[Літературно-науковий вісник, 1906, т. 35, кн. 9, c. 346—354; т. 36, кн. 10, c. 6—12]
Оповіданє з гуцульського житя.
Старий, хорий Микола Кучеранюк дожидав смерти.
Ще два тижнї тому він у-останнє; керманичував на Черемоші, відігнав чотиротаблову дарабу* до Кут і відси вернув пішки до дому. Нїчого йому не бракувало, а проте був блїдий як труп. Увесь вечір він мовчав і сидїв перед хатою онтам високо на шпилї гори, покурюючи люльку на коротенькім цибусї і нїмо вдивляючи ся в розкинене в низу село, в Черемош, що шумливою гадюкою закрутив ся низом і в супротилежню могутню гору, покриту темним лїсом. Та другого ранку він прокинув ся жалуючись на болючу колотьбу в боцї, почав сильно кашляти та трястись у лихораддї. Покликав своїх трьох синів, сказав їм, що буде вмирати і велїв їм скликати найстарших та найповажнїйших сусїдїв, щоб міг у їх присутности виявити свою останню волю. Сини приняли сю відомість досить спокійно та повдержливо, хоч дуже любили батька. Тілько їх жінки та дїти підняли крик і лемент, але старий велїв їм мовчати та бути спокійними.
— Будьте тихо! — мовив він на пів суворо, а на пів ласкаво. — Я вмру, хибаж то яке диво? Нажив ся не мало. Чи хочете, щоб я жив вічно? Рушайте і приладжуйте все, що треба для похорону !
Одна невістка почала щось закидати про лїкаря. Старий розсердив ся не на жарт.
— Не плети дурниць! Шісьдесять лїт прожив я без лїкаря, то й при смерти обійду ся без нього. І що може лїкар порадити на смерть ? Чи лїкарі й самі не вмирають ? Рушайте кожде до своєї роботи і не журіть ся мною!
Нїхто не спротивляв ся. По обідї посходили ся сусїди, покликано й громадського писаря, який за приказом старого Миколи написав його „астамент“. Йому зробило ся трохи лекше, він балакав з людьми і велїв свойому наймолодшому синови привезти на другий день панотця, бо хоче висповідати ся і запричащати ся. Сусїди похвалили сей намір і навіть не пробували сяк чи так захитати Миколову певність, що йому швидко прийдеть ся вмирати.
На другий день йому погіршало, горячка стала дужша, тяжкий кашель майже душив його; він зробив ся на виду чорний як земля, похудїв страшенно, і коли приїхав верхи панотчик, щоб надїлити його останньою релїґійною потїхою, він справдї виглядав так, немов ось-ось сконає. Сини похитуючи головами знай шептали, що „дєдьо“ певно не переживе сеї ночи.
Але в ночи йому полекшало. А другого дня він піддужав на стільки, що пополудня міг устати і вийти троха на сьвіже повітрє. Був чудово гарний, ясний і тихий вересневий день. Сонце гріло, але не пекло, повітрє на горах було чисте і запахуще, а дзвінкий шум Черемоша з долини доходив як солодка мельодія, як безконечний привіт житя. Старий Гуцул усїв на старій обрубаній колодї і нїмо та спокійно вдивляв ся в величнїй краєвид. Високі гірські шпилї, бачилось, моргали до нього; глибокі, тїнисті долини обслонювали ся темними тайнами. Черемош у низу зі своїми могутнїми закрутами, шумливими шипотами і запіненими „гоцами“ видавав ся мов непорушний, мов вилитий із зеленкуватого скла. По його берегах снували тут і там немов червоні, білі та чорні мурашки — то були люди. З плоских дощаних дахів широко порозкиданих хат клубив ся білий димок. Але Микола глядїв на все те безучасно, немов не з сього сьвіта. Не почував уже туги, не тягло його в далечінь; від коли був певний, що незабаром умре, все окруженє зробило ся йому чужиною.
Та чим більше сонце хилило ся над західнїм обрієм, тим більше почав у його серцї ворушити ся якийсь неспокій. Напруживши всї свої сили, опираючи ся на роскішно писаний топорець, він зійшов на найвисший шпиль гори, що захищала його хату від заходових вітрів, сїв тут на камени і полетїв очима в протилежнім напрямі, нїж доси. І тут, доки зір засягне, високі гірські шпилї, лїси, долини і звори. Та Миколин зір слїдив, бачилось, з якоюсь дивною трівогою за бігом сонця. Він придивляв ся кождій легенькій хмарцї, що виринала відкись на заходї і запалюючи ся золотом і пурпуром звільна плила за сонцем. Підзорливим оком міряв кождий клуб диму, кождий туман пари, що підіймав ся з лїсів і зворів. А коли нарештї сонце затонуло в кроваво-червоних хмарах, мов розпалена куля в водї, він зітхнув глибоко, затремтїв мов від морозного подуву, з трудом підвів ся з місця і мовчки пішов до дому.
