13 грудня – день народження колишнього радянського політв’язня, українського мислителя та літературознавця Євгена Сверстюка. Рік тому, 1 грудня 2015 року (у перші роковини його відходу у вічність) Євгена Сверстюка згадували у львівській книгарні “Є” ті, хто його знав: Ігор Калинець, Зорян Попадюк, Ярослав Гарасим і Василь Будний.
Михайло Галущак (модератор)
Колись Василь Стус спитав в одного діда, що означає народитися на Різдво. Василь Стус народився на Різдво, 7-го числа, а мати покойова записала його 6-го. Йому цей дідусь наплів, що кому багато дано, з того багато спитається.
Такою знаменитою датою в історії нашій є і 1 грудня. Це був і референдум про незалежність, і 1 грудня була утворена Ініціативна група. І сьогодні, ми будемо згадувати про людину, яка відійшла рівно рік тому. Це Євген Сверстюк.
Не буду про пана Євгена багато говорити, тому що про нього сьогодні розкажуть його друзі, колеги, люди, які його знали – викладачі Франкового університету. Це є пан Ігор Калинець, «шістдесятник», «сімдесятник», учасник українського руху опору другої половини XX століття, політв’язень; пан Зорян Попадюк – також політв’язень, учасник українського руху опору другої половини XX століття; пан Ярослав Гарасим, проректор Франкового університету, людина, яка написала свої спогади, книгу про Євгена Сверстюка (думаю, буде якраз оцінка літературної діяльності); і також пан Василь Будний, заступник декана філологічного факультету.
Мене звати Михайло Галущак, координатор проекту «Історичні діалоги», в рамках якого відбувається сьогоднішній захід. І програма сьогоднішнього заходу буде відбуватися таким чином, що наші доповідачі будуть розказувати і ділитися своїми враженнями про Євгена Сверстюка, і в кого, якщо будуть якісь запитання або, можливо, також захоче поділитися своїми спогадами про Євгена Сверстюка, то в другій частині нашої сьогоднішньої розмови ми вам цю можливість дамо.
Євген Сверстюк (аудіозапис):
«Там є тільки одна сторінка з історії України XX сторіччя. Люди, які вибрали свободу і заплатили за неї життям. Свободу не можна подарувати, в неволі жити легше, рабам легше жити. Зовсім не випадково пташка повертається до клітки. А незалежність, передовсім для громадян вільних, для громадян мужніх, які хочуть зреалізуватися, які хочуть наповнити простір змислом. Керована свобода не може бути підпорядкована. Свободу здобувають зусиллями кожного дня, енергією, духом кожного дня».
Михайло Галущак (модератор)
Пане Ігорю, в мене перше запитання до Вас, до людини, яка якраз довгий життєвий шлях була поряд із паном Євгеном, яку також заарештували 1972 року. Який був пан Євген тоді? Власне, поділіться, будь ласка, спогадами. Якщо можна, такий короткий вступ про феномен українського руху опору другої половини XX сторіччя. Що означало тоді «жити в свободі»?
Я боюся сказати, що я був поруч, я був паралельно. І ми дуже рідко стикалися в тому своєму житті. На початку 1960-х років для мене були три визначні постаті як критики, як літературознавці (я не буду говорити про поетів), яких я назвав «київська трійця». Це Світличний, Дзюба і Сверстюк. Ми, власне, очікували від них нових якихось творів… Зрештою, не так нових, як взагалі творів, бо вони тоді були нові, свіжі, небувалі, фактично революційні – і то те, що нам тоді бракувало чи додавало якогось пояснення в тому житті. Для того, щоби ми могли визначити якусь свою позицію. І Сверстюкові речі, скажімо, «Котляревський сміється» чи якісь інші (особливо та річ колективна – «Процес над Погружальським») – то було то, що тоді будило Львів (очевидно, і не тільки Львів, але й і Львів в першу чергу). І то був той матеріал, який би передруковували, поширювали, і це була, так би мовити, та основна річ, яка послужила потім КГБ в 1965 році для арештів.
