Сьогодні, 28 червня, у віці 85 років у Львові помер Ігор Калинець. Про це повідомила донька поета Дзвенислава Калинець-Мамчур на своїй сторінці у fb.
Ігор Калинець відійшов у засвіти, народившись до Вічності: “Я сьогодні новонароджений,/ я відцурався брезклого віку...”
Ігор Калинець − поет і прозаїк, один із чільних представників так званої «пізньошістдесятницької» генерації і дисидентсько-самвидавного руху в Україні, політв'язень.
Цей червневий день затопила повінь гіркої утрати: пішов з життя поет, котрий, як і його улюблений персонаж співець Митуса, уособлював національне громадянське сумління.
Такий червневий червень, така червона воринь,
таке черлене сонце, таке червове серце...!
Народився 9 липня 1939 року в місті Ходорів на Львівщині.
Після закінчення університету працював у Львівському обласному державному архіві (1961−1972).
“Чи не останній / я / зі шляхетного родоводу/ з гербом/ де на щиті блакиту/ осінній листок калини”, − писав в інтермедії “Калиновий герб”, обігруючи своє прізвище й покликання. Йому був вірний до останнього подиху.
За участь у дисидентському русі 11 серпня 1972 року Ігоря Калинця було засуджено на 6 років ув'язнення суворого режиму й 3 роки заслання. Покарання відбував у Пермських концтаборах разом з Іваном Світличним, Василем Стусом, Миколою Горбалем, Степаном Сапеляком та іншими.
Заслання відбував разом із дружиною Іриною Стасів-Калинець на Забайкаллі.
Поетеса, діячка дисидентського руху, активістка українського національного і правозахисного руху, художниця, філологиня Ірина Стасів-Калинець померла 31 липня 2012 року.
Після повернення до Львова у 1981 році працював у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника. З 1987 року брав участь у виданні самвидавного журналу «Євшан-зілля», згодом став його редактором.
Поетичну творчість Калинця, на пропозицію самого автора, прийнято хронологічно поділяти на дві головні частини: дев'ять книжок, написаних перед ув'язненням у 1972 р. (з них офіційно в УРСР опубліковано було лише першу − «Вогонь Купала», 1966, решта функціонувала у самвидавному обігу), і вісім − написаних під час ув'язнення та на виселенні (до 1991 р. функціонували тільки у самвидаві). Згідно з цим поділом і було підготовлено та випущено два томи поезій Калинця − «Пробуджена муза» (Варшава, 1991) та «Невольнича муза» (Балтимор−Торонто, 1991). 1991 року було видано збірку вибраних поезій «Тринадцять алогій», за яку в 1992 році Ігоря Калинця було відзначено Шевченківською премією.
Окрім творів для дорослих, писав вірші для дітей. Було видано кілька книг, які розійшлися не тільки в Україні, а й у країнах із великою українською діаспорою (Казахстан, Канада, США, Аргентина). Його книгу «Небилиці про котика і кицю» ілюструвала українська художниця Вікторія Ковальчук у 2005 році.
У 2018 році український режисер Олександр Фразе-Фразенко презентував стрічку «Пан Ніхто», в якій розповів історію життя поета.
Для Львова Ігор Калинець був почесним громадянином міста, активним в утвердженні його інтелектуальної слави, високого мистецтва, совісті й діяльної пам’яті. У 1960-х брав активну участь в опорядженні могил Січового стрілецтва, відшукав і врятував від забуття поховання свого улюбленого поета Богдана-Ігоря Антонича на Янівському цвинтарі, а наприкінці 1980-х в центрі міста влаштував Антоничівські читання, що ознаменували початок бурхливої доби масових мітингів й політичної емансипації.
Наголошуючи, що шістдесятництво завжди було виявом національного опору, а не просто дисиденством, письменник усе життя гостро виступав проти зросійщення, відмовляючись від нагород з рук політиків.
* * *
підстереже нас
визволення мови
від несподіванки
онімієм
задля цієї краплі води
задля цієї краплі вина
задля цієї краплі крові
ми так довго мовчали
задля цієї
невимовної мови
* * *
добувши вітер
з білого вітрила
як рибу зі сітей
вийнявши з очей
незнайомої
скалку
нерозгаданої туги
обікравши кохану
з її безсонного сну
викорчувавши
з дикого поля душі
ще один пень
ілюзії
не поминувши
зарозуміло
барокову зброярню
публіцистики
припавши вухом
до стіни дня
як до в’язничної камери
пограбувавши
поблеклі квіти
з гербарію словника
стявши
у лузі метафор
голівку з будяка
і зацвілої папороті
заокругливши фразу
на взір
місяця уповні
написавши собі
верлібровий
вирок
тричі на день
переконуюся
коли ти не є
доносом
на поета
то що тоді ти
поезіє
?
* * *
Така самотність у білій пустелі постелі,
де понад нами стелею стеляться міражі.
Господи, які в тебе очі стали пастельні
і пальці ласкаві — такі неживі.
Звідки взялись ми, в якій оселі осіли —
оструб, ослони під стінами, сіті і сак.
У міжвіконні осінь, осонь і сіно,
на острів осоту сонце воском стіка.
Поезіє, спазми екстазу твого зіслабли,
дивний сей світ, остали самі слова.
У пустині світлиці живуть тільки сіті і лави,
а я не живий і ти вже також не жива.
28.06.2025* * *
приходжу пригадати
що гаї калинові
корова язиком злизала
цвіте калинова бутафорія
по театральних закамарках
приходжу пригадати
що від одкровення
калинової сопілки
кров стигне
а нам не до суму
за гонорарну суму
приходжу пригадати
що у капсулах ягід
заморожена енергія
моєї гіркоти
що буде
як визволю її
приходжу пригадати
що останнього вінка
останній із сосюр
зодяг у домовину
збіглися чорносотенні києви
що воно таке є
а воно калина
моя батьківщина
а я її калинець