Збіґнєв Герберт: погляд крізь минуле у майбутнє

До 100-річчя польського поета (*1924–†1998)

З нагоди 100-річчя видатного польського поета, есеїста, драматурга, мистецького критика, який народився 29 жовтня 1924 р., нинішній рік оголошено Світовим Роком Збіґнєва Герберта, що відзначається в усьому світі під егідою ЮНЕСКО.

Зі Львовом Збіґнєва Герберта (Zbigniew Herbert) єднають важливі віхи життя: тут він з’явився на світ, був охрещений, навчався, назагал провів дев’ятнадцять років дитинства й молодости, поки не виїхав наприкінці березня 1944 р. до Кракова перед повторною радянською окупацією Східної Галичини.

Тож природно, що львівські перекладачі зробили найбільший внесок у відтворення Гербертового доробку українською мовою. Найдосконаліші переклади його поезії вийшли з-під пера Віктора Дмитрука, який, на жаль, помер на початку цього року (*1945–†10 лютого 2024 р.). Ще 2001 року львівське видавництво «Каменяр» випустило книжку «Wybrane wiersze – Вибрані поезії» Герберта з польськими оригіналами та паралельно Дмитруковими перекладами і передмовою відомого польського поета й культурного діяча Маріуша Ольбромського (Olbromski) в оригіналі («Poeta wierności») та перекладі («Поет вірности»). Пізніше побачили світло денне ще два перевидання під назвою «Поезії» – 2007-го і 2018 року.

Заслугою іншого відомого львівського перекладача польської літератури Андрія Павлишина є українські відтворення Гербертової есеїстики – 2008 року, до десятиріччя пам’яті письменника, київське видавництво «Дух і Літера» оприлюднило відразу три книжки його прози: «Варвар у саду» («Barbarzyńca w ogrodzie»), «Лабіринт біля моря» («Labirynt nad morzem»), «Натюрморт із вудилом» («Martwa natura z wędzidłem»).

Не так давно у львівському «Видавництві Анетти Антоненко» (2021) опубліковано українською також одну з п’єс Герберта – «Печера філософів» («Jaskinia filozofów»), у перекладі Лариси Андрієвської.

А нещодавно в рамках цьогорічного Форуму видавців відбулася у Львові презентація книжки його вибраних віршів «Гермес, пес і гілочка тамариску» в упорядкуванні та перекладах львівської поетеси Маріанни Кіяновської (видавництво «Дух і Літера»).

Завдяки цьому Герберт став нині чи не найбільш перекладеним українською мовою польським поетом та есеїстом другої половини ХХ століття.

До польської літератури та культури 1950–1990-х років Збіґнєв Герберт увійшов як вільнодумний поет, іронічний нонконформіст, непохитний дисидент.

Показовими є його поетичні маніфестації, у яких він езоповою мовою (утім, легко відчитуваною) стверджує свій вибір проблематичної власної долі як непримиренного опонента комуністичного режиму, нав’язаного Польщі Радянським Союзом. У вірші «Ворожіння» («Wróżenie») з першої поетичної збірки «Струна світла» («Struna światła», 1956) потужнішу «лінію життя» («linia życia») на долоні протиставлено «безрадній» (безпорадній) «лінії вірности»¹ («bezradna <…> linia wierności»), яка для ліричного суб’єкта, власне, самого Герберта, є його життєвою лінією, соціальною позицією, яку він обирає свідомо. Для нього ця лінія означає вірність предкам свого роду і народу, пам’ять про минуле, яку тоталітарний режим намагається витіснити з умів і сердець співвітчизників.

