де займали ся рожевим сьвітлом, немов дивовижні сиґналові огнї, що віщували схід сонця. А за тими бовдурами, чим раз сьвітлїйшими та рожевійшими, що разом з живістю кольорів приймали чим раз виразнїйші та фантастичнїйші контури, верх гори все ще стояв недосяжний для ока, таємничий, огорнений недоступною стїною, мов грізна твердиня. Хоча Борис знав сю гору з малечку, та проте не важив ся тепер запускати ся в сю гущавину гірської мряки, в якій і на два кроки перед собою не міг бачити нїчого виразно. Він знав, що толокою, яка тягла ся висше по над рейоном управлених піль, бігли та перехрещували ся сотки ледво видних стежечок і що нема нїчого лекшого, як серед мряки збити ся тут із правої стежки, заблудити серед густих корчів ялівцю та смеречини та карловатих буків. Оттим то не запускаючи ся в те рожево-сїре море він постановив собі йти його краєм, границею між нивами і толокою, доки не надибле якоїсь возової дороги, що велаб у лїс. І він ішов, декуди повисше кісток босими стопами тонучи в мякесенькім моху та збиваючи росу з тонкостеблої, високої мушки та з широких, лапастих папоротий. По дорозї він старанно обминав кущі розлогого ялівцю та невеличкі смерічки, бо на їх густих гильках і шпильках так богато висїло крапель роси, що бачилось, як би зібрати її в посудину, то на кождім корчику пару кварт води набрав би.
Пройшовши отак по під лїс зо двоє гоний він знайшов добру стежку, що поперек лїса вела на вершок гори, і пішов нею. В лїсї було ще темно, тихо і глухо. Холоду тут меньше було чутно, дерева дихали якоюсь теплою, живичною парою. Десь колись у гущавинї захрустіли гильки, знак, що туди пробігла легконога серна або иньша лїсова зьвірюка. Борисови зробило ся трохи моторошно, коли подумав, що в сих лїсах доволї часто попадають ся й вовки і медведї, — але той страх швидко пройшов. Він знав, що в таку пору медвідь ситий лягає спати і не кидає ся на людий. Та про те йшов мовчки, уважно наслухуючи і мимоволї прискорюючи ходу, хоч дорога тут підіймала ся стрімко в гору, так що він ідучи здорово впрів і задихав ся, а поперед його очима затанцювали чорвоні кружки від приливу крови до голови.
Дорога лїсом тягла ся довго, підіймаючи ся більше або менше стрімкими терасами все висше й висше. Зразу Борис ішов зовсїм у млї, мов під якимось склепінєм, але звільна почував, як те склепінє робить ся щораз більше прозоре, як із мли виринають з разу здоровенні гиляки столїтнїх смерек та буків, далї відслонюєть ся ширший вид на глибокі яри по праву руку дороги та на високі стовбури дальших терас перед ним. Рівночасно в шпилях дерев почула ся з разу легенька, а де далї все дужша музика, те мельодійне, таємниче гранє лїса, що нераз у Віднї почувало ся йому крізь сон, а тепер, коли почув його на правду, по просту вхопило його за серце, так що у нього аж сльози закрутили ся на очах. Він знав, що се встає поранковий вітер, який швидко розібє до решти густу мряку, що нависла над горою. Того він і надїяв ся, бажаючи з вершка гори налюбувати ся видом своєї улюбленої батьківської сторони.
Ось він на пятій чи шестій терасї. Зупинив ся. Тут із під могутньої смереки випливало жерело холодної, чистої води і дзюркотячи маленьким потічком губило ся серед густих лопухів і далї збігало в глубочезний яр. До жерела була втоптана стежечка, а біля самої води лежав черпачок зроблений із кори — братерська прислуга для всїх, хто зайде сюди загасити спрагу. Борис був сильно втомлений ішовши до гори; він сїв на крутім смерековім коренї, віддихав довго і вдивляв ся в лїсову гущавину, а потім напив ся води. В лїсї було тепер зовсїм тихо; в низу яром клубила ся мряка, але вершки дерев уже купали ся в румяній заграві. Десь високо між гиляками закричала сердита сойка: кре, кре, кре! Над самою головою Бориса прокинув ся пишний зелений дятел і мов вивірка пробігши з-на сяжень у гору по рівному пнї смереки застукав своїм зелїзним дзьобом о якусь спорохнавілу гиляку, а потім обернув голову на бік і почав одним оком придивляти ся до Бориса, немов бажаючи зміркувати, чи не має він супроти нього яких лихих намірів. Борис сидїв, анї не ворухнув ся, і дятел знов почав стукати дзьобом, немов бажав збудити його з задуми.
