Ірина Гах

 

«Релігійне мистецтво і релігійне малярство має передовсім ту ціль, щоби якимись засобами представити те, що змислам вже не є приступне; прокладати дорогу до надприроднього світла, давати душам щось не з цієї землі, підносити їх до відчування неприступного світла, впроваджувати їх в глибину молитви, містики… учити їх молитися, звертати їх ум до вічности, одним словом – релігійне мистецтво має служити релігії…».

 

Слово Митрополита Андрея на освяченні Святодухівської каплиці Греко-католицької семінарії у Львові. 1929

 

 

Перші згадки про сучасну вулицю Коперніка припадають на ХІV століття: це була малозаселена та болотиста місцевість. Із часом на цих землях постали кілька монастирів – між ними і сестер Домініканок, на місці якого наприкінці ХVІІІ століття з ініціативи австрійського цісаря Йосифа ІІ заснували генеральну семінарію католиків Східного обряду. Її ректором (1783-1784, 1787-1796) призначили 27-літнього Антона Ангеловича.

 

Історики стверджують, що у тих часах споруда семінарії більше нагадувала в’язницю, ніж духовний заклад: у будинку бракувало спалень, кімнат для спільного навчання.  Мабуть, тому під час воєнних дій 1812 року у приміщеннях семінарії певен час містився військовий склад. Втім, з часом мудра та далекоглядна діяльність отців закладу призвела до поступового оновлення старих будівель, поліпшення умов проживання студентів і забезпечення регулярного навчально-виховного процесу. У першій половині ХІХ століття семінарія вже була й осередком значимих подій в історії Галичини: у жовтні 1848 року в її приміщеннях зібрався «Собор руських учених» – перший  просвітницький з'їзд у краї, скликаний Головною Руською Радою.

 

У цьому закладі свого часу навчалися відомі у ХІХ столітті особи: Маркіян Шашкевич, о. Михайло Вербицький (автор мелодії національного гімну), о. Василь, батько поета Б.-І.Антонича, письменник Тимофій Бордуляк, єпископ Ізидор Борецький  та ін.  

 

У 1887-1889 роках на земельній ділянці (а точніше – у саду) Греко-католицької духовної семінарії було побудовано Головну пошту міста Львова. Практично паралельно реконструювали та перебудовували частину приміщень Духовної семінарії (архітектор С.Гавришкевич), яка щільно прилягла до будівлі пошти.  

 

З початком Першої світової війни, коли російські війська зайняли Львів, семінарія, як і більшість інших установ, була закрита, приміщення пристосовані під військовий шпиталь. У буремні листопадові дні 1918 року у Львові сформувався «бойовий фронт» (лінія бойових дій), який проходив попід Цитаделлю, вздовж Головної пошти, палацу Галицького сейму (тепер – головний корпус Національного університету ім. Івана Франка), собору св. Юра, вулицями Бема (тепер – Ярослава Мудрого) тощо. Просторі приміщення Головної пошти та семінарії стали опорними пунктами, звідки здійснювали збройні напади. Саме через будинок семінарії поляки дісталися до приміщення пошти та підпалили дах, що спричинило відхід українських вояків із будинку:

    

Зовнішній фасад семінарії (1918)

 

 

«Будівля Духовної Семінарії у Львові, під час пам`ятних Листопадових боїв в 1918 р. була тереном завзятої боротьби, що шаліла довкруги неї. Після боїв являла собою справжню руїну. Не було ні одної цілої віконної шиби чи стіни. Двері і стеля в кімнатах та коридорах були подіравлені густо рушничними кулями, всюди барикади, повно сміття і румовища. По кімнатах і довгих коридорах гуляв вітер. Опісля будинок зайняло польське військо і почало там по-свойому господарювати, доводячи його до ще гіршої руїни»

(зі спогадів очевидців).

 

Після війни заходами Папи Пія ХІ будівлі семінарії було віддано у відомство Митрополичого ординаріату УГКЦ під безпосереднє керівництво оо. Василіян. Протягом п’яти років о. Теодозій Галущинський очолював та відроджував заклад: на його плечі лягла тяжка праця по відновленню не тільки семінарських приміщень, але й діяльності навчальної установи.

 

12 січня 1923 року ректором Греко-католицької духовної семінарії став 34-річний Йосиф Сліпий, якому судилося впровадити суттєві зміни у життя установи.  Протягом доволі короткого часу новий ректор зробив дуже багато: відновив та перекрив мідною бляхою дах на вежі, реставрував зовнішній фасад семінарії, привів до порядку навчальні приміщення, відновив первісний вигляд фасаду церкви Святого Духа, яка також сильно постраждала під час війни.   

