Як Юра Шикманюк брив Черемош (1906)

[ЛНВ, 1906, т. 33, кн. 1–3, с.5–21, 224–243, 444–457]

 

І.

 

Юра Шикманюк прокинув ся з глубокого, важкого сну. Заспаними, підпухлими очима він почав поводити нагадуючись, де він і що з ним дїєть ся.

 

Довкола було тихо, а сам Юра лежав у глубокім сутїнку. Не від разу можна було й пізнати, що се таке довкола нього. Тілько прочунявши ся зовсїм і вдививши ся добре перед себе він пізнав, що він лежить під оборогом, заритий усім тїлом у сїнї, поринаючи навіть головою в гущавинї мягких, пахучих стебелин. Він підвів голову і зирнув крізь невеличку щілину між острішком оборога і натоптаним у ньому сїном. Крізь щілину видно було шматочок заходового неба і той шматочок був червоний як кров.

 

— Сонце заходить ! — пробуркотїв Юра. — Саме в добрий час я пробудив ся. Але то сон твердий був !

 

І він усе ще не рушаючи ся з місця почав протирати очи, лїниво виймати стебла соломи з вусів, ізза пазухи, і раптом йому пригадало ся все, що з ним було вчора й сьогодня і що завело його сюди у верх, далеко від села на відлюдну поляну і заставило його проспати цїлу божу днину від самого ранку — робучу, лїтню днину, довгу як гуцульська недоля.

 

Вчора він був у Косові, ставав до права з Мошком Галапасом (се було таке прозвище, а на правду Мошко називав ся Ґоттесман) і програв. Іще вчора він хоч про людське око був господарем, властителем хати й ґрунту отам у низу над Черемошем — маленької хати й трьох прутів ґрунту — а все таки мав щось, мав де притулити голову. А бодай так могло здавати ся з боку. А сьогоднї він не має нїчого крім того, що на собі, крім отсього старого сардака, широкого череса та важкої керманицької сокири за чересом. Навіть отся полянка і отсей оборіг і отсе сїно, де він лежить — усе чуже і він залїз сюди крадькома, зарив ся в сїно ховаючись від людського ока і дожидає, поки зовсїм смеркне ся, щоб аж тодї встати зі свойого леговища і йти в низ, у село, і зробити те, задля чого він учора нічю, верхами та лїсовими стежками причвалав сюди з Косова.

 

Йому не лишило ся нїчого на сьвітї і він не бачить перед собою нїякої мети житя. Він удовець — жінка вмерла два роки тому і з нею розбило ся все його житє. У нього був один син, уже давно жонатий і віддїлений; Юра дав йому пять прутів поля, дещо маржини, хату й обійстє, а собі лишив ще три прути край села, поклав там хатчину і доживав свойого віку з жінкою. Гей, доки жила небіжка, доти ще було сяк так. Старим багато не треба. Юра заробляв у бутинах*, то ходячи з дарабами* до Кут, — стара порала ся коло хати, і все йшло добре. І син і невістка й їх дїти часто навідували їх, доглядали, допомагали нераз у роботї, хоч не без того було, щоб і самі не покористували ся від старих чи то зайвим крайцаром, чи хлїбом, чи молоком. Звичайно, старим багато не треба, а у сина дрібні дїти, а хозяйство невеличке.

 

Та коли вмерла стара, все якось урвало ся, мов з батога тріснув. Юра почув себе одиноким і безутїшним у своїй малій хатчинї. Всюди йому чогось не ставало, з кождого кута зївала на нього пустка, кожда найменша річ у хатї й на обійстю „давала йому пуду!“ Не те, щоб він бояв ся, щоб „небіжка навідувалася в ночи“... Юра твердо вірив, що се можливе і бажав сього навіть, але нї, вона не навідувала ся. Він — не можна сказати, щоб любив її за житя — говорив із нею часто з фуком, нераз і побивав, а вона хоч не руками, то язиком часто допікала йому до живих печінок. Та про те він привик до неї так як до темної та тїсної хатчини, до твердої постелї, до витертого старенького сардака або до тої сокири, що від трицятьох лїт своїм глоговим топорищем мозолила йому руки. А. тепер її не стало — і він нараз почув довкола себе порожнечу, в його житю виломила ся велика щерба, і крізь ту щербу, мов вода з бербеницї крізь шпару, втекло все те, чим жив він доси держав ся на сьвітї.

 

— Що-ж, сараку Василю, — мовив він до свойого сина по похоронї старої, — нема нашої мами. Що будїм робити ?

 

Він мав на думцї себе самого, бо знав, що у Василя своя хата, а в нїй жінка й дїти і що Василь зі смертю матери не стратив нїчого.

 

— Що-ж, неню, — відповів Василь, — божа воля. Дай їм боже царство небесне, а нам живим прожити, доки Бог позволить.

 

— Та тобі то так, — мовив Юра, — але менї!

 

Він хитав головою, не знаходячи слів на виявленє того, що мов колїнами натолочувало його серце.

 

— Та ви, неню, не журіть ся! — якось мляво потїшав Василь. — Адже ви ще не самі на сьвітї. В селї — не в лїсї, люди не зьвіри. А ми, славити Бога, також не за горами.

 

— Так, синку, так, — мовив Юра. — І я то нераз мовлю, що не треба журити ся, гріх Бога гнївити. Та що, коли та жура обгорнула мене як кожух у зимі, сама мене держить і не попускає ся. Чи я в хатї, чи на обійстю, чи на ріцї, — вона все зо мною.

 

— Ви би, неню, перебрали ся до нас. Вам гляба самому жити. Вас нуда доточить. У нас, серед дїтий вам буде веселїйше.

 

— Добре, синку, мовиш. Я й сам так думав, але не сьмів тобі се казати.

 

Юра стрепенув ся лежачи в сїнї та згадуючи той час, який він прожив у синовій хатї. Його губи віддули ся, лице зморщилось мов від якоїсь дуже квасної або пекучої страви. Гей, зазнав же він лихої години за ті три місяцї, що вибув у своїх рідних! Син ще як син, з разу навіть дуже впадав коло батька, який обіцяв йому віддати на вжиток своє поле, а при своїй смерти записати його найстаршій унучечцї. Але невістка зараз від першого дня не злюбила старого. Він їй заваджав на кождім кроцї, сьмітив у хатї, стогнав у ночи крізь сон і будив дїтий, марнував гроші — ним самим зароблені, не хотїв бавити її дїтий. Далї-далї дійшло до того, що неньо дармо хлїб їсть тай то їсть багато, що він сварливий та впертий, що з ним не можна витримати в хатї. Василеви жінка раз-у-раз товкла, що він без потреби запросив батька до себе, що старий жити-ме ще Бог зна доки, що у них і без нього тїсно в хатї, що свойого поля батько вмираючи й так не забере з собою до гробу, — значить, чи сяк чи так, а воно спаде на них.

 

— Дурна ти — гримав на неї Василь, — ану-ж запише на церков або продасть ? А у нас дїточок, Богу дякувати, більше як тих прутів : прийде ся дїлити, то й по одному не стане. Татова пайка дуже би нам придала ся.

 

— Ну, то кажи йому, нехай запише їх тобі зараз. А то держи старого в хатї Бог знає доки, а йому на остатку сяде муха на ніс, одуріє тай таки запише кому иньшому або продасть і прогайнує, а ти станеш як дурень.

 

Василь з разу опинав ся, але жінчині докази таки почали промовляти до його розуму. При тім ненастанна хатна гризня, яку піддержувала жінка, дразнила й його, і не без того було, щоб і він нераз не буркнув на батька або иньшим способом не дав йому пізнати свойого незадоволеня. Тим то й не диво, що коли раз син заговорив з батьком про запис решти поля, сей накинув ся на нього з докорами.

 

— Так, синку, так! Добра твоя рада. Віддай, дїду, бук, най тебе пси рвуть ! Добре кажеш. Запиши нам решту того, що маєш, а ми тодї сядемо тобі на карк. О, нї, небоже! Ще я не зсунув ся з глузду. По моїй смерти — добре, буде все твоє, коли будеш шанувати мене. Але мусиш небоже, троха вкоськати свою жінку. Я ще, Богу дякувати, не слїпий, не калїка, за дармо вашого хлїба не їм, і хотїв би дожити свого віку в спокою. Я з небіжкою, твоєю мамою, вік звікував, трафляло ся зле й добре, а такого пекла, як у твоїй хатї, я не зазнав нїколи. Кажу тобі, небоже, що то менї не подобає ся. Я такому не звик терпіти. Не схочете шанувати мене, я собі зайду сьвіта й без вас, притулю ся між чужими людьми. Але тодї вже, небоже, не нарікай на мене, коли по моїй смерти анї не понюхаєш із моєї працї нїчого.

 

Може Юра думав своєю погрозою налякати невістку; може й Василь думав те саме, передаючи жінцї батькову відповідь. Але Василиха була не з тих.

 

— Я так і знала ! Я так і знала ! — верещала вона. — Він то собі наперед уложив: ми його будемо держати, годувати та обпирати, а він буде тут вередувати та вислугувати ся нами, а потім покаже нам фіґу. Але нї, не діжде того старцунище! Я його й на очи не хочу бачити ! Зараз нехай менї забирає ся з хати ! Зараз менї геть, аби й духом його тут не пахло !

 

Даремні були уговкуваня, навіть погрози Василеві. Жінка мов одуріла і не спочила доти, доки не викидала батькового манатя геть за ворота і не загрозила йому сокирою в разї, як би хотїв показати ся в її хатї. Завзята була невістка, — не даром походила з богацького „фудульного" роду і хвалила ся тим, що її небіжчик батько три роки був у опришках.

 

Гірко заплакав старий Юра вигнаний із синової хати. Він позносив своє манатє назад до своєї хатчини конець села, що за той час його побуту у сина стояла пусткою, а потім, почувши себе ще більш одиноким і опущеним серед її голих стїн, вийшов на подвірє, замкнув двері і звісивши голову потяг шукати потїхи й розради в шинку, у Мошка.

 

Від часу жінчиної смерти Юра частенько заходив до Мошка. Правда, не можна, щоб він і давнїшнє не знав сюди дороги, а все таки давнїйше було якось не те. Зайде бувало Юра до шинку, випє чарку горілки, купить пачку тютюну, перекинеть ся кiлькома словами з Мошком або з деякими знайомими, яких притрафом застане в шинку, тай іде далї за своїм дїлом. Не тягло його сидїти тут, не мав про що балакати з Жидом, а про те, щоб він міг коли приятелювати з ним, звірити ся перед ним з того, що в нього на серцї, Юрі навіть на думку не спадало. Мошко був йому хоч нїби знайомий, „свій Жид“, але зрештою зовсїм байдужний, далекий від його душі й думок.

 

Самота, що холодними клїщами вхопила його за серце по смерти жінки, почала чим раз частїйше гонити його до шинку. Не того, щоб йому хотїло ся пити, заливати червяка горілкою. Юра нїколи не пив над міру, навіть загалом рідко вживав горілки — рідкий чоловік між. Гуцулами. Але йому любо було посидїти тут, де все вештали ся живі люди, чути було їх гомін та вигадки, де люди сидїли спокійно, пили не кваплячись, говорили не поспішаючи ні до якого дїла. А серед тих людий нараз почало чим раз живійше вирисовувати ся в Юровій душі лице Мошка. Немов він уперве, на ново пізнав його, немов Мошко нараз повернув ся до нього якимсь новим, не баченим досї лицем. Якісь теплі ноти співчутя почув Юра в Мошкових словах, і вони були для його душі тим, чим після лїтнього горячого дня буває зимна роса для прагнущої ростини. Найбільше дивувало Юру те, що Мошко зовсїм не набивав ся йому зі своїм співчутєм, не заскакував коло нього, не запобігав його ласки. Він був немов зовсїм байдужий, говорив мало, немов знехотя, але Юра тим сильнїйше відчував у його словах те тепло, ту прихильність, якої нїколи не був би надїяв ся від Мошка, прозваного в селї Галапасом.

 

— Що чувати, Юро? — запитував його Мошко звичайно по привитаню.

 

— У мене, Мошку, лиш тілько чувати, що в вухах шумить.

 

— Болить вас голова?

 

— І без болю голови шумить. Моя біда в дуди грає.

 

— Не треба собі того до голови брати, Юро, — лагідно говорив Мошко. — Гріх так убивати ся за помершими.

 

— Та хиба я... А Господи! — якось немов захлипуючись скрикував Юра. — Та же я то знаю: помершим дай Боже царство небесне. Але що менї живому робити ? Так як би менї хто перед очима сьвіт на ґудз завязав. Не чую ся нї в силї, нї в охотї нї до чого. Так менї здаєть ся, що як би хто мене різав, то би кров не текла.

 

— Бог ласкав, Юро! Треба то перемагати. Житє має своє право. То вам туск серця ймив ся, я то знаю. І у мене таке було, як мене були до війська взяли. Хоч руки на себе наложи ! Туск, то страшна річ. Я гадаю, що вам би найлїпше було перемінити місце. В вашій хатї все вам нагадує небіжку.

 

— Все менї пусткою смердить, Мошку. Анї в день робити, анї в ночи заснути не можу.

 

— Конче переберіть ся десь у иньшу хату, бодай на якийсь час.

 

— Син мене до себе кличе.

 

— Гм, — мовив Мошко тай уривав. А Юра також мовчав, а випивши чарку горівки сїдав за столом і мовчки слухав, що говорили люди в коршмі, інодї потакував і вмішував ся в розмову, а інодї сидїв зовсїм мовчки. А як нїкого не було в шинку, Юра сїдав при відчиненім вікнї або на сїнешнім порозї, або на призьбі перед коршмою, глядїв на дорогу, що йшла поперед самими дверима, числив прохожих, що йшли дорогою, провожав очима верхових або возових проїзжих аж геть, до закрута, де вони ховали ся за стрімкою скалою, або коли на дорозї було пусто, впирав очи в широкий, шумний Черемош, що здоровенною гадюкою закручував ся зараз за дорогою по широкім зарінку, розливав ся насамперед широким бродом, а далї, проти самої коршми, стїснений скісно в бік здорового камяною кашицею, звужував свою течію, бив ся сердито о стїни кашицї, бурлив та клекотїв та рвав ся бистро на перед, щоб кільканацять кроків низше закрутити ся широким виром, розлити ся широкою та глубокою кубанею, а ще низше утворити гучний запінений гоц, де стїснена прибережними скалами і перегачена деревляним язом вода скажено ревучи кидала ся запіненою лавою на якого півтора метра в низ. Юра нераз цїлими годинами нїмо й непорушно вдивляв ся в сей невеличкий а такий ріжноманїтний закрут Черемоша. Ненастанний поквапний рух води, клекіт та хлюпотанє хвиль, гуркіт посуваного ними каміня, підскоки клубків піни, а від часу до часу вид Гуцулів і Гуцулок, що підбираючи одїж висше колїн переходили бродом через ріку, все те якось немов заповняло його порожну душу, увільнювало її від муки власного думаня й почуваня, було любе та роскішне мов тепла купіль. Мошко в такі хвилини не докучав йому розмовою, не випитував його, не натручував ся зі своїми радами, був мов приятель, що онимаєть ся доторкнутись до хорого, щоб не вразити його в болюче місце.