Від того дня минули вже два тижнї. Микола все був „при смерти“, вважав сам себе чужинцем, відлученим, а все таки не вмирав. Йому робило ся раз лїпше, то знов гірше; инодї цїлими днями лежав на постелї і майже не міг рушити ся, а потім раптом переставав кашель і колотьба в боцї, він міг устати, ходити і навіть зіходити на верх гори і вдивляти ся в захід сонця. Лиш його неспокій збільшав ся раз у раз. Не їв майже нїчого, лише десь колись випивав склянку теплого молока. Його тїло вихудїло, його волосє за тих кілька день побілїло як снїг, а в очах тлїли якісь несамовиті огники. Спати не міг анї в день, анї в ночи, а як инколи в ночи сон його зломить, то зараз починає стогнати і хлипати і прокидаєть ся весь облитий потом трівоги. Він не молив ся, не розмовляв нї з ким, не цїкавив ся нїчим і обертав ся поміж своїми дїтьми і внуками, як чужий. Дїти, що вперед горнули ся до нього і радували його своїм щебетанєм, тепер сторонили від нього боязко і шукали собі забави на весь день як мога десь по за домом, щоб як найрідше стрічати ся з ним.
У недїлю він велїв скликати сусїдїв до себе.
— Любі сусїди, — мовив до них, коли всї посїдали перед його хатою на стільчиках, колодах або й так просто на мураві, а він сам на пів сидїв, на пів лежав на джерзї й подушцї, — порадьте менї що! Не можу вмерти. Так менї щось тяжко на серцї. Все менї здаєть ся, що на мнї тяжить якась велика провина і не пускає мою душу від тїла. Кілько разів дивлю ся, як сонечко сїдає за горою, все менї видає ся, що там хтось золотими ключами замикає браму передо мною. Скажіть, може я кому з вас догурив і сам про те забув, а він носить на мене гнїв у серцї ?
Люди мовчки зирнули один по однім, а потім мовив один за всїх:
— Нї, Миколо! Нїхто з нас не носить гнїву в серцї на тебе. Всї ми грішні, а як не вибачимо один другому, то нам і Бог не вибачить.
— А про те, — сумно сказав Микола, — мусїв хтось, сьвідомо чи несьвідомо, заскаржити мене у пана Бога. Адїть, моє волосє побілїло як снїг за оцї дві недїлї. Мучу ся дуже, а вмерти не можу. Що ночи хтось кличе мене геть, а про те щось мов клїщами держить мене на місцї. Отак як потемнїє, то все чую, як тримбіта грає в полонинї і рву ся за її голосом — і не можу.
— Може жаль тобі сьвіта, дїтий, гір, Черемоша ? — закинув старий Юра, Миколин ровесник і приятель.
— Нї, Юро, не жаль, — відповів Микола. — Я жив досить. Мої дїти, Богу дякувати, забезпечені. Гори і Черемош не потребують мене і не можуть дати менї нїчого.
— Щож тебе так турбує? Може в тебе який старий гріх на душі, а ти затаїв його перед людьми, а він тепер просить ся до сповіди і не хоче пустити тебе, поки його не направиш?
— Не знаю, Юро, але менї здаєть ся майже, що воно щось так. хоча... Бачиш, я раз мав таку пригоду — давно тому, дуже давно !... І вона тепер знов трівожить мене. А про те... так, я не говорив про неї нїкому з вас, але таки не таїв її перед людьми. Я тричі сповідав ся з неї, а про те не зазнав полекшіня.
— Сповідж ся з неї перед нами і перед сьвятим праведним сонцем, — мовив Юра, — то може відступить від тебе то та трівога.
— Та то властиво нема що богато й оповідати. Се було ще за моїх парубоцьких часів — уже тому зо сорок лїт. Знаєш, Юро, я був тодї найгірший забіяка в селї і найлїпший керманич на весь Черемош. У недїлю була велика бійка в шинку; богато парубків — здаєть ся, що й ти Юро, сарако — пішли до дому з порозбиваними головами, а одному, мойому найтяжшому ворогови, Олексї Когутикови, догодив я так, що за кілька недїль його поховали. А я сам обірвав лише кілька зовсїм неважних ґуль та задрапнень і в понедїлок, як би нїчого й не бувало, пішов на дарабу.
Я й стрик, глухий Петро, збили ще досьвіта чотиротаблову дарабу в Жабю і скоро надійшла повінь, рушили долїв Черемошем. Був гарний лїтнїй день; на всїх долинках покошено сїно. Запах сьвіжого сїна і достиглих малин, що звисали скрізь із стрімких берегів по над водою, так і обвівав мене. На серцї було любо, свобідно та радісно як рідко.
Петро стояв при передній кермі, я вхопив ся за задню. Під полуднє заплили ми до Ясенова і їмили ся біля шинку. Вода була сильна, а ми мали гнати дарабу лише до Вижницї, то й не потребували бояти ся, що нам перед приходом вода впаде.