Борис устав і пішов дальше. Він наближав ся до вершка гори. З правого боку лїс урвав ся, почала ся невеличка поляна. Від неї дмухнуло теплим, пахучим вітром: десь там на другім кінцї поляни вже скосили траву і з її пологів ішов отой густий, вохкий запах гірських цьвітів. Борис довго стояв і глубоко вдихав той любий запах. "От як би мої пацієнти з віденської клїнїки могли хоч по місяцю дихати таким повітрєм і таким запахом!" — подумав він, і та думка, з якою він приїхав сюди, живійшими колїрами заграла в його дусї. Клїматична лїчнича стація в сих горах, — отсе був його ідеал, і він постановив собі винайти для неї найвідповіднїйше місце: і високо положене і захищене від вітрів і при тім не надто далеко відрізане від комунїкації зі сьвітом. Їдучи сюди він усе те обмірковував, мірив трудности, особливо брак усякого комфорту по найблизших гірських місточках, бруд та жидівську господарку, — та все таки сї трудности не видавали ся йому неможливими до побореня, а користи, які подавав його плян, переважали його хиби. Треба лише винайти місце для стації, таке місце, що відповідало би вимогам науки та заразом тому плянови, який він виробив собі довголїтньою практикою і яким надїяв ся побити конкуренцію деяких подібних закладів.
Роздумуючи про се він ішов далї. Поляна минула ся, почав ся знов лїс, що могутнїм чорним вінцем окружав лисий вершок гори. Тут дохід був найстрімкійший; стежка гадюкою вила ся поміж віковічні буки; що крок її перебігало грубезне, круте корінє дерев, мов здоровенні гадюки. Іти по за стежкою було неможливо, бо ґрунт між деревами був дуже спадистий і покритий верствою зівялого букового листя, що висушене вітрами зробило ся слизьке та тверде, так що по нїм легко можна було з'їхати в глубоченний яр. Борис ішов звільна, важко дихаючи та сапаючи та час від часу зупиняючи ся. Поміж розлогі буки тут і там продирали ся вже і падали на землю золоті плями, довгі скісні нитки та стовпи — се було перше промінє сонця, що вихилило ся з за сусїдної гори. Ось один такий золотий стовп упав на саму стежку, куди йшов Борис, упав на його плечі і лагідним теплом доторкнув ся його карку. Борис мимоволї зупинив ся, мов від дотику якоїсь мягкої, ніжної руки.
В тій хвилї почув ся чистий, дзвінкий, дївочий голос — десь немов над його головою. Він озирнув ся поневолї на вершки буків, що стояли біля стежки, але швидко переконав ся, що голос ішов із висшої тераси гори, яка тут підіймала ся дуже стрімко мов стїна, так що стежка мусїла довгим вужем обкручувати вузкий, але глибокий ярок. Відтам, із противного кінця ярка, з висшої його стїни, з поміж густої зеленї буків та лїщини лив ся той голос — чистий, дзвінкий та мельодийний, лила ся пісня повна туги і мелянхолїї, та при тім надихана якоюсь таємною житєвою енерґією, мов тужливий, а при тім так могутнїй своєю енерґією гомін гірського потока. Борис зупинив ся, напружив слух і прислухував ся до слів піснї:
Плине качур по Дунаю —
вистрілила в гору відома йому мельодія, мов протяжне, тужливе зітханє...
Плине качур по Дунаю —
повторили ся слова, та мельодія надала їм більше пристрасти; вони звучали тепер мов порив увязненої душі, що бачить перед собою широкий Дунай і ґраціозні рухи живучої птицї, а сама не може вирвати ся з гнїтючих її оковів. І знов іде глубоке, пристрасне зітханє, розливаючи ся широкими тактами мельодії:
Дай ми Боже, що думаю!
І мов жайворонок із піднебної висоти камінцем спадає в низ, так і мельодія розсипаєть ся тихим хлипанєм безсильного жалю:
Дай ми Боже, що думаю!
