Євген Нахлік

(попередню частину див. тут)

 

Визначити межу Франкового переходу від другого до третього етапу досить проблематично. Варто простежити певні віхи, які знаменували цей перехід у різних сферах Франкової діяльності. У «ліричній драмі» «Зів’яле листя» «Перший жмуток» датовано 1886–1893 рр. Явно модерністський вірш «Привид» (останній, ХХ у «Першому жмутку», якщо не рахувати «Епілогу») написано, за авторським датуванням, у Відні 6 листопада 1892 р. Проте виразно модерністські поезії склали переважно «Другий жмуток» і надто ж «Третій жмуток», датовані відповідно 1895 і 1896 роком. Тож у художній творчості третій Франко увиразнюється в 1895–1896 рр.

 

Прикметним є також вірш «Три долі», складений 27 травня 1895 р. й за життя автора не друкований. У ньому Франко підсумував майже 39 років свого життя, з гіркотою усвідомлюючи, що юнацькі пориви змінюються розчаруванням. У художньо-умовному (міфологічному) світі вірша перша богиня-Доля дала йому при народженні «талант яркий», «ум живий» і «зір палкий»; друга — «багатий скарб чуття, / Бажання правди неструджене, / Бажання вільного життя», «фантазію многоплодну» і «гордість благородну» [т. 2, с. 433]. Натомість «третя, злобная старуха» [т. 2, с. 433], підсунула такий «даруночок», що «пишні дари» її попередниць будуть для новонародженого «гірш тяжкої муки й кари» [т. 2, с. 434] (а як відомо, у слов’янській, античній, романській та германській міфологіях із трьох антропоморфізованих істот — так званих дів долі, які приходять до оселі, де народилася дитина, і по черзі прорікають їй долю, вирішальне значення має пророцтво третьої¹). Вона єхидно заперечила надто щедрим «сестрицям»: «Та що се, ви якогось Данта, Ґете / Чи Шеллі <...> хочете зробить?» — і прорекла йому свій «присуд неминучий»:

 

Будь русином і хлопським сином!

 

Талант твій буде рвать тебе

Між люди, в вир життя могучий,

В великих діл і намірів ігрисько,

Та вродження й мій присуд неминучий

Тебе по пояс загребе

В багно грузьке, в клопотів муравлисько.

 

Той зарід сили, що іскриться в тобі, —

Ні, ти не розів’єш його як слід.

Без вправ, без змагань, наче в гробі,

Його задушить твій нездарний рід.

Твій ум хоч буде вічно рваться

До світла, правди і добра,

Та ввік не здужає добраться

 

До тої течії, котра

Його б запліднила на зріст,

Йому дала би власний зміст,

Ярку створила б індивідуальність,

Дала би форм, думок оригінальність.

 

Се не для тебе, синку мій!

Ти будеш за чужим слідом все гнаться <...> [т. 2, с. 434].

 

Болісне усвідомлення Франка, що йому не вдається в галицько-руських умовах реалізувати свої далекосяжні задуми, вершити «великі діла», уповні розвинути свій літературний талант, свою творчу «індивідуальність», осягти такого рівня, щоб не «за чужим слідом все гнаться», а наповнити твори «власним змістом», явити «форм, думок оригінальність», засвідчувало творчу й вікову кризу майже сорокарічного поета, яка, проте, уможливлювала його перехід до нового етапу мислення і творення — більш самостійного й оригінального. Вже саме усвідомлення недостатнього розвитку своєї індивідуальності, замалої оригінальності (треба сказати, досить утрируване у Франка, дуже вимогливого до себе й інших), його переживання з цього приводу, нарікання на долю через свою недостатню самореалізацію були ознаками самостійного критичного мислення і передумовами для творчого зростання.

 

Третій Франко — це Франко-ревізіоніст набутої ним книжної культури. Серед його повчальних «Строф», уміщених у збірці «Мій Ізмарагд» (1898), є знаменні 11-та і 20-та:

 

Не звикай утертими стежками

Йти за другим сліпо, як у дим,

Бо як стануть пастухи вовками,

Треба вівцям пастися й самим. [т. 2, с. 201]

 

Хто власного ума не має,

То з книг не вийде ум йому; [т. 2, с. 202]

 

У першодруці строфи 11-ї, складеної, як свідчить дата в автографі, 27 січня 1895 р.², замість «утертими» було «незвісними»³. У первісному варіанті підкреслювалося: не давайся водити сліпо невідь-куди, натомість у зміненому варіанті акцентовано на тому, щоб не ходити за кимось чужими стежками, тобто сильніше наголошено на потребі торувати власний шлях.