І я, власне, починаю з того, що для нас ім’я Сверстюкове було вже відоме і таке, яке будило вже до якоїсь дії. Я не мав якогось знайомства до арешту зі Сверстюком. Я його не знав ближче – так якось не стикалися наші дороги. І тільки вже коли опинилися в таборах, ми були поруч. Ну, поруч у таборах (це означає в пермських таборах), але на віддалі кілька десятків кілометрів. Табір «Всехсвятське» [зона суворого режиму №35. – Z]. Я був зі Світличним. Нас у таборі прилаштовували. Світличний фактично був як наш такий керівник – не тільки ідеологічний – в тому таборі, але практично він керував нашою зоною. Тобто, ми знали, що ми маємо робити не тільки з волі самого Світличного, але й з наших спільних сусідів, де ми вирішували, що і як. Аналогічно, в сусідньому таборі, 36-му, був Сверстюк. Ми довідувалися часом, коли людей перекидали з одного табору до іншого, про те, що Сверстюк користується там великим авторитетом і що його слово є надзвичайно важливим для політв’язнів. Тобто, він теж був певним керівником у таборі. Тут, звичайно, не йдеться тільки про літературну чи письменницьку діяльність одного чи другого, а йдеться про якісь риси керівника, певного вождя в тій ситуації.
Хоч ніби виглядають вони доволі різними – і Світличний, і Сверстюк, але вплив мали не тільки на нас, молодших «шістдесятників», які опинилися в таборах, але вони користувалися великим авторитетом і серед старших політв’язнів, які були з нашого визвольного руху в час війни і повоєнного, тобто, хлопців-повстанців. І це, власне, дуже добре свідчить про те, що не було тої якоїсь непогодженості, того розриву між одним і другим поколінням. Ми були вкупі й відчували себе молодшими (переважно то були літератори), відчували себе продовжувачами тої справи з-поміж тих людей, які зброєю здобували свободу України. І я, коли писав свій спогад після смерті Сверстюка, власне зацікавився, що він говорить про перебування в таборі. Бо його в таборі я не бачив, але я чув про його поведінку від багатьох людей, в тому числі, і від такого потім знаного поета Степана Сапеляка, який був довший час разом із Сверстюком. Позиція Сверстюка в таборі була дуже цікава. Крім тої активності, громадської, треба було фактично керувати табором, тими заявами, голодівками, різними протестами, а там виборювалася в таборах, власне, позиція політв’язнів. Ми хотіли мати статус політв’язнів, табори були дуже неспокійні, і часто людей карали за те, вивозили до Владимирської тюрми, так що не було спокійно.
Я потім знаходив публікації самого Сверстюка і ввів їх в канву своїх спогадів. Ось він пише: «Провидіння вело мене над прірвою нечутно; нараз урвалася видима дорога життя. Я народився під щасливою зіркою, моя зірка висока і любив її».
«Табір звільнив людину, – пише він згодом, – від таємного страху, від прихованого пристосовництва» і так далі. Власне, в такому плані він описує свій стан і своє перебування в таборі. Що тепер він живе не якимось матеріальним життям, хоч, зрештою, там тільки треба було думати про матеріальну спромогу вижити, але він жив високим духовним життям. І особливо йому допомагала його віра, його християнська віра.
Я дуже багато знаходив таких відгуків його про перебування в таборі і подумав, що просто треба було комусь написати окрему статтю. Я думаю, може, це робили би студенти, мали би певне завдання про оце перебування його в таборі – не так у фізичному плані, як у духовному, бо таких висловів, такої характеристики своєї духовності ніхто, фактично, з нас, в’язнів, не полишав. А базуючись на тому, як це описував Сверстюк, можна було би побудувати дуже цікавий твір. Зрештою, він і так ввійшов у нашу історію не тільки як публіцист, поет, але як критик і як філософ.
Коли я написав після смерті той свій спогад, то змалював портрет мовби з віддалі, тому що дійсно ми не стикалися. Коли мене, Світличного і Глузмана перекинули в 36-й табір, вже в останній рік нашого перебування, то щоби Світличний не зустрівся з Сверстюком, його перекинули в наш табір 35-й. Так, зрештою, ми не перестрілися.
Я не згадую про те, як ми відносилися до третього члена тої «київської трійці» – Івана Дзюби, бо це ми переживали дуже болісно. Світличний написав йому дуже болісного листа, здається, чи й не Сверстюк теж, але не можу зараз згадати. Ну, у всякому разі, така була ситуація, і тому ж то мої стосунки так і залишилися на віддалі. Я не мав сміливості ближче підійти до тої людини. Чомусь мені здавалося, що він із тих небожителів, що я замізерний, що я не можу стати на одному рівні з цією людиною.
Але коли я посилав до Києва цей свій спогад, я зверху так написав, щоби просто було зрозуміло для чого то. Я написав «Спогад для Києва. Це не мало би бути заголовком, але в тій книжці так і написано, що це «Спогад для Києва». Я подумав, що це справді «Спогад для Києва», бо далі я описую про зустрічі зі Сверстюком у Львові у 1987, 1988, 1989 роках. Це був час, коли Сверстюк приїхав до Львова, бо у Львові ми вже трохи щось творили для відродження культурницького – ми видавали «Євшан-зілля».