На березї як звичайно, була цїла купа дїтий. Вони купали ся, кидали камінєм, грали ся на березї і робили галас. Скоро ми з дарабою їмили ся берега, зараз цїла юрба їх повскакувала на дарабу, бігали по нїй, гойдали ся на кльоцах або скакали з них у воду і випливали на беріг. Нам то була не першина і ми не кажучи їм нїчого пішли до шинку, випили по чарцї і зараз вернули. Не звертаючи уваги на хлопцїв відпяли ми дарабу від берега і зіпхнули на течію. Скоро дараба пішла в рух, хлопчища справдї зручно і з голосним вереском поскакали хто в неглибоку воду, хто на річне камінє, і подали ся до берега, а ми поставали на дарабі кождий на своїм місцї і взяли ся за керми, щоб навернути дарабу на головну течію. Може так мінуту я працював кермою, коли в тім підводячи очи бачу, що на заднім кінцї дараби сидить хлопець. Так як менї в тій хвилї повидїло ся, міг мати 14 або 15 лїт і був одягнений бідно, в брудній сорочцї зрібного полотна та в чорнім повстянім капелюсї — звичайно, пастушок. Він сидїв тихо, троха скулений на кінцї кльоца і якось так залюбки вдивляв ся в хлюпанє зеленковато-сїрої, каламутної води по за дарабою, що, бачилось, не бачив нїчого иншого довкола себе. Я стояв при кінцї керми, може пять кроків одалїк від нього, а що він сидїв обернений до мене плечима, то я не міг бачити його лиця.
— А ти що тут робиш, мой? — відізвав ся я до нього.
Він не відповів нїчого, лише простягнув свою лїву руку і показав на супротилежний беріг. При тім я завважив, що його простягнена і по локоть гола рука була незвичайно біла, якої я ще не видав нїколи у бідного хлопця-пастуха.
— Хочеш на той бік? — запитав я.
Він потакнув головою не обертаючи ся і не кажучи анї слова.
— А деж хочеш висїсти? — запитав я ще раз. — Адже бачиш, що той беріг тут усюди стрімкий, нема де ймити ся.
Не обертаючи ся і не кажучи анї слова хлопчище помахав своєю снїжнобілою рукою в зад, у низ рікою і здавало ся, що анї на хвильку не бажав переривати собі огляданє шумливих та шипучих клубів Черемошевої води. Менї се було байдуже: чейже хлопчище знає добре сю воду. Ми плили власне по при громаду дуже неприємних камяних брил, що лїниво розлягли ся по самій серединї ріки, мов череда здорових волів у купелї; треба було дуже обережно просмикувати ся між ними, то й у мене при кермі була горяча робота. Крізь клекіт хвиль крикнув я ще до хлопця:
— Як будемо близько того місця, де тобі треба на беріг, то скажи нам заздалегідь, щоб ми скрітали дарабу з течії близше до берега, на плитке місце. Чуєш, мой?
Хлопець знов кивнув головою і все сидїв скулений на однім місцї.
Ми переплили небезпечне місце і стрілою летїли поздовж ширшого і не дуже глубокого плеса. Я все ще держав ся за кінець керми, але не робив нею і знехотя дивив ся на хлопцеві плечі. Нараз він зфатив ся зі свого місця і почав якось поквапно підкочувати штани.
— Хочеш злїзати? — запитав я його. Та він знов не відповів менї нїчого, але підійшов на сам край дараби, сїв на обрубок кльоца, спустив голі ноги до води, вчепив ся обома руками за кльоц, а потім, опираючи ся обома ліктями о кльоц і весь похилений над ним обернув ся так, що ляг черевом на той кльоц і почав помаленьку зсувати ся з нього в воду. Аж тодї побачив я його лице — було менї зовсїм незнайоме. Менї повидїло ся в тій хвилї, що якийсь дивний, холодний і злорадісний усьміх заграв по лицї хлопця. Але се тягло ся лише хвилиночку. Поки я ще встиг щось подумати, крикнути, рушити ся з місця, хлопчище без звука, моментально щез у каламутній водї. Мене обхопила смертельна трівога. Я скочив на край дараби. Я знав, що се дуже небезпечно скакати з кінця дараби в воду, а ще до того в тім хоч не дуже глубокім місцї, але на страшній бистринї, де й найдужший Гуцул не потрафить устояти на ногах. Я думав, що необачний хлопчище зараз винирне, почне плисти або бодай буде пару хвиль бовтати ся, бороти ся з водою і я зможу вирятувати його. Але нї, з хлопчища не видно було анї найменшого слїду. Хвилї весело підштрикували аж на кльоци, плескотїли поміж кльоцами нашої дараби, і вона стрілою і з шумом гнала наперед, а хлопець щез як слина. Нїмий і непорушний, весь продроглий від холодної трівоги стояв я на краю дараби і впирав очи в каламутну воду — даремнїсїнько.
— Миколо! — крикнув нараз сердито від передної керми старий Петро, — якого дїдька ти там робиш? Чи не бачиш, що вода заганяє дарабу поперек ріки ? До керми, мой, а то оба підемо під сто чортів!
Я скочив на своє місце, мов пробуджений із глубокого сну, вхопив ся за керму і почав працювати що сили, але мої очи все ще блукали по широкім плесї, по булькотячій поверхнї ріки, чи не віднайдуть хоч якого будь знаку того хлопця. Та нї, анї слїду!
