«Цей фільм – це прощання зі старим каноном Шевченка. Це не критика старого канону, не знущання над ним, а просто очищення», – говорить Сергій Проскурня про свою стрічку «Тарас Шевченко. IDентифікація». Він зняв її водночас із початком Майдану-2013. Торік у грудні автор докладно розповів про процес творення фільму під час його презентації у Львові.
У фільми Сергія Проскурні про Тараса Шевченка говорять. З одного боку – хто як уміє – люди, що живуть в Україні, Австрії та США: письменниця, літературознавець, поет – земляк Кобзаря, славіст, політолог, народний художник-примітивіст, гончар, мешканець Чорнобильської зони, бессарабський чабан, карпатська мольфарка та донецький безхатько. З іншого – радянська кінохроніка 1930-1960-х років.
РОЗПОВІДАЄ СЕРГІЙ ПРОСКУРНЯ
- Я хочу наголосити на таких моментах: я кіно не збирався знімати взагалі. Це не входило в мої плани. Я просто одержав від друзів на рецензію сценарій і дуже сильно його розкритикував. А вони вже заявку подали на конкурс – на Держкіно.
І тоді студія сказала: «Ну що, це скандал!». Я кажу: «Ну, скандал».
Як можна не відчути? Ну, скажімо, там у сценарії були такі фрагменти. Я вам зараз один тільки скажу, і ви зрозумієте. «Своє ставлення до творчості Шевченка передає відомий шевченкознавець, постійний відвідувач музею Шевченка в Каневі Юрій Винничук» . Я дзвоню Винничуку (нормально, так?) і кажу: «Юрку, коли ти останній раз був у Каневі?». Він каже: «Ніколи. І не збираюсь». Я йому тоді читаю цей фрагмент. Я думаю, що він був під столом. Його реакція була просто несамовита.
І таких моментів у цьому сценарії було досить. Я кажу редактору цієї кіностудії: «Лєна, як можна це показувати Держкіно, коли там сидять не ідіоти, а люди, які знають, хто такий Винничук, чим він цікавиться в житті і про що він пише свої книги?». Вони: «Ну да, скандал. Ну, що-небудь зроби». Я кажу: «А коли?». Кажуть: «Післязавтра».
Я не сплю 36 годин, і те, що ви побачите, було за ці 36 годин придумане. Я б ніколи в житті не повірив, якщо б мені хтось інший розказав, що це можна втілити. Тому що, коли я так: тут буде мольфар або мольфарка – і вона на екрані. Ага, я маю знайомих чабанів у Бессарабії – ну, там усе нормально, там «усе схвачено». Але мені треба в Чорнобильську зону. Пустять – не пустять, яка там ситуація? Знайдемо ми цих старих чи не знайдемо?
Ну, а Донбас – це взагалі шедевр! Тому що ми вже виїхали, ми вже їдемо автобусом, з обладнанням, люди – 9 чоловік. Ми їдемо, а ті люди, контактери, які повинні мені були знайти героя (а я хотів зняти героїню – дівчинку 14-15 років, пацанку таку, знаєте, пацанку, яка краде на копанці породу)… Там бізнес, і цей бізнес – дуже старі, закидані копанки, дуже небезпечні, тому, що там же немає цих кріплень. Дуже багато випадків нещасних. Дуже багато. І в основному це підлітки, яких батьки туди примушують лізти. І вони з глибини 20-25 метрів виносять породу, яку батьки перебирають, тому що як там буде халтурка, то вони втратять взагалі цей бізнес. І вони вантажать це в мішки, на «кравчучках» вони це везуть у потаємне місце, де в них це купують за 50 гривень. Практично для того, щоби одержати 50 гривень, треба витратити добу. Тому що не так просто цю породу… Іще вони там бігають один за одним: «Це моя копанка!». Лопатами один одного… Ну, коротше, серйозна така ситуація.
І от ми їдемо. І цей еколог професійний, громадський діяч – я йому дзвоню і кажу: «Ми виїхали». Він каже: «Куди?!». Я кажу: «Ну, як? Ми їдемо до тебе». «А ти мені гроші, дві тисячі не перерахував на рахунок». Я кажу: «Стоп! Які? Я везу тобі гроші, ти мені людину покажи».
Все. Ця історія скінчилась. Але ми їдемо. Приїжджаємо в Сніжне. Таке відчуття – воно в повітрі – небезпеки. А ми знаємо, що перед тим там знімали той документальний фільм німці, і там вийшов страшний скандал.
І я тоді кажу: «Група залишається в готельчику, закриваємо, камера, обладнання – все на руках. Автобус тут стоїть, як тільки сигнал мені – одразу ми беремо таксівку і їдемо по цих місцях, шукаємо контакторів».
Так. Шматок великий історії я викидаю, але уявіть собі, що це вже середина листопада, і сонечко сідає дуже швидко. І тоді цей водій (а ми, значить, - ну так, щоби ви орієнтувалися – ми наїздили за 5 годин 700 гривень – так ми багато їздили) – з’ясовується, що він – МЧСник і «грачує». Він побачив нас і каже: «Я знаю, куди вас відвезу». Він повіз нас. Звідтам за нами просто погоня вже була.
