У цьому тексті під терміном "хороші росіяни" я маю на увазі не всіх громадян Росії чи осіб російського походження, а окремих публічних діячів – письменників, митців, інтелектуалів, які, попри задекларовану антивоєнну позицію, у своїх висловлюваннях або творах використовують риторику, що фактично знімає або пом’якшує відповідальність Росії як держави-агресора, а також колективну відповідальність російського суспільства. Цей термін застосовується суто як публіцистичний маркер для позначення конкретних публічних позицій, наративів і риторичних стратегій, а не як оцінка чи характеристика будь-кого за національністю, походженням або особистими якостями.
Якось після роботи я зайшла до місцевого німецького супермаркету. У відділі преси, поміж газет і журналів, звернула увагу на один психологічний журнал німецькою – психологія мене давно цікавить, тож вирішила його придбати. Вдома заварила чай і взялася до читання. Я натрапила на статтю, присвячену третім роковинам російсько-української війни, а саме – ролі воєнних міфів.
З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну я опинилася в Німеччині. Спершу тривалий час жила під одним дахом із німецькою родиною, тому з власного досвіду бачу, які наративи переважають у ставленні німців до війни та до росіян. За час перебування тут я втратила кількох друзів-німців через розбіжності в поглядах на російську політику, культуру та відповідальність народу Росії. Тому стаття в журналі мене глибоко зачепила – і я надіслала до редакції листа з критикою її змісту.
Стаття в психологічному журналі – справа рук "хороших росіян", адже в ній фігурує коментар однієї з них – популярної тут російської письменниці Марії Степанової, яка мешкає в Німеччині. Цієї весни вона брала участь у літературному фестивалі "Литературни срещи" в Софії (Болгарія). У своєму коментарі Степанова говорить про "травматичний коридор" російської історії – коридор болю, який, на її думку, формує ментальність російського суспільства.
Це пояснення має певну аргументацію, однак воно набуває ознак того, що американський психолог Джордж Саймон у книзі "В овечій шкурі" називає раціоналізацією – спробою виправдати неприйнятну поведінку аргументами, які звучать логічно та викликають співчуття.
Згадується байка Григорія Сковороди про пастуха, в якого жили два пси у великій дружбі. До них вирішив приєднатися вовк, що вдавав із себе пса. Але пси виявилися мудрішими за багатьох сучасних політиків, експертів і навіть частину громадян України та Німеччини.
Ця "хороша росіянка" звертається до німецької публіки медом та маком, адже у її словах немає жодного осуду. Вона малює російський народ жертвою історичних обставин. А людська психіка влаштована так, що ми підсвідомо більше співпереживаємо жертвам: емпатія запускається автоматично, зокрема через механізм дзеркальних нейронів.
Але емпатія, як попереджає канадський психолог Пол Блум, може зіграти з нами злий жарт. У книжці "Against Empathy: The Case for Rational Compassion" він визначає емпатію як дію, що полягає у спробі побачити світ очима іншого. Блум чітко розмежовує емпатію та співчуття: емпатія – це емоційне злиття, яке часто веде до хибних рішень, а раціональне співчуття – це здатність допомагати обдумано.
Згадки "хороших росіян" про важку долю російського народу націлені саме на те, щоби пробудити емпатію. У такому контексті стає вкрай важко вести розмову з німцями: раціональні пояснення здаються їм холодними й байдужими до чужого болю. Вони відчувають себе морально правими, бо співчувають знедоленим росіянам, які, мовляв, нічого не можуть вдіяти проти терору Путіна, адже будь-яка спроба опору загрожує ув’язненням.
Російський народ постає як "ідеальна жертва": страждає, мовчить і ні в чому не винен. А українці – "неідеальні": вони чинять опір, знищують ворожу техніку, вимагають справедливості. Тому німецькій аудиторії значно легше відчувати емпатію до росіян, а не до українців, які не вписуються в зручну роль пасивної жертви.
