Ірина Гах

 

«Як митець маляр я стою на тому становищу, що в часи нашого державного відродження, яке гігантичноми кроками поступає в перед, всім українським мистцям зовсім не час розпорошувати свої сили на шляху космополітизму, шукати якогось «інтернаціонального абстрактного мистецтва для мистецтва», а навпаки, потрібно негайно ставати до своїх варстатів і відтворювати старі та творити нові культурні національні цінності…».

 

В.Дядинюк, 1930-ті.

 

Василь Дядинюк. "Автопортрет"

 

 

Василь Дядинюк народився 1 січня 1900 у селі Лучинець на Поділлі (зараз – Вінницька область). Його найближчі родичі займалися церковним мистецтвом (будівництвом храмів, іконописом, різьбою, позолотою та ін.), тому з раннього дитинства Василь мав уявлення, що таке сакральна образотворчість. Це й стало визначальним у майбутній професійній діяльності.

 

 

1924 року вступив до львівської мистецької школи Олекси Новаківського, де й познайомився з митрополитом Андреєм (Шептицьким). З того часу творчий і життєвий шляхи художника були міцно переплетеними з діяльністю святоюрського владики. Василь Дядинюк під час навчання активно брав участь у виставках школи Новаківського, багато і невтомно працював, швидко отримав репутацію ретельного копіїста.

 

Обдарованість і старанність юнака, а, головне, його унікальна здатність до копіювання творів старих майстрів були відзначені Митрополитом, і Дядинюк отримав перше серйозне замовлення: Шептицький доручив молодому художнику створити копії портретів уніатських єпископів і митрополитів, які зберігалися поза межами Галичини. Так, наприкінці 1926 року Дядинюк поїхав до Вільна, де, за попередніми даними, зберігалися два портрети – єпископів Й.Кишки та Шептицького. Коли у січні наступного року молодий митець прибув до Віленського монастиря (зараз територія Литви), то знайшов там аж 18 портретів уніатських ієрархів, про що написав до владики з запитом про перелік творів, необхідних до копіювання. Які розпорядження отримав, достеменно невідомо, але вже у лютому того ж року Дядинюк просив у митрополита Андрея грошей на пересилку до Львова 12 готових портретів-копій, які створив за дуже короткий час – неповних два місяці.

 

Шептицький високо оцінив працю художника – влітку Дядинюк отримав стипендію на творче відрядження до Італії у розмірі «350 долярів», з яких половина суми мала бути «експлотована на виконання деяких праць для Митрополичої палати та Національного музею у Львові». Пізніше, після обумовлення всіх завдань, які були поставлені перед митцем, цю суму збільшили до 927 доларів ¹.

 

"Голгофа" (1926)

 

 

Молодий художник був неймовірно щасливий, адже у 27-літньому віці мав можливість подорожувати Європою, надалі активно співпрацюючи зі Шептицьким, який щедро заохочував до творчої роботи. «Прошу ласкаво вірити моїм невимовним бажанням скласти хоть тою мізерною своєю працею, яку я в силі зробити, подяку Вашій Ексцеленції за безконечне і неоціненне велике добродійство для мене, яке щиро кажучи, сам не знаю, чим я заслужив як у Вашій Ексцеленції, так і в ласці Господа Всевишнього», – ці слова щирої вдячності художник написав 30 вересня 1927 року з Риму, де, багато копіював, створив кілька живописних творів, активно відвідував галереї.

 

1928 року Шептицький фінансував творче стажування у Франції двох найкращих учнів школи Ол. Новаківського – М.Мороза та Св. Гординського. За короткий час до них приєднався і Василь Дядинюк. «Ми втрійно Дядинюк, Мороз і я, жили в одній великій кімнаті-ательє в завулку при вул. Алюзія в 14 окрузі Парижу. Зима тоді була дуже люта і ми страшенно мерзли… кожен з нас працював над собою, як міг», – згадував зиму 1928 року Святослав Гординський.