Та певна сьвідомість, що ось перед кількома хвилями перед моїми очима і ось тут безпосередно біля мене так нагло запропастило ся молоде людське житє, шпигнула мене в саме серце так, як ще нїколи нїщо в житю. Я тряс ся всїм тїлом, як колиб був сам замордував найблизшу, найдорожшу менї людину. З жахом обдивляв я берег, чи там дехто не бачив, як топив ся хлопець? Нї, на березї не було анї живої душі; на дорозї, що бігла з другого боку по над саму ріку, не було також анї живого духа ; село вже щезло за закрутом ріки, тілько з невидної дзвінницї забамкали нараз дзвони, мов знали, що хтось у селї пожив смерти.
Потім я почав боязно оглядати старого Петра, що стояв біля своєї керми на першій таблї з широко розкраченими ногами і також раз у раз вдивляв ся в клекіт каламутної води. Може він бачив дещо? Та нї, Петро мовчав; він був приглухий і не бачивши хлопця на очи певно не чув і моїх слів звернених до нього.
Помалу, коли ми відплили вже геть від того нещасного місця, минули Устєріки і дістали ся на більшу, безпечнїйшу воду, я заспокоїв ся. Я по просту силував себе не думати більше про хлопчища ; я вмовляв сам у себе, що яж тут нїчогісїнько не винен, яж не міг знати з Духа сьвятого, що дурний хлопчище так собі нї з того нї з сього тай раптом шубовсне в воду і затоне як кусень олова, яж працював власне при кермі і таке инше. Се й заспокоїло мене — бодай так здавало ся менї тодї.
Ми вчасно пригнали дарабу до Вижницї, вифасували зароблені гроші, повечеряли, відпочили троха та накупили чого було треба до дому, і ще перед північю рушили назад у гори, щоб другого дня перед полуднем бути вже дома і йти до косовицї. Йдучи більшою купою ми гуторили, жартували, оповідали всякі сьмішні придабашки, і я був особливо в веселім настрою. Розумієть ся, про втопленого хлопчища я не згадував анї словом.
Так воно тягло ся, поки ми не дійшли до Ясенова. Та коли ми почали наближати ся до нещасного місця, де наша дорога бігла по над сам Черемош, а здорові скелї лежали мов бики посеред клекотячої бистрини, і де вчора затонув хлопець, то менї знов зробило ся так важко на душі, як було вчора. Холодний піт покрив усе моє тїло, морозна пропасниця била і телепала мене, я дзвонив зубами і не мав відваги нїкому прохожому глянути просто в очи. До знайомого шинку не був би я вступив нї за які гроші: так менї здавало ся, що нехай я лише покажу ся там, мене зараз вхоплять і повісять. Я послав старого Петра до шинку і велїв йому купити цїлу кварту горівки — треба було для косарів, а я сам — кажу йому — не піду туди і зажду на тебе тут. Але скоро я побачив себе одинноким, обхопила мене така шалена трівога, що я мов одурілий натис крисаню на очи і похиливши лице в низ як злочинець погнав навперед себе і не спочив швидше, аж менї в грудях не стало духу і село було вже геть за мною. Аж тут я сїв при дорозї і заждав на старого Петра.
Я мусїв ждати досить довго. Менї страшенно хотїло ся випити горівки, богато горівки нараз, щоб нею мов повіню залити отой ганебний переполох. Ожиданка ще побільшала мою жадобу. Ось надійшов штильгукаючи старий Петро, буркочучи зовсїм не дружелюбні проклятя на таких „молокососів, що скажуть слово і зараз перемінять“ і „летять кудись на впроцапи́ як остатнї дурнї“. При сих словах він подав менї фляшку з горівкою. Та коли я відіткав її і притулив до рота вузеньку шийку, наскочило на мене раптом таке обридженє перед сим плином, що я мало що не кинув фляшку геть від себе і здрігаючись подав її назад Петрови.
— На, пий, — сказав я ледво видушуючи з себе слова, — я сим разом не можу.
Старому не треба було того казати два рази. Він знов пробурчав якусь добродушну лайку на нездар, що цурають ся дару божого, забулькотїв із фляшки просто в горло порядну порцію, заткав потім фляшку корком і притовк його долонею, і тодї устромив фляшку в свою шкіряну торбу. А я від того часу не міг і лиця свого навернути на горівку і хоч не присягав на неї, а про те й доси не міг випити її анї краплини. Відвергло на смерть, на сьміх усьому сьвіту!
Троха заспокоївши ся зайшов я до дому і постановив собі закинути зовсїм керманицьке ремесло і нїколи анї ногою не поступити на Черемош. Та коли я другого дня почув біля шинку, що в середу піде найблизша повінь, то щось із непереможною силою вигнало мене досьвіта з хати. Я пішов до Жабя на склад дерева, збив дарабу і погнав її знов з дядьком Петром до Вижницї. І знов у Ясенові обгорнула мене та сама дика трівога, яка проймає хиба найтяжшого злочинця, і перевернула все моє нутро. Мов шалений я бігав очима по водї шукаючи хоч якого слїду втопленого хлопця, хоч розум мусїв говорити менї, що рвуча вода мусїла вже або викинути втопленика десь на беріг, або занести Бог зна як далеко та встромити в яку щілину на днї. Та нї, моя розбурхана уява все показувала менї, що ануж я ще десь тут близько знайду того хлопця, що ануж серед ріки виставить ся з води його снїжно біла рука!...