Ще в одне місце він завіз. Там почали дзвонити – викликати «хлопців». Тобто, весь час напруження наростає, а сонце сідає. І це, знаєте, такий процес. Ми їдемо, а я кажу: ага, тут станція стара, тут буфет, тут випивошка, тут ще щось таке. Раптом люди якісь з’являться? А він же переживає, він уже в наших вібраціях починає існувати. Він каже: «Зараз я зроблю телефон». Він дзвонить: «Коля, Коля!». З’являється Коля, теж МЧСник. «О-о-очень б-б-бальшой авторитет среді мєстних».
І цей Коля послухав мене: «Я знаю». Ми їдемо до його сестри (а це все кілометри). Він заходить туди, у двір, каже: «Ви с-с-сідітє в м-м-машинє. Ви всєх тут пугаєте своїм інтєлігєнтним відом». І він приводить цього Пепіка. Що було далі, ви побачите на екрані.
ЗІ ЗВУКОВОЇ ДОРІЖКИ ФІЛЬМУ
Автор
Тарас Шевченко, очевидно, володів внутрішнім зором. Він міг побачити себе як у минулому, так і в майбутньому. Особливо в український період своєї творчості. Коли він багато подорожував Україною, він малював подорожніх.
Подивіться: він згадує себе в дитинстві, маленький приходить у чужу родину. Він уявляє подорожнього, який вдивляється в українську історію. Він малює подорожніх біля святинь українського духу. Уявляючи себе у майбутньому, він малює свою правду, і там є фігура, яка так схожа на Тараса Шевченка в останні роки його життя. І це – наш Тарас, який ідентифікує себе з подорожнім, який вирушає в український сучасний світ шукати себе.
Галина Матвійчук, «мольфарка»
Ясінь. Закарпаття
Все, що він казав, все можемо видіти на нашій Україні. Багато з того, що він казав, ні? Може, він даже і сам того не знав, він то відчував просто. Є люди, які дуже зв’язані з землев свойов ріднов.
Нищити землю? Як може жити така людина на Землі, не відчуваючи, що вона – частина цеї землі? Як мо’ нищити землю? Вона частина землі, сама людина є з землі. То як її мож’ нищєти? Якщо ти нев живеш, ну то до чого то все, до чого все, що навколо него? От давала ‘му ту силу рідна та земля своя, давала ‘му силу. Просто то, видні то.
Робити на когось – то вже давить на людину. ’Кий би пан добрий не був, він все рівно паном останеться. Правда? А багато себе віддавав у небеса, дуже. То ж тоже віддавав себе частину, в тому, що пише. Вкладати душу у щось. Не віддати щось, щось віддати. Обов’язково там си щось лишилося. Якщо йде дійсно від душі, то там частину людина лишає.
От даже в Біблії сказано: в Бога нема мертвих, в Бога всі живі. Він не є Богом, але він є серед нас. Зараз можна відчути іменно на підсвідомому рівні, енергетичному, можемо відчути – от у душі, у серці можемо відчути його. Можемо ми так його відчути. Тут межа дуже тонка. Я можу робити людську душу, ту душу вмерлу. І то може си дуже погано обернути. Не дай Боже таке робити. Мертвому місце між мертвими, живим – між живими. Ми єго можемо відчувати, но не радитися з ним. Ми не можемо даже обожествляти людину – я думаю, даже любиму Богом людину. А людину все таки. І то, що ТАМ є, то не в нашій власті тим керувати всим. Бо ми не знаємо, чи ми можемо добре зробити, чи погано.
Молитви є. Якщо я не відчуваю, що моя молитва відслухана, значить я не молилася. Я си можу десять раз… Коли я відчую, відчую всім тілом, що мене вислуховують, тоді я, знаю, що не вмерла. Не інакше.
Міхаель Мозер, славіст
Відень. Австрія
- Що це таке – українська мова? Чи це мова, якої не було? Нема? Не може бути? Чи це така сама мова, такої самої важливості, як усі інші мови світу? Коли жив Тарас Шевченко, про це ще спорили. Після нього з’явилися люди, які твердили, що тієї української мови нема. Проте після Шевченка ніхто не мав права виступати з такими думками. Бо саме Тарас Шевченко – це та людина, яка дала українській мові таку дуже важливу прикмету – гідність. Українська мова завжди була. Вона існувала так само століттями, як усі інші слов’янські мови. Але як літературна мова вона постала саме завдяки Тарасу Шевченкові. І через це він дуже важливий для української літератури, для української культури, для української мови і для мене особисто.
Про Шевченка кажуть, що він селянський поет, який писав нібито селянською мовою. Але для мене Шевченко був інтелектуалом своїх часів. Цікаво, що такий поет нарешті змінив цілий світ.
Важко собі уявити взагалі постання модерної української нації без Шевченка.