 

Коли одного дня Юра сказав йому, що переходить жити до сина, Мошко не сказав нїчого, тілько якось значучо похитав головою.

 

— Що, гадаєш, що менї зле там буде? — запитав Юра завваживши се.

 

— Я нїкому злого не бажаю, — відповів Мошко. — А Василь — ваш син. Ви найлїпше знаєте його, то й найлїпше можете зміркувати, чи вам буде добре.

 

— Не буду Бога гнївити ! Василь усе був добра дитина. Тай поміркуй сам: своя кров! До кого-ж батькови прихилити ся, як не до рідної дитини ?

 

— Ой так, так! Говоріть ви своє! — вмішав ся в розмову один чужосїльний Гуцул, що саме відпочивав у коршмі. — Хиба не знаєте, що казали старі люди: Дїти доки малі — мозола голові, а як доростуть, то й хату рознесуть. У батька-матери серце все хилить ся до них, але у них воно, брє, куди инче хилить ся !

 

Живучи у сина Юра рідко бував у Мошка. Раз тому, що Василь жив у верху, якої пів милї від села, то й до Мошка далеко було; а друге тому, що в новій хатї Юра з разу справдї почув був нїби нове житє в собі й довкола себе. Але Мошко не спускав його з ока, пильно, хоч усе мов з нехотя розвідував про нього, а здибавши його інодї припадково чи то на дорозї, чи то на ярмарку в Косові, витав ся з ним приязно, говорив з ним про всякі постороннї річи, обережно обминаючи зачіпати питанє про те, як йому живеть ся у сина. Юра також не говорив про се нїчого, і так вони розходили ся.

 

Аж тепер, викинений невісткою з Василевої хати, він ішов до Мошка повний жалю й пересердя.

 

— Ну, що, Юро? Що чувати? — запитав його Мошко по привитаню.

 

— Та що, нїчого! — мовив Юра сїдаючи і ховаючи під кришкою тупої байдужности все гірке й болюче, що клекотїло в його серцї.

 

— Ви вже не у сина? — нараз запитав Мошко.

 

Юра стрепенув ся, мов би хтось зненацька пальцем штиркнув його в око.

 

— А ти відки се знаєш ? — огризнув ся він якось сердито.

 

— Що я знаю? — мягко як звичайно відповів Мошко. — Як би я знав, я би вас не питав.

 

Юра ще хвилю мовчав, ще хвилю боров ся з тим гірким, важким та могучим, що клубилось і вило ся і вертїло в його душі. Та нараз йому не стало сили і він закривши лице руками заридав, захлипав як дитина, заголосив як за труною.

 

— Не пожалували мойого сирітства! Не пошанували сивого волоса, нї! — приговорював він. — Марш старий із хати! За дармо хлїб їси! Копнули як собаку! Викинули, як віник охаблений ! Ой смертенько моя, чому ти за мене забула? Чому мене не забереш із сього сьвіта, аби-сми їм не заваджав ? Тай ще то їх у очи коле, що маю того дрібку поля тай отсю халабуду! Дай нам старий се зараз, то можеш сидїти, а нї, то руш, забирай ся! Віддай своє остатнє і здай ся зовсїм на нашу ласку. Вже ми тобі потому живо кінця доїдемо. Зазнаєш роскошів у сина й невістки. Будеш свої пальцї гризти, а сльозами запивати.

 

Він упав на лаву, похилив голову на стіл і довго плакав хлипаючи і не втираючи слїз, що цюрком лились і капали зі стола. Мошко не говорив нїчого, порав ся коло шинквасу, лише час від часу зітхав важко.

 

Нараз Юра підняв голову, видивив ся на нього, потім устав і наблизив ся, немов якась таємна сила тягла його до Мошка.

 

— Слухай, Мошку ! — мовив Юра. — Ти чоловік письменний. Чи стоїть у ваших книгах що про таке... про таких дїтий, що так збиткують свойого рідного вітця? Адже я думаю, що Пан Біг мусить ховати щось для них... мусить порахувати їм се... мусить — чи як ти кажеш, Мошку ?

 

— У нас, Юро, про таких дїтий таке написано, що аж страшно читати, — мовив Мошко. — Але я хотїв би вам щось иньше сказати.

 

— Ну, що? Кажи!

 

— Я так гадаю. Що ми один з другим грішні люди, будемо над тим міркувати, як там Пан Біг покарає сей чи той гріх ? Пан Біг старий ґосподар, він знає, що хто в нього варт і кому що належить ся. А ми міркуймо кождий про себе. Адже й на нас без божої волї нїщо не паде. Ну, як упало, то значить, що Бог так хотїв. Може ми на таке заслужили? А може Пан Біг хоче випробувати нас? Адже знаєте, що залїзо кладуть у вогонь, аби з нього щось викувати. А чоловіка Пан Біг кладе в нещастє, аби з нього було щось добре. Чи не правду я кажу ?

 

Юра витріщив очи. Він чув нераз подібні слова з уст пан-отця, але тодї вони не робили на нього нїякого вражіня; він не розумів, а властиво не приймав їх до своєї душі, бо не відчував їх душею. Та тепер в устах отсього простого Жида, шинкаря Мошка Галапаса вони вразили його як щось нечуване і зовсїм нове. Він почав вдумувати ся в них і зараз почув, як його біль притупив своє вістрє і його жалощі стратили своє жало. А Мошко говорив іще довго, все тим самим тоном, беручи приклади із Письма сьвятого і з власного житя. Юра випив кілька чарок горівки і сидїв у коршмі до вечора. А вечером, коли вже смеркло ся, Мошко запросив його до вечері, велїв постелити йому в ванькирику і лягати спати. Юра опирав ся, — він від коли жив не ночував нїколи в коршмі, — та подумавши, що тепер йому треба би знов вертати до своєї пустки і ночувати там самому, переміг себе і заночував у Мошка.

 

Тиждень потім, у саму недїлю, при війтї, присяжнім і громадськім писарі Юра зробив з Мошком такий контракт. Мошко обіцяв ся годувати Юру до самої смерти, шанувати його як свояка і по смерти похоронити його як слїд по христіянськи, а Юра за те записав йому по смерти свою хату й свої три прути поля. Юра Шикманюк став, як кажуть Гуцули, Мошковим годованцем.

 

Угода з Мошком була така, що Юра мав жити в своїй хатї, робити що йому схочеть ся або й не робити нїчого, а Мошко мав давати йому все удержанє, їду, по чарцї горілки рано, в полуднє і вечір, топливо в зимі. Коли Юра захоче, може ночувати в коршмі ; що заробить, чи то в лїсї, чи на ріцї, то його.

 

Юра підписав угоду (тоб-то подержав за перо, бо був неписьменний і позволив підписати себе при людях) з якоюсь сердитою радістю, як чоловік, що понукає церульника вирвати йому як найшвидше болючий зуб.

 

— Оттак! — мовив він, — так мойому синочкови треба! Нехай знає, як батька шанувати ! Нехай собі не острить зуби на батькове добро. Бери, Мошку, бери від нинї! Ори, сїй, коси, най його зуби болять, най розсяде ся з зависти́! Я батько, я йому того зичу за його й його жінки добре серце. Як він менї, так я йому. І ви, люди добрі, будьте сьвідками! На вашім сьвідомі все роблю, і гадаю, що Бог менї кривого слова за се не скаже. Адже сам Бог казав, що всохне рука, яка підносила ся на батька, правда, Мошку? Вами сьвідчу ся, люди добрі, що отсей Мошко, бачите, Жид, нїби то нехрещений, не нашої віри чоловік, а показав менї в моїй бідї більше серця, більше приятельства, нїж моя власна кров. За те й записую йому все, що маю. Най має і його дїти, най хоч вони згадують добрим словом Юру Шикманюка!

 

Але сей завзятий настрій Юри проти власного сина швидко змінив ся. Одно те, що Василь довідавши ся про батьків поступок, не тріс із зависти, не кричав, не плакав, не лаяв ся, не прибіг анї перепрашати анї ганьбити батька, а лише махнув рукою, — се вразило Юру, коли йому се переказали сусїди. Як би його син був кричав, плакав та розщибав ся, він був би почував дику радість; як би син був прибіг до нього з плачем і перепросинами, він був би відіпхнув, вигнав, поганьбив його ; але син зовсїм не показував по собі нїчого, лишив ся байдужним, і се забило Юрі цьвяха в голову. Що-ж то він собі міркує? — думав Юра. Не жаль йому того добра, що мало бути його, а тепер жидівське? Не сором йому, що батько замісь знайти у нього захист зробив ся жидівським годованцем? Юра не міг придумати нїякої відповіди на сї питаня, сам себе силував сердити ся на сина, бурчав і проклинав його з його родиною, але робив се якось нещиро ; він чув на днї душі жаль за своїм добром, що має перейти в жидівські руки і замісь його внучатам дістати ся тим пейсатим Жиденятам, що раз-у-раз наповняли коршму й її найблизше окруженє своїм біганєм, криком та шваркотанєм. Юра соромив ся своєї похіпливости, соромив ся селян, що хоч не показували йому нїякої ворожнечі (поява таких годованцїв у Гуцульщинї на жаль дуже часта), то все таки — і се почував Юра — зробили ся супротив нього холодні, байдужні, рідко заговорювали його, а деякі й зовсїм обминали його, чинили ся, мов не бачуть, не пізнають його. А коли кілька недїль по своїм записї Юра у-перве появив ся в церкві, люди відступали ся від нього; на тім місцї, де він звичайно стояв, зробило ся довкола нього досить широке колесо, в якому він стояв сам, мов виклятий або заражений. І в додатку панотець тої недїлї виголосив проповідь про любов до рідної землї і про великий, неспасений гріх, який стягає на себе всякий, хто легкомисно марнує ту землю, віддає її в чужі, нетрудні руки, зневажаючи сим і кров та піт батьків, дїдів і прадїдів, що боронили та обробляли сю землю, і кривдячи власне потомство, якому він уймає хлїб від рота і замикає спосіб будущого дорібку. Юра при тій проповіди стояв мов на розпечених шинах, зараз по Херувимській пісни вийшов із церкви і не здоровкаючись нї з ким, не обзираючись, затиснувши крисаню на очи пішов до своєї хати, запер ся в нїй і не рушаючи ся з місця просидїв до самого вечера. Тепер її пустка не разила його; тепер він рад би був сховати ся в найглубших лїсах, у найтемнїйших дебрах, аби не бачити нї Мошка з його Жиденятами, нї Василя з його жінкою й дїтьми, нї того поля, нї тої хати, нї тої дурницї, яку зробив із записом, нї того сорому й жалю, що пік його душу.

 

Але Юра звільна привикав до свого положеня, перемагав у собі все, не ходив у село анї до церкви, нипав коло своєї хати або йшов на заробіток десь у сусїдні села. Доки Мошко був з ним добрий і ласкавий, він не дбав нї про що. Мошко своїм звичайним, спокійно-приязним способом умів усе додати йому відваги й певности, і кождого разу підпирав свої докази надпорядковою чаркою горілки. До тих Мошкових доказів та до горілки Юра почав привикати чим раз більше, а коли Мошко нарештї натякнув йому, що він не обовязаний давати йому більше як три чарки денно, Юра не змагав ся і платив за горілку тими грішми, які мав зароблені. Він почав було складати ті зароблені гроші — з разу на кожух, далї задумав зібрати хоч 100 ринських і справити до церкви євангеліє за душу небіжки жінки. Але привичка до горілки почала звільна перемагати його постанови, і з зароблених та зложених гроший капало чим раз більше в Мошкову кишеню. І доки капало, Мошко був добрий та ласкавий, потїшав Юру в його гризотї, картав тих Гуцулів, що виявляли йому маловаженє або нехіть, картав навіть Юрового сина за погане поводженє з батьком, і Юра почував себе мов за високим, густим плотом, у безпечному захистї й опіцї.

 

Тілько здоровлє його почало щось не статкувати. Проживши 67 лїт він доси не зазнав слабости крім декiлькох ран на свойому тїлї, одержаних чи то при небезпечній лїсовій роботї, чи в коршемних бійках. А тепер — не знати, чи від гризоти, чи від Мошкової горілки, чи від чого иньшого, з ним почало робити ся щось недобре. Йому відхотїло ся їсти, в голові шуміло, в горлї пекла вічна згага, руки й ноги трясли ся, сон його не брав ся, а як часом було засне на хвилину, то його мучать такі страшні та „жєснї“ сни, яких він перед тим не видав нїколи і після яких звичайно прокидав ся напруго, з криком, весь облитий холодним потом. Він весь згорбив ся, зробив ся блїдий і майже жовтий, його зовсїм покинула охота до працї, і він звичайно цїлими днями сидїв на призьбі своєї хатчини та слухав шуму в своїх вухах та тупо, безучасно дивив ся, як Мошкові дїти бігали по його подвірю, порали ся в його загородї, а Мошкові наймити та наймички робили на його полї.

 

Одного лїтнього дня, коли він отак сидїв та туманїв на своїй призьбі, перед ним неначе вродив ся його син Василь.

 

— Йик ночували, дєдю ? — промовив він цїлуючи батька в руку.

 

Юра дивив ся на нього витріщеними очима і не знав, що відповісти.

 

— Госпідку любий, як ви виглядаєте, дєдику! — скрикнув Василь. — Ви хорували ?

 

— Хоч би був і вмер, то ти би певно не був довідав ся до мене! — з гірким докором мовив Юра.

 

— Що-ж, дєдю, ви розсердили ся на мене, покинули нас, то як би я сьмів докучати вам ? Тай то як би ви, не дай Боже, хорували, то я би... Але я не чув нїчого... Адже ви ще в недїлю були в Жабю...

 

— Ну, а чого-ж тепер приходиш ?

 

— Та нїчого, дєдику. Таки менї стужило ся за вами. Госпідку милосерний, таже ви менї родич! Таже мене Бог буде карати...

 

— А буде, певно що буде за твоє добре серце до мене. Тепер ти менї й дєдику й се й те, а що було торік ?

 

Від часу, як Юра розстав ся з сином і записав ся Мошкови, минув уже рік з окладом. Василь стояв перед батьком і не зводив з нього очий.

 

— Торік, дєдику? Хиба-ж я вам сказав коли пів слова непочтивого та прикрого?

 

— Та що з того, що ти не казав, а твоя жінка говорила за тебе й за себе.

 

— Що-ж, я жінцї язика не завяжу, яку її Бог сотворив, така є. Але у неї, дєдику, душа лїпша, як її язик. Ви то самі знаєте. Кривди вона вам не зробила нїколи, тілько що тим язичищом молола. Ну, та дістала вже вона за своє...

 

— Ну, то що! — закинув нараз Юра, з під лоба позираючи на сина і відповідаючи більше на своє власне внутрішнє запитанє, нїж на Василеве, — гадаєш, що мене тепер знов завабиш до себе? Нї, небоже! Я вже стара ворона! На полову мене не завабиш. Тай на що я тобі тепер потрібний? Адже знаєш, хату й ґрунтець я записав Мошкови, більше не маю що роздавати, а голїруч я вам непотрібний.

