Інше життя

Так, дехто з нас сказав уже «па-па» і пішов на вечерю до ангелів. Інфаркти, інсульти, рак – і, звичайно, війна. У великій книзі життя все це є: народження і смерть, дитинство, молодість, старість, страждання й радість. У нашій книзі життя залишилося небагато сторінок, але ми ще маємо сили на останній ривок у світ казок та ілюзій. Річ не в тім, що ми повинні допомогти їм – дітям і внукам. Ми якоюсь мірою (бо хто, як не ми) ще повинні і маємо що розказати їм, дітям, внукам, правнукам – кому як пощастить. Розказати – навіть якщо вони, можливо, і не надто хотітимуть слухати.

Ми – останнє покоління людей, яке не знало, що таке інтернет. Коли його придумали і запустили, ми були сформовані особистості й були готові до цього віртуального світу. Вони – ні. Вони часто втікають від проблем реального світу в онлайн і проводять там більшість свого вільного часу, шукають там радість, втіху, розраду, пораду, навіть знайомляться там. А ми – навпаки. Наші друзі, знайомі, кохані, колеги – і так, вороги, – між нами щось було, ми особисто знайомі та щось пережили. Це вам не фейсбук, де просто потрібно послати і прийняти запит.

Ми – інші. Не кращі, не гірші – інші, у нас було інше життя, і ми жили, вчились, зростали, мужніли в інші часи. І річ не в тому, що у користуванні ми перейшли через транзисторне радіо, чорно-білий телевізор, вінілові платівки, магнітофони з котушками і касетами, CD-диски й дискмени (наші діди пройшли через лампове радіо і патефон, мали коня, а не трактор, і їли тільки те, що росло на городі) – а тепер маємо весь інтернет, тисячі тисяч пісень у своєму смартфоні. Чи, наприклад, що наш телефон стояв на столі, висів на стіні, в будці на вулиці, стаціонарний і з дротами, телефон-автомат – ми могли без проблем «не бути на зв’язку 24 на 7», жити без постійної тривоги за заряд батареї, без відчуття, що нас контролюють, пасуть, що щось відбувається десь (наприклад, у Гренландії, Данії, Швеції), а ми цього не знаємо – пропав інтернет. Ні, головне в тому, що ми застали часи, коли все «робили своїми руками і головою». Якщо ти хотів довести комусь, а навіть всьому світу, свою правоту, свою наукову гіпотезу – то будував свій пліт (чи човен з папірусу, як Тур Хеєрдал) і плив на ньому через весь океан до нових земель. Простіше – ти ставив експеримент (часто на собі, як із вакцинами) – і так мільйони разів, щоб інші могли його повторити і верифікувати. Тільки таким чином можна було довести, що твоя теорія правильна. Ти не викладав це все в інтернет і не збирав три тисячі лайків як доказ того, що абсолютно маєш рацію.

Ми читали книжки і там шукали відповіді на всі наші питання. Чому книжки? Бо це були знання, перевірені часом. Не десятки років пройшли – століття, а то і тисячоліття, а ці знання були актуальні – наприклад, стоїки древнього Риму (про точні науки помовчимо). Наші авторитети шукали істину – і те, що вони винайшли, відкрили чи спроєктували, всі їхні винаходи були перевірені практикою: працює воно чи ні, літає чи ні, пливе чи потоне. Ваші сучасники шукають популярність і гроші, в які монетизують свою популярність. Свій канал на ютубі, свій інстаграм, де мільйони підписників, друзів; і так триватиме доти, аж поки з’явиться хтось такий самий і скаже, що все це дурня, вас дурили – і в нього знайдеться ще більше підписників, доказова база великої ролі не грає. Рушійна сила в інтернеті – хайп, а не істина.

Можна додати, що ми слухали музику, живу музику, яку грали люди на музичних інструментах: навіть якщо це були синтезатори, по них клацали пальчики – це були люди, не алгоритм. Можливо, тому немає проривів і в музиці – на кшталт написати рок-оперу, зробити щось нове. Де «нові» Пінк Флойд, Фредді Меркурі чи навіть король попмузики Майкл Джексон? Де ті часи, коли на Євробаченні перемагали АВВА, Селін Діон…

Так, нам притаманний скепсис і це вікове бурчання «ми такими не були» – далі цілий перелік: «про дні народження ми пам’ятали самі без ФБ» і… Очевидно, ми були й залишаємось іншими, і розрив поколінь – він очевидний. Трагіка в тому, що найбільша різниця між нами у тім, що ми своє пожили – ми все-таки жили в мирні часи. А на їхню долю, долю внуків, дітей, на їхнє дитинство, молодість, зрілість припала війна – і це перекреслює все, часто саме життя.