Оксана Забужко, письменниця
Київ
- Є способи умертвити живу думку й живе слово класика, здійснити його абсолютне відчуження від нових поколінь, так би мовити, політтехнології убивання класиків, і одною з них є державна монополізація, коли держава ніби привласнює класика собі, монополізує за собою право говорити про нього і від його імені, бере його, так би мовити, на службу державним чиновником якогось там високого посмертного ранґу. І тоді починається оця от мертвотна «пам’ятникизація», починаються всі ці погані дотепи про те, що на тих самих постаментах, де стояв Ленін, ставится Шевченко, і його так само не помічають, і повз нього теж проходять як повз «болвана» (за його ж власною фразою, «в Царському Саду стояли генерали, та й тим на голову сідали»). І, відповідно, це і є те відчуження, коли нові покоління звикають все це сприймати як щось таке, що не має відношення до нас і нашого життя.>
Закадрові тексти до радянської кінохроніки 1950-1960-х років:
Шевченкове слово кличе боротися за життя без гніту, за дружбу і мир між народами.
Погруддя нашого Тараса дарує учасникам Всесвітнього конгресу демократичної молоді в Києві народна артистка Радянського Союзу Наталія Ужвій.
Так, ти живеш у наші дні,
Ти з нами в праці і борні!
Сторіччя з дня смерті Тараса Григоровича Шевченка широко відзначається в усьому світі.
Оксана Забужко, письменниця
- Ще один спосіб, найпростіший і найелементарніший, заморожувати генія і робити його невчитним – звичайне убивство культури читання. Ролан Барт говорив, що кожне покоління повинно перекладати класику наново для себе своєю власною мовою. Та для цього треба вміти читати, любити книжку і чути крізь текст живий голос автора. І тільки тоді сам автор стане для тебе живим.
«Пепік», безхатько
Сніжне, Донеччина
- Раніш за Шевченка знали всі. Оце кажуть: «Совецька власть погана була», – чи що? Мать її терпіть не могла. Вона «розкулачена» була. Голодомор, все пройшла. Мать моя. Наізусть знала пошті «Катерину». Она сама с Полтавщини. А це ж раскулачена. Донбас. Вахти. Із наших, із її села – сюди. Скільки наших було. Ось моя фамілія така – Аридук. Рідка, а півсела було наших. Немає. А ви кажете – Тарас Шевченко. Шевченка вчили, пам’яталося все. На льоту схвачували. «Реве та стогне Дніпр широкий, сердитий вітер завива, (починає співати) додолу верби гне високі, горами хвилю підійма» (плаче). Я, як п’яний буваю, то мій край знає вже. Як п’яний буваю: «Оце Пепік іде п’яний». Пойотся «Реве та стогне Дніпр широкий». Ги-ги-ги! Слуха нема. Кричу, а моя душа співає. Так було сусіди, коли п’янка: «Пепік, «Реве та стогне» заспівай!». Я співаю з душею. У кого душа є, тому він потрібний. У кого душі немає, тому він не потрібний. Якщо є душа, потрібний Шевченко, його «Кобзарь». Бо все, що він писав, це було в житті, і воно до сих пір де в чому відлунюється.
Але наша душа в неволі.
Іван Дзюба, літературознавець
Київ
- Шевченко з такою повнотою виразив Україну – її природу, її мову, її народ, її минуле, боротьбу і сподівання на краще майбутнє, що він став символом України і, здається, назавжди. Тому кожна влада, кожен режим, який приходив на Україну і хотів закріпитися у ній, зробити її своєю, посягав на Шевченка, старався, так би мовити, «прихопити» Шевченка, зробити його своїм. Недарма, скажімо, в публіцистиці, починаючи з 1920-х років, дуже часто зустрічається такий вираз: «Боротьба за Шевченка». Це назва безлічі публіцистичних статей і багатьох книжок. А слоган «Шевченко – наш»? Всі боролися за Шевченка, щоби оволодіти душею українського народу.
Закадровий текст до радянської кінохроніки 1930-1940-х років:
На відкритті музею були присутні: керівник більшовиків України Микита Сергійович Хрущов, товариші Коротченко, Мельников, Корнієць, Сідельников, Литвин, Назаренко, письменники, вчені, діячі мистецтва, стахановці фабрик і заводів столиці, представники колгоспів. Вступне слово виголошує голова урядової комісії по прийняттю державного музею товариш Бажан. З промовами виступили поет-академік Павло Тичина, заслужений діяч мистецтв, художник Їжакевич, робітник заводу «Ленінська кузня» товариш Карпенко, колгоспник, онук Кобзаря Терентій Шевченко.
Товариш Коротченко розрізує стрічку. Музей відкрито! Прекрасний і величний цей пам’ятник безсмертному Кобзареві.
Іван Дзюба, літературознавець
- Царський режим думав обійтися забороною вшанування Шевченка. Але події революції 1905-1907 років (а особливо 1917-1919 років) показали марність цих спроб, показали, що Шевченко – це прапор боротьби українського народу за свою волю.