 

        

 

Вигляд внутрішнього двору Греко-католицької семінарії (поч. ХХ ст.)

 

 

Від початків Греко-католицької семінарії до її архітектурного комплексу входила церква Зішестія Святого Духа, яка після касаційних реформ цісаря Йосифа ІІ ще наприкінці ХVІІІ століття була переобладнана за східним обрядом з монастирського костелу сестер Домініканок на церкву. У 1780-1790 роках відомий художник Лука Долинський створив п'ятиярусний іконостас (1840 року оновлений Мартином Яблонським), різьбу до якого виконав Іван Щуровський. Від початку перебудови Святодухівська церква була храмом, яким користувалися і семінаристи, і мешканці міста. Мала вигляд скромного однонавового, з напівкруглою апсидою, храму, накритого двосхилим дахом. Головний фасад храмової споруди виходив на сучасну вулицю Коперника, мало виділяючись зовнішньою архітектурою серед забудови колишнього монастиря.

 

Лев Ґец. Церква Святого Духа (1930-ті роки)

 

 

Про стінопис Святодухівської церкви, виконаний на початку ХХ століття Модестом Сосенком, відомо мало (на сьогодні відповідних документів чи зображень автору виявити не вдалось), хоча маємо спогади мистецтвознавця І.Федорович-Малицької, яка з захопленням писала: «Церква доступна для публіки… Вона прегарно розмальована. Багатство орнаментики просто осліплює. Барви скрізь теплі, живі, неначе південним сонцем освітлені. Янголи на стелі чудово стилізовані. Хтось висловив погляд, що церква перевантажена орнаментикою. Хто любить східний обряд і візантійську традицію, то той не може не любити тієї церкви, де нема сліду понурого сумерку північних соборів, а стільки теплих барв і наскрізь оригінальних взорів. Візантизм не виступає тут у формах, але у поліхромії, у перевазі кольористичних вальорів, що надають характер святині. Бароковий іконостас, залишений з давніших часів, стихійно чужий теперішньому розмалюванню церкви. Перед царськими воротами висить срібна лампада, що була колись окрасою Скиту Манявського. Деякі малюнки іконостасу і стінні медальйони мають також історичну та артистичну вартість».

 

За кілька років ректорства Йосиф Сліпий дуже багато зробив для зовнішнього та внутрішнього вигляду семінарії: відбудував і облагородив архітектурний комплекс, відремонтував і реорганізував внутрішні приміщення, заснував музей сакрального мистецтва. Була у ректора ще одна ідея: змінити внутрішній вигляд каплиці, розташованої на першому поверсі у правому крилі семінарії: «Сам знавець і любитель мистецтва, порішив дати каплиці цінне мистецьке обладнання, одягнути її  в новий пишний одяг і ним немов закрити цілковиту відсутність якихнебудь архітектонічних вальорів. Не лякався великих коштів, бо вірив, що для доброї справи гроші все знайдуться. Своїми думками звірився проф.. Петрові Холодному, і вони обидва обговорили й розробили плян майбутнього іконостасу та поліхромії. Коли той плян схвалив ВПреос. Митрополит [Шептицький – І.Г.], мистець узявся за його здійснення…».

 

У тому часі П.І.Холодний жив і працював у Львові, брав активну участь у виставках, організував Гурток Діячів Українського Мистецтва (ГДУМ), плідно співпрацював з Національним музеєм у Львові, мав репутацію доброго іконописця та митця, який надзвичайно продуктивно та плідно працював у напрямку відродження та впровадження у сучасну церковну образотворчість давніх візантійських традицій. До роботи над іконостасом для Святодухівської каплиці художник приступив на початку 1926 року. Для Холодного це була доволі складна, надзвичайно відповідальна та, водночас, цікава робота: звичайну велику кімнату із віконними отворами та невисокою стелею перетворити у приміщення, де «під час щоденних розважань, тоді, коли в душі молодого питомця родяться великі думки й настрої, що несуть його у небесні простори, коли нав’язуються нитки, що поєднують його з Богом, коли душа його сповнена найніжнішими містичними нюансами – тоді повинно бути все, що до такого глибокого богомисленного життя настроює» (із спогадів сучасників).