Степан Сапеляк згадує, що з його ініціативи зібралися кілька десятків літераторів, журналістів, істориків, в помешканні Стецюка, науковця, тут у Львові, і вирішили створити Українську незалежну асоціацію українських інтелігентів – УАНТІ. Ту назву я пригадав, бо згадав собі про існування такої мистецької групи у Львові – Незалежних українських митців (АНУМ). Власне була створена ця організація. У той час Дзюба писав у «Літературній Україні», що постав час нових літературних угрупувань, і нам це сподобалося, бо ми таке угрупування можемо створити. На нашому з’їзді був присутній Сверстюк, ми обрали його головою цієї організації і постановили, що організація має видавати журнал. Осадчий взявся за цю справу і видав близько 10 номерів літературного самвидавника – журнал «Кафедра». «Кафедру» друкували за кордоном, вона є у бібліотеках. Отже, це був такий орган УАНТІ. Але треба було ще встановити премію і, звичайно, встановили без усіляких сумнівів, премію Василя Стуса.
Премією займався Сверстюк аж до кінця свого життя. Першу премію ми присуджували з його участю, але, так би мовити, більш колективно. І перша премія випала для Івана Світличного, який, на жаль, не міг бути присутнім, бо хворів і фактично не пересувався. Таку ж премію отримав Заливаха, художник з Івано-Франківська, який, теж, на жаль, уже відійшов.
Останні два роки перед присудженням цієї премії, в Молодіжному театрі, який тільки створився у Львові в 1987 році, були постійні вечори поезії Стуса, Ліни Костенко та Симоненка. Передмову до тих вечорів мав хтось з літераторів. Спочатку кілька разів приїжджала Михайлина Коцюбинська, потім її замінила Ірина Калинець, бо Коцюбинській тяжко було їздити.
І ось на одному з таких вечорів, який уже відбувався не в тому театрі, який ми тепер маємо, театрі ім. Курбаса, а в більшому приміщенні (це був театр ПрикВО). І в цьому театрі було вручення (а це був вечір Василя Стуса, Ірина мала доповідь) тих премій. Премії вручав Сверстюк. Це є на багатьох фотографіях зафіксовано. «Євшан Зілля» подавав ці фотографії, подавав хроніку тих подій. При врученні першої премії Стуса, відгук, оцінку людям і театральному колективу писав сам Сверстюк. Ось, я хотів Вам зачитати: «УАНТІ нагороджує Вас, шановний пане Опанасе Заливахо, за подвижницьке, незалежне і високодуховне мистецтво премією ім. Василя Стуса»; «УАНТІ нагороджує Вас, пане Іване Світличний, як поета і громадянина, що своєю літературною працею і доброю усмішкою мужньої людини утверджував дух творчої незалежності, безкомпромісності митця». І так само театр: «За творче відкриття ритмів і мелодій Василя Стуса в контексті сьогоднішнього духовного життя України». Очевидно ці формулювання були зроблені самим головою нашої організації УАНТІ. Епіграфом на дипломі лауреата премії стоять такі слова: «Народе мій, до тебе я ще верну, як з смерті повернуся до життя».
Михайло Галущак (модератор): Пане Зорян, чи можна до Вас запитання? Якраз у 1972 році, коли заарештували пана Євгена, Вам було 20 років, а пану Євгену – 44 роки. Чи не відчували в сприйнятті ідей якийсь бар’єр, чи можете поділитися про тодішнє ваше сприйняття пана Євгена і про першу зустріч з паном Євгеном?
Шановне товариство, дійсно я належав до іншого покоління, тільки моя мати належала до покоління Євгена Сверстюка, і, дякуючи їй, я був знайомий з тими людьми чи бачив їх. Ну, скажімо, найяскравіше, якраз під час колядок чи тих ватаг, які ходили Києвом по різних адресах, в тому числі, і до пана Євгена перед Новим роком.
Щодо сприйняття: звичайно, що ми сприймали, тому що у кожного старшокласника, чи ровесника мого того часу (може не в кожного, але в дуже багатьох) були настільними книгами «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби і «Собор у риштованні» Євгена Сверстюка.
Євгену Сверстюку належить вміння шедеврально дати відповідь однією назвою, одним словом, одним гаслом на багато запитань, які ставить покоління. Так сталось і з «Собором у риштованні». Бо як краще можна було сказати про ті залізні лещата, в яких була і українська література, і українська душа. Те саме Євген Сверстюк зробив пізніше і в літературній критиці, коли писав про Шевченка, «який є понад часом». Так може сказати тільки про деміурга, який створював Україну і плекав її.