І більшовики зробили набагато розумніше. Вони апологетизували Шевченка, вони славили його – і славили таким чином, що ця слава мала вихолостити його український дух. Якщо раніше культ Шевченка був суто народним культом (просто люди любили його, люди мали «Кобзар» у своїй хаті, багато людей мали вдома портрет Шевченка), то пізніше цей культ став державним. Це, звичайно, був культ фальшивий і з великим несмаком. Але все таки треба сказати, що все не так однозначно. Тому що, з другого боку, цей державний культ Шевченка був визнанням його сили і визнанням українського народу. Вони давали можливість мільйонам людей одержати книжки Шевченка, задуматись над Шевченком. Тобто, це було таке діалектичне явище. Влада хотіла свого, а об’єктивні наслідки того, що хотіла влада, виходили за межі того, що вона хотіла.
І так само бачимо сьогодні. Добре, хай святкують, але цікаво, чи вони прочитають Шевченка? Хотілося б, щоби наші можновладці прочитали Шевченка. І вони б побачили, що там деякі слова в самісіньку печінку були. А декого, може, і за серце зачепило.
Ну, це їхня справа. А головне – щоби ми читали, щоби наші люди читали. Тому що іноді теж буває, що для багатьох людей ім’я Шевченка святе, але не кожен із них прочитав Шевченка, вчитався в його слова. Взагалі, якби ми знали Шевченка, як слід, переймалися Шевченком, як слід, то Україна була би зовсім іншою. Але надія ця завжди є. І є вона зараз. І коли ми бачимо, що на Майдані присутній Шевченко, і коли, скажімо, вірменин Сергій Нігоян читає Шевченків «Кавказ», то це багато про що говорить.
Федір Кучер, 90 років, автор 100 портретів Шевченка
Сміла, Черкащина
- Ну, хто ж? В кожного свій. Наскільки різні є люди у нас в Україні. Наскільки вони різні!
Як він сперечався, загорався так, з очей ніби летіли іскри. У нього ж були живі, ясні очі, заглядали в душу. Як подивіться чоловік – бачить не смутний вигляд, а такий, ніби він питав: «А що ти зробив для незалежної України? Для добра України?».
Чабан
Фрумушика Нова, Бессарабія
- От у нас щас, в оце ето врем'я окот современний там ми принімаємо там, клєтки там. Отак от Тарас Григорович Шевченко – як от в їх там було? І сараї ж от у них були? Сараї, жИття – ну, криші я маю в виду? ЖИття було, да? Накривалися вони там? Ну, а щас там, ну шифер там, ну там щось укривають. От інтерєсно: у їхній там попасти вєк, туди-от, у їхню попасти туди? Як же ж вони там принімали окот? Що вони? Як там? Ну там раби, тоже ж якось воно, от знать – то ж воно ж інтересно. Наш час вже ж який? Двадцять первий вєк там. А що в двадцять пєрвом вєкє там? Дим, газ і більш нічого нема. У їх же ж тоді було, вони ж жили, жили ж вони по скільки? До сто год жили. Да, да, по сто років вони проживали – мали, їли там. Вот і в житню хату.
Осьо, як ти думаєш, Міша? Ти б схотів попасти туда? От за їхнього застолля? Тараса Шевченка, от там сидить там… Сісти за їхнє застолля. Сісти. Вот. Кусок бриндзі. Наша от бриндзя – двадцять первого вєка. А то ж тоді було вісімнадцятий вєк? Так я понімаю?
Подружжя Семенюків, «самосели»
Село Паришів. Чорнобильска зона відчуження
- Тарас Григорович? Ну, а чого ж нє? Це ж наш чоловік! Із нашого, щитайте, рода. Он знав всю жизнь. Щоби всі такі були Шевченки, так легко було би на світі жить, я щитаю. Ну, я не знаю, як хто, якщо пока не разоблачили по-другому. Так, як я думаю. Он протів буржуазії пайшов.
А щас? Подобіє цього самого. Народ трудящий. А так он же ж, щитай, мужик, з простих мужиков. Он дбав за весь народ. Що ти зробиш? Любили його, і он любив людей. Що ж ти зробиш? Таку планету родить ще надо було. Ну, молодець, грамотний чєловек. Нічого не скажеш.
Лишнього там нічого не писав. Те, шо воно було, так воно, може, ще буде. Так уб'ють. Уб’ють! От хай подиметься так, як Шевченко поднявся. Уб'ють! Знайдеться чоловік, которий уб’є.
Це ж, як комета, котора перевернулась і назад пішла. Її там бояться зрубить, тому що весь мир отхватить за її. Весь мир. Ніхто не сказав поганого слова.
Та що Шевченко? Шевченко – парєнь. Щас Шевченка не буде. Мог би без всіх. Мог би получиться там Шевченко якийсь? Може?! Важко, важко, важко!
Сергій Радько, гончар
Межиріч, Канівський район
- Я бачу свою кімнату і як би на стінах висіли портрети, фотопортрети моїх рідних – мама, тато, дід, баба. Далі – Шевченко. Тобто, це майже, як рідний. Я колись роздумував над перспективою і так от додумався до того, що все ділиться на три – близько, далеко і посередині. Зараз мати, батько – це посередині. Потім дід, баба і Шевченко – це біля, це вже в одному блоці. Мабуть, це, можна сказати, як члени родини. Швидше так. Це міфічний прадід. Мій міфічний прадід.
