Ірина Гах

 

 

”Вся творчість Михайла Дмитренка виходить із глибокої віри в українську культуру, ... його творчість... вже давно стала вартісною гордістю непроминаючої мистецької культури нашого Народу...”

 

Петро Мегик  "Визвольний Шлях”, 1983

 

 

Михайло Сергійович Дмитренко (1908-1997) – видатний майстер станкового та монументального живопису.

 

Він прожив надзвичайно цікаве творче життя, яке почалося 9 листопада у старовинному полтавському містечку Лохвиця. Перші вчителі, яким допомагав у роботах над церковними стінописами і які навчали хлопця малюванню, не радили йому йти на науку до вищих навчальних закладів. Але Михайло не послухав і у 18-літньому віці вступив до Київської художньо-індустріальної школи (1924–1926), а після – до Київського художнього інституту (1926–1930).

 

Після закінчення інституту молодий художник короткий час жив і працював на Донбасі, потім повернувся до Києва, де влаштувався на роботу в Театр робітничої молоді. Федір Кричевський, високо оцінюючи здібності свого обдарованого учня, запросив його до Київського художнього інституту спочатку як асистента, а потім і доцента. «Зовсім забув нині про те, що їв, де спав, у що одягався, але пам’ять про науку мого професора малярства Федора Григоровича Кричевського завжди зі мною! На його запрошення працював доцентом кафедри рисунка архітектурного факультету. Виставлявся у Києві, Харкові, Донецьку та ін. містах», - згадував згодом Дмитренко.

 

Але доцентом КХІ працювати довелося недовго. На початку жовтня 1939 року щоденна газета Політуправління Українського фронту «Червона Україна» констатувала: «До Львова прибула група художників Радянської України в складі 20 чоловік. Художники ознайомляться з майстрами-художниками Західної України і допоможуть їм у створенні Спілки Художників Західної України. Разом з місцевими художниками вони працюватимуть над оформленням міста до виборів Українських Народних Зборів та ХХІІ роковин Великого Жовтня». У цій доволі чисельній групі радянських художників був і М.Дмитренко.

 

Зараз важко сказати, чому Дмитренко дав згоду на переїзд до Львова. Можливо, через усвідомлення того, що радянська програма розвитку мистецтва не збігалася зі ставленням молодого художника до поняття соцреалізму, жорсткої цензури чи тої жахливої чистки, яку проводили каральні служби щодо решток вільнодумної інтеліґенції: «На моїх очах нищили Михайла Бойчука і його школу. Я бачив трагедію всієї української культури, жахливий процес розстрілювання нашого національного відродження. Тяжко було самому. Тяжко було дивитися на Федора Кричевського, який страшенно змарнів, бо переживав трагедію сталінізму як особисте горе. Це все одно, що на очах батька убивати дітей. Усе, що плекав Кричевський до 1932 p., поступово і методично нищилося. Заступитися за знищувану культуру означало самому потрапити у м’ясорубку».

 

Дмитренко не хотів потрапити до «м`ясорубки», він любив і захоплювався давнім українським мистецтвом, сучасною собі школою Михайла Бойчука, боготворив свого вчителя – Федора Кричевського. Із такими переконаннями йому треба було якомога швидше тікати від соціалістичної дійсності СРСР.

 

Не знав Дмитренко й того, що чекало його у «буржуазному» Львові, як його зустрінуть галицькі митці (формалісти, футуристи та ін.) і якою має бути його праця у створенні місцевого осередку Спілки радянських художників. У міжвоєнний період (1920-1930-ті рр.) мистецьке життя столиці Галичини було насичене та багатовекторне. Діяльність та інтенсивно-продуктивна робота Гуртка Діячів Українського Мистецтва (ГДУМ, 1922-1927) та Асоціації Незалежних Українських Мистців (АНУМ, 1931-1939), до складу яких входили і представники Наддніпрянської України, і художники-українці, які за різних обставин жили та працювали у Західній Європі. Про мистецьке життя Львова могло бути відомо в тодішньому Києві. Можливо, саме тому, Дмитренко зголосився їхати до Львова («подалі від очей влади»).