Для вираження своєї нонконформістської позиції Герберт витворив поетичний образ так званого пана Коґіто – своєрідного alter ego, власної іронічної маски, на позір грайливої, прибраної з латинського вислову Декарта «Cogito ergo sum» («Я мислю, отже, існую»). Скориставшись цим своїм персонажем, який фігурує у багатьох його віршах і кількох збірках, Герберт у поезії «Пан Коґіто про поставу в повний зріст» («Pan Cogito o postawie wyprostowanej») (збірка «Pan Cogito», 1974) проголошує свою «випростану поставу» – усупереч вірнопідданській позиції покірної більшости у так званій народній Польщі, яку зображує саркастично, в інакомовній художній формі – з дотепною (щоправда, досить утрируваною) історичною алюзією до міста-держави Утики (римської африканської провінції), більшість мешканців якої відмовилася обороняти місто від захоплення військом Цезаря:

Уклінно схиленим співвітчизникам Герберт протиставляє себе, алюзійно солідаризуючись та ідентифікуючись – не без іронії, згідно з тональністю, обраною для образу пана Коґіто, – із Марком Катоном Молодшим, чия постать стала символом захисників республіканського ладу в Римі (він-таки й організовував оборону Утики, але після того як міщани покинули її напризволяще, заколов себе мечем):

З огляду на сьогоднішні українські реалії чи не найбільш вражаючим твором Герберта є ранній вірш «Ніке яка вагається» («Nike która się waha») зі збірки «Струна світла». Грецька богиня перемоги Ніке «бачить | самотнього юнака», який «іде довгою колією | військового воза» («widzi bowiem | samotnego młodzieńca | idzie długą koleiną | wojennego wozu»). У Гербертовому зображенні Ніке постає нетипова, відмінна од її проявів у грецьких мітах: там вона є уособленням звитяги, присутня під час битв, приймає жертви після перемоги, ширяє над землею, провіщаючи щасливий кінець війни, сурмить, сповіщаючи про тріумф героїв². Інакше змальовано її у вірші Герберта: його Ніке здатна зазирнути в майбутнє – передбачити смерть молодого вояка:

Тому Ніке співчуває хлопцеві, який ще не пізнав радощів життя і ось-ось поляже. В душі богиня навіть поривається поцілувати його на прощання:

Отож поет зміщує традиційний образ Ніке в часі, зображуючи її не під час або після переможної битви чи війни, як це прийнято в мітології, літературі та мистецтві, а напередодні битви. Проте богиня перемоги, покровителька героїв, не може перетворитися на покровительку тих, хто тікає з поля бою, тому Ніке

Та все ж Ніке Герберта «нарешті вирішує» («w końcu postanawia») залишитися вірною своїй мітологічній сутності – долає сентиментальність і вагання, притому, як зазначає поет, «дуже соромлячись цього моменту емоцій» («wstydząc się bardzo tej chwili wzruszenia»). Вона ж бо усвідомлює, що не може змінити того, що суджено побаченому воякові, який ще не має досвіду не лише в життєвих утіхах, а й у випробуваннях, зокрема на війні:

Як відомо, обол – грецька монета, яку за Елліністичної доби клали під язик померлому, щоб він, згідно з мітологічними уявленнями, міг заплатити Харонові за те, щоб той переправив його через річку Стікс до царства мертвих. Цей «терпкий обол вітчизни», як випливає з вірша, – це неадекватна (бо в принципі не може бути адекватною) ціна, яку вітчизна платить за молоде життя, віддане за неї.

Вірш «Ніке яка вагається» є лірико-історичною та екзистенційною алюзією насамперед на жертви молодих польських вояків, які захищали батьківщину від завоювання нацистською Німеччиною та комуністичним Радянським Союзом під час Другої світової війни. Ще понад десять років тому вірш сприймався й у ширшому узагальненому сенсі – як відлуння трагічних подій далекого минулого – двох світових та локальних воєн ХХ століття, жахіття яких, здавалося, ніколи більше не повторяться у Європі. Однак тепер, коли на сході та півдні України точиться неймовірно жорстока війна ХХІ століття, розв’язана імперською Росією, коли українські вояки захищають свою Батьківщину і гинуть за неї, цей вірш Герберта з його оригінальною інтерпретацією давньогрецької богині перемоги Ніке несподівано набуває нового трагічного і героїчного сенсу. Візії війни, змальовані у вірші, тривожні настрої, болісні переживання та невимовний біль за загиблими молодими вояками стали нині приголомшливою реальністю, у яку важко повірити.

