[ЛНВ, 1908, т. 42, кн. 5, с.212–215;]
Одного гарного весняного ранку входить до мене молодий, безвусий ще хлопчик може 15—18 лїт, у якімось спортовім, нешитім, а плетенім із синьої волічки убраню, що щільно облягає його молоде, пахуче тїло, і в плащику на взір сокольського надїтім лиш на один рукав, а другий висить на шовковім шнурі з кутасами, що оперізує шию і звисає на груди.
— Gunn morn, — промовив він з віденським акцентом, і взагалї скажу, що дальша наша розмова вела ся нїмецькою мовою, при чім я мав нагоду любувати ся оріґінальними зворотами віденського діалекту з його oes замісь sie і т. д.
Питаю його, як називаєть ся.
— Я нїяк не називаю ся.
— А яке ж твоє імя?
— Син Остапа.
— А як тебе кличуть?
— Du або Schweinskerl.
Ну, подумав я, в гарній ти там кумпанїї жив.
А він промовив швидко, зажмуривши очи, мов когут при піяню:
— Оце я приїхав з Відня і зайшов до вас.
— Щож вас пригнало?
— Я син Остапа.
— Якого Остапа?
— Не знаєте Остапа? Його в Віднї всї називали не інакше як Остап.
— Не можу знати. Може Остап Терлецький?
— Тер-тер-тер-ррр, — затеркотїв син Остапа. — Прокляте свинство називати ся так, що чоловік мусить зломати язик, аби вимовити його. Я приїхав по спадок по Остапі.
— То дуже гарно. Але він не обтяжить вас дуже. По Остапі лишила ся лиш купка паперів, старі штани та кілька пар подертих черевиків.
— Що ви се говорите? Остап був маючий чоловік, його спадщину обчислено на 100.000 ринських. Віддайте їх менї зараз!
— Я? Відкиж я до того приходжу?
— Бо ви взяли ті гроші.
— Хто вам се сказав.
— Я знаю.
— Гроші мусїли би бути в судї або в полїції в депозитї.
— Я не хочу йти до суду. Йдїть самі.
— А маєте які документи, папери?
— На що менї ? Я сам документ.
— Ну, я без документів нїчого для вас не можу зробити.
— А в мене одинокий документ отсе! — і винявши з за пазухи невеличкий, блискучий револьвер поблискав ним до сонця, а потім намірив ся до мене.
— Одна хвилина, і вас нема, — ґраціозно жартував він усміхаючи ся ангельським усміхом.
— А в такім разї хто вам поможе відзискати спадок?
Без мене його не добєте ся.
— Verdammte Canaille! — буркнув він і сховав револьвер.
— Щож ви вмієте? — запитав я, щоб перейти на иншу тему.
— Нїчого.
— Вмієте читати, писати?
— Ну, те вмію.
— Все таки щось, лїпше як нїчого. Чим бажаєте заробляти ?
— Я не буду заробляти, буду жить з ренти.
— Ну, та рента вилами на водї писана — (тут він засміяв ся дорозпуку, так поскоботала його невідома йому руська приповідка), а все таки треба би знати хоч якесь ремесло.
— Я не ремесник, я панич. Люблю пси, конї і кокоток.
— Будете що їсти? — питаю і підсуваю йому тарілку з свіжими вишнями та суницями.
— Я того свинства не їм. Пообідаю в своїм готелї.
— Ну, то ходїм до суду, — мовив я.
— Нема по що до суду, — мовив він рішучо. — Ведїть мене до дирекції полїції. Вона усе знає і певне скаже менї, що знає про мій спадок.
Ми пішли. На трамваю він почав якусь сварку з кондуктором, счинив ся крик, трамвай зупинив ся і полїцай арестував його і наложивши йому кайданки на руки за те, що всїм грозив револьвером. Він наробив страшенного вереску, кидав ся і копав ся мов навішений, кусав усїх і драпав ніхтями до крови, так що публїка мусїла висісти з вагону і кондуктор позамикав двері на ключ. Поки доїхали, він устиг порозбивати всї шибки в ваґонї, всї зеркала і поперед усього скляну баню елєктричної лямпи, не перестаючи при тім вити та ревти та вищати, імітуючи ріжнї звірячі голоси.
Отак ми серед величезного здвигу народу помаленьку доїхали до полїції. Розумієть ся, два полїцаї ухопили його за ноги і завдавши його собі на плечі понесли. Та й неслиж вони його! Що хвиля розскакували ся так що його ноги розхиляли ся, аж кости тріщали. Він у страшнім болю кидав ся і ревів та гатив полїціянтів із заду кулаками та смикав їм з лютости волосє цілими жмутами, дер їх ніхтями, поки зовсім не окровавив їх. Та вони геройськи витерпіли біль і не пустили його з рук аж біля входу директорської канцелярії. І тут нараз якаж зміна! Замість шаленого крикуна просто хлопчик-душка. Мов малпочка, сердечно регочучись, він поскакав по канцелярії тай гиц на колїна до старого директора. Обхопив за голову та й став сміючись цїлувати його лице і колючу бороду.
— Gutnamd, Alterchen! — промовив він, — ich liab oes! ich liab oes! ich liab oes,, — приспівував він над його вухами, та на раз зайшов ся таким проразливим реготом, що директор аж залякав, зіпхнув його зі своїх колїн і копнув ногою.
Йому се було байдуже. Вивернувши кілька козликів на диванї він знов штрикнув на колїна директора і почав цїлувати його.
Полїцаї здали рапорт про його поведенє в трамваю, а я оповів коротко, що вважаю хлопця божевільним і прошу віддати його на клїнїку для обсервації. При моїх словах хлопець страшенно закричав і кинув ся до мене.
— Ви розумієте по руськи? — запитав я.
— Розумію. Остап навчив. Ви скомпромінтували мене. Ви назвали мене божевільним. Ви хочете заперти мене в дім варіятів ! Ось вам за се !
І він виняв свій револьвер і хотїв стрілити. Та в тій хвилї директор із заду відібрав йому револьвер. Він кинув ся до директора зі страшенним криком, думав би, що видре йому очи, та директор одним повільним замахом руки і стисненєм одного місця його шиї довів його до того, що він моментально зблїд як труп і без духу повалив ся на долівку.
Він лежав так добру хвилю, потім чихнув здоровенно, підкинув ся весь над землею, мов риба, що вискакує з води, встав, випрямив ся, позїхнув, потім преспокійно видобув із своєї пазухи другий револьвер і вицїливши спокійно, поки ще директор успів йому перешкодити, вистрілив менї в голову.
Я закричав страшенно — і прокинув ся. Голова справдї боліла, але я даремно шукав крови, що плилаб від дійсного прострілу. Значить, то був тільки сон.
21.11.1908