 

— Нї, дєдику, — мовив спокійно Василь, — я на ваш ґрунт не зазїхаю анї вас до себе силувати не хочу. Робіть, як знаєте, як вам лїпше. Але я мав би до вас одно запитанє.

 

— А що таке ?

 

— Що з вами дїє ся? Чи ви нездорові? Виглядаєте як з хреста зняті.

 

— А що, лїта приходять. Старість не радість.

 

— Торік ви ще не такі були. Чи може де здвигали ся при роботї або перемерзли або що?

 

— А хто знає! Я не тямлю, — нерадо буркнув Юра.

 

— Знаєте, дєдику, там по селу всїляке говорять, а я слухаю і в мене серце крає ся. Адже ви менї тато, я ваша дитина я повинен дбати за вас на старість.

 

— О, гарно дбаєш! Бодай і твої дїти так дбали за тебе! — з пересердєм крикнув Юра.

 

— Не кленїть, дєдику, хоч я й не заслужив нїчого лїпшого. Але скажіть по правдї, від коли се з вами поробило ся?

 

— Та що таке? Що поробило ся? Нїчого зо мною не поробило ся ! — сердив ся Юра.

 

— Та тут уже сердьте ся, не сердьте ся, а що живі очи видять. Тай люди скрізь по селї говорять...

 

Василь замяв ся.

 

— Ну, що говорять ? — спитав Юра.

 

Василь оглянув ся, а потім сїдаючи на призьбі поруч батька і нахиляючи ся ротом близько його вуха мовив полушептом :

 

— Що Мошко задає вам якоїсь трутки в горівцї.

 

Юра поблїд як труп, схопив ся з призьби, затремтїв усїм тїлом і знов сїв на своє місце. Він не міг стояти на ногах, у його грудях щось клубило ся й дусило його в горлї.

 

— Що ти кажеш? — промовив він ледви чутно.

 

— Те, що чуєте. Десь одна наймичка підгледїла Мошка в ночи, як сипав із якоїсь флящини якісь кроплї до тої фляшки, в якій держить для вас горівку, і з якої не дає нїкому крім вас.

 

Настала важка мовчанка. Юра чув, як щось стискає його за серце. В ухах у нього шуміло, мов чотири вітряки. Серце товкло ся прискорено, аж боляче в грудях. Цїле тїло дрожало.

 

— Я би вас одно просив, дєдику, — мовив далї Василь. — Я зладжу візок, сїдайте, поїдемо до Жабя до дофторя. Най вас огляне, скажете йому, як вам є, — що він на се повість.

 

Юра пристав на се. Поїхали. Лїкар, старий практик, лиш глипнув на Юру і буркнув:

 

— Пєш?

 

— Та Бог має що тий за що пити, панчику пишний! — мовив Юра кланяючись.

 

— А чого-ж приходиш?

 

— Та то не я, то от син...

 

— А йому що?

 

— Та йому, Богу дякувати, нїчого, він лише за-длї мене.

 

— За-длї тебе? А то як?

 

Тут Василь виступив наперед, поклонив ся і почав говорити, що чув у селї.

 

— Слухай, хло! — мовив сердито лїкар, — ти менї харамана не гни! Знаєш, то кримінальна справа, як би показало ся се правдою. Присягнеш на те?

 

— Та Госпідку! — мовив переляканий Василь, — я-сми при тім не був, видїти не видїв, то як менї присягати ?

 

— А ті, що тобі се говорили, присягнуть?

 

— Або я знаю. Присяга — страшна річ. Хто сам на очи не видїв...

 

Лїкар довго оглядав Юру, велїв йому роздягтись, навіть сорочку скинути, клав його на лавцї, обертав на ріжні боки, стукав у груди і в плечі, оглядав язик, розпитував і крутив головою, бурчав та плював, а далї велїв дати собі ренського і відіслав Юру до дому.

 

— Стидай ся, старий! Маєш сина, маєш унуків, а записуєш себе Жидови! Зараз верни до сина, з Жидом не заходи собі більше, його страви не їдж, його горівки не пий, а заживай оте лїкарство, що я тобі запишу. А за тиждень прийди знов.

 

Юра послухав, не говорячи Мошкови анї слова перебрав ся до сина, але за тиждень анї за місяць до лїкаря не ходив. Він заживав лїкарство, чув, що йому лїпше, руки й колїна перестали трясти ся, а йти до лїкаря, то знов треба наслухати ся проповіди тай заплатити хоч корону. Пошкодував гроший.

 

Мошко також приняв Юрові переносини зовсїм спокійно. Не ходив за ним, не розпитував, не переказував, але кілька день по його відходї зробив із його хати хлївець на свої телята, збирав із поля, косив сїно і ґосподарював на Юровім полї як на своїм. А в осени почали Василь і невістка намовляти Юру, аби розвязав ся з Жидом. „Обчислїть ся при людях, що видав на вас, звернїть йому, а ґрунтець і хату нехай віддасть". Юра пішов з тим до Мошка, але сей чемненько відповів йому, що він уже подав до суду, аби ґрунт і хату записано на його власність.

 

— Ба, а се по якому ?

 

— Ви менї записали, Юро.

 

— Я тобі? Але ж аж по моїй смерти. А поки я жию, то я своїй дїдизнї пан.

 

— А мій кошт, що я видав на вас ?

 

— Я тобі зверну.

 

— Що ви менї будете звертати? Я вам не зичив. Я давав на рахунок ґрунту і видав більше, нїж той ґрунт варт.

 

— Мошку, що ти говориш ! — скрикнув Юра мов ужалений.

 

— А ви що собі гадаєте?

 

Перемовили ся Юра з Мошком кiлькома острійшими словами. Вибіг Юра з коршми і побіг до писаря, дав йому „баночку" і просив написати до суду на Мошка. Писар скаргу написав і вислав. Минала осїнь. Жид зібрав з Юрового поля, виорав коло хати під огородину, переробив хату на стайню. Минула зима, минула весна. Жид почав орати на Юровім ґрунтї. Юра з Василем зігнали Жидових робітників зі свого поля. Жид вивів провізорію і виграв, Юру засудили на 10 банок коштів. Минуло ще пару місяцїв. Нарештї Юра діждав ся терміну в судї на свій позов. Станув Юра в судї, станув і Мошко. Розповів Юра всю справу, але промовчав про свою слабість та про чутку, що його Мошко по троха троїв, промовчав, бо бояв ся, що се кримінальна справа, а йому велїли би присягати. Мошко потвердив Юрові зізнаня, показав контракт лєґалїзований у нотарія, показав рахунок того, що видав протягом року на удержанє Юри, і показало ся, що він видав ще більше, нїж варт був той ґрунт з хатою. Судія не входив близше в розбір рахунка, не придивляв ся, чи по правдї оцїнено Юрів ґрунт, йому досить було, що на однім і на другім документї була громадська печатка та підписи війта, присяжних і таксаторів. Даремно Юра божив ся, що Мошко не видав на його удержанє й десятої части того, що тут зараховано, що його ґрунт варт у четверо більше, нїж його оцїновано. Судія признав Юрову скаргу неоправданою і відіслав його, коли хоче, до дальшого процесу. Юра вийшов із суду розбитий, зломаний. Його син узяв ся потїшати його.

 

— Ви, дєдику, не журіть ся. Що то значить косівський суд. Овва! Ми ще до Коломиї ходїмо, а як там не знайдемо правди, то й до самого Львова, навіть до самого цїсаря трафимо. Впадемо перед ним на колїна і все розповімо. Най цїсар знає, як тут пани судять!

 

Юра хитав лише головою і не відповідав нїчого. Де вже йому до Львова та до цїсаря! Е, як би у нього давня сила! А тепер він старий, гостець по костях ходить. А Мошко має всюди плечі. Він богатир, надрав з Гуцулів і не дбає. За ним адукати, за ним судії потягнуть, а за бідним Гуцулом хто? Адже в Мошка таких самих годованцїв як він був, ще тепер три в селї, а ось перед місяцем один умер, тай то не такий харлак як він, а богатир на все село. Самої полонини за день не обійдеш ! І все то тепер Мошкове. Що Юрі міряти ся з Мошком!

 

— Знаєш що, синку, — мовив Юра до Василя, коли вони по нещасній розправі зайшли до шинку і поснїдали. — Їдь ти собі з Богом до дому, а я піду до Коломиї.

 

— Самі підете ?

 

— А що-ж! Пошукаю й собі адуката. Там, кажуть, є така щира душа. Допитаю ся до нього.

 

Василь не догадував ся, що в Юри зовсїм не адукат на думцї, повірив батькови, лишив його й поїхав до дому. А Юра проблукавши до вечера по Косові над вечором вибрав ся з міста в той бік, як до Пістиня. Кілька знайомих Гуцулів, що вертали з Коломиї, здибали його за містом, на горбі коло каплицї, побалакали з ним, розпитали, куди й за чим іде. Юра все розповів їм. Але дійшовши до лїса, коли зачало смеркати ся, скрутив у праворуч, лїнїєю в низ, на Старий Косів та Манастирське, перехопив ся нїким не спостережений на противний верх, і верхами, знайомими плаями та стежками, оминаючи людські оселї, зимарки та дороги, де можна було надїяти ся людий, поспішав до свойого села. Не спочиваючи анї хвилї він над ранком опинив ся на версї, відки видно було його село. Тут вишукавши на одній полянцї оборіг з торічним сїном вилїз на нього, зарив ся в сїно і перекусивши та випивши горілки заснув після тяжкої втоми і проспав увесь день.

 

[Далї буде].

 

 

II.

 

Смеркало ся. Кровава заграва, що розітлївши ся на заході обхопила була все небо, починала звільна погасати, блїднути, з разу на сходї, потім на серединї неба, і лиш де-де огнистими платами висїла на хмарах та палала пурпуровою пожежею на снїгових шпилях далекої Чорногори. Відтам потягало холодним вітром. Віковічні смереки від часу до часу вибухали голосним шумом, мов прокидали ся з тужливої полу-дрімоти і неначе величезні птахи напруго шелестїли всїм пірєм зриваючи ся до лету: се одна-друга хвиля полонинського буйного вітру, що тяг горою понад верхами, впадала в низ і вривала ся в їх темну гущавину.

 

Юра йшов довгий час верхом, плаєм, лишаючи село по лївій руцї. Він уважно роззирав ся довкола. Черемош, що гадюкою вив ся здовж села, щез уже під густим завоєм мряки, білої як молоко і гладкої як простелене полотно. Із хат розкинених по верхах та збочах гір вив ся клубами дим, але голосів нїяких із них не було чути — вони були далеко від Юри. В селї видно було декуди сьвітло. Нараз із одного верха затужила голосна тримбіта; з другого верха їй відповіла друга; у Юри мороз пішов поза плечима. Перша тримбіта заголосила знов — аж надто добре звісну йому мельодію — знак, що там, де трублять, у тій хатї хтось умер. Юра напружив зір і слух, щоб зміркувати, де се. Він зупинив ся на хвилю, слухав, а потім покивав головою.

 

— А-йи, а-йи ! Не як, лиш так, що Олекса Пилипюк. Мусить так, що він умер. Мошків годованець. Другий до місяця. І так само з ним було, як зо мною. Здоров чоловік був, а нараз ноги під ним почали дилькотїти, голова трясти ся, память його покинула, їсти відхотїло ся. Зовсїм так як менї. Айи, певно, що се вже йому вічну память тримбітають.

 

Він обхопив рукою топорець за своїм поясом і пустив ся йти далї. Звернув на лїво, на стежку, що вела до села, і роззираючись уважно, аби не здибати нїкого, гуторив сам до себе.

 

— Нема старшої ради, нема! Вже як сми наважив ся, так мусю зробити. То людоїд, не чоловік. За такого й гріха не буду мав. А в тім що? Нехай мене карають, нехай вішають! Хиба менї жаль житя? Що воно варто? Тепер, як мене нетрудний обдер із усього! Але я пімстю ся! За своє й за людське! Досить нажер ся, досить накривдив ся. Я більшу штуку вдам, як пани. Я покараю такого, що його їх кара не досягає. Я буду для нього карою божою. Нехай иньші кають ся на нього дивлячись.

 

Стежка скрутила в ялівцеві та смерекові корчі, серед яких де-де здіймали ся в гору великі смереки, останки колишнього могутнього лїса. Ті корчі в слабому сумерку пізного вечера лежали на збочі гори мов здоровий плат чорного сукна. Юра поринув у них, мов малесенька комашка в мохнатому пуху. Він ішов звільна, щупаючи перед собою стежку костуром та ногами обутими в шкіряні постоли. По якімось часї корчі минули ся і стежка вибігла на сїножать та тягла ся нею понад глубоке, дуже сточисте проваллє, на якого днї грізно шумів невеличкий гірський потік. Його шум та гуркіт ішов, бачилось, десь із під землї, бо анї потока, анї дна провалля заваленого густою пітьмою не було з гори видно. Юра йшов неначе вузенькою кладкою завішеною між темним, ще лиш декуди румянцем відтїненим небом і далеко темнїйшою безоднею. Він тепер розмахував костуром і не переставав додавати собі духа.

 

— Нї, не буду мав гріха! Бог мене простить. Я не йду для рабунку. Я не хочу його анї о стілько, що палець завинути. Борони мене Боже ! Я лише за свою й людську кривду. Адже ади, троїть людий хрещених як мухи! Живі очи видять, що троїть. Хиба-ж Пилипюкови було вмирати? Або Герасимюкови ? Господи, таже то арідник, не чоловік! То луципер якийсь ! І ади, яким іще добрим чинить ся! Гадав би хто: от людяний Жид! Але вже чини ся, не чини ся — по нинї того стало! Як Бог на небі, а я ось тут, так за пів години буде по тобі! Аус, Мошку ! Моли ся Богу, нехай тебе там милує, а тут твоє не житє більше. Я з тобою по судах тягати ся не буду. Анї до Коломиї, анї до Львова, анї до цїсаря. Запізву тебе до старшого судії і до старшого цїсаря. До того, що над усїми нами судія і цїсар. Там станемо оба, там будемо правдати ся. Там не поможуть анї печатки громадські, анї сьвідки, анї адуканти. Там, сараку, всьо ясно буде, як на долони. Там від разу буде видно, хто кого кривдив!

 

І він ішов стискаючи в мозолистій руцї обух свойого топірця.

 

Йшов і не бачив, як по обох його боках невідступно крок у крок із ним ішли два велетнї, висші головами над смереки, а незримі смертним очам. Він говорив сам до себе, инколи в думцї, инколи півголосом, а не чув розмови своїх таємних, невідступних товаришів. Один із них був білий, другий чорний; одного голос був сумний, жалісний мов голос сопілки загублений серед непроглядної, безлюдної полонини, а голос другого був хрипливий, насьмішливий, брутальний та зневажливий.

 

Чорний демон: А що, розумієш тепер, до чого воно йде?

 

Білий: Давно зрозумів; болить моя душа.

 

Чорний: І віриш, що не потрафиш відвернути сього чоловіка від його наміру ?

 

Білий: Вірю в ласку й доброту Того, хто сотворив його й мене.