 

Прибувши до «міста Лева», він зустрів митців, серед яких дехто радо, навіть із захопленням сприйняв «возз`єднання». Вони щиро бажали бачити Україну єдиною державою, творчо працювати на її культурний розвиток. Восени 1939 року ще мало хто усвідомлював, що чекає галицьких українців у складі СРСР.

 

Бо на початках усе виглядало дуже оптимістично. На хвилі агітації за «високі гуманістичні ідеали радянського суспільства» у Львові почалася кампанія монументальної пропаганди. У жовтні 1939 року в центрі міста спорудили пам’ятник Радянській Конституції, авторами якого були виходець зі Сходу, емігрант «першої хвилі» (1920-х років) – скульптор Сергій Литвиненко – та новоприбулий митець – Михайло Дмитренко. У матеріалі цей твір виконали місцеві скульптори Євген Дзиндра й Андрій Коверко. Тимчасовий пам'ятник, виконаний з бетону на дерев'яному каркасі, являв собою височезну вертикальну композицію у вигляді колон, огорнутих червоними прапорами. У нижній частині стриміли постаті червоноармійця, робітника, матері з дитиною, студентки та старого гуцула з хлопчиком. Цементні фігури та написи українською, польською та єврейською мовами символізували дружбу народів, яку пропагували статті Сталінської Конституції. Пам`ятник монтували швидко, майже поспіхом, що спричинило чутки, ніби митці лише адаптували до місцевих умов монумент, попередньо виконаний у Москві.

 

 

Наприкінці того ж року у Львові встановили ще один монументальний твір, про що негайно повідомила радянська преса: «У Львові споруджено скульптуру Сталінська Дружба Народів. Скульптура виготовлена за проектом художників тт. Дмитренка і Литвиненка. На підвищенні, під червоним прапором стоять величаві постаті дівчини і хлопця, навколо яких споруджені декоративні планшети з республіканськими гербами. Від збудованої скульптурної споруди йде до Великого театру алея, прикрашена художніми плакатами з окремими статтями Сталінської Конституції». Отже, з перших днів праці у Львові Михайло Дмитренко був активно залучений до творення монументальних скульптурних композицій .

 

 

На Дмитренка поклали ще дві важливі справи – створення місцевого осередку Спілки радянських художників України (СРХУ) й організацію виставкових проектів. У травні–червні 1940 року відбулася виставка української графіки, до творення якої художник був безпосередньо причетним (її влаштовано було за участі Управління у справах мистецтв при РНК УРСР, СРХУ й Оргкомітету міста Львова). Метою цього грандіозного проекту було «показати рівень графічної продукції художників західних областей Радянської України, до моменту визволення народів Західної України Червоною Армією і деякі праці за останнього півроку». Під патронатом бюро секції графіки Спілки радянських художників до участі у виставці зголосилося 56 учасників у перелік яких входили відомі у Львові митці: Олена Кульчицька, Осип Курилас, Стефанія Гебус, Казимир Сихульський, Володимир Баляс, Володимир Гаврилюк, Степан Луцик та ін. Галицькі митці щиро вірили у продовження львівської традиції виставкової діяльності, притаманної міжвоєнному періоду. Але про повернення «старих часів» не йшлося: „Художники західних областей Радянської України мусять стати активними учасниками будівництва нової соціалістичної культури на визволеній спід гніту польської шляхти землі, давати твори, достойні нашої великої сталінської епохи”.

 

Влітку 1941 року суспільно-політична ситуація у Львові кардинально змінюється, що, без сумніву, вплинуло і на творче життя галицької мистецької еліти: «У перших днях після відходу Москви, українські мистці вернулися до своїх первісних мистецьких форм організації – на національному принципі. Так повстала «Спілка Українських Образотворчих Мистців». Спілка оселилася на пл. Марійській 9 [тепер – пл. Міцкевича, будинок розібрано. – Z], де 4 жовтня 1941 року відбулися перші збори. Відразу до лав організації зголосилося 24 художники, призначено керівництво: Михайла Осінчука – головою, Івана Іванця – заступником, Степана Луцика – відповідальним секретарем, Михайла Дмитренка – директором виробництва, Баляса Володимира – членом управління. На зборах було прийнято рішення про підготовку Першої виставки Спілки Українських Образотворчих Мистців».  