Так можна було сказати тільки про Гоголя, коли багато хто в Україні, визнаючи в Гоголі українця великого, ставив собі запитання: «Що ж таке Гоголь для України?» і одним словом відповісти: «Гоголь є українська ніч». Дійсно, Гоголь – співець української ночі. Україна була в страшній ночі, правда не в такій мертвецькій ночі як Росія, що була за часів Гоголя, але він постійно оспівував українську ніч, коли все в Україні було темним.
За рік після арешту Євгена Сверстюка я теж був заарештований. Так, ми дійсно належимо до різних поколінь. Можливо, дещо трішки по-різному щось сприймали. Коли настала Україна, були різні баталії, доходило до того, що після жвавих суперечок почували себе зле, особливо ті наші колишні політв’язні, які опинилися на хвилі політичної дійсності в Україні. Але ми говоримо про інше, ми говоримо про те, що Євген Сверстюк був людиною, яка збалансувала Україну, бо Україна була бурхливою, починалися маніфестації патріотизму, гучного, з одного боку, з другого боку – якихось потуг неоленінізму на сході України. А Євген Сверстюк був тим балансом, який зміг все це поєднати і дати відповідь практично на всі запитання, які українці ставили перед собою. Єдність України сьогодні – це в великій мірі заслуга Євгена Сверстюка, який бачив її цілою, бачив її з точки зору релігійної, з точки зору православної. Тому Україна стала єдиною.
В той час я був на посаді районного адміністратора в місті Самборі, і в нас ішли такі баталії – релігійні, між громадами греко-католицьких і православних храмів. У нас стояло питання передати храм або намовити на спільне богослужіння одних і інших. І якраз під час таких баталій приїхав Євген Сверстюк до Самбора разом із паном Мирославом Мариновичем. І вийшли до людей, (а тоді православна громада була дуже така активна і, можна сказати, дуже агресивна), і намагалися про щось домовитися, намагалися донести свої думки. Багато не треба ж було казати, бо перед людьми стояв патріарх український, однак люди за своїм криком його не почули. Люди бачили правду тільки в собі і неправду – в супернику своєму чи опоненту. Євген Сверстюк махнув рукою, задав якісь запитання людям, вони відповіли йому так, що він був шокований. Ну, наприклад: «Що для вас дорожче – Україна чи суперечки міжконфесійні?». І отримав таку відповідь, якою був дуже незадоволений. На запитання, яка різниця між православними Московського патріархату і автокефалією православною, теж дістав таку відповідь, якої він не чекав і не хотів чекати. Поїхав дуже розчарований громадою, однак щось сталося в тій громаді, і гамір поступово-поступово почав тихнути. Передали церкву, з’явилося ще багато храмів, сьогодні місто Самбір – це місто 15 чи 16 церков, а тоді було дві і латинський костел. Ось такий слід полишив Євген Сверстюк тут, на Львівщині.
Євгена Сверстюка вважають великим філософом і, безперечно, він залишиться в сприйнятті нашого покоління як великий літературний критик. Бо, дійсно, чим ми зачитувалися, то це творами його про літературу (тоді ми були студентами-філологами).
І є ще одна річ, про яку я мушу сказати. В таборі відбувся симбіоз отих нових, того нового покоління, яке прийшло в табори, і тих «святих стариків», як ми їх називаємо, які були учасниками визвольного опору. Одні, сидячи 25 років, прекрасно знали українську літературу сучасну, тобто 1960-х років, могли читати напам’ять поезію і так далі, але вони бачили наживо цих людей і вони були зачаровані тими людьми. Це прийшли люди, які зуміли їх зачарувати, – з одного боку, а, з другого боку, вони були полюблені тими людьми. Отак стався в таборах симбіоз між «стариками» і так званими «молодими». Це мало велике враження на все суспільство табірне, і, власне, цей момент відзначають багато хто у своїх спогадах про українців, про Україну. Власне, завдяки такому симбіозу Україна на сьогодні стала під знаком плюс і досить великим. Мені доля подарувала бачити Євгена Сверстюка за тиждень до його смерті. Тут, у нас, у Львові, в Оперному театрі святкували 25-річчя виходу з підпілля Греко-Католицької Церкви, і Євген Сверстюк був серед запрошених. Вже після цієї імпрези ми стояли на вулиці перед Оперним театром, десь хвилин 10 ми так розмовляли, і, власне, я попрощався з ним навіки тоді. От, власне, все, що я можу сказати.