 

Подорожуючи й інтенсивно працюючи у Європі, Дядинюк надалі отримував стипендію та не переривав листування із Митрополитом. Саме у Парижі, навчаючись та відвідуючи Академію Жульєна, молодий митець-практик формулює доволі раціональні думки щодо створення мистецького навчального закладу у Львові. Знаючи про намір Владики створити такий заклад у Львові, він запропонував розширити навчальну програму, про що й написав до Шептицького. На думку Дядинюка, майбутні художники повинні вивчати не лише «артистичні ділянки» (станковий живопис, рисунок, основи композиції та ін.), але й знатися на різьбярстві, золоченні, мозаїці, вітражах тощо. Крім того, професійний художник має ґрунтовно володіти знаннями з історії мистецтва та точних наук, наприклад, перспективи чи хімія. У листах до Шептицького Дядинюк щиро ділився своїми роздумами над новітніми течіями європейської образотворчості: «Паризьке мистецтво у повному упадку … на сотках вистав, поза мертвою натурою і невдалим актом, або ще гірше обридливими нарисами – нічого бачити неможна... Французькі критики самі називають сучасне мистецтво повним безглуздям» ².

 

У Парижі Дядинюк переглянув своє ставлення до творчості Петра Холодного-старшого, під впливом якого він перебував протягом тривалого часу:

 

«Нині я вже сам змінив свою думку що до праці П.Холодного в релігійнім мистецтві. Для мене сьогодні його стиль, спосіб реального трактування облич і постатей, в псевдовізантійських драперіях і аксесуарах – перестав бути стилем. Ця задача покищо в думках мучить мене самого не другий рік, але як поверну до Львова, думаю поважно забратися до зреалізування своїх думок над проблемою релігійного образу. Техніки необхідні до сего, я вже опанував і вони стануть мені на допомозі» ³.

 

Щойно Василь Дядинюк повернувся до Львова, Митрополит нагадав йому про його паризькі пропозиції й запропонував працю у мистецькій школи оо. Студитів, якою з 1927 року за дворічним контрактом опікувався Михайло Осінчук, ретельно виконуючи обов`язки викладача головних предметів: живопису, рисунку, композиції та ін.

 

14 вересня 1929 року, приступивши до викладацької праці в мистецькій школі оо. Студитів, Василь Дядинюк представив своє бачення праці у ній у вигляді офіційного листа-звернення до ігумена о. Климентія Шептицького, в підпорядкуванні якого був цей навчальний заклад. У цьому документі митець практично повторив своє бачення роботи з учнями, яке оголошував Андрею Шептицькому ще в листах із Парижа, де першочерговим завданням вважав організацію «робітні церковно-релігійного мистецтва для монахів студитів у Львові» та поглиблене вивчення всіх тонкощів творення саме церковного мистецтва. У представленій навчальній програмі художник запропонував поділити навчальний процес на «дві самостійні галузі: шталюгова т. зв. ікона як така, ікона-кіот, ікона в іконостасі та декоративна ікона на стіні, застосовуючи у праці усі найтриваліші і найпрактичніші засоби як темпера, темперо-олія, казеїна і мокра фреска». Крім того, Дядинюк у пропонованій програмі задекларував: «Науку буду провадити з головною тенденцією такою, аби передовсім всі ученики могли зістати добрими ремісниками іконописної штуки, знали солідно цілу технічну сторону її, починаючи від приготовлення дошки, шпигування її, підготовлення золочення, чеканку, приготовлення фарб аж до науки рисунку і зрозуміння стильового візантійсько-українського малярства». Також було запропоновано ввести вивчення не лише головних предметів (стінопису й іконопису), але й додаткових, «ремісничих»: «чеканку, різьбярство, золотництво, емалі». А також предметів, необхідних для вдосконалення рівня художньої освіти: рисунок, анатомія, перспектива, історія мистецтва, «хімія малярська» і навіть «фото-цинко-літографія». Митець-педагог Дядинюк мав тверде переконаний, що завдяки добрій підготовці «сирий кавалок дерева, попадаючи в столярську робітню… перетвориться в форму ікони, кіота чи іконостасу» .

 

Під безпосереднім керівництвом Василя Дядинюка у малярській школі оо. Студитів навчалася ціла плеяда майбутніх художників: схимонах Висаріон, брат Філотей, Анатоль Яблонський, Йосип Мокрицький, Гелазій, о. Олександр, брат Михайло Висоцький та брат Мар’ян Пигель. Головною «практикою» для малярів-студитів під час мистецької науки була «робота в матеріалі… на об’єктах»: особиста участь у виготовленні стінопису чи іконопису, різьбленні іконостасу та ін.

 

Іконостас у Стрию

 

 

Паралельно з викладацькою працею художник працював творчо, не перериваючи зв`язків із Митрополитом, плідно працював у галузі сакральної образотворчості, зокрема, створив іконостас для церкви в Стрию.