Борис слухав і тремтів. Чи то сила і нїжність голосу, чи красота та виразність модуляцій, чи чар улюбленої мельодії та поетичних образів, які він почув тут так несподївано, — досить, що він стояв мов причарований, запирав у собі дух і весь тремтїв, несьвідомо боячи ся, щоб пісня не урвала ся, щоб голос не затих і щоб уся ота сцена, ті золоті плями на сухім буковім листю, і отой густо-зелений яр, і оті могутнї буки над його головою, і голос і пісня, і оте солодке тремтїнє його тїла — щоб усе те моментально не щезло, не розвіяло ся, не показало ся злудою, сном, марою.
Але голос не уривав ся. Проспівавши одну зворотку піснї він, що правда, зробив коротеньку павзу, але потім зараз почав на ново мельодію, виразно, хоч із якимось особливим акцентом вимовляючи слова:
Я думаю мандрувати:
Жаль ми роду покидати.
Не так роду, як мамочки,
Що нас мала три синочки;
Що нас мала, згодувала,
Не однаку долю дала.
Пісня лила ся по горах лагідними, та про те широкими хвилями, вистрілювала високо дзвінкими нотами, то знов капала в низ золотим дощем мелянхолїї. І робила чари. Вона заповняла вершок гори, оповивала його густим туманом невимовної туги і слала з нього рожеві хмари мов післанцї десь у невідому далечінь. А потім розливала ся важким хлипанєм здавленого серця, болючими нотами одчаю та обуреня на несправедливість долї, і знов вилїтала з тих сумерків у гору до ясного сонця.
Борис заслухав ся і потопав у мріях. Та при тім і рефлексія не дрімала. Він чував у Віднї всякі концерти і всяку музику, та вони не торкали так його серця й фантазії, як отсї прості, прімітівні тони селянської піснї. Прімітівні як стогнанє або зітханє натомленої душі, а про те виспівувані зовсїм не прімітівним, а бачилось, високо культівованим, інтелїґентним голосом. І се ще збільшало чар і привабність піснї.
Голос плив мов річка, рівно, без утоми, без афектації. Якесь почутє гармонїї та рішучости родило ся слухаючи його. Борис був тепер певний, що той голос не урветь ся, не розпливеть ся в нївіщо. Він перестав тремтїти і почав тихенько, нечутними кроками наближати ся до того місця, відки плив голос. Він силкував ся не хруснути гилькою, не шелеснути листєм, і рівночасно напружував слух, аби не вронити анї одної нотки чудової мельодії. Ось він перейшов ярок, вийшов на його супротилежну стїну і помаленьку посував ся все далї й далї. Все близше й близше лив ся чудовий голос, та про те хоч і як силкував ся Борис проникнути оком у глуб зеленої гущавини, та дарма, співачки не було видно. Нарештї він наблизив ся так, що здавало ся, буцїм то голос виходить із найблизшого бука. Стежка закручувала тут по над ярок і пняла ся стрімко до вершка; власне на тім закрутї була невеличка рівна плятформа. З одного боку стежки простяг ся в низ здоровенний пень бука, Бог зна як давно зваленого бурею і вже на пів перегнилого. Він лежав мов невеличкий вал; кора на ньому ще лиш де-де стирчала грубими клаптями, та переважно пообгнивала і повідпадала вже; деревляна маса струпішіла і кришила ся мов пухка глина; мов на глинї на ній росли декуди вже корчі лїщини та молоді буки. Стежка обминала сього поваленого велетня і проповзувала аж туди, де кінчив ся його пень; там на грубшому кінцї пень був іще не так струпішілий; було видно, що буря повалила його для того, бо під ним кладено вогонь і в живому ще дереві від того вигоріла була значна дїра понад самим корінєм. Той обгорілий пень стояв іще з другого боку стежки — величезний, чорний, мов стовп, у густім вінку молодих буків та лїскових корчів. Аж тепер, слїдячи тихесенько здовж того бука і наближаючи ся до його пня Борис міг завважити, що голос іде з пня. Там у зеленім вінку сьвіжих паростий, на чорнім стовбурі стаpoгo бука мусїло бути гнїздо тої дивної пташки, якої голос бентежив ранїшню лїсову тишу. Помаленьку Борис висунув голову із за закрута на вузеньку прогалину, якою йшла стежка з низу просто до пня і якою можна було окинути його очима. Зирнув і застив на місці. Серед зеленї гиляк, що закривали верхню часть пня, видно було чудову дївочу головку. Вона обернена була до Бориса профілем і сьпіваючи дивила ся кудись у величезну прогалину, яку в низу під нею творили дерева, даючи вид на дальші гори. Соняшне промінє рожевою загравою обливало її лице та золотило ясноволосі коси, вінцем покладені над висками. Решта постатї тонула в зеленї; лише тоненька шийка, щільно общіплена ковнїром блїдо-зеленої сукнї, трошечка виринала понад темнїйшу зелень листя.
