26 листопада художнику та дисиденту Опанасові Заливасі виповнилося би 90 років. Загалом цього року випадає нагода відзначити відразу декілька ювілеїв, пов’язаних із легендарним митцем. 20 років тому він нарешті отримав давно заслужену Шевченківську премію. А в серпні минуло рівно півстоліття з часу арешту Заливахи за звинуваченням у антирадянській агітації та пропаганді, за що митець відбув 5 років у мордовських таборах.
Але цей спогад про подію «неювілейну» і мало кому відому. У липні 1972 року, уже після того, як у так званій «справі Добоша» відбулася друга хвиля зачистки українських дисидентів (тоді були ув’язнені Іван Світличний, Василь Стус, Євген Сверстюк, В'ячеслав Чорновіл та інші), недавно звільнений із ув’язнення Опанас Заливаха опинився під пильним наглядом КГБ. Радянська спецслужба навіть намагалася перетворити помешкання художника в Івано-Франківську на своєрідну пастку для українських патріотів і вільнодумців, нашпигувавши його пристроями для підслуховування. Для цього треба було переселити сім’ю Опанаса Заливахи із будиночка на «Німецькій Колонії», де він на початку 1970-х років замешкав разом із дружиною Дариною (до речі, племінницею Степана Бандери), до квартири у «спальному районі».
…На той час Опанас Заливаха уже здобув собі стійку репутацію «антисовєтчика» й українського націоналіста. Хоча до своєї самоідентифікації уродженець Слобожанщини прийшов лише у зрілому віці – 1957 року студент Ленінградського інституту живопису, скульптури та архітектури ім. І.Рєпіна О.Заливаха побував на Косівщині, де був вражений самобутністю тутешньої культури. Аж тоді він почав повертати собі своє українство, затерте роками перебування на Далекому Сході та в Сибіру, куди його сім’я втекла від голодомору 1930-х років.
Панно у колишньому кафе «Білий камінь» (тепер ювелірна крамниця), на якому Заливаха буцімто замаскував тризуб.
Національну самоідентифікацію митець проніс через всю свою творчість і через усе своє життя. Не випадково в Івано-Франківську дотепер ходять легенди про замасковані тризуби в інтер’єрах радянських закладів громадського харчування, які в часи найлютішого застою оформляв дисидент Заливаха.
Кераміка роботи О.Заливахи з інтер’єру одного з івано-франківських кафе.
Художник переїхав до Івано-Франківська ще 1961 року. І вже наступного року після приїзду відзначився гучним скандалом: його персональну виставку закрили за розпорядженням компартійних органів за “занепадницькі настрої”. Радянських цензорів занепокоїла відсутність образів щасливих радянських трудящих у роботах художника і той потужний національний стрижень, який яскраво виявився згодом. Йдеться про славнозвісний Шевченківський триптих, що став мистецьким символом дисидентів-шістдесятників: велична постать Кобзаря, який крізь чорні “ґрати” вітражу по-бунтарськи грозить кулаком, а поруч – козак із кобзою та зажурена Україна в образі чи то Катерини, чи то Мадонни.
Цей знаменитий артефакт Опанас Заливаха створив з нагоди ювілею Шевченка у 1964 році – разом з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Зубченко, Галиною Севрук. Його інсталювали в Київському університеті. Але ще до прийняття роботи комісією вночі проти 9 березня вітраж був знищений. Офіційним поясненням було те, що художник не дотримався принципів соцреалізму і зобразив Шевченка та Катерину в іконописному стилі. Через рік за звинуваченням у антирадянській агітації та пропаганді Опанаса Заливаху заарештували й засудили до 5 років виправних таборів.
У Мордовії, де художник відбував покарання, йому за давнім самодержавним звичаєм заборонили малювати. Але Заливаха не зламався. Після звільнення він повернувся до Івано-Франківська, виклично одружився з племінницею Степана Бандери, взяв шлюб у Космацькій церкві і на початку 1971 року відсвяткував одруження вдома, в колі друзів-дисидентів. Вдова художника пригадувала, що тоді на весілля завітали й непрохані гості з органів держбезпеки – Заливаха після звільнення був під постійним наглядом КГБ.
Помешкання художника, який за вільнодумство відбув 5 років у мордовських таборах, в ті часи було справжнім осередком українського дисидентського руху. Якщо на будинку, в якому в Івано-Франківську жив і творив Опанас Заливаха, колись з’явиться меморіальна дошка, то вона заледве вмістить перелік усіх видатних людей, які свого часу тут побували.