 

Показово, що в автобіографічному оповіданні «Гірчичне зерно (Із моїх споминів)» (написано 1–3 травня 1903 р., першодрук у зб. «“Малий Мирон” і інші оповідання», 1903) Франко вустами аматорського поцінувача красного письменства Лімбаха, згадуючи розмову з ним далекого 1877 р., розправляється зі своїм тодішнім літературним кумиром Емілем Золя: «Той пан Золь… <…> добре пише <…>. Але він злий! Він лютий! <…> Кождий його опис — то бомба. Кождий діалог — то ніж у серце. Чого він так сердиться на весь світ?» [т. 21, с. 330]. На той час (початок ХХ ст.) натуралістичне чи й реалістичне викриття соціальної дійсності перестало бути орієнтиром для Франка. Далі, переказуючи напучування йому старого Лімбаха, він, властиво, актуалізував для себе, зрілого, на вихід з-під впливу Золя і налаштовував себе на оригінальну творчість: «<…> без потреби ви беретеся наслідувати того пана Зо́ля! Без потреби. Він не доведе вас до добра, шукайте своєї власної дороги!» [т. 21, с. 331]. Нові твори Франка 1895 — початку 1908 рр. дають підстави ідентифікувати їх з такими виявами раннього українського модернізму, як декадентизм, символізм, міфологізм, неоромантизм, імпресіонізм, сюрреалізм…

 

Звісно, і в другий період у Франка були більш чи менш оригінальні твори, які стали знаковими для його творчої індивідуальності, його «духа печаті» («Каменярі»; «Гімн» — «Вічний революцйонер…» — осучаснена, в дусі соціальної революції, під впливом марксизму-енгельсизму, а також Герцена й Чернишевського, інтерпретація романтичного образу Духа Вічного Революціонера Словацького; поезія «Поєдинок», 1883; кримінально-психологічна, етико-філософська повість «На дні»⁴), а в третьому він також розбудовував художні тексти на книжних джерелах («Мій Ізмарагд», «Лис Микита», «Мойсей» та ін.). За спогадами літературознавця Андрія Ніковського, у розмові з ним в Одесі 1909 р. пізній Франко обстоював правомірність і корисність для українського письменства запозичень з інших літератур: «Позичати добрі речі — то не сором. Таж то культурний здобуток. <…> І позичена зброя оберталася часом на оборону українщини, а власні витвори забувалися, як некорисні в певних обставинах»⁵. Усе ж, набуваючи життєвої зрілості, третій, вершинний Франко став більш оригінальним у літературній творчості і філософському збагненні світу.

 

Від другої половини 1890-х рр., мислячи самостійніше, Франко вдумливіше і глибше вникав у проблеми суспільного розвитку, естетики та психології творчості. Під кінець 1880-х рр. він був більше драгоманівцем, аніж марксистом, і на цьому ґрунті зіткнувся на початку 1890-х з «молодими» радикалами, які вважали себе марксистами, а не драгоманівцями. Заснування, за Франкової підтримки, Русько-української радикальної партії (РУРП) у жовтні 1890 р. аж ніяк не означало нового етапу в його діяльності. Це було закономірне продовження у ній соціалістично-радикального періоду кінця 1870-х — 1880-х рр. Від заснування РУРП з’явилися нові форми політичної активності Франка: розбудова легальної політичної партії, її преси, полемічні публіцистичні виступи на її сторінках, участь в усних, листовних і публічних дискусіях з однопартійцями, у партійних зборах, народних вічах і виборах до Галицького крайового сейму та Державної Ради у Відні, але ідеологічні орієнтири Франка своєю суттю попервах не змінилися.

 

У політико-філософських поглядах ключовою для Франкового переходу від другого до третього етапу стала зміна акцентів (пріоритетів) у співвідношенні соціального і національного — з першого на друге. Ця зміна охопила тривалий перехідний період, що розтягнувся на ціле десятиліття 1890-х рр. Почався він од дискусій над програмою новоствореної радикальної партії на початку жовтня 1890 р. і завершився другої половини грудня 1899 р. Франковим переходом від РУРП до щойно заснованої національно-демократичної партії (УНДП). При цьому 1890–1895 рр. — це проміжок часу, коли «молоді» радикали-державники (В’ячеслав Будзиновський, Юліян Бачинський, Володимир Охримович, Іван Гриневецький, Евгеній Левицький та ін.) наступали, наполягаючи на внесенні до партійної програми постулатів про українську самостійну державу (в далекій перспективі) та національно-територіальну автономію українців Східної Галичини (у близькій перспективі), а «старші» радикали-федералісти (Павлик, Франко) захищалися, обстоюючи спільну польсько-українську територіальну автономію усієї (Східної та Західної) Галичини і здобуття насамперед соціальних прав.