 

Чорний: Тхе! Се не відповідь на моє питанє. Ховаєш ся за Творця, щоб не признати ся до своєї слабости.

 

Білий: Моя слабість з Його волї. Так само як твоя хвилева перемога.

 

Чорний: Не плети дурниць! Моя перемога! В чім вона? Чи я боров ся за неї? Чи я силкував ся ловити сю душу в свої сїти ? Скажи сам. Будь щирий і признай, що моя сила, моя, як кажеш, перемога, се властиво лише льоґіка житя, його обставин і подїй, що се така сама елементарна сила як те, що сонце сходить і заходить, що по лїтї наступає осїнь, що зьвір їсть зьвіря або ростину. Я тут не борець, не переможець, а тілько інтелїґентний сьвідок, математик, що підводить суму, та інодї — га, га, га! — tertius gaudens..

 

Білий: Твоя обєктивність у тім процесї така сама брехня, як і иньші твої щирі признаня. Ти так, як той грач, що від часу до часу кидає вольти, щоб підправити своє щастє, а все божить ся, що грає зовсїм справедливо.

 

Чорний: Га, га, га! Як ти се підглядїв! Що-ж, грача, за яким добачуть киданє вольт, або викидають із гри — а ти сього не можеш зробити з мною —

 

Білий: В премудрій економії Творця ти потрібний, та його шляхи темні перед нами так само, як і перед очима смертних.

 

Чорний: Ну, ну! Не муч ся імпонувати менї темними фразами. Дещо троха тих темних шляхів ми таки розуміємо. За стілько мілїонів лїт навчились бачити дещо далї свойого носа. А коли ти не навчив ся, то тим гірше для тебе. А на Творця вини своєї недотепности не скидай. Отже синоньку, вертаючи до твойого порівнаня з фальшивим грачем... Чи моя гра вірна чи фальшива, але се одно певне, усунути мене з сеї віковічної гри за людські душі ти не можеш. Анї сам від неї втекти не можеш.

 

Білий: Не моя воля.

 

Чорний: Та й сором був би вам, правда? Ну, але маючи те переконанє, що я граю фальшиво — тобі лишаєть ся —

 

Білий: Лиш одно —

 

Чорний: Лиш одно ? Я думав, що лиш двоє.

 

Білий: Дивити ся фальшивому грачеви на пальцї і демаскувати його вольти.

 

Чорний: Або — га, га, га! — пробувати й собі инодї кинути невеличку вольту, щоб поправити щастє на свою користь. Що? Не добре я кажу? Адже клин клином вибивають.

 

Білий: Се не в моїй удачі.

 

Чорний: Кажи краще: не моя голова в тім.

 

Білий: І нема потреби. Бо неправда твоя, що сума житєвих сил і подїй усе верне на твою користь. Неправда, що сумуючи ті явища житя, ти являєш ся tertius gaudens. Ти вмієш сумувати лише часткові явища і підводити лише часткові суми, але сума сум, великий інтеґрал безконечного діфференційного рахунку житєвого невідомий тобі. Тимто твої радощі короткі, а твої побіди дуже куцоногі.

 

Чорний: А все таки в тебе болить душа дивлячись на них.

 

Білий: Болить, бо й я слабий твір, бо й мій обрій обмежений, бо й менї велено бороти ся зі злом у його дрібних і найдрібнїйших обявах, а кінцеву побіду чи кінцеве рішенє боротьби полишив для себе Той, що держить у руках усї почини й усї кінцї.

 

Чорний: Держить або й не держить. Ну, та не про те річ. А про те, чому-ж не бореш ся з тим, що ти називаєш злом, і що я в отсьому випадку називаю лише простою консеквенцією всього попереднього? Коли вона тобі видається злою, грішною, болючою, то ну-ко, поборись із нею! Як хочеш! Війди в душу сього чоловіка і здуси в нїй сю пристрасть, що володїє нею!

 

Білий: Я не Бог.

 

Чорний: Або збуди в його серцї які иньші почутя, щоб відвернули його від сього наміру.

 

Білий: Я вже пробував се зробити і ще попробую, як буде відповідна хвиля.

 

Чорний: Або промов йому до розуму! Скажи йому, що Мошків шинок при самій дорозї і що лише він допустить ся злочину, його зараз і зловлять.

 

Білий: Се його не відверне. Я вже бачу на перед, що він сповнивши злочин або й зовсїм не буде ховати ся, або сховаєть ся так нехитро, що його зараз же знайдуть і він при першому допитї признаєть ся до всього.

 

Чорний: А може скажеш йому, що в коршмі як раз у ту пору ночувати-ме судія з Косова, той сам, що засудив його вчора.

 

Білий: Думаю, що він був би в станї піти й тою самою сокирою розрубати голову й судії.

 

Чорний: Невже думаєш ? Ей, у такім разї була би гарна справа! Варто, щоб я сим покористував ся! Бачиш, я немов прочував, що з сеї поїздки пана судії може вийти щось доброго для мене, і хоча він їхав до Жабя і мав намір аж там заночувати, я зломав йому колесо перед Мошковою коршмою і змусив заночувати тут. От се буде гарно! Надмухаю сього Юру добре, а як Мошко застогне під ударами його барди, розбуджу пана судію і пхну його до шинкової кімнати,.. Будуть два гриби в борщ. Спасибі тобі, синку, за добрий натяк.

 

Білий. Ну, а що, як ти помиляєш ся в своїм рахунку? Як Юру в селї здиблють знайомі і він стратить відвагу на вбійство?

 

Чорний: Я поведу його поза селом: кладкою по конець села за Черемош, потім зарічєм поза хати аж до броду, що просто перед Мошковим шинком, а з броду просто в задні двері коршми.

 

Білий: А я пригадаю служницї, щоб засунула задні двері; Юра потермосить дверима і наробить стуку.

 

Чорний: Забуваєш, що Юра старий Мошків годованець і здавна має застромлений під порогом деревляний ключ, яким у кождій хвилї може без нїякого стуку відсунути засув і війти до середини.

 

Білий: Я зупиню декiлькох пяниць у коршмі, щоб Юра входячи здибав ся з ними.

 

Чорний: Се вже, любчику, иньшим часом зробиш. Сьогоднї, глянь сам, уже тепер коршма зовсїм пуста. Робучий день був, усї Гуцули потомлені. Остатнї пяницї пішли з шинку і поплели ся до дому. Мошкова жінка з дїтьми спить у другій половинї.

 

Білий: Онде дорогою з Жабя йдуть ярмаркові до Коломиї.

 

Чорний: Ідуть і пройдуть і не зупинять ся коло Мошкової коршми. А та друга громадка, що йде пару сот кроків за ними, зупинить ся ще коло броду напувати шкапята, і прийде перед коршму саме тодї, як усе буде зроблене і лишить ся лиш одно — зловити Юру на горячім учинку.

 

Білий: Ге! Роби, як знаєш! Я ще спробую від себе робити, що зможу.

 

І він своєю долонею доторкнув ся широких грудий Юри і своїми небесними очима зирнув у понурі, завзятою злобою заіскрені Юрові очи.

 

І нараз стало Юрі якось дивно, якось боязно і сумно і жалко на душі. Боязно, немов би він отсе з живого сьвіта, з поміж людських веселих осель входив у величезний, темний, непрозорий лїс, де повно гнилих вивертів, де холодно й вохко, де нема иньших стежок крім тих, що протоптали хижі, дикі зьвірі, де не чути пташиного співу, лиш сичанє гадюк, де замісто зеленї й цьвітів скрізь видно лише плїсень та огидливі гриби, а замісто веселого стрекоту сверщків чути глухе стогнанє лїсових велетнїв та якесь іще важче, жалібнїйше не то стогнанє, не то крик нещасних заблуканих людий. І сумно йому на душі, немов би й сам він у тім безмежнім лїсї мусїв блукати та пропадати до суду віку. І жалко йому себе самого, свойого села, своєї ріднї, свойого дотеперішнього чесно прожитого віку, жалко всього, з чим зжив ся і зріс ся він доси і що тепер немов на завше мусить покинути. Перед ним стала його хата осяяна сонцем і моргала на нього своїми маленькими, підслїпуватими вікнами, немов хотїла сказати: „А ти куди, Юро?“ І двері його хати порушили ся на чопах і заскрипіли своїм дивно знайомим, любим скрипом: „Юро! Покидаєш нас?" А тут із поза вікон, із поза дверий визирають кучеряві, біловолосі головки Василевих дїтий а Юрових унучат, і кричать — одні радісно, а иньші трівожно: „Дїдуню! Дїдуню! Куди ви йдете? Пощо покидаєте нас?“

 

Юра йшов невеличкою сїножатю, що простягла ся між стопою гори, з якої він зійшов, і гостинцем, що йшов поперек села. Він був саме по конець села. Йшов звільна, оглядав ся якось непевно, його очи що хвиля бігли по білому полотнї шутрованого гостинця в село, зупиняли ся край кождої хати, при кождих воротах, ждали хвилину, чи не покаже ся в них хто. Та нї, нїхто не показував ся. Юра перелїз через перелаз, вийшов на гостинець, зупинив ся, потім у противний бік — тихо і мертво довкола. Лиш на безмісячному небі ярко палають зорі.

 

Знечевля мацнув себе Юра долонею по лицї — долоня була мокра. Він і сам того не тямив, коли й як із його очий закапотїли теплі сльози. Але на його серцї від тих слїз не полекшало.

 

— Нї вже! Годї жалувати! — пробуркотїв він. — Що варто моє житє? І кому я на що здав ся у сьвітї? А таку гадину забити, то цїле село буде менї дякувати. Не одна душа буде за мене Бога просити. Гайда, далї! Лиш обережно, може й не побачить нїхто! А побачать — овва! Раз мати родила.

 

І він перейшов гостинець півперек, війшов на невеличку стежку, що простягла ся білою смужкою по зарінку, потім губила ся серед великого круглястого каміня близько ріки, і перекидала ся на широкий, подвійним поручєм обставлений бер*, що зіппятий попад Черемош переходив на другий беріг і, бачилось, упирав ся своїм кінцем у темний смерековий лїс, який покривав напротилежну високу та стрімку гору і темною лявіною скочував ся майже аж до самого русла ріки. А під бером ревів та клекотїв Черемош. Над водою стояла легка сивава мла, крізь яку де-де проскакували мов граючись хвилї. В тім місцї ріка звужувалась, а що посеред води лежало багато великого каміня, то хвиля билась о те каміня і відскакувала в бік, гнала в ріжні боки бистринами та вирами і в однім місцї, де кілька таких течій лучило ся до купи, під самою кладкою в шаленому розгонї натрафляла на великий, плоский камінь і перескакувала через нього, творячи над ним неначе величезний дзвін із срібної піни і кришталю. Юра звільна йшов по кладцї. Наслухував. Дрібні хвилї, що плюскотїли коло берега, мов цїкаві дїти дзьоботїли до нього: „Куди йдеш? Куди йдеш ?“ Мокрі каменюки посеред води, раз-у-раз обризькувані водою, вистирчали де-де з сивої мряки, та поблискували до зьвіздяного, безмісячного неба, мов розтоплене скло. Великі, грізні хвилї серед того каміня ревли та товкли ся сердито. Юрі здавало ся, що чує в них сердитий крик власного серця: „Не дарую нехристови! Най буде що буде!" Та коли дійшов до найбільшої бистрини, до того місця, де хвилї ревучи та розбиваючись скакали через великий камінь і творили над ним неначе дзвін зі срібної піни і кришталю, то в фантастичній сутїнї йому видало ся, що там із клекоту та шуму виринає голова якогось велетня з розвіяною білою бородою і реве до нього несьвітським голосом : „Юро куди йдеш ? Юро верни ся !“

 

На нього вдарила цїла хмара холодної водяної пари, що раз-у-раз уносила ся з сього клекоту. Мороз пройшов по його тїлї і він натискаючи лївою рукою крисаню на голові, а правою держачись поруча, пустив ся підбігцем по кладцї, що під його прискореними кроками почала вся хитати ся.

 

— Юро, куди йдеш? Юро верни ся! — ревло і клекотїло з глубини Черемоша, але він не слухаючи погнав стежкою понад ріку. По кільканацятьох кроках стежка поринала в темній гущавинї вільшини та лїщини. Навислі гиляки хапали Юру за крисаню. Мокре від роси листє било його по лицї і кождий такий удар проймав його дрожю. Під ногами де-де попадало сухаринє, що хапало ся за його ноги, хрустїло під постолами, инодї грозило ся звалити його з ніг. Не бракувало й каміня, яке на таких стежках лежить звичайно не там де йому треба, немов навмисно накладене так, аби необачний мандрівець по ночи зшибав собі пальцї та розбивав колїна. Але Юрі все те було байдуже. Він ішов не озираючись, зцїпивши зуби і похиливши голову наперед, притискаючи до правого боку звішений на ліктї свій важкий керманицький топір.

 

І оба незримі велетнї, що супроводили Юру, ішли крок у крок за ним, не знаючи нїякої перешкоди. Вони знов розпочали розмову нечутними для Юри голосами.

 

Чорний: Ну що, твоя проба, вплинути на його псіхольоґію, потерпіла блискучу невдачу? Ти плачеш?

 

Білий: Мої сльози, то знак моєї власної слабости. Але Господь сильний.

 

Чорний: Мінїстер, якому не стало власного концепту, ховаєть ся за корону. Але се знак, що полїтика того мінїстра банкротує. Корона звичайно прогоняє таких мінїстрів.

 

Білий: Господь волен зробити зі мною що хоче, бо я в сьому дїлї робив, що міг.

 

Чорний: Чи там у вас не було кого розумнїйшого, щоб Господь післав його на се дїло ?

 

Білий: В сьому питаню чую твої гордощі. Уважаєш, що ти сам дуже премудро заходив ся в сьому дїлї.

 

Чорний: Признанє з твоїх уст дуже мене радує, і навіть, знаєш, почуваю якесь чортівське милосердє над тобою. Так рідко менї трапляє ся бачити вашого брата заплаканим. Що менї даси, коли я попробую відвернути сього Гуцула від його наміру?

 

Білий: Чортівське милосердє на нашім ринку не має нїякої цїни. Се фальшива монета, за яку не купиш нїчого.

 

Чорний: А однако — давай побємось о заклад, що я потрафлю відвернути його від сього убійства.

 

Білий: По що менї бити ся з тобою о заклад? Чи думаєш, що я й сам не бачу тисячі способів, якими можна би зробити се?

 

Чорний: Ого! тисячі! Ану скажи хоч один!

 

Білий: На що простїйшого? В сїй хвилї розриваю клявзи на Шибенім, і поки він дійде до броду, в Черемоші вода прибуде так, що йому нїяким сьвітом не буде можливо перебристи, і Мошко може спати спокійно.

 

Чорний: Го, го, любчику! Говориш на вітер! А добре знаєш, що сього не можеш зробити. Сам бачиш, скiлько тепер Гуцулів ходить по Черемоші з остями за рибою. Прорве ся в тій хвилї клявза, то певно з десяток людий пожило би смерти. Як на твою економію, то се була би дуже глупа заміна: десять Гуцулів за одного Мошка. Такі концепти лиши вже менї.