Борис без руху, затаївши дух у собі вдивляв ся в сю чудову появу. Він зовсїм не надїяв ся тут, серед диких лїсистих гір побачити в таку ранню пору в такім місцї таке нїжне сотворінє. Хвилину він завагав ся; в його умі мелькнули старинні казки про Дріяд, лїсових дївчат, богинь дерев, що инодї являють ся людям, але зараз же його розум висьміяв ті мітичні фантазії. Річ мусїла бути натуральна, тим більше, що Дріяди на певно не вміли співати піснї сплодженої над берегами Прута чи то Черемоша. Та проте що-ж сe за поява?
В тій хвилї хруснула гилька, мельодія доплила до кінця і потонула в сутїни мелянхолїї, чудова головка співачки з легка повернула ся лицем до Бориса, і в найблизшій хвилї пара дивно гарних, блискучих та живих очий зустріла ся нїмим поглядом із його очима. Було щось невимовно принадне і таємниче в тім нїмім поглядї наівних, майже ще дїточих, а вже таких цїкавих і вдумливих очий. І цїкавість, і якась неясна туга, житєва радість і інстинктова трівога сьвітили ся в них. Борис стояв мов очарований тим зором, не сьмів ворухнути ся, чуючи, що найблизша хвиля аж тепер може розвіяти се чудове явище і бажаючи як мога продовжити сю хвилю непевности та загадковости, чуючи в нїй найвисший чар, найкращу принаду житя.
Та нараз ясні очи потемнїли, рожеве личко мигом похилило ся в низ, і в найблизшій хвилї воно поблїдло і з рожевих усточок вирвав ся окрик трівоги.
— Ай, ай, ай!
Борис затремтїв і сам не знаючи, що робить, швидко вибіг із гущавини і подав ся в напрямі до пня.
— Що там таке? — скрикнув він.
— Ай! — почув ся новий крик із зеленої гущавини на пнї.
Борис розхилив корчі і приступив близше до пня. На пнї стояла молоденька, струнка панночка в блїдо-зеленій сукнї, без капелюха і мантильки, без парасольки, немов перед хвилею вийшла з покою, і з виразом невимовної трівоги показувала пальчиком у низ, на свої черевики, що потонули були в зеленім моху та сухім листю, яким заповнене було випалене, вижолоблене дно старого букового пня.
— Що там таке? — запитав Борис, приступаючи ще близше.
— Та поможіть, а не допитуйте! — скрикнула на пів жалібно, а на пів сердито панночка, простягаючи до нього руки. Він узяв ті руки — дрібні, майже дитячі ще, а про те пухкі та повні як у дорослої панночки, і допоміг їй зіскочити з пня. Опинивши ся на землї вона станула біля нього, при чім показало ся, що була значно низша від нього, бо верх її золотистої, простенької та пахучої фризури сягав йому до чола.
— Панї перелякали ся? — запитав Борис.
— Ох, на смерть! — відповіла панночка.
— Щож там таке було?
— Гадюка! Страшенна гадюка! — з невимовною трівогою, вся блїда і тремтючи мовила панночка.
— Боже! — скрикнув і собіж переляканий Борис. — Може вкусила вас?
— Можливо! Вила ся по моїй нозї.
— А чуєте біль?
Панночка підняла в гору зразу одну, потім другу ніжку, обуту в делїкатні прунельові черевики.
— Або я знаю! Я вся задеревіла зо страху.
Борис усьміхнув ся і кинув ся до пня, щоб перешукати його вижолобленє.
— Йой, не йдїть там! — скрикнула панночка. — Вона й вас укусить!
— Ну, побачимо бодай, що то за гадюка, — мовив він, заглядаючи в те оріґінальне гнїздо. Та в тій же хвилї зареготав ся і пошпортавши пальцями обернув ся до панночки і запитав її:
— Може се та гадюка?
І він підняв у гору руку, в якій двома пальцями за хребет держав здорову салямандру.