Але не єдиним наративом "коридору болю" живе риторика "хороших росіян", зокрема письменниці Марії Степанової. У 2024 році вийшла друком її книжка "Der Absprung", де вона знову намагається виправдати росіян через образну оповідь:
"Пам’ятаєте казку, – продовжила вона подумки, – у якій старий чоловік і дерев’яний хлопчик сидять із маленькою сальниковою свічкою в череві морського чудовиська? Цілком можливо, що обидва завдають чудовиську певного дискомфорту, наприклад, стрибаючи на місці або навіть розводячи багаття. Але при такій нерівності розмірів ти не маєш жодного шансу завдати чудовиську істотної шкоди, не кажучи вже про те, щоб із ним упоратися. Ти можеш тільки сподіватися, що йому колись стане зле, і ти, сам не знаючи як, опинишся раптом назовні й уперше ясно побачиш, що кімната, в якій ти провів стільки років, насправді була черевом".
У цьому уривку помітно, як архетип "маленької людини" в російській літературі еволюціонує: тепер це не просто персонаж із низьким соціальним статусом, а той, хто перебуває у череві монстра. Що може вдіяти така "маленька людина" проти чудовиська? Майже нічого – і саме цей образ, підсилений відчуттям безпорадності, стає ключовим наративом, який активно експлуатують "хороші росіяни". І ще одна поширена казка: варто лише дочекатися смерті монстра – і для російського народу настане світле майбутнє.
На перший погляд, фрази про "коридор болю" чи "людину в череві монстра" можуть здаватися гуманістичними, навіть метафоричними поясненнями історичної травми. Але в контексті війни вони виконують маніпулятивну функцію: виправдовують російську агресію, подаючи її як неминучий наслідок історичної безвиході чи колективної безпорадності. Така логіка знімає відповідальність з російського народу як співучасника дій держави-агресора.
Позиція Марії Степанової – промовистий приклад, та все ж недостатній. 16 червня 2024 року у французькій газеті Le Monde вийшла стаття під назвою "The New Russian Diaspora in Europe: Integrated and Here to Stay", у якій розповідається про результати соціологічного дослідження, яке провели троє представників російської політичної та інтелектуальної еміграції: Дмітрій Гудков, Владіслав Інозємцев та Дмітрій Нєкрасов. Це дослідження було замовлено Французьким інститутом міжнародних відносин (IFRI) у Центру аналізу та стратегій у Європі (CASE) – нового аналітичного центру, створеного російськими дослідниками в еміграції. Його основу становить опитування, проведене Університетом Нікосії. Було опитано 3237 осіб, які проживають у Німеччині, Франції, Польщі та на Кіпрі – як онлайн, так і під час особистих інтерв’ю. У дослідженні автори використовують термін "the decent Russian people", значення якого українською мовою відповідає поняттю "хороші росіяни". Автори цього соціологічного дослідження дійшли таких висновків:
• нинішня санкційна європейська політика є неефективною, адже шкодить європейцям;
• сприяння виїзду росіян з Росії здатне принести помітну економічну вигоду об’єднаній Європі; при цьому важливо формувати широку спільноту росіян, які сприймають Європу й Захід як близького та вдячного союзника, а не ворога;
• важливо розмежовувати режим Путіна та хороших росіян, які є його заручниками.
На сторінці 18 дослідження наголошується, що одним із ключових індикаторів ставлення російських релокантів до війни є їхня позиція щодо України: серед тих, хто залишив Росію після початку повномасштабного вторгнення, 64% респондентів підтримують Україну, тоді як серед емігрантів, які виїхали до 2013 року, таких лише трохи понад 40.
Чи достатньою є лише словесна підтримка? Чи не є вона перепусткою в Європу? Один із висновків цього соціологічного дослідження закріплює образ "хороших росіян" як "заручників", тобто жертв. І він підтверджує ширшу тенденцію: позиція жертви – колективна політична стратегія російських опозиціонерів та емігрантів, спрямована на уникнення колективної відповідальності за злочини, які чинить Росія.
Цей підхід відвертає увагу від політичної природи війни, її стратегічних цілей, рішень і виконавців. Адже війна – це не метафора, а реальність, результат конкретних політичних рішень і практик. Її не можна пояснити лише через історичну пам’ять або травму – таке пояснення занадто зручне для тих, хто не хоче відповідати.
Як зазначає канадська історикиня Маргарет Макміллан: "війна – це організоване насильство по своїй суті". Подібно до неї, військовий теоретик Карл фон Клаузевіц стверджував: "Війна – це акт насильства, спрямований на те, щоб змусити противника виконувати нашу волю". У центрі цих визначень – насильство як ключовий інструмент досягнення політичних або ідеологічних цілей.