 

Білий: Стежкою з полонини іде саме Микола Мартюк, Юрів кум і приятель. А що, як я зупиню Юру ось тут на кілька мінут, дам їм зустрінути ся обом, а тодї певна річ, Микола не покинеть ся Юри, і Юра при сьвідку не буде міг зробити свойого дїла.

 

Чорний: Ану попробуй. Але вибачай, коли я також натисну одну свою пружинку.

 

Гущавина корчів, якими йшла стежка, скінчила ся. Юра вийшов на невеличку сїножать обгороджену воринєм. Він почував якесь ослабленє від довгого і швидкого ходу, хотїв присїсти на каменї, спочити хвилину. Але зирнувши на воринє пізнав свою власну сїножать, яку він іще торік косив, а яку тепер скосили Мошкові наймити. Онде серед огорожі стояв високий стіжок пахучої трави, тілько що вчора накиданий і довершений. На вершку острівки ще висїла зелена віха з вільхового прутя; на вориню де-де видно було ще клаптики сїна, що позачіплялись при киданю стіжка. Юра аж зубами заскреготав побачивши се.

 

— Моє добро! Моя кровавиця! І вже нетрудний засїв, і вже панує, розкошує! І сьмієть ся з дурного Гуцула, що так легко дав себе одурити. Гей, мой! Не сьмій ся! Ще не знати, чиє завтра. Ще твій сьміх може дуже гірко скінчити ся. Ще в Юри рука дужа, а в руцї сокира. Гей мой, мой, мой! Не побояв ся ти Бога скривдити мене, то вже й я не побою ся віддати тобі за своє. Тай не лише за своє, за всїх людий, за всю громаду!

 

І Юра натискаючи крисаню на чоло прискореним ходом, майже бігцем погнав далї.

 

Чорний: Ну, стежку з полонини ми щасливо минули. Тепер хоч би Юра сїв спочивати, то вже з Миколою не зустріне ся, бо Миколї дорога відси на кладку, а не на Мошків брід. Вишукуй небоже зі своєї тисячі способів якийсь иньший, розумнїйший.

 

Білий: Я вже вишукав.

 

Чорний: Ого! Так живо! Ну, а можна знати, який він?

 

Білий: Знати-меш на місцї. А тепер поміркуймо лише, яке значінє може мати те, коли би Юра дїйсно вбив Мошка.

 

Чорний: Га, га, га ! Пускаєш ся на фільософію! Значить, з твоїм третїм способом дуже крухо.

 

Білий: Я поклав його Богу на колїна. А поки, що менї здаєть ся, що на сьому вбійстві ти зробиш далеко гірший інтерес, нїж я.

 

Чорний: Ге, ге! Не вдала ся штука! Хочеш збридити менї мій інтерес. Але на таку полову мене не зловиш.

 

Білий: А все таки подумай ! Адже в отроюваню своїх годованцїв Мошко не винуватий.

 

Чорний: Говори, плети! Не винуватий кримінально. Але своєю горілкою з недогоном хиба він справдї не отроює їх ?

 

Білий: Він тепер, коли всї в коршмі полягали спати, сидить і читає Біблїю і молить ся.

 

Чорний: Ти сам дуже добре знаєш вартість його молитви і його побожности. Ти напустив на нього страх смерти. При загальнім обрахунку се йому потрутить ся, а в результатї лишить ся зеро.

 

Білий: Глянь, у його душі виринають добрі наміри.

 

Чорний: Як у лїтню спеку клублять ся білі хмарки над Чорногорою. Дощу з них не буде.

 

Білий: А Юра — по доконанім убійстві мине ся його завзятє, пропаде його злість, він покаєть ся.

 

Чорний: Так, так! і висповідаєть ся, і розрішенє одержить і запричащаєть ся, а потім його сьвятого та праведного повісять. Знаю, знаю. А все таки результат буде дві смерти — і дві душі.

 

Тимчасом Юра йшов поспішаючи. На небі віз почав уже хилити ся до заходу. Наближала ся північ. Стежка відбігла досить далеко від Черемоша, який глухо стогнав за корчами під своєю джергою з сивої мраки. Лїворуч Юри стояла чорною стїною височезна, стрімка гора покрита смерековим лїсом. З далека з супротивного боку знов заскиглила тримбіта; Юрі здавало ся, що незримий, далекий трембітар подає йому просто до вуха вістку про чиюсь смерть. Села, віддїленого від Юри Черемошем, відси зовсїм не було видно. Та ось стежка повернула в бік, перебігла ще дві-три сїножатї, перескочила два-три перелази, і урвала ся на зарінку перед самим Мошковим бродом. Черемош тут розілляв ся широко. Лїворуч було плесо гладке, мов зеркало, та де далї воно ширшаючи морщило ся, рябіло дрібнесенькими хвильками, мерехтїло мов пересипаючи ся срібним пісочком, і шуміло якось глухо, втомлено, немов ріка зітхаючи спочивала по шаленім розгонї попереднїх бистрин та клекотїв. Тілько декуди на рябому тлї того броду видно було рівномірні ряди більших і жвавійших хвиль, що маширували одна за одною мов довгі ряди Гуцулів утомлених довгою дорогою. Се були ті місця, куди йшла глубша течія води і де ріка навіть у найбільшу посуху сягала дорослому Гуцулови до колїн.

 

Юра зирнув на брід. Тисячі разів на своїм віцї він переходив сюди нїчого не думаючи, не вагаючись і не жахаючись. А тепер жахнув ся. Брід видав ся йому широким-широким, у двоє, в десятеро ширшим супроти звичайного. Мошків шинок, що стояв зараз за бродом край дороги на підвисшенім горбику і глипав на нього своїм одиноким, підслїпувато осьвітленим віконцем, видав ся Юрі далеким, далеким. Перехід через Черемош, се-ж для нього перехід із одного житя, з того в якім він зріс і постарів ся, в якесь иньше, невідоме, далеке і страшне. Що то жде його там ? Кого він там зустріне? З ким доведеть ся йому жити, де і як умирати? В якій землї зложить він свої старі кости? Хто оплаче, а хто прокляне його смерть? Юрі мимоволї закрутили ся сльози в очах, але він обтер їх кулаком і сїв на великім, гладкім каменї серед зарінка та почав розмотувати на ногах волоки, щоб роззути ся з постолів.

 

— Та що менї з того, як умирати та де спочивати? — думав він. — Хиба не все одно? Віку мойого й так не багато, а тїлу однаково гнити чи отут на цвинтарі, чи там де будь на тюремнім „гофі".* Он Юра Драгарюк не то був що я, богатир був тай молодий тай дужий, тай що? Не завагував положити свою голову, аби пімстити ся на своїм ворозї. А тепер про нього й пісню співають...

 

І розмотуючи волоки він півголосно, на монотонну нуту почав муркотїти собі під вус:

 

Ой зазулька прилетїла тай єла кувати;

Збираєть ся тяжка ровта*, щось іде шукати.

Кували ми дві зазулї, дві разом завили;

А як війшли до Бордючки, так Николу ймили.

Але в моїм огородї та явір зібгав ся;

Ой їмили Николика, Юрина сховав ся.

А зазулька прилетїла, зачала кувати;

Але дали від Бордючки до Юрини знати.

Убита ми доріженька в городї на просо;

Ой прибігла та Бордючка до Юрини босо.

Як ся село називає: Жабє чи Ворохта?

„А ти, Юро, ісховай ся, бо йде тяжка ровта!"

 

Юра урвав пісню і сплюнув. Ну, завтра тут у селї буде також щось подібне. Набіжать шандарі з Жабя, зібють ровту коло Мошкового шинку, будуть кричати, радити, висилати людий на ріжні дороги, але я вже буду далеко. Я вже буду доходити до Косова — ба нї, не доходячи до Косова зараз на Манастирськім перебриду Рибницю тай півпереки, горі горою, та на пістинський гостинець, а там я пан! Там я безпечний! Нїхто мене не бачив у селї, нїхто й не погадає на мене. Нехай собі ровти ходять та шукають! Нехай шандарі та пани перепитують по селї, чи не мав Мошко яких ворогів! Чи мало він їх мав! Кождий його годованець був його ворог, не лиш я один. А міг і хтось чужий, переходячи в ночи коло шинку, забити Жида для рабунку, а потім сполошити ся та втекти! Менї байдуже. Нехай собі ломають голову як знають!

 

Нечутний для нього регіт його чорного товариша залунав над його головою. Юрі від того демонського реготу лиш мороз пішов поза плечима. Він підкотив штани висше колїн, забрав постоли з онучами й волоками, звязав їх разом і привязав до лївої руки висше ліктя, взяв на локоть правої руки сокиру, в долоню палицю, якою мацав перед своїми ногами воду й камінє на днї, і сплюнувши ще раз війшов у ріку.

 

Вода була бистра Й дуже холодна. Юрові ноги, зігріті довгим ходом у шкіряних постолах та грубих суконних онучах, сильно почули той холод, немов би нараз були обуті в ледові черевики. Особливо верхня верства річної течії видалась Юрі дуже студеною і від разу обхопила його ноги в тім місцї, де були перевязанї волоки, різала там мов острими бритвами, стискала обі ноги немилосердо, мов тїсно закручені зелїзні кайдани.

 

— Цураха на тебе, иршена*! — буркотїв Юра, — оттос ми студена!

 

І звільна, обережно переступаючи з ноги на ногу, він почав бристи ріку. Перед його очима щез другий беріг Черемоша в сивій мряцї, а дрібні, мов із темно-зеленого скла вилиті хвилї мерехтїли звільна, далї швидше, швидше, ширше, ширше, десь у безмежну далечінь. Здавало ся, що той Черемош розливаєть ся чим раз більше, що гори розсувають ся перед ним, лїси та чагарники біжать мов отари чорних овець спуджені вовком, а за ним жене рівне, зелено-скляне, злегка кучеряве плесо отих хвиль, і воркоче, і шумить, і стогне глухо... А серед того плеса не пеньок котить ся, не дрібна комашка борикаєть ся, але він сам, Юра Шикманюк, похилений на свою паличку, важко підіймаючи заморожені ноги, бриде, бриде, визирає берега і не може знайти його.

 

А оба незримі товариші не покидали його анї на хвилю. Крізь шум Черемоша знов залунали їх голоси нечутні для Юри.

 

Чорний: Сказавши по правдї, я й зовсїм не знаю, чого-б тобі так убивати ся за тим Жидом і за тим Гуцулом. Згине Жид, то й так не твоя страта, а пропаде Гуцул, то чи він же один ? Сам бачиш, скiлько їх пропадає день у день.

 

Білий: Справдї бачу.

 

Чорний: Тай то ще з Гуцулом твоя справа не зараз програна. Його зловлять на горячім учинку, він не буде мати нагоди анї можности вибріхувати ся, признає ся до всього, покає ся, а як при тім вийдуть на верх Мошкові нечисті справи, то ану-ж його й не засудять на смерть?

 

Білий: І не засудять.

 

Чорний: І він у вязницї жити-ме иньшим житєм. Почутє сповненого злочину струсить його душу, отворить йому очи на те, що треба чоловікови чинити, як терпіти горе, як любити иньших — тьфу !

 

Білий: Се справдї так буде.

 

Чорний: А Мошкова смерть, се властиво чиста страта для мене. Що менї з його душі? З його одинокої душі! Він цїнний для мене не як індівід, а як чинник розкладу й зопсутя на цїле село, на все около.

 

Білий: Зовсїм вірно міркуєш.

 

Чорний: Значить, його смерть навіть потрійна страта для мене.

 

Білий: Ов, аж потрійна!

 

Чорний: А вже-ж. Ось поміркуй! Умираючи тепер він не буде міг робити свойого ремесла завтра, позавтрі і далї, далї, рік за роком. Значить, міра його індівідуальних злочинів буде тепер менша, нїж би була завтра, позавтрі, за рік чи за десять лїт.

 

Білий: Певнїсїнько.

 

Чорний: Далї. Коли він згасне зараз, то й міра зла та зопсутя причиненого ним усьому околу, буде менша.

 

Білий: Очевидячки.

 

Чорний: А нарештї коли він упаде жертвою вбійства, згине з руки местника Гуцула, то подумай лише, який пострах піде по иньших подібних до нього!

 

Білий: І справдї. Не вадило-б навіть тобі подумати про се.

 

Чорний: Га! Ти кепкуєш собі з мене.

 

Білий: Не кепкую, лише вповнї згоджую ся з тобою.

 

Чорний: Згоджуєш ся! Так що се, я твій дурень, щоб ти згоджував ся зо мною? Коли бо я з тобою не згоджую ся!

 

Білий: Я й не прошу тебе згоджувати ся. Але те, що ти отсе виложив менї, зовсїм вірне, і я пристаю на те.

 

Чорний: Але я не пристаю! Я не хочу сього вбійства! Я кепсько обчислив свої користи. Я не допущу до сього.

 

Білий: Воля твоя. Знаєш, що я бороти ся з тобою за підпахи не буду.

 

Чорний: А може й хотїв би, та знаєш, що не перебореш.

 

Білий: А ти ось пробуй перебороти Юрову постанову.

 

Чорний: Думаєш, що не переборю? Ось підожди лише! Я тобі покажу, що я лїпше знаю гуцульську вдачу, нїж ти!

 

І він мов різкий вітер пошумів понад рікою в гору против її течії.

 

А Юра помалу, обережно брив по водї. Мусїв іти помалу, бо був саме в найглубшій течії, де вода сягала висше колїн і де схибивши кілька кроків у низ за струєю можна було попасти в глубшу воду, в бистрину таку, що сягає по пояс і в якій і найміцнїйший чоловік не вдержить ся на ногах. А тодї прощай ся з житєм! Ухопить вода, понесе просто на каши́цю, на величезне, Остре камінє, що інжинєри динамітом розсаджували, а далї на ревучий гоц, — навіть кістки цїлої в чоловіцї не лишить ся після такої мандрівки. Обережно, Юро, на бродї ! Обережно! Смотри добре палицею воду й дно ! Держи стежку просто як до шнуру ! Черемош не брат, жартувати не любить!

 

А тут усе йому та Драгарюкова співанка по голові вертить ся, довкола вуха бренить мов комар. Ось Драгарюк ховаєть ся по доконанім убійстві.

 

Але куєт ми зазуля з верби висше плоту;

Але сховав ся Юрина вечер у суботу.

Ой він добре сокотив ся, аби не спіймали,

Аби його не вязали, здоровля не псували.

Ой виросли на горбочку дві берізки білі;

Ой той Юра сокотив ся чотири недїлї.

Сокотив ся й пятий тиждень аж у полонинї,

А на шестім сам ставив ся Юра в Коломиї.

 

— І я так зроблю! — міркує собі Юра. — Коли на мене впаде пізнака, то що-ж! Не буду таїти ся та відпирати ся. Що зробив, те й відпокутую. Вже як на те йду, то треба на всякий конець гадку мати.

 

Він перебрив уже глубоку течію і вийшов на троха мілкійшу воду. Дрібнесенькі хвильки журчали йому коло ніг. Холоду вже не було чути так докучливо; ноги здавна привичні до Черемошової води отерпли. Від вітрового подуву розвіялась сива мла над водою; другий беріг Черемоша показав ся вже ось-ось недалеко, білявою камінястою пасмугою, а посеред неї мов підслїпувате око миготїло одиноке осьвітлене вікно — те вікно, за яким — Юра знав се на певно — сидїв тепер над своїм жидівським молитовником Мошко, відмолюючи о півночи гріхи, яких наробив за день.