Апокаліптичний вірш «Смерть Лева» («Śmierć Lwa», зі збірки «Елегія на відхід» – «Elegia na odejście», 1990) заснований на переказі про таємну втечу Лева Толстого з дому (вночі проти 28 жовтня / 10 листопада 1910 р.) внаслідок передчуття смерти. Цей епізод Герберт ретроспективно пов’язує з крахом клерикально-самодержавної Росії, що настав через кілька років і вплинув на долю Європи, особливо Східної та Центральної. Поет намагається розгадати начебто невисловлене (як він здогадується) – а мабуть, і невимовне, бо аж надто жахливе – пророцтво замовклого перед смертю письменника-проповідника – власне, збагнути, від чого той панічно тікав «у пломенях гніву» («w ogniach gniewu») і про що наостанок мовчав, затаївши свої резони у скупому загадковому твердженні «Треба тікати» («Trzeba uciekać»), двічі мовленому до «зухвалого попа» («zuchwały | pop») у відповідь на його «хитрі» допитування. У відчайдушній утечі Толстого «з ясної поляни | до темного бору» («z jasnej polany | do ciemnego boru») Герберт убачає не особисті причини й мотиви письменника, а суспільно-історичні: «над маленькою станцією» («nad małą stacją»), де знайшов притулок незвичайний утікач, «запалали вогні історії» («zapaliły się światła historii»), – метафорично висновує поет і прочитує ці «вогні» (українською точніше перекласти: «світильники») крізь призму апокаліптичних пророцтв Святого Письма:

Тому Герберт інкрустує вірша аплікаціями з Біблії, припускаючи, що й Толстой перед смертю був нажаханий подібними апокаліптичними видіннями:

Як видно з наведеного фрагмента, Герберт зацитував вибірково слова Ісуса Христа з Євангелії від Луки (21: 10, 24, 22)³. Далі поет дає свою деконструкцію новозавітних апокаліптичних візій, осучаснюючи їх:

Що мав на думці поет? Соціально-революційні катаклізми й антигуманні більшовицькі експерименти, безбожні, антихристиянські, що потрясли Росію у ХХ столітті? Очевидний висновок полягає в тому, що Герберт зі свого часу – кінця ХХ століття – проводив у вірші асоціативні зв’язки між трьома чинниками:

першим – історичною катастрофою, що після смерти російського письменника-мислителя спіткала Росію, а під її окупацією та політичним контролем – також країни Східної та Центральної Європи;

другим – єретичним суспільно-релігійним та морально-релігійним проповідництвом Толстого;

третім – апокаліптичними застереженнями Ісуса Христа, викладеними у Євангелії від Луки.

Усе це поетична уява Герберта деконструювала у віщі передбачення-видіння, од яких перед смертю буцімто потерпав і тікав Лев Толстой.

Таким чином, погляд поета спрямований од теперішнього до минулого – порівняно близького історичного і зовсім далекого ранньохристиянського. Такий напрям художньої рефлексії – у минулі епохи – характерний для філософсько-поетичного мислення Герберта.

Нині, однак, цей апокаліптичний вірш сприймається як такий, що своєю суттю спрямований також у майбутнє – на жаль, у наше сьогодення. Для Росії «час Великого Звіра» не обмежився комуністичним режимом, а відродився у його сучасній імперській, шовіністичній версії. І це стало новим викликом і новою загрозою для Європи.

_________________

¹ Тут і далі цитовано переклади Віктора Дмитрука.

² Див.: Ніке // Словник античної міфології / Укладачі І. Я. Козовик, О. Д. Пономарів. 2-ге вид. Київ, 1989. С. 149.

³ Пор.: «Повстане народ на народ і царство на царство» (Лк 21:10); «Вони поляжуть від леза меча й підуть у неволю поміж усі народи» (Лк 21:24); «Це бо дні кари, коли то все, що написане, здійсниться» (Лк 21: 22). Цит. за: Старе Письмо Старого та Нового Завіту : Повний переклад, здійснений за ориґінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами. United Bible Societies, 1991. Новий Завіт. С. 105.