Величезний вулкан, який викидає вогняну магму немислимої температури, яка тече і несе усю шалену пристрасть, напевно, правди. Дійсно правди, тому що про Шевченка не можна сказати, що там хоч один рядок фальшивий. Це випечено страшною правдою. Він говорив за всіх. І кожне слово його підкріплене мільйонами німих рабів. Могутній рупор.
Все-таки Шевченко – не сухий вогонь, а саме такий, що ллється. І вся магма досі пече. І, можливо, трошки покрилася вже шлаком, але вона, думаю, таїть величезну енергію. Так, це ж величезний концентрат. Магма – це ж і є таке, що може бути найгарячіше. Отой пострибайчик – там забіг, там, може, перебіг, там, може, дим пішов. А магма – це дуже довго вичахає.
Нью-Йорк. Сполучені Штати Америки
- Мій Шевченко – американець. Це людина волелюбна, шукає правду, шукає постійно змін. Точно такі є американці. Не сумніваюся, що Шевченко брав би участь в американській революції двісті років тому. Не сумніваюся, що він брав би участь теж у громадянській війні і хотів би визволити афроамериканців. Не сумніваюся, що він машерував би разом пліч-опліч із Мартіном Лютером Кінґом. І не сумніваюся, що він був би на Майдані.
Головний міф американської діалектичної культури полягає в тому, що будь-яка людина, найбідніша, може стати президентом, коли прагне до того, коли має амбіцію, коли має силу волі. І якраз цьому міфові відповідає повністю життя самого Тараса Григоровича Шевченка.
І ти, Тарасе, знаєш то чи не знаєш? Ти – справжній американець.
Слухай, Тарасе, скажу тобі щось. Ти – справжній нью-йоркець. Як і я. Як і всі ми тут.
Народився в Україні, але провів майже все своє життя в еміграції, значить – на діаспорі.
Ти аутсайдер, як і всі в Нью-Йорку. Ти – бітник, ти – хіпі, ти – людина, яка належить до Нью-Йорку.
Закадровий текст до радянської кінохроніки 1960-х років
Співають наші друзі з Острова Свободи, шануючи пам’ять поета свободи Тараса Григоровича Шевченка.
Станіслав Лячинський, поет, краєзнавець
Звенигородка. Черкащина
- Тарас як людина – він дуже неоднозначний. Як особистість – те, що він був натура творча. Він і пив, і гуляв, і в 47 років, як і мій друг Гриша Підоплічко, помер. Всього-навсього 47 років. Мене найбільше завжди зачіпає, коли його зображують старцем з вусами і в шапці. Дідом! Та який же він дід був?! Люди добрі, це був молодий чоловік. Це був буквально перший воїн-інтернаціоналіст, якого відправили в діючу армію покорювати оті приаральські степи. Я про ті приаральські степи колись зачепився і так подумав: «А він тужив за снігом».
В степах над Каспієм і над Аралом –
Хіба там сніг? Колючий, як пісок.
За десять літ, що вихором забрало,
Не раз згадав засніжений садок,
Ставок замерзлий, в паморозі віти,
В оправі сніжній дорогий кришталь.
О, думи мої! Де вас маю діти?
Кому повідаю гірку мою печаль?
Летіть, летіть в шалену хуртовину,
Що вкриє всіх – і праведних, і грішних.
О думи мої! Там, на Україні,
У ріднім краї навіть сніг тепліший.
Тисячі народів стикалися отут і переплавлялися, як ото в тиглі, який плавить мідь, олово, свинець, коли народжується ота бронза, яка звучить.
Автор
Шевченко – автор проекту «Незалежна Україна», творець політичної нації. Він створив нас. Ми віддзеркалюємо його.
СЕРГІЙ ПРОСКУРНЯ ПРОДОВЖУЄ РОЗПОВІДЬ
Моє відчуття – це заримувати (тому що це поетичний жанр), і мені треба було риму весь час шукати. І один із зразків такої рими – це старі терикони, які димлять, – і «димить» Пепік. І от фактура цього ландшафту донбаського, який димить, і цей Пепік, який «димить» – це просто дуже простий хід. Абсолютно монтажна зйомка. І оператори мені казали: «Що ти з нами робиш? Дай ми ще знімемо! Тобі це ще знадобиться». Я кажу: «Ні. Я знаю, що мені треба. Ми більше сьогодні не знімаємо». Тому що ми зняли, тут все відклалося, і потім мені було дуже легко зводити.
Тому що, по суті, навдивовижу: режисерський сценарій і те, що ми зняли, – абсолютно адекватно. Хто би міг сказати? 5 жовтня Держкіно підписало мій сценарій режисерський, в якому був Майдан. Ще ніяких не було навіть натяків. А він уже там був закладений.