 

Нараз плюснуло щось у Черемоши як раз перед Юрою. Сильно плюснуло. Потім закрутило ся по водї широким колесом. Потім ударило Юру по ногах чимось не дуже твердим, тупим, гладким та слизьким. Потім посунуло ся по при його голі ноги широкою, гладкою й слизькою площею, викрутило ся ще раз колесом у водї і посунуло ся в друге по при Юрові ноги.

 

— Ай Госпідку! — скрикнув Юра. — А де що таке ?

 

Та в тій же хвилї він догадав ся. Юра, як і кождий Гуцул, був завзятий риболов і від разу пізнав, що при його ногах вєть ся велика риба.

 

— Мой-мой-мой! Це певно головатиця!* — буркнув він і не надумуючись довго присїв на почіпки, доторкаючись полами сїрака до поверхнї води, і талапнув обома руками на ослїп у воду. Головатиця крутила ся на однім місцї мов приголомшена або затроєна. Юра лапав сюди й туди руками, замочив їх аж по ліктї, але йому було байдуже. Він увесь тремтїв — та вже не а холоду, не з ожиданки того страшного, що мало стати ся там, на другім боцї ріки, — тремтїв лиш одним слїпим бажанєм — спіймати рибу, що так несподївано та дивно наскочила йому під ноги.

 

— Бідничка! Бідничка! — приговорював він до риби, мов до заблуканої овечки, що тїкаючи від ведмедя забила ся в густе тернє та гложє. — А що-ж тобі стало ся, що ти так дурієш? Певно хтось штиркнув тебе вістю та не зумів придержати, і ти вирвала ся від нього, а тепер дурієш з болю ? Ну, ну, ну, чекай, чекай!

 

Головатиця не переставала кидати собою та крутити ся при Юрових ногах, поки Юрі нарештї таки не вдалось налапати рукою на деревляний держак ости, що обома зелїзними зубами була вбита в хребет головатицї. Юра був старий практик і вірно догадав ся, що якийсь недосьвідний рибак мусїв зранити сю рибу, та не зумів удержати її. Може не встиг добре притиснути її вістю до дна, а може не надїяв ся такої штуки. Головатиця зранена тріпнула ся напруго, зломала держак ости і погнала з водою, та тепер з болю не могла витримати в глубокому плесї і викарбуляла ся на брід. Налапавши рукою вломане держало ости Юра вправним рухом обернув рибу головою від себе і притис її що сили до дна. Головатиця замахала хвостом широким як добрий праник, але вирватись уже не могла.

 

— Ну, ну, ну, бідничка! — приговорював лагідно Юра. — Ну, ну, ну, не штрикай*, Бог би тебе мав! Ади, де тебе дзябнув ! — мовив він, водячи другою рукою по хребтї головатицї, — аж у нижнїй половинї! Тому то ти й вирвала ся. Ну, але у мене не вирвеш ся! А гов! Та чекай же! Де твоя голова? Ага, гезде, гездечки! Та Бог би тебе мав, нївроку з тебе! Виросла ти собі нїчого! Мало не на пядь завгрубшки. Ади, ади, ади! Де лише твої зїви? Ага, гезде, гезде, гезде! Так, небого! Тепер ходи з нами!

 

Юра порав ся коло риби звільна, обережно, вміло. Він бачив, що вість, якою була скалїчена головатиця, за мала і за слаба на таку велику штуку, і за сам обломок тої ости він не здужає підняти її з води. Тим то він натиснувши її одною рукою до дна вістю, другою обняв її хребет там, де він доходив до-голови і застромивши з одного боку великий, а з другого вказівний палець рибі в зїви, здусив її за горло, і тілько так обома руками по якімось часї попробував витягти її з води. Риба була велика, майже на метер довга; Юра ще нїколи в своїм житю не спіймав такої головатицї. Хоч і як ослаблена раною від ости та душенєм, вона все таки ще била сильно хвостом і обризькала Юру водою від ніг до голови. Але Юра не зважав на се. Закусивши губи та зажмурюючи очи під водяними бризьками, він що сили стискав рибі горло одною рукою, а другою держачи обломок ости притиснув головатицю до своїх грудий. Три рази він мусїв підсувати її висше, щоб вона своїм хвостом не досягала води та не бризькала його. Держачи отак головатицю майже в обіймах, мов дитину, що своїм роззявленим, зубатим ротом доторкала ся його бороди, Юра не питаючи напряму, широкими кроками чалапкаючи в водї подав ся до берега. Правда, тут він уже був на мілизнї, тай беріг був недалеко. Але йому було боязко лиш одного: ану-ж поховзне ся, впаде і пустить рибу! Або ану-ж риба і так як будь вирветь ся, витріпнеть ся з його рук! І він поспішав до берега, біжучи тим швидше, чим мілкійшу воду чув під ногами.

 

Тілько вийшовши на сухий зарінок і відбігши ще кільканацять кроків від краю води він зупинив ся. Був мокрий, задиханий. У його руках ще кидала ся риба, яку він тепер спокійно кинув на мураву перед собою. Аж тепер почав придивлятись їй, на скiлько се було можливе в темряві зоряної, безхмарої ночи. Бачив лише, що риба була велика, така велика, якої він іще нїколи не спіймав і навіть не бачив. Хиба чував від батьків, що колись були в Черемошу такі головатицї, що як рослий Гуцул візьме її обіруч за зїви і підійме її голову рівно зі своєю головою, то її хвіст досягає до землї. Але від коли прийшли Прусаки і почали з гір пускати дику плавачку та потому клявзи, від тодї в Черемоші головатиць мало, тай то малих; на три, на чотири пяди, то вже геть велика рахуєть ся. А оттака як ся, то хиба де раз на кілька лїт чутка піде, що сей або той рибак убив, тай то часто прибріхують! Юра майже очам своїм не вірив. Він придивляв ся дивовижній рибі, перевертав її з боку на бік, любував ся її рухами та підскоками, зовсїм не думаючи про те, що живина мучить ся, конає в болю, дусить ся винята з її природного живла. Предковіцьке почутє ловецького задоволеня опанувало тепер його душу вповнї.

 

Та за кілька хвиль у нїй заворушили ся иньші ряди думок.

 

— Адже ся риба варта що найменше пятку!* — буркнув він. — Е, що пятку! Ну-ко, піди хто та злови таку головатицю ! Адже иньшим часом і десятку дай, то не дістанеш. Нїяк не дістанеш !

 

І він узяв рибу на руки як дитину і поколисав її, бажаючи зміркувати її вагу.

 

— За доброго підсвинка важить! Е, що, за річного, годованого! То собі рибка! От би Гарасим Попівчуків поцмокав, як би побачив! І хто знає, чи не його то здобич ? Там із гори видно було якихось з лучиною — певно він іще з яким до спілки вибрали ся тай на таку головатицю наскочили, а тепер стоять на березї та чухають ся в потилицї та охкають, що таке диво випустили ! А ба! Так, видно, судило ся! Не їх мала бути риба, лише моя. Не даром кажуть: не того риба, хто дзьобне, а того, у кого вона в дзьобни.*

 

Тілько тепер мигнуло в голові Юри нове питанє: що властиво робити йому з сею рибою? Адже-ж не для себе він уловив її, не на те, щоб її з’їв він сам і Василь і його жінка й дїти. Про се Юра анї не думав. Очевидно треба продати її. Але кому? Занести завтра до Жабя? Ге, ге! Нехай би но здибали його жандари, та побачили рибу, та ще й скалїчену вістю ! Мав ся-б він пишно! І рибу би взяли, ще й його би на пару діб до арешту запакували! А може понести до панотця ? І се не погано. Але панотець — ми вже знаємо, який він. Скаже: добре, занеси там до кухнї, ми вже порахуємо ся. І що буде? Рибу з’їсть, а потому колись, як йому схоче ся, дасть дурному Гуцулови банку, дві, а найбільше три. Нї, панотчику! Моєї головатицї ви не побачите на очи ! До Мошка занесу !

 

І тут нараз урвало ся пасмо його думок. Він став мов остовпілий. Коли його думка ненароком наскочила на Мошка, йому нараз пригадало ся все, все, що було так недавно, а тепер, аж до отсеї хвилї, раптом немов зовсїм щезло, розплило ся. Адже він ішов до нього? Господи! Адже він ішов з певним, непохитним наміром ! Де той намір? Що з ним стало ся? Юра мацнув себе лївою рукою по мокрій правій, по тім місцї, де у нього недавно була сокира — ого ! Сокири не було анї слїду! Юра аж руками об поли вдарив ся. Ах, сокира там, у ріцї! Впала тодї, коли я ловив головатицю. Гов, треба піти та пошукати її.

 

Він поступив кілька кроків до Черемоша і зупинив ся. Сива мряка з над водяного зеркала щезла вже зовсїм. Небо затемнило ся, покрило ся хмарою. Під її темною паломою Черемош виглядав чорний, мов грізне, розбулькотаие, смоляне озеро. Не видно було нї броду нї кашицї, нї закрута, лише широку, чорну пасмугу, з якої йшов глухий клекіт. Шукати броду, а на бродї сокири в такій темряві не було що й думати. Юра затремтїв, зупинив ся і пробував сверлувати очима темне озеро, та надармо.

 

І знов нова думка шибнула йому в голові. По що йому тепер сокири? Аби йти до шинку і зарубати Мошка? А хто-ж тодї купить у мене головатицю і заплатить за неї десятку ? О, так, Мошко певно заплатить. Він має способи, має знайомих панів, що від них дістане ще більше. Йому жандари нїчого не скажуть. Гайда до Мошка!

 

І Юра вернув назад на те місце, де все ще підкидаючись на муравнику лежала головатиця. Він намацав її, вирвав із її хребта вість і відломивши держално сховав зелїзні зубцї в свою дзьобню, а потім знявши з себе сердак і обвинувши ним рибу подав ся до шинку.

 

 

 

[Конець буде].

 

 

 

III.

 

Ай, ай, ай! То то клопотів зійшлось сього вечера на Мошкову голову ! Вчора вернувши з Косова, де виграв справу з Юрою, застав першу новину, що його годованець Пилипюк умер. Се би ще байка, але Пилипюкові „роди“, сердиті на Мошка за те, що мав забрати Пилипюкове поле й полонину, по всїм селї трубили, мов у дзвони дзвонили, що Пилипюк умер не своєю смертю, що Мошко отроїв його. Вже побігли гінці з тим доносом до Жабя й до Косова, вже з Жабя були коло трупа жандари, розпитували та розвідували по селї та велїли не ховати покійника, дожидати судово-лїкарської комісії. Мошко зі свойого обовязку кинув ся було до хати, де лежав мрець, хотів робити порядки, що слїд для похорону, але де тобі! Прогнали його, ще добре, що не побили. Даремне він кляв ся та присягав ся, що в отроєню Пилипюка чує себе невинуватим, що зовсім спокійно жде комісії, не боїть ся слїдства... Його запевненє приймали наругою, криками та проклятями. Мошко пішов до сьвященника, згодив у нього похорон, просив поховати покійника з найбільшою нарадою і заплатив що слїд. Додав іще пятку на поминки та сорокоусти і просив сьвященника, аби своїм словом успокоював нарід; нехай не вірять пустим байкам про отроєнє Пилипюка, нехай спокійно ждуть комісії, яка викаже найлїпше Мошкову невинність.

 

Своєю дорогою, думка про комісію зовсім не потїшала Мошка. Певна річ, виразної, явної отрути Пилипюкови він не давав, і що до сього був безпечний. Але горівка, якою щедро угощав свойого годованця — по думці зробленого з ним контракту — була трошечка підправлена... трошечка, а чим, се вже його шинкарський секрет. Щоб комісія, щоб старий жабівський доктор наскочив на слїд того секрету, і щоб навіть той секрет був безпосередною причиною смерти старого Пилипюка, се видавалось йому неправдоподібним. А все таки — хто знає! При тім його лякала иньша річ, далеко страшнїйша. Ану-ж хтось із Пилипюкових свояків, що за житя старого не дбали за нього, а тепер так побивають ся його смертю, — ану-ж хтось із них навмисно задав йому отрути, щоб увалити Мошка в біду! Самі отроїли його і самі наробили репету. Хто розголосив, той розпоросив! Мошка проймав циганський піт при такій думцї. Адже, не дай Боже, як би се оказало ся правдою, то його положенє може бути страшенне. Він один заходив ся з Пилипюком, годував і поїв його, він один мав інтерес у його смерти, він запевняв прилюдно, що Пилипюк не отроєннй, а тепер на тобі! Нема й балаканя, що його зараз арештують. І се ще буде найлїпше, бо як би його не арештували, то Пилипюкові свояки самі убють його коли не в день, підчас похорону, то зараз першої ночи. А потім слїдство, шуканє, допити — і вязниця, вязниця, вязниця! А що таке слїдство в гуцульських горах, против Жида, на якого кождий має щось на пеньку, де з тисячі суперечних та недокладних зізнань і сам чорт не добуде правди, і де на кожду сплетню, на кожду нїсенїтницю можна знайти десять сьвідків, у яких при добрім заходї вмовиш, що захочеш, і які потім готові заприсягти, що все се бачили на власні очи, — ой, Мошко знав се дуже добре! Адже й сам він нераз мачав пальцї в таких справах, помагав заплутувати найпростїйші справи, щоб і чорт у них не знайшов ладу, працював щиро над тим, щоб цїсарське правосудє зводити на манівцї. А що, як тепер йому доведеть ся спійматись у ті самі сильця! Пилипюкові свояки багаті, не пожалують кошту тай заходу, щоб обмотати, обчорнити, обвинуватити його. Певна річ, і він не одинокий на сьвітї, і за ним, на його користь піде в рух машина — велика, довгорука машина жидівського кагалу. Що як що, а вже пропасти йому не дадуть. Про те, щоб він міг бути засуджений, нема чого й думати. В крайнїм разї, коли-б усе складало ся на його некористь, в остатнїй хвилї всї акти пропадуть із канцелярії, як се вже нераз бувало в подібних випадках, а тодї, по довгих місяцях, розпочинай усе слїдство на ново! Ну, так, але до того часу ти Мошку сиди в криміналї! Ай, ай, ай! Скiлько біди, скiлько клопоту! Чи не лїпше зібрати ся зараз та тїкати? За одну ніч можна перехопити ся через Чорногору — Мошко знає полонинські стежки — і бути на Угорщинї. А там безпечно можна переждати часи першого заколоту. А там прояснить ся, видно буде, чи можна вернути спокійно, чи може й зовсїм перенести ся туди, шукати за горами нового осїдку, нового поля дїяльности.