 

Драгоманов і цього п’ятиріччя мав значний вплив на Франка. В листі від 12 лютого 1907 р. до Людмили Драгоманової, вдови свого колишнього наставника, Франко визнавав: «Я <…> вірив у його великий розум, його прихильність і бажав іти за його вказівками: я волів терпіти незаслужені закиди та докори, бо в тих темних часах не бачив нікого іншого, хто б міг бути мені провідником для вироблення мойого світогляду» [т. 50, с. 313]. Саме Драгоманов дав остаточну назву Франковому журналу 1894–1897 рр. «Житє і Слово» (Франко пропонував назвати його «Живе Слово»)⁶.

 

Доленосними віхами у Франковому житті стали смерть Драгоманова у липні 1895 р., IV з’їзд РУРП у Львові 29 грудня 1895 р., на якому за головування Франка, але без висловлення ним своєї позиції ухвалено внести до партійної програми імперативне формулювання Бачинського про повну політичну самостійність русько-українського народу, врешті, вихід на початку 1896 р. книжки Бачинського «Україна irredenta (по поводу еміґрації): Суспільно-політичний скіц» (Львів, 1895). Драгоманов фактично був не лише світоглядним наставником Павлика і Франка, а й ідеологічним наглядачем над ними. Після його смерті Франко міг уже висловлюватися вільніше, без огляду на те, що скаже авторитарний софійський ідеолог.

 

Власне, переламним моментом, од якого у філософсько-історичному мисленні Франка почалося зміщення акцентів од загальнолюдського та соціального до національного, стала його рецензія на книжку «Україна irredenta» Бачинського, написана на початку 1896 р. й опублікована в шостому числі журналу «Житє і Слово» за 1895 р., виданому наприкінці весни 1896 р. Чутливий до духу часу, Франко з цікавістю і прихильністю поставився до обґрунтованої у книжці ідеї історичної конечності здобуття української самостійної держави, натомість, позбувшись тоді молодечої залежності од марксизму, критикував соціал-демократичне доктринерство Бачинського, який ішов «за проводом» Маркса, Енгельса й Каутського [т. 53, с. 552, 555]. Таким чином, у зміні Франкових поглядів на можливу й доцільну форму української державності (власне, в його теоретичному прийнятті ідеї національної держави) переламним можна вважати початок 1896 р.

 

Показовою щодо примату національної ідеї (замість соціалістичної) у третього Франка є також переміна його ставлення до Шевченкового твору «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє». У згаданій рецензії на «Хуторну поезію» Куліша Франко принагідно розкритикував знаменитий Шевченків вислів «В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля». Послухавши на Шевченківському вечорі у Стрию 1903 р. (правдоподібно, у березні) Франків виступ з «тонким аналізом громадського значення Шевченкового твору», цілком протилежний висловленому в тій ранній рецензії, де «молодий критик з молодечою задирливістю розправився з “Посланієм”, віднайшов у ньому всякі гріхи смертні й засудив як твір мало не реакційний», Сергій Єфремов відгукнувся про цей відчит «як про гарну після тієї давньої статті несподіванку», на що Франко «якось сором’язливо», але прямо відповів: «Молоді ми тоді, вважайте, були дуже, зелені, чужими все очима на річі дивилися. Драгоманов не любив “Посланія” — ну, то за ним вже і ми всі. Я умисне оце вибрав таку тему, щоб той давній свій блуд публічно виправити»⁷.

 

На третьому етапі, критичному щодо другого (від 1895–1896 рр. до січня 1908 р.), Франко переглядав свої попередні погляди (повторю: ці зміни сталися у нього не якоїсь миті, а відбувалися поступово, навіть іще першої половини 1890-х рр., під впливом суспільного розвитку, нових філософських та художніх віянь і дискусій з «молодими» радикалами). Після молодечого захоплення (іноді аж до фанатизму) на позір привабливими філософськими та літературними течіями у нього під сорок років природно почав розвиватися віковий критицизм. Вікова авторевізія — закономірне явище: до певного віку людина набирається знань, часто в захваті, некритично, потому їх ревізує, унаслідок чого частину відкидає. Якщо в Куліша ідеологічна авторевізія відбувалася приблизно від 53–55-річного віку (в 1872–1874 рр.)⁸, то у Франка вона почалася раніше, але в них обох припала на переламну епоху в українському суспільстві: у Куліша — на перехід од романтизму до позитивізму, у Франка — на перехід од позитивізму до модернізму.