 

 

На початку 1931 року В.Дядинюк разом із різьбярем Андрієм Коверком створив для церкви Успіння Пресвятої Богородиці у Львові надзвичайно цікавий твір – серію великих ікон «Гробу Господнього» (1,7 х 2 м), який до нині щороку виставляють перед святкуванням Воскресіння. Вірніше буде сказати, що В.Дядинюк завершив роботу, розпочату Петром Івановичем Холодним. Ще наприкінці 1920-х років Холодний намалював дві великі ікони «Христос на Оливній Горі» та «Воскресіння Господнє». Дядинюк завершив цю велику монументальну роботу, і 26 квітня 1932 року величне панно, складене з 7 ікон та монтоване на дерев`ний різьблений каркас, було вперше представлене у каплиці Трьох Святителів.

 

 

У процесі праці з учнями мистецької школи оо. Студитів у Дядинюка виник ще один мистецький проект – створення циклу портретів українських історичних діячів, з якою він і звернувся до Митрополита. Фінансувати цю роботу Шептицький запропонував відомому на той час українцеві – Якову Макогону. Той погодився співпрацювати з Василем Дядинюком.

 

Яків Макогін (1880-1956) був успішним і знаним у Європі бізнесменом, великим патріотом України. У 1930 році він разом із дружиною Сузанною Фаллон, родовитою та заможною американкою, відвідав Галичину, особисто зустрічався з митрополитом Андреєм. Після цієї подорожі, щоби якнайкраще інформувати європейську спільноту про події в Україні, політичний й економічний стан народу, а також його культурні і релігійні потреби, заснував The Ukrainian Bureau ("Українське бюро") в Лондоні (з філіями у Женеві та Празі). «Підписуючись» під запропонованим Шептицьким проектом, Я.Макогін хотів популяризувати україніку в європейських країнах. У процесі перемовин між Дядинюком, Макогоном і митрополитом Андреєм щодо початку праці над історичними портретами виникло питання, в якій країні виконуватимуть цю мистецьку працю – Англії чи Франції. Вибір впав на Париж, куди навесні 1933 року Дядинюк виїхав разом із дружиною О.Козакевич.

 

Амбітний проект мав складатися з 8-10 картин розміром 1,5 м² і був розділений на два цикли – княжий (князь Олег, княгиня Ольга, князі Володимир Мономах, Ярослав Мудрий, Данило Галицький та ін.) і козацький (із постатями відомих гетьманів). Працюючи, Дядинюк писав до Митрополита з Парижу: „Цикль історичних образів, які я маю замір зробити у Парижі, має закінчитися алегоричною композицією, в якій проходить постать Вашої ексцеленції, в стоячій позиції в цілому митрополичому облаченню” ⁴.

 

За умовами угоди з Я.Макогоном, до кінця 1933 року митець мав виконати обумовлену кількість робіт. З невідомих нам причин, він не встиг завершити всі роботи вчасно, що спричинило розірвання контракту та невдоволення Митрополита. За короткий час, після розірвання контракту, в одному з листів до Шептицького Дядинюк спробував пояснити, що віддав усі завершені до того часу роботи замовнику (10 творів), але ще десять, які мав представити до кінця року, «не зробив». Ситуація, в якій опинився митець, справді була фатальною, і щоби якось виправдатися, він надіслав митрополитові Андрею світлини-репродукції зі зроблених і відданих Я.Макогону творів із проханням опублікувати їх в українській пресі ⁵. Надіслані світлини, попри підірвану репутацію Дядинюка та його доволі натягнуті творчі та людські стосунки з членами Асоціації Незалежних Українських Мистців (АНУМ), були опубліковані в газеті «Мета» 1935 року.

 

 

 

Щоби достойно виглядати в очах митрополита та спробувати відновити репутацію, Дядинюк обіцяє Шептицькому повторити роботи, які не виконав для Я.Макогона «у мініатюрі», і подарувати митрополитові, що підтверджує збережена «Розписка», датована 18 листопада 1935 року. Цю обіцянку художник виконав, і «пано до Української Історії – величний, монументальний цикл, що дасть направду цінний вклад в український образотворчий доробок», був представлений на Першій виставці Спілки Українських Образотворчих Мистців (СУОМ), яка відбулася у період з 20 грудня 1941 року до 1 лютого 1942-го у виставковому приміщенні Спілки на площі Марійській, 9.