 

 

 

 

Петро Іванович Холодний відмінно справився із завданням. Іконостас, різьбу до якого виконав А.Коверко, став не тільки окрасою каплиці, але й високомистецьким твором, яким захоплювалися і священики, і поціновувачі церковної образотворчої культури. Про роботу П.І.Холодного над іконами до іконостасу святодухівської каплиці, Юрій Магалевський згадував: «Ті ікони … малював півтора року і виконав ту роботу на дошках темперою, що під оглядом техніки є роботою найважчою, забирає багато часу та вимагає багато праці та терпеливости. Виконано всього 54 ікони, що за півтора року міг зробити лише Холодний з його великанською працездатністю. (Працював від рана до вечора). При цьому треба зазначити, що кожна ікона є оригінальна і витримана в старих іконописних традиціях та кожна зосібна уявляє чудовий мистецький твір» (Мета, 1931).

 

            П.І.Холодний. Моління  (фрагмент  іконостасу). Репродукція 1931 р.

 

 

Іконостас був освячений митрополитом Шептицьким на празник св. Андрія – 13 грудня 1927 року.

 

 

Митрополит Андрей на освяченні каплиці (1929). Крайні ліворуч – Йосиф Сліпий і П.І.Холодний

 

 

 

П.І.Холодний. Царські врата Святодухівського іконостасу (різьба А.Коверка). 1926-1927.

 

 

Після успішного завершення іконостасу П.І.Холодний приступив до стінопису. Робота тривала два роки. Як згадують сучасники, у тому часі Холодний уже хворів: «Нераз мусів припиняти роботу, бо почував зворот голови. Бувало годинами сидів на стільці, схиливши голову на стіл». 

 

Новий оригінальний підхід до розпису стін, коли сюжетні композиції базуються на зображенні символіки окремих притч Святого Письма та ранньохристиянського образотворчого мистецтва, були свого роду сміливим «новітнім» прийомом у мистецтві стінопису на початку ХХ століття. Таке мистецьке заповнення невеликих площиною стін каплиці було чи не найкращим рішенням завдання, яке було поставлене перед художником і озвучене митрополитом Андреєм: «Мистецький напрям повний містицизму і символіки,.. що в такім самім напрямі виховуємо питомців [семінаристів – І.Г.]; що любов старинности і візантійський стиль та символіка перших віків християнства та архаїчні ікони, що все те виключає у вихованні питомців всякий смисл до реальних потреб життя. … У вихованні питомців Семінарія узгляднює не лише ті вимоги і потреби життя, але й приготовляє питомців до практичного життя та старається в них виробити людей, що відчувають кожний біль, кожну потребу свого народу».

 

Стінопис, виконаний П.І.Холодним, був зроблений так, як його хотіли бачити  і Йосиф Сліпий, і митрополит Андрей – зображення головних християнських символів, які будуть «промовляти до умів і сердець глядачів, змушувати їх шукати щораз то глибшого змісту в незглибимих Христових правдах і плекати просту і ясну віру» (із промови Йосифа Сліпого на посвяченні каплиці).

 

    П.І.Холодний. Фрагменти стінописів. Репродукції 1931 р.

 

 

Каплиця, своїм мистецьким рішенням захоплювала усіх – про неї писали відомі мистецтвознавці у вітчизняній пресі та за кордоном, її було визнано «найкращим повоєнним мистецьким твором у городі Львові а може на усій Галицькій Україні», а працю П.І.Холодного названо «Мистецьким подвигом», за що із рук Йосифа Сліпого художник отримав Подяку.

 

Але здоров`я митця погіршувалось. Він виїхав до сина Петра у Варшаву для обстеження та лікування. Та було пізно – влітку 1930 року о 15 год. Петро Холодний-старший помер.

 

У 1929 на базі семінарії митрополит Андрей створив Греко-католицьку богословську академію

 

Митрополит Андрій у Богословській Академії (1930-ті роки)

 

 

У 1930-х роках Греко-католицька богословська академія стала потужнім осередком виховання нового покоління церковних діячів, довкола неї  гуртувалася українська інтелігенція. Крім того, стараннями ректора приміщення були заповнені кращими взірцями давнього та сучасного церковного і світського мистецтва, про що маємо згадку одного із вихованців закладу: «Стіни коридору, як і обидва боки сходів, були прикрашені старими іконами, цими властивими йому прикметами, які збирав о. ректор. Повіяло давниною й витонченістю української духовности в церковному мистецтві. Я не сподівався, що побачу таке багатство, хоч до того часу мав змогу оглядати мистецькі скарби в різних музеях Західної Європи… В почекальні перед канцелярією о. ректора стіни були прикрашені картинами сучасних мистців – О.Новаківського, І.Труша, О.Кульчицької, І.Іванця й ін.».   