 

Зрілий (сказати б, постдрагоманівський) Франко осмислював світ на основі свого суспільного досвіду, враховував реалії тогочасного цивілізаційного розвитку, переконуючись, що книжні знання й теоретичні побудови далеко не завжди й не в усьому підтверджуються дійсним життям. Перевіряючи ідеологічні доктрини на можливість їх реалізації, він доходив власних висновків. Прикметно, що в статті 1896 р. він зазначив:

 

«Бо що таке ми привикли називати словом “засади”, “принципи”? Се певні основні погляди на відносини людські, погляди, вироблені в нас досвідом життя, читанням книжок, власною думкою і уґрунтовані на нашім етичнім почуттю»⁹.

 

Показово, що на першому місці тут стоїть «досвід життя», а за ним, на другому, — «читання книжок», яке — і це також вельми промовисто — верифікується «власною думкою».

 

Екзистенціал сумніву пронизує тривожні роздуми центрального персонажа поеми «Похорон» (збірка «Поеми», 1899) — «проводиря», «сівача, що сіяв кращу долю», «Будівника, що клав величний храм» [т. 5, с. 85]. Автор промовисто назвав героя Мироном, чим визнав його своєю художньою проекцією:

 

Сидів я, серце мучила тривога,

Важкі питання сунулись мені:

 

«Чи вірна наша, чи хибна дорога?

Чи праця наша підійме, двигне

Наш люд, чи, мов каліка та безнога,

Він в тім каліцтві житиме й усхне?

<...>»

 

І рій тих дум, неначе мла густая,

Наліг на душу і розради ждав,

Та не являлася розрада тая. [т. 5, с. 88]

 

Ці ідеологічні, політично-філософські сумніви у правильності обраної (треба гадати: соціалістично-радикальної) дороги щодо перетворення суспільства, висловлені в «Епілозі» до поеми, написаної наприкінці 1890-х рр., становили епілог дотеперішнього життєвого шляху Франка і, певно, схиляли його до виходу з радикальної партії та до участі у створенні нової, національно-демократичної, а врешті — назагал до національно-державних і мовно-культурних пріоритетів у творчості й діяльності.

 

На самому початку ХХ ст. передмову під назвою «Рекомендаційний лист» до нарису Андрія Камінського «З подорожі по Европі: I. Швайцарія» (Літературно-науковий Вістник. — 1901. — Т. 13. — Кн. 2, підпис: Андрій К–ський) Франко завершив афористичною думкою, вельми характеристичною для свого тодішнього світоглядного усамостійнення та (авто)ревізіоністського мислення: «Тільки ті не зміняють своїх поглядів, хто або ніколи не мав ніяких, або привик повторяти чужі, мов папуга» [т. 33, с. 66].

 

З набуттям зрілості у Франка вироблялася власна думка про художні, естетичні, філософські, суспільно-політичні й історичні речі та явища. Він і далі освоював нову літературу (залишався semper tiro), але тепер вона допомагала йому не сприймати якусь нову чужу ідеологію, а критично переглядати раніше засвоєні погляди. Франко й у третій період багато начитувався, але в суспільно-політичній сфері — уже радше з критичним поглядом, ревізіоністською метою. І якщо попередній період був для Франка у соціології та політиці освоювально-позитивний, то цей став переважно критично-негативний, ревізіоністський. Полягав цей Франків ревізіонізм (у тому й авторевізіонізм) не лише в дальшому, притім публічному, відході од марксизму-енгельсизму, так званого наукового або історичного соціалізму, теорії комуністичної держави, а й у критичному перегляді свого ставлення до громадівського соціалізму, анархізму та федералізму Драгоманова¹⁰. Натомість Франко утверджувався в нових позитивних орієнтирах та ідеалах передусім у сфері національного державотворення.

 

У статті «До історії соціялістичного руху» (1904) Франко зауважив про «історичне значіння Маркса й Енґельса»:

 

«<…> для сучасних і дальших поколінь буде добре, коли буде розбита леґенда про їх месіянство й непомильність, про те, що вони майже з нічого сотворили “науковий соціялізм” і дали в своїх писаннях <…> нове євангеліє робучому народові всього світу. Добре буде, коли всі віруючі й невіруючі в нову реліґію почнуть на її творців глядіти як на людей даного часу й окруження, що черпали свої ідеї з того окруження і переробляли їх відповідно до складу свого ума, для людей свого часу»¹¹.

 

А статтю «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова» (Літературно-Науковий Вістник. — 1906. — Т. 35. — Кн. 8) Франко завершив такими прикметними міркуваннями:

 

«Нам, безпосереднім потомкам і спадкоємцям його духового надбання, не менше важно бачити хиби і прогалини в його ідеалах, як і їх позитивні та тривкі підвалини. Ті “драгоманівці”, що з його імені та його творів роблять якогось фетиша, якого при всякій нагоді вільно тільки хвалити, а ніяк не вільно критикувати, роблять тим дуже лиху прислугу не лише нашому національному розвоєві, але також репутації “драгоманівської школи”» [т. 45, с. 438].