— Йой! — скрикнула панночка, — киньте геть! Вона вас укусить!
— Алеж вона не кусає! — мовив сьміючи ся Борис. — Се не гадюка! Се невинна салямандра.
— Саламандра? — скрикнула з комічним острахом панночка. — Та страшна саламандра, про яку — —
— Про яку говорять та пишуть усякі байки, буцім то вона в огнї не горить і їдь має в хвостї і ще Бог знає що. Та сама, та сама! Ось гляньте. Се зовсїм невинне сотворінє.
— Господи! Якеж погане! — мовила панночка, осьмілюючи ся на стілько, що зважила ся поглянути на те дивне сотворінє, що безпомічно та незґрабно, повільними рухами кривило ся в Борисових пальцях то в сей то в той бік, перебирало лапками та повертало голову то на право, то на лїво. Нарешті Борис кинув салямандру назад на те місце, відки взяв її, і обернув ся до панночки, що все ще стояла на тім самім місцї, де він поставив її.
— А тепер позвольте, панї, що вам представлю ся, — зачав він якось церемонїяльно.
— А то по що? — відповіла панночка. — Менї зовсім не цїкаво знати, хто ви. А признайте ся, за кого ви приняли мене, побачивши вперве?
— Може се вам сьмішно буде, — відповів Борис, — але скажу вам по правдї. Почувши з далека ваш спів я тихенько підповз отсею стежкою і побачивши вашу голову серед зеленї я приняв вас за одну з тих Дріяд, тих лїсових нїмф, у яких істнованє вірили колись Греки.
— Ха, ха, ха! — зареготала ся панночка якимось проймаючим і, як бачило ся Борисови, неприродним сьміхом. — Отсе гарно складаєть ся! А я побачивши ваше лице вихилене з поміж листя лопухів приняла вас за лїсового Фавна. Ха, ха, ха! Правда, як гарно складаєть ся!
— А я й не думав, що моє лице має пригадувати Фавна, — мовив Борис, троха немило вражений сим порівнанєм.
— Я тому не винна, що менї так видало ся. Се було вражінє першої хвилї. Ну, але тепер бувайте здорові. Менї нїколи довше балакати з вами.
І вона раптом обернула ся, вискочила на стежку і махнувши йому правою рукою на знак прощаня, а лївою зібравши свою не зовсїм іще довгу сукню погнала в низ і по кількох скоках щезла в гущавинї. Борис довго ще стояв на місцї і надслухував, але анї один звук, анї один стук анї хрускіт анї шелест не давав знати, куди вона побігла. Здавало ся, що полетїла з вітром або впірнула в лїсову зелень як одна з її складових частин.
— Агій, от іще! — промовив Борис отрясаючи ся з незвичайних вражінь сеї несподїваної, стрічі. — Нїколи-б не був надїяв ся наскочити тут у лїсї на таке диво. І що вона зa одна? Чого блукає по лїсї? З її поводженя видно, що вона або дуже розпещена і не знає ще зовсїм сьвіта, або псіхічно ненормальна. Цїкаво булоб пізнати її близше. Ну, та на се ще мабуть буде досить часу.
І він рушив далї в дорогу до вершка гори. Ще було кількадесять кроків дуже стрімкої дороги до краю лїса, а повисше лїса була вже гола полонина, серед якої півкруглим стіжком підіймав ся в гору сам шпиль гори.
Вийшовши з лїса, де не вважаючи на густі золоті плями, струмки та нитки від соняшного проміня все таки стояла ще сутїнь, Борис з разу мусїв аж прижмурювати очи, — так ярко сьвітило тут сонце, що вже підняло ся; як то кажуть, на три праники над сусїдню також лису гору. Проте було досить холодно. Повітрє було чисте, чудове, пахуче, що, бачилось, так і лило ся цїлющим бальзамом у груди. На вершку тяг досить різкий полонинський вітер, а в напрямі до заходу видно ще було на дальших горах настобурчені величезні шапки мряки, тепер позолочені соняшним промінєм. Борис зупинивши ся на найвисшім шпилї зітхнув глубоко і почав уважно розглядати ся довкола.