 

 

У період Другої світової війни художник з родиною жив у Коломиї, але брав активну участь у мистецькому житті Львова. Він успішно взяв участь у ІІІ виставці СУОМ (січень 1943 року), а по її завершенні підготував реферат під назвою „Аналіз розвитку українського мистецтва за останні 25 років” – із власними думками щодо стану української образотворчості згаданого періоду.

 

«Легінь із Криворівні» (експонувався на виставці СУОМ 1943 року)

 

 

Мабуть, останньою великою працею, яку розпочав робити Василь Дядинюк під покровительством Шептицького, були проекти стінопису для церкви Благовіщення в місті Городку (за 20 км від Львова), який він мав виконати у співавторстві з Михайлом Дмитренком. Картони стінопису церкви були представлені митрополитові 1943 року, а праця над ним мала розпочатися наступного року. Робота мала бути грандіозною, адже художники створили 50 картонів розміром 70х50.

 

«Малюнки були дуже основні і детальні, і вони обіймали проекти для трьох бань і 12 стін. Тільки панель усіх стін виготовив у різьбі Андрій Коверко. З найбільших і найскладніших композицій мистець В.Дядинюк запроектував композицію «Благовіщення» для запрестольної стіни… Цими проектами дуже цікавився Митрополит Андрей Шептицький, який завжди закликав мистців повертатися до великих традицій і який був до деякої міри моральним батьком неовізантизму» ⁶.

 

Стінопис церкви за дивом збереженими картонами виконав відомий львівський художник, багатолітній викладач Інституту прикладного та декоративного мистецтва Степан Коропчак уже у радянські часи. У церкві також у первозданному вигляді збереглася запрестольна ікона В.Дядинюка «Благовіщення».

 

 

Із наближенням радянських військ до Львова Дядинюк із родиною наприкінці 1943 року емігрував на Захід. На 44 році життя він помер у Відні 21 січня 1944 року.

 

Василь Дядинюк був художником-професіоналом і залишив помітний слід в історії українського мистецтва. Щоправда, мав репутацію людини із складним характером: «Постать В.Дядинюка не відзначалась такою щирою відвертістю і багатством емоційних почуттів. Зі схильністю до інтриганства та плазування, він міг людину одночасно вихваляти і паплюжити. Цю особливість Дядинюка знали всі [йдеться про товаришів художника – Г.І.], можливо і митрополит», – так писав про Василя Дядинюка Володимир Овсійчук, підтверджуючи свої слова спогадами Михайла Мороза: «Холодний [Петро Іванович. – Г.І.] Дядинюка називав дурнем і питав Новаківського, як він терпить цього Дядинюка. Новаківський на це відповідав, що він сидить на крокодилячих яйцях, … і що поробиш – той був його учнем» ⁷.

 

До слова, В.Овсійчук заперечував поширену думку, що Дядинюк був учнем П.Холодного-старшого і працював із ним у Святодухівській семінарії наприкінці 1920-х років.

 

Якось дуже символічно Василь Дядинюк (1900-1944) прожив рівно стільки, скільки перебував на митрополичому престолі Андрей Шептицький. Вони познайомились у школі Ол. Новаківського; багато років (усе творче життя художника) митрополит був для Василя Дядинюка (зрештою, як і для більшості тогочасних молодих митців) великим меценатом, що багато років давав моральну та матеріальну можливість навчатись, вдосконалюватись, розвивати талант; а ще – незважаючи на людські якості молодих людей, їхні часом невірні дії чи помилки, належно оцінювати працю й талант. І завжди – за будь-яких обставин – пробачати, підтримувати, допомагати.

 

 

ПРИМІТКИ:

 

¹ Із архівних матеріалів

 

² З листа В.Дядинюка до А.Шептицького від 19 листопада 1928 року, Париж.

 

³ З листа В.Дядинюка до Митрополита Андрея, Париж, 1928.

 

⁴ З листа В.Дядинюка до митрополита Андрея від 3 квітня 1933, Париж.

 

⁵ З лист до Шептицького. 20.02.1935. Париж

 

⁶ Українське мистецтво. Альманах. – Ч. 1, Мюнхен, 1947.

 

В.Овсійчук. Олекса Новаківський. – Львів, 1998. – С. 212.

 

 

 

За допомогу у підготовці цього матеріалу хочу подякувати пароху Городоцької церкви Благовіщення о. Михайлові Івановичу.

 

 

21.01.2017