 

Ці формулювання мають не лише локальне, а й ширше — методологічне — значення: вони можуть слугувати продуктивним підходом до розгляду діяльності будь-яких історичних осіб, у тому й самого Франка.

 

Колишній член радикальної партії Володимир Охримович згадував, що вже за часів свого членства в РУРП (1890–1899) «Франко ставився критично і до драгоманівщини, і до марксизму та схилявся до ревізіонізму й фабіанства, і за цей критицизм ми високо поважали Франка <…>»¹². Проте Франкова передмова «Фабіанці і фабіанізм» до публікації статті Джорджа Бернарда Шоу «Соціалізм і міжнародний конгрес» в українському перекладі Остапа Терлецького (Житє і Слово. — 1897. — Т. 6. — Кн. 1), як і Франкові статті «Соціалізм і соціал-демократизм» (Житє і Слово. — 1897. — Т. 6. — Кн. 4) та «До історії соціялістичного руху», також має критично-реферативний характер. Уважно розбираючись у судженнях попередників і сучасників, зрілий Франко критикує одні погляди й прихильно оцінює та пропагує інші. Стаття «Що таке поступ?» (Поступ. — 1903. — № 2–26; окреме вид.: Коломия, 1903) — це критичний огляд (з висловленням власних міркувань) тогочасних уявлень про прогрес і деяких політично-філософських учень, а саме ліворадикальних (за правими Франко, видно, не стежив або принаймні стежив мало; до того ж у статті не розглянуто лібералізму). Суть третього Франка не в тому, що він самостійно відкривав певні основоположні «істини», а в тому, що він критично розбирався у політично-філософських дискусіях і проникливо підхоплював влучні, далекоглядні судження, висловлюючи принагідно власні вдумливі спостереження та коментарі. Ще Михайло Мочульський у книжці 1938 р. вдумливо зауважив: «Франко не погоджувався з ніякою соціялістичною системою, в кожній знаходив він якісь хиби, але й сам не склав ніякої ориґінальної теорії <…>»¹³.

 

На перших двох етапах Франко більше захоплювався, на третьому — роздумував. Другий Франко, надто ж на початку, — часто самовпевнений, загонистий, не раз наївний у захопливому сприйнятті модних віянь, назагал у ставленні до життя (у вірші «Не забудь, не забудь…» 1882 р. натхненно поетизував концепцію «цілого чоловіка»), третій — розважливий і обережний (особливо щодо проектування майбутнього суспільного ладу).

 

Силкувався третій Франко подолати й психологічну залежність від авторитарного Драгоманова. Через два з половиною роки після його смерті він у листі до Агатангела Кримського (від 26 січня 1898 р.) вдався до випадів проти свого колишнього наставника, оцінивши безсумнівний «великий вплив» його на себе критично: «більш негативний, як позитивний». Слушно зауваживши, що Драгоманов «не любив думок інших, крім своїх власних», Франко ображено нарікав: «<…> він не був для мене батьком, добрим, ласкавим і вирозумілим на хиби поводирем, а радше батогом, що без милосердя, не раз несправедливо, а завжди болюче цвігав мене» [т. 50, с. 115]. Тож третій Франко, сміливіше висловлюючи власні думки, намагається звільнитися од гнітливої «батьківської» опіки самовладного вчителя. Відтак з публічною критикою Драгоманова він виступає у статтях «Поза межами можливого» (Літературно-Науковий Вістник. — 1900. — Т. 12. — Кн. 10), «Що таке поступ?», «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова», передмові до свого видання «M. Драгоманов. Листи до Ів. Франка і инших. 1881–1886 / Видав Іван Франко» (Львів, 1906). Стосунки «учитель — учень» набрали форми «авторитарний учитель — єретичний учень».