Вид був чудовий, якого і в горах рідко можна запопасти. Всї долини, які видно було з вершка гори, були ще завалені клубами непрозорої мряки, що в низу білїла ся мов молоко. Анї лїсїв, анї сел, анї нїчого не було видно з тої потопи. Тілько вершки гір визирали з неї, мов рідкі круглі острови, а довкола них клубили ся густі тумани, то підіймаючи ся в гору, то опадаючи в низ, немов би бентежені з під споду якимись велитенськими руками. Соняшне промінє золотило з гори поверхню того повітряного моря, де-де заломлюючи ся блискало пурпуром або багровими пасмами, а над одним місцем стояло скісним стовпом веселки; Борис догадав ся, що там у низу мусить бути якесь водяне плесо.
Та ось поверхня того барвистого моря захвилювала дужше й дужше, в ньому почали робити ся все глубші розсїлини тай уся його поверхня якось знижувалась, опадала, таяла. З під барвистого серпанка виступали що раз виразнїйше темні стїни лїсів, стіжковаті бовдурі розріжнених дерев, тонкі та безконечні нитки вориня, що тут і там обмежувало царину, віддїляючи її від толоки. Далї зі дна того повітряного моря почали мов блискучі сталеві шпали виколювати ся острі леза — се відблиски води, о яку в низу відбивало ся соняшне промінє. Замаячіли сїльські хати, забілїла ся лїсничівка під супротилежною горою, почув ся на сусїдній полонинї мелянхолїйний голос трумбети, що супроводив турму овець на пашу. І з низу, з села поплили одна за одною череди ріжнобарвної худоби. Ті невеликі череди йшли повагом вузкими стежками, з обох боків обгородженими воринєм, підіймали ся все в гору та в гору, раз тонули в ярках, що перебігали поперек стежки, то знов звивали ся пестрим вужем висше в гору, пяли ся по збочах і нарештї минувши пояс царин розсипали ся по толоцї поміж ялівцями і смерічками. І все те робило ся тихо, без звука та шуму, аж моторошно було дивити ся, бо анї дзвінків на шиях коров, анї гейканя пастухів, анї блеяня телят, анї лусканя батогів за віддаленєм не було чути; про те пречисте гірське повітрє так ясно рисувало всї дрібницї і так наглядно ставило перед його очима, мало що рукою не досягнути.
А в низу тимчасом уже зовсїм прояснило ся; мряка розійшла ся або позаховувала ся великими клаптями десь у яри та звори, або висїли маленькими плахтами над мокравинами, де стїкала вода з гірських жерел. Села в низу вже метушили ся; видно було рідкі купки людий, що йшли хто в поле до роботи, хто в лїс із блискучою сокирою за ременем. Над рікою тут і там червонїли ся спідницї прачок, що стояли похилені по колїна в водї і махали праниками, — але лусканє праників не доходило до Бориса. Тілько здоровенна срібнолуска гадюка корчачи ся та звиваючи ся опоясувала гору з трьох боків, де-де мінячи ся пурпурою або селєдиново-зеленим кришталем — се був Стрий з його незлїченими закрутами, плесами та бродами.
А Борис сидїв на вершку гори та любував ся тим видом, до якого стілько лїт тужив у хвилях, коли його думка по мандрівках у сьвітї науки та працї вертала "до себе". Ось вона, його рідна країна, така сама гарна і така сама нетикана новочасною культурою, як він десять лїт тому назад покинув її. Тихий, чудовий куток, забутий Богом та історією. Люди родять ся тут, бідують, тїшать сь і плачуть і мруть так самісїнько, як оті буки в лїсї або трава на толоках. Вони гинуть і не лишають по собі тривкійшого слїду, як оті букові пнї та коренї, що ще по сотцї лїт сьвідчать про істнованє гірського велетня, в пору, коли нові поколїня давно розточили та рознесли його тїло. Дерево й солома — ось увесь матеріяльний підклад тутешньої культури, то чиж диво, що вона така нетривка, така прімітівна, що нї сьвіт про неї не знає, нї внуки не мають по чім згадувати своїх дїдів! А він так рад би внести нову течію в те тихе, монотонне житє, в те спокійне веґетованє людий на лонї природи. Оттут у затишнім заломі гори, в тій видолинцї захищеній камянистими стїнами від півночи, сходу й заходу, виставленій на південь, до сонця, захищеній та покритій тепер відвічним дрімучим лїсом, — тут повинна повстати перша оселя нової культури. Борисова уява енерґічним рухом зрубала лїс, прочистила долину, і вже плянтує її, покриває сьвіжою зеленю, деревцями, доріжками. А посеред того маленького раю природи здвигає горду, тривку будову культури: білїють ся муровані стїни, блискотять до сонця великі вікна, червонїєть ся черепяний дах, скриплять залїзні медведї на струнких коминах, роять ся люди на ґанку, на доріжках. Онде з боку ряд гойданок — радість дїтвори тай дорослих; тут і там у особливо затишних місцях, на живописних пунктах стоять альтанки зі столиками та лавочками; деревляні лавочки розставлені скрізь на закрутах доріжок. У низу, близько ріки стоять економічні будинки, кухнї, шопи, стайнї. Всюди кипить житє, йде невсипуча праця, але не та сонна, нелюба, яка тепер не то піддержує, не то заїдає вбоге людське житє, а та радісна, бадьора, що являєть ся випливом нагромадженої житєвої сили й енерґії і втомляючи тїло плодить засоби нової сили й енерґії.