Михайло Галущак (модератор): Пане Ярославе, не знаю, як Ви, але я точно з паном Євгеном якраз зустрівся і познайомився саме в вирі тих подій, про які Ви писали в книзі спогадів. Це вересневі події 2013 року (Форум видавців якраз тоді був). Пригадайте як Ви сприйняли, які враження були від пана Євгена в той час. І можна трошки проаналізувати літературу п. Євгена Сверстюка?
Ярослав Гарасим
Я думаю, що ми робимо надзвичайно добру справу, що в цей пам’ятний день ми маємо розмову про Євгена Олександровича. Можливо, це би мало відбуватися в університеті імені Івана Франка, але я думаю, що буде ще не одна розмова про цю геніальну постать новітнього українства.
Літературознавчий аналіз і аналіз наукової позиції Євгена Сверстюка я залишу для Василя Володимировича, професійного літературознавця, а я наведу декілька таких своїх спостережень. Якщо вже Ігор Калинець каже, що він відчував себе мізерним, то уявіть, в якому становищі тепер є я. Так сталося, що Сверстюка ми пізнали, коли були студентами філологічного факультету, через його однокурсника – професора Івана Овксентійовича Денисюка. Вони були однокурсниками, а Іван Овксентійович дуже часто любив розповідати про історію нашого факультету і про історію своїх вчителів, в дуже такому, скажімо, не чисто академічному стилі, з якимись цікавими ситуаціями: чи то у випадку про Михайла Возняка, про його геніальну забудькуватість, чи то про Михайла Рудницького і його надзвичайну ерудицію, яка гартувалася в Сорбонні.
Ми знали, що Іван Овксентійович і Євген Сверстюк були однокурсниками, і одного разу запитали його: «А що Ви можете сказати нам, пане професоре, про Євгена Сверстюка?». Сказав: «Сверстюк – святий». Ось така лаконічна відповідь. Ми зрозуміли, що в тій лаконічності – справді великий пієтет до Сверстюка.
Перше моє знайомство з Сверстюком відбулось у вересні 2005 року, у Львівському університеті. Євгену Олександровичу як випускнику нашого факультету, творцеві шістдесятницького, дисидентського руху і, взагалі, людині, яка максимально долучилася до відновлення державності в Україні, Львівський університет надав почесне звання доктора honoris causa. Євген Сверстюк мав читати габіталіційну лекцію і обрав тему, яка супроводжувала все його життя: «Сакральний, релігійний світогляд Івана Франка».
Тема непроста, особливо, коли ми говоримо про Івана Франка. Ще перед тим Іван Овксентійович подарував мені збірку статей Євгена Сверстюка «На святі надії», і мою увагу привернуло оформлення книжки – це тільки білий колір і шрифт.
Основною рисою Сверстюка є світло, і я відчув це світло в постаті Сверстюка. Одна з книг називалася «Світлі голоси життя». І, навіть, коли ми говоримо про голос як акустичне явище, все-одно виділяємо тут світло. Сверстюк, коли бував у Львівському університеті, жодного разу не був одягнений у темний одяг, він завжди був у світлому. Оце світло його рятувало в часи тяжких випробувань і поневірянь табірних, які він пережив.
Надзвичайно просто він зміг говорити про складні речі, не політизуючи, не ідеалізуючи, не спрощуючи навмисно, але якось так дохідливо, і наголошував на тому, щоби ми не втрачали вагу слова, бо тепер ми можемо по-різному ставитися, бо є певна корозія тих слів, які ми, не замислюючись, викидаємо в ефір. А він наголошував, що ми повинні думати над справжнім змістом кожного слова.
Релігійний світогляд Франка він сформулював, спроектувавши його на ідейні, ідеологічні максими Тараса Шевченка. Він порівняв переклади Давидових псалмів – Шевченкових і Франкових. І подивіться, які ми маємо дві, не те що протилежні, а дещо доповнюючі позиції. Шевченкове: «Блаженний муж нелукавому уступить раду». І Франкове: «Блаженний той, хто йде на суд неправих і там за правду голос свій підносить». Є дві різні позиції, і невідомо, котра краща, котра гірша. Зрозуміло, це не є судження, що одна перекреслює іншу, або одна доповнює іншу. Можливо, це є різна ситуація в двох різних імперіях. В Австро-Угорській ще можна було підносити правду в демократичний спосіб, чого не можна було робити в часи Шевченкові і в імперії Російській.