І бачите, сусїди, се був увесь мій гріх і вся моя мука. Все щось тягло мене з неперепертою силою на Черемош, і все перепливаючи те прокляте місце понизше Ясенова я мусїв зазнавати того самого переполоху та тої самої муки, що й першого разу. Говорять, нїби то є такі люди, що їдять аршинник і при тім жиють довгі лїта. І менї все здавало ся, що я один із таких отрутоїдів, що не можуть жити без вічної передсмертної трівоги.
А про те я не бажав нїчого горячійше, як увільнити ся від неї. Коли минуло кілька недїль по випадку, відважив ся я нарештї заговорити дещо про нього і почав обережно розпитувати в Ясенові, чи не пропав де в кого хлопець у такім віцї, такий і такий на подобу ? Нї, нїхто не знав і не видав такого хлопця. Я розпитував дещо виразнїйше, чи того й того дня такий хлопець не втонув у Черемоши? Нї, нїхто нїчогісїнько не знав про такий припадок. Чи не викинула вода такого трупа ? Нї, нїхто не знав про се анї словечка.
[Конець буде].
(Докінченє.)
Всї ті звістки замісь заспокоїти мене тим живійше товкли ся в моїй тямцї, немов нерозвязана жасна, загадка. Я помалу розпитував у керманичів, у рибаків, у Гуцулів із Красноілї та з Устєрік — нї, нїде не було анї слїду втопленого хлопчища, нїде не було чоловіка, який би його знав, бачив або жалував за ним. Мій перший страх перемінив ся звільна на глїбокий смуток, на безмежне співчутє з тим бідним хлопчищем, якого нїхто не знав і якого стратою нїхто не журив ся. У моїй душі все пекло якесь невимовне горе при переїздї через те місце і я нарештї надумав удати ся на покуту, йти пішки до Сучави, там висповідати ся свого гріха і таким способом заспокоїти свою душу.
На лихо собі я й сим разом не мав щастя. Піп, перед яким я на сповіди признав ся до свого гріха, дуже квапив ся і очевидно не мав а нї часу анї охоти випитати мене докладнїйше. Коли я коротко розповів йому свою пригоду, він буркнув сердито:
— Іди, дурний Гуцуле! Тиж на тім не маєш нїякого гріха. Говори менї достотні гріхи, а не задержуй мене такими дурницями !
Але се запевненє попа, що я в тім не маю нїякого гріха, не заспокоїло мене. Я почав собі розмірковувати, що видно вже то так Панбіг дав, що я натрафив на такого попа; видно сам Панбіг угнївав ся на мене і не навернув мене сараку на доброго сповідальника !
Оттакі гадки не покидали мене і помалу дійшли до того, що я не міг анї спати в ночи, анї не мав спокою в день і суятив ся як сновида. Я постановив собі по кількох місяцях піти ще раз до Сучави і там ще раз висповідати ся свого гріха. Сим разом натрафив я на старого, добродушного черця, що дуже терпливо вислухав моє оповіданє і коли я скінчив, сказав менї:
— Синоньку, в сьому випадку ти справдї дещо троха завинив, хоч і не так богато, як собі надумуєш. Моли ся Богу, а вже він дарує тобі твій гріх і віддасть тобі супокій.
Я молив ся Богу, ах, як горячо! І справдї, сим разом здавало ся, що помогло. Що правда, згадки про втопленника я не міг позбути ся нїколи, а кілько разів перепливав коло Ясенова, то вся пригода ставала менї живо перед очима і я не міг перемогти себе, щоб не вдивити ся пильно в воду, немов шукаючи якогось слїду по загубленім. Але жасно вже менї не робило ся, смуток минув ся і лише від часу до часу щось стискало моє серце мов коваль клїщами. Я оженив ся, мав дїти, працював богато, і що раз тихійше та тихійше відкликала ся в моїх споминах згадка про втопленого хлопчища коло Ясенова.