 

Одначе у відписі від 12 лютого 1907 р. на роздратованого й обурливого листа Людмили Драгоманової Франко вже виправдовувався за свою критику її чоловіка й запевняв: «<…> я <…> горджусь ним як великим показником нових доріг у нашім житті <…>» [т. 50, с. 317]. Наступного року, діткнений звинуваченнями у новому листі Людмили Драгоманової (від 20 липня 1907 р.), а також у критичному відгуку на його «Передмову» до листів Драгоманова 1881–1886 рр. у рецензії Дмитра Дорошенка на це видання (Україна. — 1907. — Т. 2. — № 5), Франко в «Передмові» до дальшого листування висловив «свій щирий жаль щодо деяких уступів» своєї передмови до першого тому, назвав Драгоманова «правдивим учителем», якого «ми, його ученики», «мало» розуміли за його життя і який «наводив нас <…> на кращі, ясніші шляхи европейської цивілізації», «чоловіком високої душі і високого розвою», який «зробився і буде довго ще сумлінєм нашої нації <…>, правдивим компасом для грядущих поколінь, як їм жити і як працювати»¹⁴. Визнав Франко і благотворний вплив Драгоманова на своє покоління: «<…> коли з ґенерації, що більш або менше стояла під його впливом, вийшла яка користь для загального і нашого народнього діла, то се в найбільшій мірі заслуга пок. Драгоманова»¹⁵. Усе-таки, попри спроби опору авторитарному учительству Драгоманова (ще за його життя, однак тільки інколи в листах до нього, і то та натяками¹⁶, або в творах і працях, але без називання прізвища), Франко був досить сильно прив’язаний до авторитетного, харизматичного проводиря, притому навіть після його смерті й фактично до кінця свого життя.

 

У зрілого Франка частішають власні влучні спостереження, проникливі думки, евристичні ідеї, які, однак, не становлять викінченої теорії та системи. Показовою є студія «Із секретів поетичної творчості» (Літературно-Науковий Вістник. — 1898. — Т. 1. — Кн. 1–3; 1899. — Т. 6. — Кн. 4–6), побудована на недавніх і найновіших публікаціях із «психології спеціально на полі естетики» [т. 31, с. 54; цитати звірено і в окремих випадках виправлено за першодруком] — працях «Grundzüge der physiologischen Psychologie» («Принципи фізіологічної психології», 1874) Вільгельма Вундта (Wundt), «Das Doppel-Ich» («Подвійне Я», 1890) Макса Дессуара (Dessoir), брошурі «Des Rapports existant entre la folie et la criminalité: Discours prononcé au Congrès de phréniatrie et de neuropathologie a Anvers» («Звіти між божевіллям і злочинністю: Виступ на з’їзді френології і невропатології, Антверпен», 1886) Моріца Бенедикта (Benedikt), статті Ізидора Задґера (Sadger) про Ґрільпарцера «Seelentiefen» («Глибини душі») у віденському тижневику «Die Zeit» (1897. — № 135). Ці публікації передували літературно-психоаналітичним відкриттям Фройда (книжка «Тлумачення сновидінь», 1900) і Юнґа. Заслуга Франка в тому, що він іще до резонансної книжки Фройда вдався до естетичної рецепції (реферування) праць його психоаналітичних попередників, на здобутки яких, утім, також спирався Фройд.

 

На основі цієї вибіркової психологічної лектури Франко визнав обмеженість і неспроможність «реальної критики» Добролюбова, під впливом якої раніше перебував («<...> се була переважно пропаганда певних суспільних та політичних ідей під маскою літературної критики. <...> вона показалася далеко не на висоті своєї задачі» [т. 31, с. 52]), але й не прийняв ні «сучасної французької критики, або безідейно-суб’єктивної, як у Леметра, або безідейно-догматичної, як у Брюнетьєра, <...> що блискучою, ніби артистичною формою маскує свою ненауковість», ані «суб’єктивної, безпринципної і ненаукової критики», що її культивував австрійський імпресіоніст Герман Бар (Bahr) («керманич» літературної частини у тижневику «Die Zeit») [т. 31, с. 49]. Натомість обґрунтував Франко своє розуміння «природної задачі — аналізи поетичних творів яким-небудь науковим методом» [т. 31, с. 50]: «Літературна критика мусить бути, по нашій думці, поперед усього естетичною, значить, входить в обсяг психології і мусить послугуватися тими методами наукового досліду, якими послугується сучасна психологія» [т. 31, с. 53]. Так Франко поєднав стару позитивістську засаду (науковість, яка у позитивістів зводилася переважно до соціології, культурології та історичної науки) з новою модерністською (естетичний аналіз на основі здобутків психології). Такий підхід насправді надто складний для поточної літературної критики і більше придатний для літературознавчих досліджень, і то найкраще тоді, коли об’єктом їх є класичні твори й видатні письменники. Зрештою, у цьому трактаті Франко дав власні зразки такої «критики» на матеріалах поетичної класики (Шевченко, Гайне, Міцкевич), що свідчить про те, що під поняттям «літературної критики» він мав на увазі передусім літературознавчі студії. Своє розуміння їх методології (естетичний і психологічний підходи) Франко подавав як імператив, тоді як насправді це лише один із можливих дослідницьких напрямів, яких історія літературознавства виявила (і виявить іще) чимало.