 

Але нї, Мошко відкинув сю думку. Хто ще знає, чи є чого полошити ся ? Побачимо, що скаже комісія. Його втека була би найлїпшим доказом на користь його ворогів. Утїк, значить, почував ся до вини. Се значило би для нього повну руїну. Стратити все, що здобув доси тяжкими заходами, довголїтнїм паньканем з отсими дикими Гуцулами. Лишити жінку, дїтий серед сеї тїчнї! Нї, на разї нема ще потреби. Як би справдї грозило щось гірше, то в усякім разї буде ще час. Адже зараз на місцї не арештують його, а хоч арештують, то й то ще не амінь, ще й тодї можна буде знайти способи до втеки.

 

Весь день Мошко бігав по селї, порозумівав ся з иньшими Жидами, яких у селї жило щось сорок родин, нараджував ся та розсилав післанцїв то до Жабя, то до Косова, до Кут, до Коломиї. Справу обговорено на жидівській нарадї основно, з усїх боків, на всякі кінцї, і зараз же молодше жидівське поколїнє, особливо жонота, пішла шниряти по селу, тягти за язики баб, жінок, дїтвору, виловлювати та доносити старшому кагалови всякі погрози, догади, надїї, сьвідоцтва та будущі зізнаня ґоїв. У селї клекотїло; готовила ся війна, а нехибним її знаком було те, що всї Жиди нараз зробили ся незвичайно чемні, приємні, людяні та братерські супроти Гуцулів. А над усїм тим клекотом, що йшов у низу, на вузкій Черемошевій долинї, час від часу пролїтав меланхолїйний стогін тримбіти, якою по черзї тримбітали леґінї на пригорі коло одинокої хати, де лежало мертве тїло покійного Пилипюка.

 

А вечером Мошкови новий клопіт! Із Косова над’їхав судовий адюнкт. Він мав якесь приватне дїло до Жабя, та в остатнїй хвилї перед від’їздом пан радник, начальник косівського суду, одержавши донесенє про наглу смерть Пилипюка, поручив йому взяти з Жабя лїкаря і перевести обдукцію помершого. Пан адюнкт поспішав на ніч до Жабя, та нещастє хотїло, що як раз проти Мошкового шинку колесо в його возї зломало ся, і то так, що сїльські майстри не могли направити його до ночи. Пан адюнкт рад не рад лишив ся у Мошка на ніч, а візника вислав верхи до Жабя, щоб зараз дав знати лїкареви, аби сей завтра в ранцї приїхав сюди для переведеня обдукції. З інструкції пана радника знав пан адюнкт, що заходить підозрінє в отроєню Пилипюка і що підозрінє паде на одного Жида, але на котрого Жида, сього пан радник у поспіху не сказав. І от пан адюнкт із чистим сумлїнєм заночував у Мошка, а привчений своєю практикою вважав найвідповіднїйшим у розмові зі своїм господарем і з Гуцулами зовсїм не згадувати про се, що має порученє перевести обдукцію мертвого тїла. Правда, він завважав заклопотане лице Мошкове і навіть знаки безсумнївного остраху його й усеї його сїм’ї при його вступленю в шинок, але удавав, що не бачить нїчого і силкував ся бути веселим, жартувати та дрочити ся з Жидами.

 

— Ну, Мошку, я до вас на ніч! — мовив він скидаючи з себе запорошений дорожний плащ. — Маєте що на вечерю, бо я голоден.

 

— Ох, що пан сендзя будуть вечеряти ? У мене всего єсть.

 

— Я не хочу всего, Мошку. Менї лише пару пстружків сьвіженьких по жидівськи звари.

 

— Пстружків! — мелянхолїйно осьміхаючи ся мовив Мошко. — Ох, де-ж я пану сендзї візьму пстружків ? Я ще сам сього року хиба стілько бачив пструга, що раз на веснї в Жабю.

 

— Як то! — з комічним пересердєм крикнув пан судія. — Над Черемошем сидиш і пстругів не маєш ? Тьфу! Та ні, се не може бути! Я мушу сьогоднї на вечерю мати пструги! Роби, що хочеш, а пструги мусять бути!

 

— Дай Боже, щоб були! — мовив Мошко й собі-ж силуючи ся на жартливий тон, — але у мене слаба надїя. Нема пстругів у нашім Черемоші. Вибили кльоци, а що було решта, то вилапали Гуцули.

 

— А що-ж ти за Жид, щоб ти від Гуцула не дістав усього? Зараз вишли рибаків, нехай ідуть на ріку. Ніч погідна, може зловлять. І знаєш що, Мошку? Я обіцяв пану радникови привезти йому головатицю. Накажи їм, аби менї конче, але то конче зловили головатицю. Розумієш?

 

— Розуміти я розумію, але —

 

— Нїчого але! Нїякого але я не чую й не слухаю! Так мусить бути тай по всьому ! А тепер давай горівки тай що маєш закусити, бо я голоден як вовк. І зараз менї ванькир випорожни і постели, а чисто! Без мух, без блощиць, без стоніг, без мурашок, без вужів і иньшого вашого дробу, розумієш? Бо я змучений до смерти, спати хочу ! І жадної менї мови анї розмови анї балаки нї-нї нї! Розумієш ? Отже links-um ! Marsch !

 

Мошко знав добре пана судію, знав його жарти і його в основі добре серце, але пан судія в своїй добродушности не знав Мошка, не знав особливо того, яким важким камінєм на Мошкову душу падали його жарти. Иньшим разом він жарт відбив би жартом, на запитанє, деж ті пструги і та головатиця, відповів би, що рибаки всю ніч ходили і нїчого не зловили. Але сьогоднї ? Легко було пану судії говорити: посилайте рибаків! Та чи такий тепер настрій у селї, щоб який будь Гуцул пальцем рушив, аби допомогти Мошкови, сповнити його просьбу ! А з другого боку Мошко, хоч не чув нїчого і не допитував ся про цїль прибутя пана судії, але знав, серцем і перепудженими нервами відчував, що він прибув для сеї справи, держить у своїх руках його долю, і рад би був усею душею зробити для нього все можливе, заспокоїти всї його бажаня, задоволити всї його забаги. Він знав, що все се може йому дуже придати ся, може заважити на вазї його цїлого житя, і йому страх не хотїло ся обертати дїйсно в жарт жартливі накази пана адюнкта. Він метнув ся робити, що можна, вислав одного наймита в село до рибака Попівчука, обіцюючи йому пятку за десять пстружків і десятку за головатицю, але наймит швидко вернув з короткою відповідю, що „Попівчук гроший не хоче і на рибу сеї ночи не піде". Так і знав Мошко, що така буде відповідь. До иньших рибаків не було що й ходити, се були або свояки або приятелї Пилипюків. Мошко попробував іще остатнього способу, післав обох своїх наймитів у ріку, і їм справдї удало ся зловити сачком пару кленьків. Урадував ся Мошко рибками, мов не знати яким добром, велїв жінцї зварити їх і з тріумфальним видом подав їх на вечерю пану судії.

 

— Га, га, га! — реготав ся судія побачивши рибу і не дуже й розбираючи, що се не пстружки, а кленї. — А видиш, Мошку, що як тебе притиснути, то ти таки до чогось придалий. Не дармо каже Гуцул, що Жид лише печений добрий. Нема пстругів тай нема, а як його приперти до стїни, то таки й пструги вродили ся.

 

— Най пан сендзя їдять на здоровлє! — радісно мовив Мошко.

 

— Ну, але тепер то я вже зовсїм серіозно наказую, аби менї на завтра була головатиця. То є, не менї, а для пана радника. Чуєш, Мошку?

 

Історію з паном радником пан адюнкт, розумієть ся, видумав. Нїякої інструкції про головатицю радник йому не давав. Але у пана радника була молода, гарна жінка, до якої пан адюнкт, старий кавалєр, почував горяче „поползновеніє" сердечне; а ся панї раднинкова нераз у розмовах жалувала ся, що отсе вже третїй рік живе в Гуцульщинї і стілько наслухала ся про ті головатицї, а ще й доси їй не трапляло ся навіть на очи бачити сеї риби, не то що мати її на свойому столї. Се згадав пан адюнкт іще сьогодня над вечір, коли з’їхавши з Буківця* у-перве почув шум Черемоша. От би було гарно — подумалось йому — вертаючи завтра до Косова привезти панї радниковій гарну головатицю в дарунку ! В його уяві малював ся солодкий усьміх, з яким панї радникова буде дякувати йому за пригістник, і задля того сподїваного усьміху Мошкови прийшло ся проводити безсонну ніч. Пан адюнкт смакуючи рибки прилагоджені Мошковою жінкою чим раз більше запалював ся думкою про головатицю.

 

— Слухай Мошку! — говорив він усьміхаючись, але з безсумнївним притиском у голосї. — Не викручуй ся менї, не говори нїчого, не бреши та не тумани, бо головатиця менї мусить бути на завтра! Маєш цїлу ніч часу. Про мене хоч сам іди з жінкою й усїми бахурами в воду, а щоб менї завтра рано головатиця ось тут лежала, на столї! Тай то не мала, а порядна, хоч на три пяди! А не буде, то нещастє твоє. Волїло би тебе не бути на сьвітї!

 

І пан адюнкт моргнув на Мошка немов натякаючи на щось таємне та страшне. Він то собі на жарт, се у нього був звичайний жест, яким він пуджав Жидів, живучи в тій певности, що у кождого Жида на сумлїню стілько гріхів та злочинів, що сам він уважає себе гідним шибеницї, і що, значить, торкни йому на слїпо пальцем у сумлїнє, дай йому одним жестом пізнати, що знаєш про нього щось негарне, а напевно збудиш у його сумлїню переполох та трівогу. Мошко знав сей жест, нераз приймав його за жарт, але сьогоднї той жест заморозив його душу, кинув його в дрож і в горячку. Тепер він не сумнївав ся, що „пан судія" приїхав у справі Пилипюка, що знає про кинене на нього підозрінє, що пструги й головатиця, се не прості собі пструги й головатиця, але перша, нїби то невинна форма хабаря, що „пан судія" власне для того не згадує про цїль свойого прибутя, аби нїхто не міг йому закинути, що ночував у підозреного і вимагав від нього дарунків. З розпукою в серцї Мошко почав тепер розуміти, що від тої головатицї залежить для нього дуже багато, залежить може все його добро, навіть житє. І тим страшнїйша була його розпука, коли холодний розум чим раз яснїйше говорив йому, що роздобути головатицю сеї ночи без якогось надзвичайно щасливого випадка йому буде зовсїм неможливо.

 

Він ще раз післав слугу в село, обіцюючи двацять банок за головатицю, але його висьміяли. Він післав жінку до иньших Жидів, щоб ті ужили своїх способів на Гуцулів, щоб роздобути на завтра головатицю. Обіцяли, але надїї великої не робили. Вода в Черемоши занадто велика, рибаки при такій водї рідко коли приносять головатицю. Надто жінка вертаючи з села принесла ще одну неприємну новину: Юра Шикманюк учора, програвши справу в Косові, не вернув із сином до дому, але пішов до Коломиї; два Гуцули, що вертали з заробітків, бачили його на горі за Косовом на пістинськім шляху. Мошко з разу якось не звернув уваги на сю відомість.

 

— Нехай собі йде! — буркнув він махнувши рукою.

 

Було вже пізно в ночи. Судія давно спав у ванкирі на жидівських перинах. Мошкова жінка з дїтьми спали в кухнї. Мошко замкнувши шинок і погасивши сьвітло пішов до своєї кімнати, якої вікно виходило на подвірє, далї на Черемош. Але йому не хотїло ся спати. Перелїчивши зароблені сьогодня гроші він якийсь час сидїв у задумі. Що то воно буде завтра? І чим то скінчить ся ота історія з Пилипюком? І чи роздобуде Дувид та Сруль головатицю для пана радника? І як буде держати себе війт у сїй справі — чи потягне руку за Мошком, так як у справі Юри Шикманюка, чи може за Пилипюками? Адже се його свояки!

 

Але згадка про Юру Шикманюка надала Мошковим думкам від разу иньший напрям. Учорашня побіда в судї тепер анї разу не тїшила Мошка. Тьфу, паскудство! Щоб виграти сю паршиву справу, треба було аж двох фальшивих паперів: фальшивого рахунку видатків і фальшивої оцїнки Юрового ґрунту. Треба було панькати ся з війтом, підпоювати таксаторів. А яка з того користь? Ану-ж Юра справдї витягне справу до Коломиї, зведе на місце нову комісію, зажадає присяги? Присяги Мошко бояв ся як огню, тай знав, що вона тут не багаго-б і помогла йому. Нї, з сего може вийти погана справа.

 

А найгірше те, що Юра тепер буде Мошковим ворогом. Як він дивив ся на Мошка виходячи з суду! Адже його погляд різав Мошка без ножа! Чому він не вернув із сином до дому ? Чи справдї так йому сквапно було до Коломиї? А коли сквапно, то чому відіслав сина до дому, чому не їхали оба до Коломиї ? Юра неписьменний, а Василь письменний, був у війську, знає в Коломиї, де, що й куди, знає лїпше й суд і адвокатів. Нї, без нього Юра сам не вибрав ся до Коломиї! Не на те він лишив ся в Косові, а сина відіслав до дому, щоб самому йти до Коломиї! Що жабівські бачили його за Косовом на пістинськім шляху — хто знає, може він навмисно вийшов туди і ждав, поки подибле кого знайомого, щоб у село пустити чутку, що він пішов до Коломиї? Юрові очи, запалені ненавистю і холодною, непохитною злобою так і стояли в Мошковій уяві. Ой нї, се не Коломиєю, не процесом і не адвокатом пахне! Юра, видно, щось иньше надумав! Юра не пішов до Коломиї! Він потайки, верхами та відлюдними стежками вернув до села. Юра не дарує йому — не так хати й ґрунту, як радше своєї ганьби, що був жидівським годованцем, а потім і своє стратив і годованства позбув ся. Юра тепер Мошків ворог, буде чатувати на нього, певно надумав пімстити ся на нїм — кроваво, дико, без застанови і без милосердя, як лише Гуцул уміє мстити ся!

 

Якимось диким вихром закрутили ся в Мошковій голові думки, образи, висновки, поки не дійшли до того кінця, до тої ясної, непохитної певности, що властиво тепер, може в отсїй хвилї найбільша небезпека грозить Мошкови від Юри, Мошкови й усїй його родинї. О, бо Гуцул у таких хвилях пімсти дикий, кровожадний, не знає розваги анї милосердя. Сидячи на лаві конець стола Мошко при сих думках мов зомлів, одубів, отетерів із наглого переляку. Щось дусило його за горло, тисло в грудях, висаджувало очи з голови, спирало дух. Коли-б так у сїй хвилї почув ся був стук до вікна або до дверий, коли-б двері були нараз відчинили ся і в них показав ся Юра, — Мошко без сумнїву був би в тій хвилї вмер із самого страху.