Та раз вийшло таке, що я за щось посварив ся з моєю жінкою, в мнї заграла кров і я добре таки побив її. Се була крепка жінка і остра на язик, почала шарпати ся зо мною і лаяти, що слина на язик принесе. Я розсердив ся і як лусну її топірцем у голову, аж вона без тями покотила ся на землю. І тут мене щось кольнуло в серце, я кинув геть топірець, обілляв безтямну водою, спинив кров, що чуріла з її рани. Ну, рана не була страшна, жінка незабаром прийшла до себе і бійка не пошкодила їй нїчого. Адже знаєте, Гуцулка сарачі привикла до бійки, а не одна, то ще й хвалить ся перед своїми сусїдками: як би мя чоловік не любив, то би мя не бив. І небіжка Марічка нїколи не догурила менї за сю бійку — тай се була одинока наша бійка за тих двацять лїт, що ми прожили в купі. Але тої самої ночи, якої счинила ся у нас та бійка, ясенівський хлопчище показав ся менї у снї. Приснило ся менї, що пливу дарабою Черемошем, піді мною реве і клекоче каламутна повінь, я що сили працюю коло керми, і раптом бачу хлопчища, як він звішує голі ноги з дараби в воду, як обома руками спираєть ся на кльоца, обертаєть ся і показує менї своє невимовно сумовите лице та всьміхаєть ся до мене не то сумно, не то якось злорадісно, а потім тихенько зховзуєть ся в воду і щезає в нїй безслїдно. Я пережив у снї всї ті страшні почутя, що перед тим так довго мучили мене, і пробудив ся весь облитий потом, сїчучи зубами. Я почав молити ся до Бога, але та молитва не йшла менї з серця і не заспокоїла мене. Я хотїв заснути і заразом трівожив ся, щоб іще раз не бачити такого сну. Всю ніч я прокачав ся безсонний на постелї і кілька день по тім був такий сумний, збитий та стомлений, як із хреста знятий.
Від того часу почав той хлопчище все колись-не-колись набивати ся менї на сон. То привиджував ся менї, як сидить на краю дараби, скулений і задивлений у каламутну повінь, а иньшим разом, як своєю снїжно білою рукою показує кудись у невідому далечінь, або як з якимось невимовним виразом усьміхаєть ся до мене. І завсїди по такім снї я кілька день ходив мов утовчений у ступі, нудив ся і бридив ся всїм довкола, лише Черемош тяг мене до себе і на дарабі вертала до мене сила й охота до житя. Те одно тілько відчував я і воно що раз більше виростало як певність у моїй душі, що гріху за смерть того хлопця таки ще я не позбув ся, що його загублена душа таки ще не заспокоїла ся і для того набиваєть ся менї на сон. З тою думкою я носив ся більше як двацять лїт і не міг позбути ся її. А коли вмерла моя жінка і зараз тої-ж ночи втопленник знов показав ся менї у снї і всьміхнув ся до мене ще жаснїйше, нїж уперед, то я постановив собі зараз по похоронї піти до Сучави і там ще раз висповідати ся. Знов я застав старого, добродушного черця в сповідальницї. Він вислухав моє оповіданє терпливо, подумав довго і промовив:
— Синочку, даю тобі розгрішенє, хоч їй Богу й сам не знаю за що. Не завдаю тобі нїякої покути, бо ти сам наложив на себе тяжшу покуту, нїж я міг би наложити. Іди со миром !
Та ба, в тім власне була штука! Я пішов, але мира таки не міг знайти. Рідше нїж уперед, але все таки від часу до часу показував ся менї у снї той хлопець коло Ясенова. Нїколи я не чув від нього анї слова, нїколи не бачив приязного виразу на його лицї. І се завсїди наводило мене на думку, що мій гріх іще не спокутуваний, що душа втопленника ще не заспокоїла ся і показуєть ся менї у снї лише тому, аби пошукувати на мнї якоїсь провини.
А коли перед двома тижнями я плив дарабою до Вижницї і минав Ясенів, то побачив знак. На тім самім місцї, де колись, сорок лїт тому хлопчище з моєї дараби зсунув ся в воду, побачив я нараз, як із брудно-жовтої повенї висунула ся снїжно-біла дитяча рука. Морозом ударило на мене, я витріщив очи, і ади, рука знов виринає з води, мов блискавка з хмари, і нїби судорожно хапає за щось — достоту так, як той, що топить ся в водї. Раз, другий, третїй вихапувала ся отак і знов щезала в водї. Ще раз виринула і вхопила ся за кінець моєї керми. Я почув виразно, як шарпнула дуже цупко, але в найблизшій хвилї зховзнула ся помалу зі слизької дошки і щезла в водї. Я стояв мов окаменїлий. Шарпненє відчував я ще в самім днї моєї душі, але більше нїчого, анї жаху, анї суму. Я безтямно повертав кермою і нї про що не міг думати. Аж як ми прибули на Вижницю і я зійшов з дараби на суху землю, почув я в собі ту певність, що се була моя остатня плавба на Черемоші, що хлопець кличе мене до себе.
І тепер він показуєть ся менї що ночи в снї і все усьміхаєть ся до мене жасним усьміхом і не говорить анї слова і махає снїжно-білою рукою в низ за водою. І тому не можу вмерти, бо його душа ще не заспокоїла ся і тому не допускає й мою душу до спокою.
Микола замовк і важко зітхнув. І сусїди мовчали; нїхто не знав, що йому порадити. Нараз заяснїло якесь сьвітло на Юровім лицї.
— Слухай, Миколо, — сказав він, — а що, як се не був нїякий достоменний хлопець ?
— А то нїби по якому?
— Нїби то як се була лише якась мара, привид?
— Що ти кажеш! У яснїсїнький день! Перед лицем праведного сонця!
— Та я не кажу, щоб се був лихий дух, Господи заступи! Нї, Миколо!
— Ну, але чого-ж би його згадка так довго мучила мене?
