«Євген Сверстюк був цілковито безкомпромісною людиною, що не додавало йому легкості в спілкуванні, і ширило звинувачення в погорді. Він був трохи схожий вдачею на старих дивізійників, дисциплінований, непохитний, завжди з високо піднесеною головою. Він належав до тієї категорії "останніх самураїв", які фізіологічно не могли дозволити собі поступитися принципами. У них в принципі "переключалки" такої не існувало. (...) Можливо, гнучкіші люди мають заступити сильних. Але я дуже сумуватиму за Вашою вредністю, гострослів’ям і хворобливою, як на наш час, порядністю, пане Євгене».
Олег Покальчук, запис у Facebook
Мене завжди вражав той факт психомоторики, що малярі, творячи портретні зображення інших людей, несвідомо наділяють їх рисами своєї зовнішності, свого власного обличчя. Щось подібне відбувається, коли читаєш спогади про інших людей, – їх автори помічають передусім те, що притаманно їм самим, виокремлюють із потоку подій і вражень те, що резонує з їхньою власною натурою, смаками й уподобаннями, способом життя і системою вартостей. Людина є сумою вражень про неї друзів, приятелів, знайомих, близьких. Зокрема, це стає незворотною очевидністю, коли уривається її земний шлях і звершується фізичне існування.
Вкотре я це втямив, прочитавши перші посмертні згадки про спочилого увечері 1 грудня чудового есеїста й літературного критика, самовідданого захисника й аніматора української культури, почесного президента українського ПЕН-центру Євгена Сверстюка.
Усвідомлення власної та усіх довкола смертності загострюється в часи випробувань і зламів. Щоденні повідомлення про загиблих на Вітчизняній війні проти російсько-фашистських окупантів, сцени страждань і каліцтва співвітчизників, якими переповнений український медіальний простір, аж ніяк не роблять душу закам’янілою і нечулою. Шрами на серці залишаються і кровоточать. І «ніщо не проминає», – знову й знову зринають у пам’яті потаємні слова на персні царя Соломона, квінтесенція кохання, творива прекрасного й мудрого, інтуїції трансцендентного.
Так, людина смертна, до того ж, раптово. Проте нічого подібного ні на мить не спадало на гадку в товаристві мудрого й врівноваженого, стрункого й зібраного, завше ладного вирушити за тридев’ять земель чи скромно працювати для добра справи Євгена Сверстюка. Лише в понеділок ввечері коли він помер, я здивовано зафіксував у свідомості його вік – вісімдесят шість років. Звісно, немолодий, і не міг бути молодим із огляду на знані факти його біографії інтелектуала, послідовного антирадянщика, опозиціонера і нонконформіста. Але внутрішньо – вдвічі молодший.
Десь таким я уявляю собі іншого мандрівного любомудра й безкорисливця на схилі віку – Григорія Сковороду. Якби не коматозний стан сучасного українського кінематографу, кращого виконавця ролі літнього генія з сопілкою і Біблією в руках годі було би знайти. Тепере цей шанс відійшов разом із покійним.
Євген Сверстюк завжди був принциповим і безкомпромісним. За таке доводиться платити. Життям – як заплатив його побратим Василь Стус. Роками в’язниці й таборів, соціальним статусом і бідністю – як це трапилося в випадку тисяч інших українських опозиціонерів. Маргінальністю – як це триває й понині з тими, хто не конвертував героїчного минулого в посади, нагороди, політичну муть.
Перебільшую? Либонь, ні. Про всю групу «1 грудня» український соціум знає менше, ніж про якого-небудь «бойового сотника» чи фріка з вилами. Це дороги, які нас обирають.
Уродженець довоєнної Волині, Євген Сверстюк цілком природно належав до українського автокефального православ’я. Далебі серед вірних інших конфесій не бракує тих, хто моральною гідністю й мудрістю не поступаються сповідникам самоврядної східної християнської традиції. Але відданість вірі батьків, свідома асоційованість із виразно меншинною в сучасних українських реаліях конфесією, яка, втім, має багату, гідну та близьку національній ідентичності духовну спадщину, – ще одна грань нонконформізму і «самурайської» вдачі Євгена Сверстюка, який саме в середовищі православних інтелектуалів, у редакції «Нашої віри» знаходив однодумців і співвірних, чистих від агентурного бекґраунду та споживацького обрядославства.
А світським орденом для нього став український ПЕН-центр, котрий Євген Сверстюк очолював і провадив, не зраджуючи високого етичного стандарту цієї інституції, упродовж багатьох років. Письменницький правозахисний рух не давав найменших дивідентів, покладаючи лише обов’язки на колишнього політв’язня. Та як би не було складно, він і тут залишився завжди вірним – не збагатився, не монетаризував посади, не змарнував її дешевими блискітками популярності.
Не піддатися спокусі, пройти гідно всі випробування – непроста річ у світі, де вільна воля і Божа многотерпеливість можуть зіграти лихий жарт із кожним з нас, звичайних смертних. Євгенові Сверстюкові вдалося пройти своїм кам’яним гостинцем, хоч і збивши ноги, та не заплямувавши шат.
Благослови душу його, Господи!
Андрій ПАВЛИШИН
Прощатимемося з Євгеном Сверстюком сьогодні, 4 грудня від 11:00 до 13:00 у Будинку вчителя (Центральної ради УНР) . О 14.00 Його похоронять на Байковому кладовищі.
04.12.2014