 

Але довкола було тихо, спокійно. Черемош шумів глухо; з пригірка від Пилипюкової хати ще раз застогнала тримбіта і затихла. Мов хміль по тицї, так Мошкова душа по тій тиші пяла ся в гору, шукала собі в нїй опори, скріпленя. З тяжким зусилєм він підвів руку і обтер собі нею чоло — воно було покрите краплистим, холодним потом; потім він іще раз простягпув руку і присунув до себе грубу, в шкіру оправлену книгу — першу лїпшу, що лежала з краю. Він розгорнув її — се була Псалтиря, гебрейська, стара, з заялозеними, пожовклими картками, друкована грубим квадратовим друком. Майже не тямлячи, що й як робить. Мошко ще близше присунув книгу до себе і обернув на неї свої безтямні очи. З разу очи скакали по буквах, мов гуцульський віз по каміню, але звільна пароксизм переляку втишував ся, квадратові букви почали немов оживлювати ся, набирати виразу, вязати ся в слова й реченя, і Мошко звільна мов дитина, що вперве береть ся читати, або мов реконвалєсцент, що вперве по тяжкій слабости береть ся ходити, почав складати слова в реченя, реченя перетворювати на образи і ссати, пити всею істотою зі сьвятої книги при помочи тих речень і образів щось немов у спеку холодну, погожу воду.

 

„Боже, Боже мій, почуй мене! Пощо ти покинув мене?

 

„Далеко від рятунку слова моїх прогріхів. Боже мій, кликатиму тебе в день, і ти не почуєш, — і в ночи, і се буде менї мов безумство.

 

„А ти живеш у сьвятім, хвало Ізраілева; на тебе надїялися батьки наші, надїяли ся, й Ти вирятував їх ; Тебе покликали, і вибавили ся; на Тебе надїялись і не засоромили ся.

 

„А я червяк, а не чоловік; наруга людям і нїкчемність перед людьми. І всї бачучи мене наругали ся з мене, говорили ртами та похитували головами“...

 

Що се було? Мошкови здавало ся, що в його нутрі живе щось окреме, незалежне від нього, щось сильне, остре, жорстоке, що водить його очима по сих словах і обертає важку, болючу машину в його голові, а та машина мов чародїйська лїхтарня осьвічує найтайнїйші закутки, найглубші безоднї його нутра, і показує йому там усяку погань, усякі страховища і всякі кари. Показує йому його самого в образї немилосерного гордяка, то знов у образї збитого, окровавленого та поруганого злодїя, зловленого Гуцулами на горячім учинку, то знов у образї отруйника, що нічю, з дрожю в руках досипає отрути до напою, а потім хтось дає той напій пити його жінцї, його хорій дитинї замісь лїку, а він бачить се і хоче бігти, вирвати їй з рук погане питво, або хоч крикнути, остерегти її — і не може рушити ся, не може крикнути. І знов він бачить себе одиноким на сьвітї, погордженим, випхненим із людської громади, і нїби його мучить страшенно та самота, і він біжить кудись, довго, без духу, без тями, озираєть ся навколо, шукає, шукає людського лиця, живої людини. Та дарма! Кругом пустиня, безлюдє, мертве камінє та ще мертвійші білі кости. Ах, лиш одну живу людину побачити! Почути людський голос! Знати, що сьвіт іще не вимер, що я не остатнїй живий чоловік на землї!

 

Мошко нараз прокинув ся з полудрімоти, що насїла була на нього. Чи се йому снило ся, чи справдї хтось стукнув сїнешними дверима? Нї, мабуть снило ся. А може жінка — — гов, а се що ? Знов щось зашелестїло в сїнех — чап-чап... Клямка брязь... Звільна відчиняють ся двері, звільна, широко, і в дверех мов намальований, розхристаний мокрий стоїть Юра Шикманюк.

 

Мошко хотїв крикнути, схопити ся з місця, тїкати, ревти та кликати помочи — але не міг рушити ся, не міг видобути з горла найменшого голосу. З рознятим ротом, вибалушеними очима, закляклими на книзї пальцями він сидїв блїдий як стїна, закаменїлий, безтямний.

 

— Добрий вечір, Мошку! — промовив Юра не то всьміхаючись, не то любуючись видом Жида полумертвого з переляку.

 

І не дожидаючи Мошкової відповіли Юра почав наближати ся до стола, придержуючи правою рукою щось немале, обвинене сердаком і притиснене до його груди. Мошко в безсильнім переляку ледво здужав підняти одну руку і закрити собі нею очи, а з його горла вирвало ся щось мов глухий стогін. Юра зневажливо засьміяв ся.

 

— Ха, ха, ха! Перелякав ся, Мошку? Чуєш, що скривдив мене, що варто би тобі за се иньшого пригістника, нїж я отсе приношу. Ади!

 

І він розвернув сардак, виняв із нього головатицю і держачи її обіруч за голову замахнув нею і положив її на столї мов довгий, вузкий полоть солонини.

 

— А що? Бачив коли таку? — тріумфально, радісно мовив Юра.

 

Мошко все ще мовчав, не міг прийти до себе. Він глядїв тепер на головатицю такими самими не то переляканими, не то зачудуваними очима, як уперед на Юру. Він силкував ся пригадати щось, щось таке, що вязало ся з головатицею, але не міг. Страшна хвиля, яку він пережив отсе, змела все попереднє з його мізку, мов хуртовина змітає купу сипкого піску. Лише механїчно, з купецької привички він промовив нарештї:

 

— Ну, що хочеш ?

 

— А що даси ?

 

Мошко звільна приходив до себе. Він устав з місця, приступив близше, доторкнув ся до головатицї. Холодний дотик слизького рибячого тїла вернув йому всю память.

 

— Дай десятку ! — мовив Юра.

 

Мошко затряс ся. Він бачив сповненє своїх надїй, які ще недавно так турбували його, пригадав собі своє положенє, з якого отся головатиця була для нього дошкою ратунку, і цїна, якої зажадав за неї Юра, видалась йому сьмішно дрібного. Він скривив уста до сьміху.

 

— Слухай, Юро! Лиши менї ту рибу. Вона менї дуже потрібна — розумієш, дуже потрібна. Іди тепер спати, а завтра ми сторгуємо ся.

 

— Ого, го! Я на таке не пристаю! Я не лишу головатицю на обіцяне. Чи ще ти не досить мене дурив? Гадаєш, що я зовсїм глузду не маю і дам водити себе як кітка за стеблом ? Зараз менї гроші сюди, а нї, то беру рибу.

 

Юра говорив піднесеним, сердитим голосом. Мошко трівожно наблизив ся до нього.

 

— Пст, Юро! Тихо, тихо! Тут за стїною пан спить.

 

— Що за пан ?

 

— Пан сендзя.

 

— Ну, то що? То я не сьмію упоминати ся за своїм? — мовив Юра бутно, але понизивши голос.

 

— Тихо, Юро! Не говори, не кричи, бо сам не знаєш, що говориш. Як би ти знав, яке добро ти зробив менї... Ой, як би ти знав! То ти жадав би за сю головатицю не те, не десятку! Слухай, Юро, що я тобі скажу! Ану, признай ся менї по правдї, чому ти відправив учора свойого Василя з Косова самого?

 

— Бо я хотїв іти до Коломиї.

 

— А чому-ж ти не пішов до Коломиї ?

 

— Бо так менї випало.

 

— Що тобі так випало?

 

Юра махнув рукою.

 

— Ет, не питай, а говори про дїло! Купуєш головатицю, чи нї ?

 

— Чекай, Юро, чекай, чекай, чекай! Я говорю про дїло, сто раз важнїйше нїж головатиця. Що таке головатиця ? Що вона варта? А ти послухай, що я тобі скажу, чому ти не пішов до Коломиї. Тому, бо потайки вернув сюди в село. А чого вернув? Бо хотїв забити мене. Напасти в ночи і забити. Правда, Юро? Скажи що неправда!

 

Тепер на Юру прийшла черга остовпіня та переляку.

 

— А ти відки се знаєш ? — ледво прошептав він голосом здушеним зі зворушеня.

 

— А видиш, що знаю! — мовив Мошко. — І ти не сьмієш відперти ся, бо знаєш, що моя правда. Я ворожбит, правда, Юро? Ну, а де твоя сокира, Юро?

 

— Там... у Черемоши, де я ймив отсю головатицю.

 

— А видиш, Юро! Чому я засьміяв ся, коли ти зажадав за головатицю десятку. Чому я казав: як би ти знав, що вона варта? Я знав, що вона варта, що вона може вратувала мене від смерти. Що як би ти зажадав за неї сто, тисячу ренських, то й то не було би за дорого. Я засьміяв ся, бо зрозумів, який ти дурень, Юро! Старий, а дурний дурень! Ішов мене забити, а не знав, що у мене пан сендзя ночує і що я можу при першім шелестї зловити тебе і віддати в його руки. (Мошко брехав тепер усею силою пари, мов кінь ґальопує, зірвавши ся з припону, бажав зовсїм отуманити, ошоломити Юру.) І ще тим дурень, бо не знав, що я виграв справу в Косові не на те, аби тебе скривдити, а лиш аби показати тобі, який ти дурний та нерозумний заходячи з Мошком у процес. А менї анї твоєї хати, анї твого ґрунту не треба. Чуєш, Юро? Ось на тобі за твою головатицю: тут маєш той контракт, що ми зробили на твоє прогодованє — не хочеш, як хочеш ! А ось той рахунок моїх видатків, що я виложив на тебе — бачиш, роздираю його перед твоїми очима! А ось тото ошацованє твойого ґрунту, що було читане в судї — на. Все тобі дарую, щоб ти не казав, що Мошко одурив і обдер тебе. Не віриш? Думаєш, що я даю тобі якісь фальшиві папери? Ну, візьми їх, а завтра підемо до панотця, нехай він тобі прочитає тай скаже. Я при нїм повторю те, що кажу тепер. При нїм і спалимо ті папери, то може тодї повіриш, що Мошко не є твій ворог. Добре?

 

— Та... нехай і так буде. Але... Мошку!

 

— Що таке ?

 

— Скажи, бій ся Бога, що се тобі стало ся? Відки се в тебе... таке... взяло ся ?

 

— То за отсю головатицю, Юро. За те, що ти принїс її менї сеї ночи. Розумієш ?

 

— Нї, не розумію.

 

— Ну, то й не розумій. Я-ж кажу, що ти старий дурень. А тепер іди спати.

 

— Та куди менї тепер іти? До Василя далеко, а я весь мокрий.

 

— Візьми собі мою суху бекешу тай джергу — ось тут у комірцї лежить, іди до стодоли тай зарий ся в сїнї. А мокре все тут поскидай. Там огрієш ся.

 

І Мошко взяв зі стола лямпу і пішов до сїний посьвітити Юрі, поки сей перебереть ся в сухе. А бачучи се білий велитень, що поруч чорного стояв під хатою і був сьвідком цїлої сцени, в сердечнім зворушеню щиро стиснув обі долоні свого чорного товариша. Та сей при дотику білих сьвітляних рук ангела підскочив високо обома ногами, зробив страшенну ґримасу, що виражала нестерпний біль, і вириваючи свої руки з дружнього стиску, шарпнув ся в зад усїм тїлом так напруго, що аж вивернув козла в повітрі і запоров рогами в шутер на подвірі.

 

— Дурню ! — скрикнув він люто. — І якого дїдька ти в сантименти впадаєш! І зараз стискати ся лїзеш ! Нїби не знаєш, що мене твій дотик пече гірше пекельного огню!

 

Ангел усьміхнув ся.

 

— Ах, вибачай! Я й забув. Я лише хотїв поґратулювати тобі, що ти гарно виконав мій плян.

 

Чорний: Твій плян? Роззяво! Плаксо! Ти здібний видумати якийсь плян! І ґратулювати береш ся, не тямлячи значіня того, що бачиш очима.

 

Білий: Та вже певно, що твойого діявольського значіня не тямлю. Менї й байдуже до нього.

 

Чорний: То то й є! Ти своїми підслїпуватими очима бачиш тут лише побіду добра, іділлю.

 

Білий: Може бачу дещо й більше.

 

Чорний: Може! Говори-плети ! Як би бачив, то певно не лїз би ґратулювати менї. Не присвоював би собі мойого дїла.

 

Білий: Я й не чиню сього. Я лише кажу, що ти гарно виконав той плян ратунку обох сих душ, який я перед тим поклав на божих колїнах.

 

Чорний: Ратунку! Га, га, га! Чудовий плян! Щоб змінити постанову Юри, треба було збудити в його душі низький інстинкт захланности, жадобу зиску. Щоб наклонити Мошка до великодушности, треба було струсити до дна його душу жахом смерти. А результат ? Мошко лишить ся живий, в понятю Юри він буде ворожбитом, добрим чоловіком і добродїєм. При помочи головатицї він піддобрить собі судію, так що той при обдукції буде дивити ся крізь пальцї на ріжні симптоми завважені лїкарем і сконстатувавши брак арсенїку заспокоїть ся зовсїм і оголосить Мошкову невинність. І житє в селї піде далї своєю чергою.

 

Білий: А все таки Юра житиме з сином і віддасть своє, добро внучатам і ті будуть любити його. І голосячи добре дїло Мошкове він уменшить у селї суму ненависти против Жида. А Мошко не забуде тих хвиль пережитих сеї ночи.

 

Чорний: І думаєш, поправить ся!

 

Білий: Називай се як хочеш, — а все він буде поводити ся тямуючи сю хвилю.

 

Чорний: Овва! Під острахом! Силуване добро.

 

Білий: Господь ріжними дорогами тягне людий до добра. Одних страхом, других жадобою зиску, иньших особистою амбіцією, ще иньших подразненим самолюбєм; лиш невелика часть робить добро з чистої, високої любови до добра. Божа річ цїнити, яке добро вартнїйше. Моя річ — допомагати по змозї, щоб сума добра між людьми все більшала та більшала.

 

Чорний: Еге-ж, еге! Вийшов сївач на поле сїяти, тай сїяв, кидаючи на слїпо одно зерно на стежку, друге в тернє, третє в буйну пирійку, в надїї, що хоч якась частина зійде і виросте й достигне і дасть стосотні плоди. А я собі сїю свій кукілець розумно, з гарним обрахованєм. Де не можу зовсїм заглушити твоєї пшенички, там хоч запоганю її.

 

Білий: Що-ж, роби як знаєш і як мусиш! Поборемось!

 

 

Львів д. 9 цьвітня 1903.

 

 

______________________

* Де рубають дрова в лїсї зимою = при рубцї дров.

*Дараби — сплави.

* Бером називаєте ся в Гуцульщинї велика з поручями кладка, по якій можуть переходити не лише люди, а й конї.

* Тїла повішених закопують під шибеницею на тюремнім подвірі.

* Ровта, маб. з нїмецького die Rotte — купа народа, що йде в погоню за злочинцями.

* Иршений — хрещений; сей епітет надають Гуцули залюбки не лише людям, але також своїм коням та водї.

* Головатиця, найбільша і найцїннїйша риба, що водить ся в Черемоші. Вона належить до породи лососїв (Salmo Hucho), доходить звиш до 1 метра довжини і визначаєть ся тим, що з усїх галицьких гірських рік живе лише в Черемоші. Крім Черемоша вона живе ще в гірських ріках Штирії, Тиролю та Хорватії, що з Альп ідуть до Дунаю.

* Штрикати в гуцульськім говорі — скакати.

* Пятка — 5 ґульденів; десятка — 10 ґульденів.

* Дзьобня — гуцульська перетикана торба.

* Буковець — висока гора в с. Ясенові, через яку веде гірська дорога з Косова до Жабя.

 

 

 

02.12.1906