І кожне його слово, висловлювання, спостереження давало оцінку відомим тобі творам, які ти читав кілька разів, але жодного разу не зміг подивитися на них так, як на них дивився Сверстюк. Це нагадує апостола. От як є Святе Письмо і є потреба кожен раз його тлумачити, переосмислювати, висвітлювати з різного боку, так само допомагав Євген Сверстюк висвітлювати Шевченкове слово і побачити в ньому те, що ми не завжди могли побачити.
Якщо характеризувати десь так для себе, то дуже часто можна в самих судженнях Сверстюка про інших побачити його автопортрет, його автохарактеристику. От він каже про Стуса: «Моральний максималізм був із ним завжди, як пульс». Точно, правильно і влучно висловлено про Стуса, але ці слова абсолютно можна сказати про самого Євгена Сверстюка.
І тому писати свої спогади про Євгена Сверстюка з тих кількох зустрічей було, певною мірою, відвагою для мене, хоча за наполяганням видавництва та директора Віри Соболєвої, я їх подав і назвав «Духівник нації». Насправді, не тільки люди потребують свого духівника, а потребує духівника і нація. Сверстюк, який вчився професійно психології, а психологія – це знання душі, і тому вибираючи духівника, ми орієнтуємося на те, щоби він стояв вище на своїх щаблях у всіх ділянках нашого життя, бо інакше чого нам іти до духівника.
Так я бачу Сверстюка. Якщо ще говорити про влучність його характеристик, то тут можна багато прикладів розібрати на афоризми, на сентенції, і ці сентенції не будуть повторювати оцінку нашого життя, а будуть її доповнювати. Характеристику нашого життя (від радянського) він називає «метастазою патріотичного фарисейства». Подивіться зараз довкола себе, який ступінь цих метастаз патріотичного фарисейства, вже є в нашій державі? Ми йдемо, ми оздоровлюємося, ми боремося і в цьому, без сумніву, нам допомагатиме Сверстюк. Сверстюк, який невипадково завжди з нами.
Михайло Галущак (модератор)
Питання до п. Василя з приводу літератури. Пане Василь, чому, власне, саме Гоголь і Шевченко? Як би Ви могли пояснити зацікавлення п. Євгена саме цими постатями.
Василь Будний
Коли я бував на зустрічах з Євгеном Сверстюком у нашому університеті, я мав можливість прислухатися і придивлятися до тої постаті – велетенської, насправді дуже спокійної, дуже врівноваженої, навіть, можливо, непомітної, з тихим голосом. Я намагався якось врівноважити свої враження читацькі від тих потужних текстів Євгена Сверстюка з його невеликою, дуже скромною постаттю. Це мені легко вдалося. Я пригадую, що від першої зустрічі і надалі для мене Євген Сверстюк залишився такою дуже скромною, а разом із тим величною людиною. І життя Євгена Сверстюка дуже гармоніює з його текстами, з його творчістю, з його ідеями і з його впливом на сучасну Україну. Так як він був в житті непокірним, таким він був і у творчості своїй – роздумливим, впертим, максималістом, котрий ставить дуже високі вимоги, але й вміє зрозуміти звичайну людину, з її щоденними клопотами.
Євген Сверстюк прийшов в літературне життя, в наше громадянське життя в середині XX віку, коли у світі відбувались значні зміни, модернізм поступався постмодернізму, світ розвивався, життя на Заході ставало комфортнішим, а життя за «європейським муром», тут в Україні, у величезному концтаборі, який називався Радянським Союзом, стало нестерпним, людина позбулася свободи. Хоча Сталін згинув, та Євген Сверстюк і його друзі відчували цензуру, яка постійно слідкувала за кожним словом, за дією, навіть за думкою.
Хочу передати, з чого починав Євген Сверстюк. Пан Євген розпочинав з літературно-критичних рецензій, він приєднав свій голос до Івана Дзюби й Івана Світличного, про що казав уже Ігор Калинець. І цей літературно-критичний тріумвірат був справді духовним провідником шістдесятницького руху і справив величезний вплив на нашу історію другої половини XX сторіччя.
У Сверстюка є невеликий такий текст, який називається «З приводу процесу над Погружальським». Пригадуємо, що 1964 року руками Погружальського, невідомої якоїсь дрібної постаті було спалено, знищено в Державній [публічній] бібліотеці Академії наук, більше півмільйона стародруків, старокопій. Це була безцінна спадщина, втрату якої і зараз не можна уявити. У цьому документі Євген Сверстюк сказав прямо те, що виконавцем цього страшного злочину проти світової культури і проти нації є великодержавний шовінізм.