 

Так 33-літній Михайло Дмитренко не тільки не полишив Львів, але й перейшов на бік «ідеологічного ворога» – очолив одну з ланок діяльності СУОМ, яка задекларувала план дій на найближче майбутнє: «Виявляти в мистецьких творах усю різноманітність національного життя, його змагань, поривів, зображати в своїх творах красу рідної землі». Творчо-ідеологічні напрямки програми СУОМ були кардинально протилежними до тих, які сповідувала Спілка радянських художників у виставковій діяльності. Дмитренко зробив свій вибір і, з огляду на подальший творчий і життєвий шлях, жодного разу не пошкодував про це: «Моя манера, яка цілковито була пов’язана з традиціями мистецтва Наддніпрянської України, [вона] викликала розуміння і доброзичливе ставлення галицьких мистців, які мали свої дуже добрі традиції. Треба було зіставити і порівняти мистецтво двох частин розтерзаної, роздертої навпіл України; і я почав з усією завзятістю готувати нашу спільну виставку». Дмитренко не лише бере участь у Першій виставці, але з головою занурюється в роботу СУОМ.

 

"1932–1933"

 

 

20 грудня 1941 року у приміщенні Спілки відкрили Першу виставку СУОМ: „Загальний рівень виставки вповні задовільний. Немає на виставі річей особливих, але й немає й експонатів нижче середнього. Як рідко на теперішніх виставах, різьба не ховається тут у тінь перед малярством, а графіка може похвалитися дуже цінними експонатами. В цілому вистава не приносить нам сорому перед чужинцями тим більше, що час призначений на її організацію був надто короткий, а умовини, в яких вона повстала, не були особливо прихильні для того роду імпрези”, – так описав свої враження від експозиції відомий львівський мистецтвознавець М.Голубець,  виокремлено констатуючи: «Мистці Галицької землі, які перебули дволітнє большевицьке пекло, заманіфестували на нашій виставці нічим не викревлену лінію своєї індивідуальної творчості й виявили себе вповні підготованими до завдань, які накладає на них нова дійсність». Із першої експозиції твори Дмитренка звернули увагу глядачів: «Мусимо привітати в ньому маляра з легким помахом кисті, з широким діапазоном кольориту й формального виразу незасклепленого в ніякому „ізмі”, расового реаліста з чисто малярським світосприйманням». 

 

У подальшому, художник активно бере участь у збірних виставках Союзу Українських Образотворчих Мистців, виступає членом журі, як директор виробництва при Управлінні СУОМ несе відповідальність за виготовлення першої масової  мистецької продукції – невеликих рельєфів-«плоскорізів» із зображенням відомих українських діячів: митрополита Андрея, Т.Шевченка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Лесі Українки, які були запроектовані художниками Дзиндрою та Мухіним і виготовлені «в матеріалі» на Кераміко-скульптурній фабриці у Львові.

 

Наступна збірна виставка СУОМ була особливою для Дмитренка, про що він згадував: «Особливо пам’ятна третя виставка, яка, хоч і проходила під гул гармат 1942 р., але мала суто український характер: без політики, без пропагандистських вивісок. Виставка проходила під егідою Спілки українських образотворчих мистців і присвячувалася 25-річчю утворення Української академії мистецтв у Києві. Наслідком виставок було те, що і східняки, і західняки переконувалися, як багато у нас спільного – в ідеалах, в духовності, у прагненні жити гуманно (яке у нас постійно хтось відбира), у стилях і манерах. Саме у Львові ясно відчув, як важливо не тільки зробити добрий твір, а й уміти його показати людям, показати без умисного нав’язування чужої думки, без усякої пропаганди: нехай дивляться і самі думають. Добра мистецька річ скаже голові і серцю більше і краще за будь-які слова».