— Га, Миколо, то чоловік нїколи не може знати, що пригоже для його душі. Тай загалом, добро і зло... Не можемо знати, коли щось робимо, чи на добро то нам, чи на зло. То ми лише свою волю знаємо: хочу зробити добре або хочу зле. Се так, се нам каже сумлїнє. Але що довкола нас, Миколо, про се нїколи не можемо бути певні. Не одно видаєть ся нам лихом, а воно може бути для нас великим добром. Або й навпаки...
— Се правда, Юро. Але все таки я не розумію, що то за мара могла бути, коли се не був правдивий хлопчище з тїла і кости.
— Слухай, Миколо, я оповім тобі маленьку історію, що притрафила ся менї самому, як я ще був зовсїм малий. Може я мав тодї вісїм, може десять лїт. Одного дня — а був горячий, парний, лїтнїй день — захотїло ся менї і ще кільком сусїдським хлопцям, що жили отам у версї, скупати ся в Черемоші. З нашого верха до Черемоша не близенько, але нам дїтям було се байдуже. Ноги на плечі тай гай у долину! Збігли ми з кичери, збігли з другої, ось уже й ріка недалеко. Ще лише через воринє перескочити, потім невеличкий лазок, потім ще воринє, потім рів, потім півперек дороги, ще через одно воринє, зіскочити зі стрімкого бережка на рінь, і тут тобі й чистий, шумний Черемош. Мої товариші бігли на перед, поперескакували як кози через одно й друге воринє і сьміяли ся з мене, що я лишив ся з заду. Знаєте, як то дїти :
— Гаду, гаду ! Дїдько з заду!
А я біжу тай кричу за ними:
— Веред, веред, дїдько вперед!
І так менї якось гірко, завидно зробило ся, що я зібрав усю свою силу, розігнав ся і скочив собі через ворину. Але якось попав не на добре місце, бо за вориною хтось кинув суху тернову гилячку, і я саме на неї наскочив босою ногою, і здоровенна терняка вбила ся менї в пяту, мов кавалок ґонталя.
— Ой, ой, ой! — скрикнув я зненацька від болю.
— Га, га, га! — зареготали ся мої товариші і побігли далї кричачи-пустуючи: — А ми борше! А ми борше!
Я закусив зуби, а тут мене немов пече щось, аби зрівняти ся з ними, шарпнув ся бігти їм на здогін, але не міг зробити анї двох кроків, бо почув від терна такий біль у нозї, що аж мене за серце стисло мов клїщами. Я мусїв зараз присїсти на стежцї і оглянути скалїчену ногу. Терен забив ся глїбоко в пяту; шпичка відламавши ся від сухої гильки вломала ся при самій шкірі, так що нігтями не було за що вхопити, щоб витягти терна. Я мусїв насамперед намазати пяту слиною, розмягчити її і обмити, а тодї витягнув шпильку, яку на такі пригоди носив завсїди при собі застромлену в пазусї сорочки, мусїв нею добре роздовбати те місце в пятї, де всадив ся терен, мусїв розпорпати шкіру, поки терен не почав рухати ся і я холитаючи ним не видобув його на стілько до гори, що міг захопити його тупий конець ніхтями і витягти його з пяти. Ну, для мене се не була нїяка дивниця, але все таки се потягло кілька мінут. Тим часом мої товариші добігли вже до ріки, поскидали з себе шматє і з радісним криком та вереском поскакали в чисту, неглїбоку воду. Я ще сидїв на стежцї і довбав свою пяту та з завистю чув їх радісні голоси, чув як вони в водї хлюськали ся та били ногами або з вівканєм оббризькували себе долонями. Та ледви я встав і пустив ся бігти до них, почув я нараз із далека якісь трівожні окрики. Хтось на дорозї, але досить далеко від купальників, кричав що сили:
— Дїти, геть із води! Дїти, геть із води! Повінь надходить! Але дїти в купели так були заняті своїм плюсканєм та вівканєм, що й не почули того крику. Я лечу, як тілько можу пробитою ногою, запинаю ся на перелазї і в поспіху беркиц до гори ногами в рівчак, зриваю ся увесь захляпаний і перескакую через рів, вибігаю на дорогу і моїм очам являєть ся страшенний вид. На пів хлопа заввишки котить ся буро-жовтий вал у ріцї, займаючи всю рінь від берега до берега, і валить швидко як буря долів Черемошем з громовим гуркотом. Десь там у полонинї нагло прорвала ся хмара, в тїснім видолинку збовдурила ся вода, несучи з собою кльоци, сьвіжо з корінєм вирванї смереки та річне камінє, з гуркотом і клекотом гнала в долину. Вже була ось-ось близько, а мої товариші все ще не спостерегли, що надходить небезпека. Я кричу що сили і аж тепер вони спостерегли, позривали ся в водї і мов одубілі поставали, придивляючи ся страшному водяному валови. Та се тривало лише хвилину; в найблизшій хвилинї вал наскочив на них, проглинув їх як пару галушок і покотив ся з ними далї в безвісти.
— Се правда, Юро, — промовив Микола, — і мойого стрика хлопець, знаєш, старого Гедеменюка одинак також тодї пропав. Памятаю се добре, але...