А інший його твір «Котляревський сміється» підбадьорював сучасників. Сверстюк помітив, що українці в «Енеїді» Іван Котляревського змальовані так, що в колоніальних обставинах, в обставинах гніту вони вміють зберігати гумористичний світогляд і дивитися бадьоро, оптимістично на світ.
Ще один есей Євгена Сверстюка «Собор у риштованні» був присвячений роману «Собор» Олеся Гончара. Цей роман як тільки появився, відразу був заборонений. Пан Євген написав чудовий есей і поніс його в редакцію журналу «Вітчизна». Редактор тодішній, не будемо згадувати його імені, цей есей відніс до КГБ. Ці два есеї були видруковані за кордоном, в Німеччині, у Франції, в США. А згодом у Сполучених Штатах вийшли вибрані твори Євгена Сверстюка. За це Сверстюк був покараний. У січні 1972 року його було заарештовано, і він відбув 12 років – 7 років у таборах і 5 років у засланні. А коли вийшов, повернувся до Києва, в Україну в 1995 році – це були часи Горбачова – і влаштувався столярем у Київську швейну фабрику (якраз про ті часи згадував п. Ігор Калинець).
Ще би хотів сказати про м’яку іронію, котра пронизує твори Євгена Сверстюка.
Євген Сверстюк мав велике замилування Шевченком, Гоголем, а ще Сковородою. Сковородинська філософія праці, любови та свободи так само пронизує ідеями світогляд Сверстюка. Напевне, він мав таке замилування до цих постатей, бо це були провідні такі символи нашого українського духу. Про Шевченка Сверстюк казав так: «Шевченкова дума – це дума про Бога».
Святині духовні для Сверстюка є непорушними, він постійно протиставляє, в нього є численні антиномії: святість і святотатство; гріх і добро, правда і брехня. І оцей максималізм Євгена Сверстюка є помітним у його працях.
А Микола Гоголь також є для сьогоднішньої України такою рідною, близькою та симптоматичною постаттю. Сверстюк пізніше десь згадував, що юного Миколу Гоголя в Петербурзі дуже непокоїла лайка російська. Ніяк внутрішньо він не міг з цим змиритися і не тільки він, а й українська діаспора, котра мешкала в Петербурзі. І Сверстюк як людина надзвичайної душевної чистоти згадував, що одного разу в таборах, один із повстанців заарештованих, розповів йому, що їх партизани йшли лісом і трапився їм ще один загін, який прикинувся нашими, але коли один із тих, що приєднався, перечепився ногою і голосно матюкнувся, то всі зрозуміли, хто вони такі. Це його видало.
Євген Сверстюк вбачав у нас, народі, в простих людях, велику духовну шляхетність. Він вважав, що нас врятує прагнення чистоти, прагнення порядності та внутрішня шляхетність людської душі.
Я би хотів завершити своє коротке слово про п. Євгена роздумами над значенням особистості в історії. Євген Сверстюк – людина фізично не надто сильна, слабка, з тихим голосом, але непокірна і вільна внутрішньо – зумів протиставити себе величезній тоталітарній системі, системі, котра мала танки, армію, котра ув’язнила стільки народів. Сверстюк разом із друзями зумів це перемогти. То як же нам не перемогти, маючи оце слово Євгена Сверстюка, чисте, правдиве слово?
Михайло Галущак (модератор): Може, в когось є запитання, або, можливо, хтось теж хоче поділитися спогадами про п. Євгена?
Питання з залу: В мене ще одне запитання до п. Ігора: як табірне життя впливає на письменника?
Ігор Калинець
Добре впливає. Мало того, що ми були в русі опору, бо треба було опиратися тому режиму, але всі ми дуже багато читали, виписували всі і журнали, які можливі були в Рядянському Союзі (і теж Євген Сверстюк), книги поштою, переклади зарубіжних письменників. І всі писали. Ті, що писали на волі, всі продовжували писати. Інша справа, що багато речей пропадало, але почали писати багато молодих хлопців, які потрапляли до табору, а потрапляли вони за вивішування прапорів, за листівки – з різних містечок, переважно з Західної України, і всі починали там щось писати. Ми були для них, в певній мірі, вчителями. Деякі з них – а це прості робітники – почали видавати свої книжки на волі вже за незалежної України. Так що писати можна було.
Мені було добре писати, бо я відразу все показував Світличному, і Світличний давав мені вказівки, і це якось сприяло.
Інша справа, що то було важко зберігати. Постійні обшуки, «шмони», так би мовити. Забиралося все, і треба було ухитрятися, щоби зберегти ті чи інші речі. Переважно зберігалися. Крім того трагічного випадку із Василем Стусом, коли його останню велику книжку оригінальних речей і перекладів було спалено. Очевидно, що спалено, бо до сьогоднішнього дня жодних слідів цієї книжки немає.