* * *
Уявіть собі, що Лячинський – польський шляхтич, родину якого всю знищили більшовики в 1919 році в Смілі (чудом його батько залишився живий), і він продовжує цей великий рід Лячинських. «Я – Лячинський! – він мені каже. – Я польський шляхтич і український націоналіст». Так він себе репрезентує. Він геніальний поет. І в нього стоїть, уявіть собі, поліетиленовий мішок українських віршів і поліетиленовий мішок російськомовних віршів. І він своїми силами в краєзнавчому музеї створив музей Шевченка як філіал у Звенигородці. Це подвижник просто. І стародруки збирає польські. Це просто якийсь перл неймовірний. Як можна було його не зняти?
А я до нього приїздив один раз, познайомилися, все нормально, по руках вдарили, їдемо наступний раз уже знімати. Він каже: «А куди ти їдеш? А ми не домовлялися. Я – Лячинський, я польський шляхтич! Як ти дозволяєш собі так зі мною поводити?». А я кажу: «А я – Проскурня. Я зараз приїду і дам Вам…». Я сказав деякі слова. І він так: гм! Але інтуїція підказала. Я купив йому люльку і тютюн. А він не хотів відкривати нам двері. Я сказав: «Я привіз подарунок». Він каже: «Ого! Люлька?! То ми що, побратими тепер?». Ми відразу хильнули чарку, почали знімати його в цих «мовчальних» куріннях. А потім хлопці сиділи, бідні, в автобусі, куняли, а ми з ним три години говорили і це все записували. І потім я все це слухав, розшифровував і потім склеював по шматочках цей монолог. А потім на цей монолог просто накладав це відео вже.
І ще дуже важлива рима – це коли він говорить Слово. Слово говорить. Слово! І в цей час на відео він запалює сірник. Або коли дід Семенюк у Чорнобильській зоні говорить слово: «Ну, це ж як комета», – і запалює сірник у цей час.
І там багато таких моментів. Так от. І Лячинський не знав, що ми будемо знімати в ливарні. Не знав. Ні Семенюк не знав, що в фіналі буде комета. Вони не знали цього.
Потім це вже були дозйомки. Насправді це все було заплановано. Але коли він говорить про комету, він не знає, що сутеніє, і я його попрошу, щоби у вікно світили яскравим променем на їх із старою портрет. У неї було кілька інсультів. І вона без руки, в 1953 році їй руку відрізала молотарка.
Дуже багато людей мають претензії до мене, що в цьому фільмі нема молоді. Але це абсолютно свідомо зроблено, тому що насправді для мене сутнісна, сенсовна річ: цей фільм – це прощання зі старим каноном Шевченка. Це не критика старого канону, це не знущання над ним, а це просто очищення. Там багато стихій у цьому фільмі працюють: повітря, вода.
Між іншим, Галя Матвійчук, яка робить замовляння, вона робить їх для мене, тому що у мене був страшний бронхіт. Потім ота вода, яку вона зливала (зі сірниками, це все), вона потім мене вивела на такий пагорб і сказала: «От так стань, отак злий, отак вмийся і отак повернися». І зранку я прокинувся…
* * *
Про Пепіка. Я писав про це в «Українській правді». Я вас просто всіх запрошую – знайдіть, стаття називається «Шевченко проти Шевченка». Я вже був у монтажі, я вже розумів, що все вийде. І спеціально ми з Галею Титиш записали це інтерв’ю, в якому як би поставлено питання зміни канонів. То, власне, Пепік.
У нього нема паспорту. Нема. Значить, оцей К-к-коля, ек-к-колог і абществєнний дєятєль («Т-т-тут у нас Ук-к-краіна, так што всьо будєт харашо») – це зйомка 17 листопада 2013 року. У це повірити нереально просто зараз.
Пепік живе у сестри цього Колі, батрачить, і за це вони його годують, дають йому сто грам горілки перед сном і купують йому в день пачку цигарок. Я йому після всього дав двісті гривень. Він сказав, що це перші гроші, які він тримає за 9 місяців у руках. Коли він сів у машину, сказав: «Я буду сніматься только в етом». Тому що мені треба було, щоби він був як би в робочому. Він сказав: «Я сніматься буду, но только в етом».
Далі починається історія. Ми їдемо з ним на ринок. Я купую йому «коногонку», тому що в нього не було ні каски, ні «коногонки», нічого. І він батрак – «поетому я уже на копанки нє хажу, но я знаю, гдє». Ми ідемо і заїжджаємо на цю станцію. Пам’ятаєте, я казав, що там буфет такий? Стара така радянська, совєтська станція і старий буфет такий, класичний. Ця тьотя там, все. Просто ми повернулися в Радянський Союз. І він каже: «А куда ти мєня вєдьош? Я не голодний». Я кажу: «Знаєш, я голодний. Посидь зі мною». І даю їм сигнал, вони приносять дві тарілки. Я відразу поклав їй 150 гривень і кажу: «Тут специфічна ситуація, тому просто слідкуйте за мною». А мені треба було, щоби він «розігрівся». Тому що – от просто стіна: «Я вот только в етом». Вона приносить дві тарілки горохового супу. Він так дивиться на нього. Я починаю їсти. Він дивиться, дивиться, потім бере тарілку і в себе це просто вливає. Настільки він голодний був. Я потім взяв дві порції якихось котлет, пляшку горілки – відразу.