Та тут у пишнобарвну тканину його мрій замішала ся якась нова нитка. Майнула з разу мельком, а далї якось тягом рожево-золота головка в рамцї сутої зеленї і з якимось зеленим продовженєм, що губило ся десь у зеленому тлї малюнка. Мов комета з рожево-золотою головою і зеленим хвостом. Вона визирнула — здавало ся Борисови — з одного вікна його мрійного палацу, а потім визирала що раз частїйше з усїх альтанок, із усїх доріжок, із усїх закутків; тягла ся рожево-зеленою стяжкою рівнобіжно з усїми пасмами його мрій. Ах, се та Дріяда, яку він так несподївано і в такій чудернацькій обставі здибав сьогоднї рано осьтут у низу на стежцї. Чого вона хоче і яке їй дїло мішати ся в його рай? Чи се може та квітка, що має стати ся його найкращою оздобою, що має своїм запахом і своєю красою оживити, довершити його? Борис чув, як у нього живійше забило ся серце якоюсь невідомою доси непевністю, тугою, ожиданкою та острахом.
Женщини доси не грали в його житю нїякої видної ролї. Biн учив ся серед недостатку, боров ся тяжко та витревало за житє, здобував знанє, осьвіту, становище в сьвітї і на се йшли всї його сили і всї його помисли. Він привик доси числити тілько на себе і дбати тілько за себе. Женщин він уважав предметом роскоші, люксусовим меблем, а в приложеню до себе — математичним зрівнанєм із двома невідомими, яке вносить непевність і хиткість у всї житєві рахунки. А він так любив певність і ясність, і мусїв любити їх під загрозою утрати всеї підстави свого істнованя, під загрозою морального та економічного банкротства. І свої відносини до тих немногих женщин, з якими йому доводило ся мати зносини там у Віднї, він силкував ся від разу поставити на основах певности та ясности, і все якось виходив на тім добре. Але отся рожево-зелена поява — він чув се інстинктово — була зовсїм з иньшої катеґорії, нездібна уложити ся в рами його формулок. Се було зрівнанє не з двома, а певно з двацятьма невідомими, якась рожево-золотисто-зелена загадка, здібна заплутати і збаламутити хоч і як взірцево ведені житєві рахунки. Нї, нї, не їй місце у мріях селянського сина, лїкаря, що має перед собою важкі особисті й національні задачі. Правда, Борис не знав, хто вона і до якої народности зачисляє себе. Вона співала по українськи, і Борис не міг утаїти перед собою того, що власне ся українська пісня найдужше вхопила його за серце, ще заким він побачив співачку. Вона й говорила з ним потім по руськи, але з якимось неруським акцентом, з неруським, горляним відтінком у голосі. Тай уся її поведінка — не руська. Було щось фантастичне, романтичне в її рухах і словах, зовсім манїрне, претенсіональне, незвичайне і майже неможливе у Русинки. Борис аж тепер пригадав собі все те ясно і підвівши суму своїх спостережень рішучо похитав головою.
— Нї, нї, се не для мене! Се чужий елємент. Се небезпечний демон, Дріяда, покуса. Что мнї і тебі, жено?
І він махнув рукою, немов бажав відігнати спокусливого демона.
Та в тій хвилї в його уяві знов мигнула рожева головка в золотистім вінцї кіс і з продовженєм зеленого хвоста, що губив ся десь у неозначенім тлї темної зеленї. І його груди нехотя підняли ся, і з них видобуло ся важке, тужливе зітханє.
25.11.1905