Питання з залу: Тепер до п. Зоряна: Від п. Ігора ми почули про табірне життя, а від Вас хочу почути про пост-табірний період. Як Ви почали дивитися на світ після табірного життя? Чи відчули на собі якусь зміну, коли вийшли з табору?
Зорян Попадюк
Безперечно табірне життя вчить чути інших. Це в першу чергу. Вчить живої історії, тому що теоретично ми знали про національно-визвольний рух 1940-1950-х років, але знати людей-легенд, розмовляти з ними – набагато краще і набагато більш дохідливо.
Звичайно, що табірне життя людину змінює. Людина йшла туди молодим пташеням, а коли виходила звідтіля, вже орієнтувалася в тому житті.
Питання з залу: В мене ще коротеньке запитання до п. Ярослава і п. Василя: Якби надалася така можливість – задати ще запитання Євгену Сверстюку, про що би запитали в нього?
Ярослав Гарасим: Очевидно, ми би захотіли запитати про майбутнє, поставити питання, адресовані в майбутнє, порадитися, звіритися з думками, бо недарма ми всі і вся Україна визнала, що Євген Сверстюк є моральним авторитетом нації, а моральний авторитет нації має право давати нам якісь рецепти, поради. І, очевидно, ми би запитали, як нам далі бути, зараз, у тій ситуації, в якій ми є.
Василь Будний: А я, якби вернувся в ті часи, взяв би диктофон і розмовляв якомога довше з цією людиною. Я пригадую, що Євген Сверстюк мав багато запитань до співрозмовників. Я помітив в його творах більше знаків запитань, ніж знаків оклику. Євген Сверстюк більше звертається до нас із запитаннями, ніж повчає і закликає. Я гадаю, що він би мав нам що розповісти, але так само мав би і нас що запитати.
Михайло Галущак (модератор): Послухавши співрозмовників, я нагадав собі і слова Л.Гузара, що тим, кому до сорока потрібно спілкуватися з тими, кому після сорока, а тим, кому після сорока – з тими, кому до сорока. От і в мене останнє запитання: ніщо в цьому світі не минає марно, і все на щось впливає. І от що би Ви з постаті п. Євгена взяли для себе? І що би, Ви, порадили взяти іншим?
Ярослав Гарасим: Якщо би так можна було взяти, я б взяв мудрість.
Василь Будний: Щоби дати відповідь на це запитання, мушу згадати один пасаж. На книжковому Форумі я почув слова п. Овсієнка, він переказував слова дочки Євгена Сверстюка, яка прийшла до нього в лікарню, до дуже хворого, і зауважила йому: «Тату, там ліки закінчуються». Євген каже: «Ліки закінчуються, добре. Закінчуються, далі буде вічність».
Ярослав Гарасим: Євген Сверстюк залишив велику спадщину, нам є що згадати. Пригадую, у Львівському університеті минулого року, коли п. Євген приїхав, він щось відчував і на презентації Шевченкових праць, виданих видавництвом «Кліо», наприкінці було дуже багато схвальних відгуків і слів (можливо, надто пафосних), і сказав в кінці: «Ой, щось стільки тут на мене поклали, що, напевне, не донесу, але найголовніше – це чесно нести свій хрест». Порада – це його життя. А якщо запозичати, то кожен би хотів в кінці свого життєвого шляху могти з чистим сумлінням подивитися на нього і запитати: «Невже то я?» – так, як запитав Сверстюк.
Ярослав Гарасим: Євген Сверстюк на мене особисто справив враження своєю простотою. Я навчився від нього, що «чим геніальніша людина, тим вона простіша». В присутності Євгена Сверстюка ставало відразу затишно, спокійно, він міг навіяти впевненість. І цю впевненість в житті давала йому віра, надія і любов.
Михайло Галущак (модератор): Василь Овсієнко, літописець українського руху опору другої половини XX століття, упорядник творів Євгена Сверстюка і книг-спогадів, які вийдуть цього [2015. – Z] року, товаришував з п. Євгеном. І ось він помітив, що з 500 фотографій Євгена Сверстюка, які є в нього на комп’ютері, на 450-ти пан Євген сміється. Чого я і Вам бажаю. Бажаю бути такими добрими, світлими та життєрадісними, як Євген Сверстюк.
Світлини Книгарні «Є»
Підготували Оксана МАТВІЙЧУК і Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ
13.12.2016