Десь через 15-20 хвилин (все треба було швидко робити, тому що сонце сідає; це все паралельно в мене працює контроль над цим, а треба ще їхати ту копанку шукати) хлопцям я подзвонив, вони вже сіли в автобус і вже готові їхати. І ми з ним приїжджаємо і так «общаємся». І я кажу: «Пепік тут пройди, там пройди», – камеру переносимо. Знайшли цей кратер – власне, він привіз нас у таке місце, де все було під рукою. А ці димлячі терикони ми зняли ще перед цим. І ми з ним – «кравчучка». І бачимо, що на сусідній копанці цей Саша, друг якийсь з’явився. Він там краде породу. І ми, значить, цього Сашу – підкралися до нього з Пепіком і там: «А шо ти тут дєлаєш!». Він так: «А-а-а! Хлопці, не бийте, не бийте!». А він у лакованих туфлях. Тому що інших у нього нема. І він такий, знаєте – він інший, ніж Пепік, але теж дуже гоноровий. І він мені розповідає про свою дочку прийомну (він одружений на жінці набагато старшій – йому 35, а в тої жінки дочці 14 років – оце якраз пацанка, яка ходить на ці копанки). Він каже: «Так я завтра єйо пазаву, ви єйо будєтє снімать». Я кажу: «Ні, ні, ми вже Пепіка знімаємо і давай зараз ще тебе знімемо». І от вони пішли – таке враження, що вони сто років знайомі, дружні.
Але це не все. Найголовніше – попереду. Ми це все зняли, а тепер треба звук писати – цей монолог про Шевченка. І я кажу: «Пепік, полізли давай у копанку». Ми залізли зі звукорежисером – от так от, метрів на 6 вглибину. Тому що саунд там просто абсолютно автентичний. Я кажу: «Пепік, а давай поговоримо про Шевченка». Тут камери вже нема, а найважливіше відбулося. Тому що в нього сльози бризнули з очей, він почав говорити українською мовою, хоча до цього слова не сказав українського! Він згадав маму, яка знала напам’ять «Катерину», він розказав, як їх переселяли після Голодомору на Донбас силою. І він раптом став таким рідним.
Це ще не все. Зараз буде найголовніше. Я відчув: все, сюжет є, все нормально, перевірили звук, записали. Все, давайте, хлопці, вип’ємо. Відправили ще перед цим хлопців, вони привезли ще три пляшки горілки, і ми там на капоті це все розлили. Якась там ковбаса. Він ще тяпнув, оце я йому 200 гривень дав. І він гусаром став таким, да. І раптом каже: «Слухай ти, Проскурня! Як ви можете там жити? Що ви собі думаєте? Ви там, великі мужі, – щось таке він сказав. – Чому ви про Шевченка згадуєте тільки, коли ювілей, коли 200 років? Де ваш Франко? Оце ж я лупаю цю скалу!», - каже він. І він українською далі говорить. «Оце ж, – каже, – я лупаю цю скалу. А хто ще так лупає, як ми тут лупаємо? А Леся Українка ваша де?». І починає цитати. А ми вже виключили все, камера не працює, вже все складено.
Оце вам Сніжне. Оце вам Донбас.
- А чи є відомості, яка зараз його доля?
- Є. Там час від часу працює «Київстар». І цей К-к-коля каже, що «Пепік в нормі, не переживай». «У нас тут всьо плохо, потому всьо харашо».
* * *
Шевченко ходить – він дивиться під ноги собі. Значить, весь час мусить бути дорога, стежка. І тут цей підйом, і це терикон, над яким – ще терикон. І це дерево – воно виросло, по суті, на старому териконі. Там фантастичні ці ландшафти. Я кажу: «Сашко, давай знімемо…». Просто камера – це очі Шевченка, який іде по цьому схилу. І, кажу, тут стоп! Піднімись, подивись на це дерево – в перспективі терикон видно.
Музика вже звучить. Тому що я мріяв з цим записом щось зробити. Тому що це 1991 року запис – Кремер і Ашкеназі в Берліні. У зв’язку з тим, що я всі останні проекти робив зі Сільвестровим, то він мені, Валентин Васильович, каже: «Ну, знаете, Сережа, я так просто верю Вам. Вы, пожалуйста, все, что хотите, делайте. Что ж музыка лежит в чулане?». І я йому сказав, що я беру тільки цей концерт скрипковий, подзвонив Ґідону, все ми домовилися. У зв’язку з тим, що я музикант, робота така – дуже делікатна. Жодного повтору не було. От ми чуємо симфонію від першого звуку до останнього. Вона вся проходить під час цього фільму. Просто десь вона зникає, а десь вона знову з’являється і вона так суголосна цим кадрам.
* * *
Це монтажно все знімалося. І в цьому було велике щастя, бо інакше ми все знімали би півроку. А так у нас було знімальних днів – 21 (враховуючи Нью-Йорк і Відень). Ну, плюс там кілка днів на дорогу.