— А погадай про той терен, Миколо! — перервав йому Юра. — Як він мене заболїв і запік у самім серцї! А про те коли я пізнїйше роздумував над ним, то властиво він урятував мене від смерти. Як би я був разом з моїми товаришами добіг до Черемоша, то був би певно й пропав разом з ними. Так само менї видаєть ся твоя історія і твій гріх. Молодим парубком ти був пяниця, забіяка і марнотратник. Зневажити, поганьбити або й побити безневинно чоловіка, знасилувати дївчину, се для тебе було так легко, як випити чарку горівки. Най тобі Бог відпустить гріхи твоєї молодости, але не одному ти тодї допік до живих печінок... І менї... Тямиш, як то нераз бувало?... Бог менї сьвідок, я давно простив тобі, бо пізнїйше ти зробив ся таки добрим і порядним чоловіком. Але тодї, Миколо, хто бачив твої піятики та біятики, той поневолї мусїв подумати собі: коли сей парубок так піде далї, то кепський буде його конець: скінчить або від чийогось топірця, або на шибеницї. І не було кому дати тобі стрим, Миколо, бо твій неньо вже не жив, а неня була стара та податлива, а може й не знала, що ти виробляєш поза домом.
— Ну, не знала! — буркнув під носом Микола. — Де би не знала! Цїлі ночи плакала, на колїна передо мною падала, по руках мене цїлувала, щоб я отямив ся. Та куди менї було до розуму промовити! Ой Боженьку, Боженьку! Так, так, я був нїби глухий і слїпий, як кінь, що зірвав ся з припону. Ну, ну, Юро, говори далї!
— Ну, бачиш, сам тепер видиш, що не брешу, — мовив далї розважливо Юра. — А нараз ти зробив ся зовсїм иньшим чоловіком, перестав пити, перестав заходити до шинків, водити ся з пяницями та опришками, перестав навіть сьміяти ся голосно — тямиш, як то ти тодї любив сьміяти ся, аж на столї чарки дзвенїли, а найсьмілїйші ватаги блїдли ? А потім ти оженив ся і запряг ся до працї... анї пізнати було першого Миколи. А ми Богу дякували та все гадали, що то твоя жінка так напустила тебе, бо инакше й не вміли собі пояснити того. Аж тепер бачу, Миколо, що то ми всї помиляли ся.
Микола слухав бесїди старого Юри з напруженою увагою Десь-колись заблискувала в його очах радісна іскорка, немов якісь давно порванї нитки в його душі розмотують ся, порядкують ся на ново.
— Бачиш, Миколо, — говорив далї старий Юра по короткій мовчанцї. — Оце як ти оповідав нам свій гріх, раптово набігла менї на тямку отся дитяча пригода з терном у нозї. Адже й ти так само безтямно летїв на свою загибіль. А Бог не хотїв тобі дати загинути. Знаєш, як то ще наші дїди та батьки говорили: „Коли Бог хоче чоловіка поправити, то не мусить з неба злїзати та прутом бити“. Він має в руках тисячі способів і все цьвігне чоловіка в таке місце, де в нього найбільше боляче. То він і тобі вбив такий терен у сумлїнє, що ти мусїв почувати його шпиганє весь свій вік. Скоро лиш одною ногою полївиш, щоб зійти на пагубну дорогу, ого, вже тебе той терен зашпигає, і ослабить і заглушить твою лиху силу. Розумієш тепер, що значить сей гріх, Миколо ? Се не був гріх, се була ласка божа, що являла ся тобі як болюче тернове шпиганє. Се не був нїякий хлопчище, що втопив ся там коло Ясенова і якого нїхто не бачив, нїхто не знав. Твоє власне сумлїнє вичарувало тобі ту примару, щоб дати тобі спасенного штурканця. І добрий був штурканець, Миколо, зробив своє гаразд. Ти повинен дякувати Богу за той штурканець. Се ти не бачив як там на Черемоші втопив ся якийсь бідний, невідомий хлопчище, — се ти бачив таку осторогу для своєї душі. Дякуй Богу Миколо, що зі своєї ласки послав тобі сей знак; що розкрив тобі очи, аби ти бачив його і приняв у свою душу. Кождий з нас нераз у житю бачить такі знаки божої остороги, але не кождий видить їх, не кождий відчуває в них палець божий і тому так богато людий залїтає в пропасть. Не даром говорить ся про таких у євангелїї: мають очи і не видять, мають вуха і не чують. А ти можеш уважати ся щасливим, що ти провидїв і прочув у саму пору.
Смеркло ся. Сини занесли Миколу до хати. Він не говорив більше нїчого і здавало ся, що весь потонув у глубокій задумі. Швидко заснув, а коли другого ранку сини заглянули до нього, він був уже небіжчик. Його лице роз’яснило ся і виглядало як образ спокою і задоволеня. Видно й душа його перед смертю знайшла здавна пожаданий мир.
_________________
* Дараба — сплав збитий із деревляних кругляків. Звичайно дараба складаєть ся з двох, трьох або й чотирьох таких сплавів, із яких кождий зветь ся табла (з лат. tabula).
19.10.1906