 

Наприкінці 1930-х з ініціативи Й.Сліпого було розпочато дослідження крипти під церквою Святого Духа, що виявило давні поховання (найбільш ймовірно – ченців-домініканок) під головним престолом. Цей факт Ярослав Пастернак, який проводив розкопки прокоментував так: «Колись престіл був висунений значно до переду, а у пресвітерії був лише хор – місце для монашок під час богослужінь. Під таким хором можна було ховати небіжчиків. Зовсім аналогічний випадок спостерігав, просліджуючи 19.V.1933 крипту під нинішньою українською парохіальною церквою у Белзі».

 

9 жовтня 1932 року в саду Академії було встановлено пам`ятник митрополиту Андрею  скульптора Андрія Коверка.  

 

 

Під час воєнних дій 14 вересня 1939 року Святодухівська церква була знищена німецькою бомбою (яка, мабуть, призначалася для будівлі Головної пошти як стратегічного об`єкту). Із руїн церкви відомий львівський мистецтвознавець Михайло Драган просто чудом врятував 6 ікон старого іконостасу і передав їх до Національного музею. Тоді ніхто й гадки не мав, що Святодухівської церкви у Львові більше не буде.

 

 

За німецьких часів (1941-1944) робота Академії відновилася. Незважаючи на воєнний час і доволі скрутне матеріальне становище, Йосиф Сліпий, приступивши до своїх обов`язків ректора, у квітні 1942 року оголосив у місцевій газеті конкурс на виготовлення архітектурного проекту відбудови церкви Святого Духа, бо не уявляв собі Богословську академію без цієї сакральної споруди. У конкурсі взяли участь відомі архітектори:  Євген Нагірний,  Отто Федак,  Олександр  Пежанський, Степан  Гаврилюк та ін. Але відновити будівлю вже не встигли: за такий короткий час під час війни було складно знайти кошти,  а у 1944-му Василіянський чин і всю Греко-Католицьку Церкву чекали тяжкі часи. Останній великий проект у Львові, задуманий Йосифом Сліпим, залишився на папері.

    

 

14 квітня 1944 року сталася ще одне лихо – радянська бомба практично знищила академічну бібліотеку та сильно пошкодила музейне приміщення Академії. Здається, це була остання крапка в історії існування Святодухівського архітектурного комплексу.

 

У липні 1944-го до Львова повернулася більшовицька влада, при якій про відновлення церкви Святого Духа чи про діяльність Богословської Академії навіть мови не було. Залишки церковних руїн розібрали до фундаментів. Львівські старожили досі пам`ятають,  як у 1970-х роках на місці сучасної зупинки трамваю та будинку АТС ще були семінарські сади…

 

На сьогоднішній день Святодухівський іконостас П.І.Холодного (із частковими втратами)  зберігається у фондовій збірці  Національного музею у Львові. Йому вдалося пережити тотальне знищення 1952 року «неблагонадійних» творів першої половини ХХ ст. із цієї збірки, а у роки Незалежності – зайняти почесне місце у постійній експозиції музею. Маємо велику надію, що стінопис П.І.Холодного у колишніх будівлях Богословської академії також зберігся під шарами пізніших побілок.

 

Зовсім нещодавно сталася майже містична подія, яка мала би звернути на себе увагу і громадськості, й істориків, і, звичайно, влади. В одній із аудиторій географічного факультету ЛНУ ім. І.Франка, навчальні приміщення якого містяться у згаданих будівлях, «відкрився» стінопис. Це сталося на другому поверсі, у приміщенні, розташованим поряд із колишнім кабінетом ректора Йосифа Сліпого. Найімовірніше, це роботи ще одного художника, який працював над розписами стін семінарії – Павла Ковжуна. Але це лише припущення. Наскільки відомо автору цих рядків, на консультації щодо «проявленого» фрагменту живопису були запрошені реставратори, які навіть взяли проби та зробили перші аналізи. Почалися попередні перемови щодо можливої співпраці у відновленні та реставрації живопису, який на сьогодні є замальованим. Але… Науково-реставраційні роботи є доволі коштовними…

 

Творіння великих митрополитів Андрея та Йосифа – духовно-мистецькі скарби Святодухівської греко-католицької богословської академії, створені визначними українськими художниками першої третини ХХ століття, чекають на кошти, призначені для дослідницько-реставраційних робіт, які би у всій красі повернули нам давню велич національної Церкви.

 

16.12.2016