У Нью-Йорку він [Олександр Мотиль] дивиться реальне відео з Майдану. Майдан присутній. Але він присутній опосередковано. Тому що я прекрасно розумів, що всі будуть так робити. А в мене Майдан присутній опосередковано. Тому що у нас проблемна тема у нас – Шевченко. Але коли він [Олександр Мотиль] говорить про те, що він би боровся за свободу афроамериканців, з’являється кадр – війна. Ну я ж його туди не ставив! Просто я включив йому відео і знімаю його на фоні цього відео. А відео – те, що мені треба. А він каже потім, Сашко... Між іншим, Грабович відмовився зніматися у фільмі. І слава Богу – я Мотиля зняв. Для мене це було відкриття! І Саша [Мотиль] мені каже потім: «Слухай, я там два слова сказав однакових – «життя» і «життєпис» – в одній фразі». Я кажу: «Ні, ми перезнімати не будемо. Бо за тобою такого відео вже не буде». Для мене це було важливіше, ніж те, що він говорить, по суті.
І ще я не написав у титрах, що ця скульптура, до якої він звертається («Ти, Тарасе, американець…»), – це скульптура, портрет Шевченка роботи Архипенка. От я не написав, що ми використали твір Архипенка.
А потім Мотиль каже наступного дня… Ми півдня знімали в Товаристві Шевченка, Вася Махно бігав за піцою, тому що ми були голодні. Не взяв з мене ні копійки – сказав: «Ні, ні, я все зафундую». А наступного дня Сашко… Я кажу: «Нам треба проходки ці зробити твої по Нью-Йорку». Це обов’язково, для мене там важлива театральна каса. І він каже: «Я знаю одне місце, яке ніхто з українців не знімав». І ми зайшли в Рокфеллер-Центр. Оці фрески – він каже: «Це ж українці. Це ж вони борються. У вас там Майдан, а тут це намальовано 120 років тому». Все в лузу! Все просто попадає – от так.
Причому нас не пускали туди. З камерою! Ви що?! Не можна знімати. Він ходив кудись, з кимось домовлявся, сам там, бідний, принижувався. В результаті нам дозволили знімати от так його. Тому що трошки нижче – рецепція. І видно, де вони сидять. Ні, це абсолютно абстрактний такий кадр, де тільки фрески і наш герой, який іде повз ті фрески.
* * *
Мозер – теж такий специфічний чоловік. По-перше, я його попросив, щоби він домовився з музеєм Фройда. Це була моя мрія – з’єднати Шевченка з Фройдом. Він каже: «Це нереально». Я кажу: «Слухай! Спокійно, Міхаель! Я зараз напишу в музей Фройда лист». Написали ми гарною німецькою мовою лист, а вони не відповідають. Не відповідають, і все. А мене ж уже заїло! Мозер каже: «Ага! Не відповідають!». Я кажу: «Добре! Ми зробимо інакше».
Грошей – нуль! Нас зустріла Віта Лук’янець з Юрком, з чоловіком. Ми тільки платили за хостел – дуже дешевий. І взяли хостел у 120 метрах від музею Фройда, щоби не брати машину, не возити камеру і штатив, щоби пішки можна було ходити. А Віта з Юрком нас харчували (ми були вдвох з оператором).
Цілий вечір ми гуляли з Юрком і Вітою, а зранку я кажу: «Ну, все. Ризикуймо, ідемо в музей. У нас іншого виходу нема. Якщо не дозволять, значить щось я придумаю». І ми пішли в музей. Нам відкривають і кажуть: «Вибачте, будь ласка, ми вам не відповіли на лист». І це почуття провини – воно зіграло вирішальну роль. Я їм розказав, що ми хочемо робити. Вони сказали: «OK, no problem, але тільки завтра в 9-й ранку». Нам спеціально відкрили музей у 9-й ранку, тому ми Мозера зняли за годину – бігом, бігом. А в 10-й у них уже черга стояла, тому що там просто черга в цей музей. Це музей-квартира Фройда.
Але перед тим ми походили – він тут відкриє двері, він тут так стане, потім вийде. Легко було знімати, і ми дуже швидко все зробили.
Це була велика проблема в мене – переглянути документальні кадри. У мене пішло на це більше тижня. По-перше, я хотів ще більше взяти. «Музей Шевченка, в’єтнамська делегація». Там такі є просто перли. Просто фантастичні тексти цих ведучих за кадром. Це радянський канон. Цих кубінців… Хлопці в масках, коли присідають у тій мізансцені, – я вже знав, що я змонтую її на кубинців. Тому я їх так зняв.
Все в лузу! Все в лузу пішло!
Мирослав Маринович про фільм
Всі ті фігури, ті обриси, ті постаті – монументально вирізьблені. Мушу признатися: досі всі фільми, де показували брудні якісь, захаращені речі, те, що, як правило, ховають, те мене страшенно дражнило. Тут воно все на місці. Це просто фантастика. Такий ефект дало сильний.
Сергій Проскурня
Просто треба це любити. Дуже простий спосіб. Треба це любити.
Підготував Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ
10.03.2015