 

"Гірська ідилія"

 

 

Маємо ще одну цікаву історію зі львівського періоду творчої діяльності Михайла Дмитренка. Існує версія, озвучена в емігрантських колах Нью-Йорка 1976 року, що деякі з запопадливих членів Українського Центрального Комітету в день народження краківського генерал-губернатора Ганса Франка піднесли йому дарунок у вигляді картини Михайла Дмитренка „Українська дівчина” як „просто хабар”, бо «українці тоді навчилися перекуплювати різних німецьких достойників». Найбільш ймовірно, йшлося про один із творів, представлених художником на збірній виставці1943 року, адже Дмитренко запропонував 5 творів, де чотири – олійні портрети українських жінок:  «Портрет дівчини», «Дівчина з трояндою» та дві олійні роботи під назвою «Дівчина з Заліщик».

 

Короткий львівський період творчості Дмитренка отримав ще один, надзвичайно важливий напрямок: «Спонукою для нового осмислення Кричевського стала моя праця в галузі іконографії: створення іконостасів для українських православних і католицьких церков, змалювання для них ікон, а найважливіше – розмалювання стін і склепінь… У пошуках своєї іконописної манери я звернувся до спадщини мого учителя Федора Кричевського. Так, він був цілковито світським мистцем, але у його творах, незалежно від тематики, зоріє врочиста нота монументалізму, яка, в моєму розумінні, властива також молитві, текстам Святого Письма, співам Божественної Літургії. Візантинізм мені не підходив (як, скажімо, Петрові Холодному молодшому), але у творчості Кричевського я побачив відсвічення і гармонійного мистецтва ренесансу, і сповненого урочистості мистецтва бароко. Ще у Львові на прохання митрополита Андрія Шептицького я разом з Василем Дядинюком розмалював темперою Благовіщенську церкву в Городку». 

 

Без сумніву, з такою творчою біографією Михайло Дмитренко аж ніяк не міг залишатися у Львові після відходу німецьких військ влітку 1944 року: «Хуртовина Другої світової війни занесла мене до Баварії. У таборах для переміщених осіб виявилося багато мистців, які вже мали імена. Тільки у замку Нойбоєрн біля підніжжя Альп, куди доля закинула і мене, жили Михайло Мороз, Степан Луцик та інші. Поблизу примістилися Едвард Козак і Сергій Литвиненко. В Австрії жив Святослав Гординський, у Мюнхені – Григорій Крук, Северин Борачок, Яків Гніздовський».

 

Ініціативна група українських образотворчих митців зібралася в Мюнхені і в 1946 році організувала й оформила український відділ мистецької «Виставки переміщених осіб», в які взяли участь: Микола Анастазієвький, Северин Борачок, Олекса Булавицький, Микола Бутович, Яків Гніздовський, Святослав Гординський, Михайло Дмитренко, Іван Кейван, Едвард Козак, Григор Крук, Сергій Литвиненнко, Галина Мазепа, Марія Гарасовська-Дачишин, Антін Малюца, Михайло Мороз, Антін Павлось, Мирослав Радиш, Юрій Соловій та ін.              

 

Наслідком цієї мистецької акції постала нова організація УСОМ – Українська Спілка Образотворчих Мистців.  В січні 1947 року в Мюнхені було скликано Перший з’їзд українських митців з американської, англійської та французької окупаційних зон (50 осіб). УСОМ став свого роду продовженням львівської СУОМ, поклавши в основу суто професійні принципи й об’єднавши митців різних стилів і напрямків. Практично незмінними були і резолюції, проголошені новоствореною Спілкою: репрезентація української образотворчої культури (але з позначкою – перед чужинцями), збереження форми та суті національного мистецтва, внесення в європейську культуру своїх власних надбань та ін. Організація не могла існувати довго, адже суспільно-політична ситуація у Європі складалася так, що більша частина українських втікачів була вимушена емігрувати за океан.  