 

Спираючись на «три закони асоціювання ідей» [т. 31, с. 66] німецького філолога і психолога Гаймана Штайнталя (Heymann Steinthal), Франко виклав власні роздуми щодо «спеціальної поетичної асоціації ідей», зазначивши, що «досі не стрічав у жадній естетиці спеціального досліду про сю тему» [т. 31, с. 66]. А щоб з’ясувати, «в чім сходиться сонна фантазія з поетичною», користувався книжечкою німецького репрезентанта спіритизму й окультизму Карла Дюпреля (Du Prel) «Psychologie der lyrik: Beiträge zur Analyse der dichterischen Phantasie» («Психологія лірики: Причинок до аналізу поетичної уяви», 1880), яку цитував у трактаті [т. 31, с. 72, 73, 109]. Згодом, 18 січня 1909 р., в листі до редактора видавництва «Herders Konversations Lexicon» Франко звів суть своєї студії «Із секретів поетичної творчості» до того, що в ній «дав <…> спроби психологічного аналізу поетичної творчості українського поета Шевченка згідно з методом Дюпреля (“Психологія лірики”)» [т. 50, с. 364].

 

Психоаналітичні спостереження й висновки Бенедикта, Вундта, Дессуара, Дюпреля, Задґера і Штайнталя Франко застосував як теоретико-методологічний інструментарій для пояснення психології поетичної творчості — головно Шевченка, а також інших віршарів і почасти народних пісень. Від Дессуара запозичив дворівневий поділ людської психіки на «верхню свідомість» і «нижню свідомість» (позасвідоме) [т. 31, с. 61]. Назагал же, щоб з’ясувати міру запозичень і міру оригінальності (власних психоаналітичних ідей) Франка у цьому трактаті, треба зіставити його текст із цитованою у ньому лектурою — своєрідними науковими передтекстами (наскільки знаю, цього ще ніхто не робив, крім Романа Мниха, який зіставив статтю Задґера із цитатами та парафразами з неї у Франковій студії¹⁷). Схоже, щодо теоретичних засновків, почерпнутих із праць професійних австрійських і німецьких психологів, Франкова студія мала компілятивний, реферативно-популяризаторський характер, тож нею він не претендував на те, щоб зробити власний внесок у теорію психоаналізу, і, здогадно, саме з цих причин не опублікував своєї статті німецькою мовою, хоча йому самому неважко було виконати переклад. Однак на запозичених «психологічних основах» [т. 31, с. 54] український реципієнт виклав свої глибокі спостереження над психічним процесом творення поетичного слова, передусім над природою поетичних асоціацій.

 

Самої ж теорії позасвідомого, як і теорії сну, Франко не створив, методології психоаналізу не опрацював і жодного впливу на його становлення не мав. Та й не ставив собі цього за мету, бо не був ані медичним, ані фізіологічним психоаналітиком — його цікавила естетика, механізм народження поетичного слова з глибин позасвідомого, асоціативні перетворення неусвідомлених сенсів «нижньої свідомості», чуттєвих «вражень» (подразнень) засобами мови у поетичні образи. Й у цьому він зумів висловити чимало вдумливих суджень.

 

Свій метод освоєння здобутків європейської гуманітаристики Франко опосередковано виклав у цитованому вище листі 1909 р. до редактора видавництва «Herders Konversations Lexicon», зазначивши щодо своєї студії про Данте «Середні віки і їх поет» (Літературно-Науковий Вістник. — 1907. — Т. 37–40. — Кн. 3–12): «<…> останню працю обробив я на підставі знаменитої монографії мого приятеля Карла Федерна, але все-таки в багатьох місцях самостійно» [т. 50, с. 365]. Мав на увазі книжку австрійського перекладача і письменника Карла Федерна (Federn; 1868–1943) «Dante und seine Zeit» («Данте і його час», 1899). Неважко помітити, що в назві свого дослідження Франко переробив у зворотному порядку (сказати б, за технікою паліндрома) назву «знаменитої монографії» свого віденського приятеля. Так Франко зазвичай чинив і в інших подібних випадках: освоєння (реферування, компіляцію) інонаціональних наукових, політично-філософських джерел поєднував із власними переробками, спостереженнями й міркуваннями. При цьому, на відміну від Драгоманова, він не створив оригінальної філософської системи, що й сам визнавав (див., наприклад, повищий лист до Василя Доманицького від 1 квітня 1908 р.). Не створив також нової формально-художньої системи, зазвичай послуговуючись наявними у світовому літературному арсеналі мистецькою умовністю, жанрами, ритмікою, строфікою тощо.