Американська військова кореспондентка Марта Ґеллгорн наголошувала, що ініціаторами війн зазвичай стають політики, які мобілізують страх і ненависть. Вона риторично запитувала: "Чому завжди так легко спонукати людей убивати одні одних?" Цей вислів влучно вказує на складну природу війни як соціального явища, де переплітаються політичні інтереси, колективні емоції та медійні маніпуляції.
Історик Тімоті Снайдер у книзі "Про тиранію" підкреслює, що фашистські й комуністичні режими свідомо відкидали раціональне мислення на користь ідеологічно вигідних міфів. Сучасна російська пропаганда працює за подібним шаблоном: вона оперує міфами, конспірологією та фальсифікованою історією, аби виправдати агресію і підмінити реальність вигідними наративами.
Яскравим прикладом цього є інтерв’ю Владіміра Путіна Такеру Карлсону, де президент РФ озвучує набір пропагандистських і конспірологічних наративів – про "затягування України до НАТО", "підтримку Заходом кавказьких сепаратистів", "тиск НАТО" як загрозу. Як зазначає Пітер Померанцев у книзі "Це не пропаганда", теорії змови – це інструмент утримання влади. У радянському дискурсі змови влаштовували "капіталісти", у нацистському – "євреї", а в сучасному кремлівському – західні ліберали, глобалісти й внутрішні зрадники.
Коли людина почувається "маленькою" і безсилою в заплутаному світі, вона схильна шукати "сильну руку" – фігуру, яка "наведе порядок". Це і є логіка, на якій тримається авторитаризм: страх, міф, ідентифікація з силою.
У результаті подібні міфи стають паливом для розпалювання війни та виправдання агресії. Як нацисти виправдовували винищення євреїв "благими намірами", так і сучасна російська пропаганда намагається видати себе за "жертву" або "визволителя". Зло діє підступно – ховаючись за ідеологічними конструкціями, які створюють ілюзію "справедливої боротьби", де кожен опонент автоматично таврується як "нацист" чи "ворог".
Ці приклади демонструють, що "хороші росіяни" і російська державна пропаганда користуються спільною мовою – наративом жертви. Але бути жертвою – це не те саме, що мати комплекс жертви.
Комплекс жертви – це психологічна установка, за якої людина або група системно сприймає себе як жертву інших і вважає, що заслуговує на особливе співчуття чи привілеї. Російська ментальність значною мірою будується саме на цьому. Її характерні риси:
• потреба у визнанні статусу жертви (щоби навколишні співпереживали їхнім трагедіям і "внутрішнім монстрам");
• моральний елітизм (переконаність, що страждання роблять націю морально вищою; прикладом може бути риторика про "велику російську літературу", яка ніби стоїть над іншими);
• брак емпатії до інших (наприклад, зловтішання з приводу влучань у цивільну інфраструктуру України);
• румінація (нав’язливе зациклення на власних стражданнях і образах).
В епоху масових комунікацій медіа відіграють вирішальну роль у формуванні суспільної думки. У книзі "Це не пропаганда" Пітер Померанцев, посилаючись на німецьку дослідницю Елізабет Ноель-Нойман, звертає увагу на феномен "спіралі мовчання": люди схильні підлаштовувати свої слова й поведінку під те, що здається панівною думкою.
У такому контексті поширення наративів "хороших росіян" і співчуття до них лише підсилює їхній комплекс жертви. А це – не шлях до зцілення, а лише поглиблення патології. Порожня емпатія не знищує монстра. Навпаки – монстр росте, живлячись нею.
А хто ж справжні жертви цієї війни? Насамперед – загиблі внаслідок повномасштабного вторгнення Росії в Україну цивільні та військові українці, зрештою – всі, хто загинув у боротьбі проти імперсько-терористичного режиму Кремля – від Чечні до Сирії, від України до самого російського опору.
А ще є ті, хто вижив. І є слово – "уцілілі". Поки живі – уцілілі. А отже, є шанс взяти відповідальність – особисту й колективну – за свої дії. Поки ми живі, наше завдання – захищати правду й чинити опір маніпуляціям.
02.07.2025