 

На з’їзді було обрано Управу УСОМ у такому складі: Едвард Козак – голова, Северин Борачок – заступник, Михайло Дмитренко – секретар, Степан Луцик і Яків Гніздовський – члени Управи. З’їзд ухвалив 10 пунктів резолюцій історичного значення, що відображали тодішню картину мистецьких процесів в еміграції. У першому пункті цих рішень зазначено: “На українських мистців, що знаходяться в сучасну пору на еміграції, лягає важливе й відповідальне завдання: з одного боку – зберігати і продовжувати ті форми українського національного мистецтва, що сьогодні не можуть бути розвивані в Україні; з другого – репрезентувати українську культуру перед чужинцями. Українські мистці, знайшовшись силою  обставин  на  чужині, вважають  своїм  обов’язком  не  тільки  далі  вивчати  великі  досягнення європейського мистецтва, але й вносити в те європейське мистецтво свої власні, оригінальні надбання. Це буде можливе тільки тоді, коли українські митці зберігатимуть національну суть свого мистецтва, проте в творчій практиці українське мистецтво має розмовляти тією самою образотворчою мовою, що й мистецтво світове, і українське мистецтво при всій своїй відмінності повинне формально ставити і розв’язувати ті самі образотворчі проблеми”.

 

Перші післявоєнні роки Дмитренко працював у УСОМ, але, у зв`язку із тими подіями, які відбувалися у Європі, зокрема – у Німеччині, прийняв рішення про переїзд за океан.

 

 

"Остання вечеря"

 

 

1951 року М.Дмитренко переїхав до Канади, спочатку до Торонто, де працював як маляр і графік, а згодом – у Віндзорі: «У Канаді і США мені довелося продовжити церковне малярство. Я проникся особливою пошаною до мистецтва незрушимого. Тому я полюбив церковне малярство, бо воно виконується на стіні. Те, що зробиш на стіні, там воно й залишиться назавжди: в тій самій архітектурній позиції, при тому ж освітленні і температурі. Звичайний твір можна поставити скрізь – і в світлій, і в темній, у вогкій чи сухій кімнаті, з часом він потроху зміниться. Всі ці міркування спонукали мене полюбити настінне малярство, а українське настінне малярство тепер є лише в церквах».

 

В царині церковного мистецтва Михайла Сергійовича Дмитренка залишив по собі велику кількість робіт в галузі стінописів й іконописі: собор св. Володимира у Торонто, базиліки св. Колумба в Янгстауні та св. Антонія у Саут Бенді, собор пресвятої Богородиці у Гемтреку, церкву св. Константина і Єлени у Міннеаполісі, собор св. Юра у Нью-Йорку та ін. Твори на сакральну тематику в Канаді та Америці увійшли в історію церковної культури ХХ століття цих країн, ними пишаються, захоплюються.  

 

Працюючи на океаном, художник отримав заслужене визнання: «Храмове мистецтво стало основною творчістю за останні три десятиліття. Але я не залишив і позацерковного малярства, особливо портретного,  а це десятки і десятки портретів. І тут мистецтво Федора Кричевського допомогло підібрати ключ до звеличення вільної, гідної, духовно піднесеної і фізично гарної людини. Природу і дух ми не можемо наслідувати, бо вони досконалі, і ніхто не може здобутися на їх вичерпну інтерпретацію. Наше завдання – піднести цю досконалість, оспівати її в піснях і барвах, тобто знайти найстисліший і найсоковитіший спосіб вираження».

 

Михайло Дмитренко – український художник ХХ сторіччя, творами якого захоплюються у всьому світі. Він отримав прекрасну освіту в стінах Київського художнього інституту, усе життя згадував та рівнявся на свого учителя Ф.Кричевського; у 1930-х роках зробив свій вибір щодо напрямків образотворчості,  та після знайомства з митрополитом Андреєм (Шептицьким) та глибшим ознайомленням із давнім українським мистецтвом, яке відбулося у Львові, більшу частину творчої діяльності присвятив сакральному мистецтву, яке увійшло в історію не тільки української, але й світової культури. 

 

 

08.11.2016