 

Взагалі окремою, притому надзвичайно складною проблемою у франкознавстві, яка потребує копіткого фахового вирішення, є ретельне і реальне з’ясування того, наскільки Франко був оригінальним і новаторським у своїх поглядах і думках, висловлених у наукових та публіцистичних працях. Безперечним є його вагомий внесок у літературну критику, дослідження історії української літератури, апокрифів, фольклору, суспільно-політичних та економічних процесів у Галичині. А все-таки що справді нового вніс він як мислитель і теоретик у філософію, філологію, соціологію, ідеологію, психологію тощо? У політичних і філософських роздумах він часто популяризував або критично реферував попередників, але наскільки сам був оригінальним мислителем?

_______________

¹ Див.: Нахлік Є. Доля — Los — Судьба: Шевченко і польські та російські романтики / Євген Нахлік. — Л., 2003. — С. 473–474; Нахлік Є. «І мертвим, і живим, і ненарожденним», і самому собі: Шевченкове ословлення минулого, сучасного й майбутнього та власної екзистенції / Євген Нахлік. — Л., 2014. — С. 349–350.

² ІЛ. — Ф. 3. — № 219. — С. 26.

³ Із Ізмарагда. XV / Із староруського переклав Ів. Франко // Житє і Слово. — 1895. — Т. 3. — Кн. 3. — С. 322.

⁴ Написана, до речі, також у стресовому стані, спричиненому «тримісячним слідчим арештом» [т. 34, с. 375] у Коломиї, одразу після звільнення, 17–20 червня 1880 р. За Франковим поясненням у спогаді «Wie ich dazu kam? (Eine Erinnerung)», його уява допомогла йому у створенні «новели» «На дні» «дуже мало, а ще менше яка-небудь реалістично-натуралістична доктрина», бо він компонував твір «з матеріалу», який «доставив» йому власний тодішній «багатющий досвід» з тюремного «дна» [т. 34, с. 372]. Насправді повість була новаторською художньо-психологічною студією в руслі натуралістичного напряму і з авторською філософською концепцією.

Ніковський А. Франко в Одесі в 1909 р. / Андрій Ніковський // Спогади про Івана Франка [упорядкув., вст. ст., прим. М. І. Гнатюка]. — Вид. 2-ге, доп., переробл. — Л. : Каменяр, 2011. — С. 591.

⁶ Див. Франкові листи до Володимира Охримовича від 26 жовтня 1893 р. і Василя Щурата з початку листопада 1893 р. [т. 49, с. 429–430].

Єфремов С. Зі спогадів про Ів. Франка / Сергій Єфремов // Спогади про Івана Франка. — С. 304–305.

⁸ Див. розділ «VIІ. У поставі історика та історіософа. Перегляд вартощів і зміна поглядів: од козакофільства до царефільства, від демократизму до монархізму (осінь 1872 р. — весна 1880 р.)» у кн.: Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель : У 2 т. / Євген Нахлік. — К. : Український письменник, 2007. — Т. 1 : Життя Пантелеймона Куліша: Наукова біографія. — С. 308–355.

Франко І. Реалісти чи карієристи? / Ів. Франко // Житє і Слово. — 1896. — Т. 5. — Кн. 2. — С. 81.

¹⁰ «<…> я пробував приложити <…> критику на погляди Драгоманова на федералізм і соціалізм <…>», — визнавав Франко в листі від 12 лютого 1907 р. до Людмили Драгоманової [т. 50, с. 312].

¹¹ Франко І. До історії соціялїстичного руху / Іван Франко // Лїтературно-Науковий Вістник. — 1904. — Т. 25. — Кн. 3. — С. 152.

¹² Охримович В. Причинки до біографії і характеристики Івана Франка / Володимир Охримович // Спогади про Івана Франка. — С. 124.

¹³ Мочульський М. З останніх десятиліть життя Івана Франка. — С. 60.

¹⁴ Передмова // Драгоманов M. Листи до Ів. Франка і инших. 1887–1895 / Видав Іван Франко. — Л. : Накладом Українсько-руської Видавничої Спілки, 1908. — С. ІІІ–V.

¹⁵ Там само. — С. IV.

¹⁶ «<…> інколи натякав йому на се», тобто «моє особисте почуття жалю за поводження <…> зо мною» (лист Франка до Людмили Драгоманової від 12 лютого 1907 р.) [т. 50, с. 313].

¹⁷ Мних Р. Іван Франко і єврейство / Роман Мних // Іван Франко та єврейське питання у Галичині : Матеріали наукової конференції у Віденському університеті / Упоряд. А. Вольдан, О. Терпіц. — К. : Критика, 2016. — С. 25–32.

 

 

05.02.2017