“В’ячеслав Чорновіл, Валентин Мороз, Ярослав Лесів, Дмитро Гриньків – всі вони часто бували тут, читали свої вірші та відозви, ми були їх першими слухачами, – пригадувала Дарина Заливаха. – Лук’яненко менше тут був, бо він більше сидів. А в Славка Чорновола Панас був за кума, коли того Тарасика хрестили...”.
…А в липні 1972 року радянська спецслужба спробувала розіграти цілу комбінацію, щоб отримати доступ до розмов дисидента зі своїми приятелями й однодумцями. Як розповів колишній працівник Івано-Франківського міськвиконкому Ігор Кисілевський, цей випадок стався тоді, коли Опанас Заливаха щойно повернувся з таборів.
«Я у той час працював у відділі обліку й розподілу квартир, – пригадував пан Кисілевський. – Якось увечері мене терміново викликав до себе голова міськвиконкому, був тоді такий Проворотов Анатолій Федорович. У кабінеті у нього вже сидів якийсь чоловік. Коли я зайшов, він представився капітаном державної безпеки, показав посвідчення і сказав, що управління КГБ хоче, щоб ми підшукали в місті приміщення для… шахово-шашкового клубу. Мовляв, шахісти не мають, де займатися, треба таке тихе, спокійне місце, де не було б транспорту, щоб нічого не заважало їм відпочивати».
Турбота органів держбезпеки про шахістів виглядала дуже зворушливою, але трохи дивною. Про те, що насправді за цією пропозицією ховається секретна операція спецслужби, Ігор Кисілевський тоді ще не здогадувався. Поза тим настійливе прохання КГБ треба було виконувати. Через два дні він підготував декілька пропозицій, але жодна з них не влаштовувала органи держбезпеки. Уже знайомий пану Кисілевському капітан натомість запропонував свій варіант.
«Він сказав, що на вулиці Олега Кошового є особнячок, який дуже добре підходить для шахістів, – розповідав Ігор Кисілевський. – Але, мовляв, є одна проблема – треба звідти відселити жильців. Сказав поїхати на місце, оглянути, хто там живе, поговорить з ними».
Вулиця О.Заливахи в Івано-Франківську на «Німецькій Колонії».
Так в Ігоря Кисілевського відбулося знайомство із сім’єю Опанаса Заливахи, про якого він тоді ще власне нічого не знав. Окрім самого художника, його дружини та двох дітей у садибі мешкала також дисидентка Люба Лемик. Для того, щоби звільнити садибу для шахістів, усіх їх треба було відселити, а для цього мешканцям треба було запропонувати рівноцінне житло – мінімум трикімнатну квартиру.
Як виявилося, знайти нове помешкання для Заливахи не було проблемою для органів КГБ. В одній з новобудов на вулиці Тудора, 7а одразу ж виявилося вільне помешкання на 4 кімнати. Сюди й запропонували переїхати родині художника.
“Мені говорили, що коли жильці не захочуть переїжджати через те, що Заливаха має у тому будиночку на Кошового свою художню майстерню, то треба пообіцяти йому додаткову площу, – розповідав пан Кисілевський. – Їм дуже залежало на тому, щоб вони погодилися переїхати. Потім я зрозумів, чому”.
У грудні 1972 року Івано-Франківська обласна рада депутатів трудящих видала рішення №505 “Про відселення мешканців з будинку по вулиці О.Кошового №10 для організації шахматно-шашкового клубу в м. Івано-Франківську”. Управління обліку та розподілу житла виписало ордер на поселення родини Заливахи в помешкання у будинку на вулиці Тудора. І тоді до Ігоря Кисілевського знову прийшли співробітники органів держбезпеки. У нього забрали ключі від майбутнього помешкання родини дисидента і повернули їх тільки через два дні. Наказали знову опломбувати квартиру і в жодному випадку не заходити туди, поки родина Заливахи не переселиться.
“Я думав собі: що то має бути? А пізніше зрозумів, що вони там ставили “жучки” – спеціальну апаратуру для підслуховування”, – пояснив мій співрозмовник.
Але “шахова” комбінація спецслужбі не вдалася. Опанас Заливаха навідріз відмовився від переїзду і навіть виграв суд, коли його спробували виселити примусово. Дивна річ, але на захист дисидента стали радянські закони. У той час діяла постанова Ради Міністрів УРСР про недопустимість використання житлової площі не за її цільовим призначенням. У тодішніх умовах гострого дефіциту житла помешкання будь-що мало залишатися помешканням, а не перепрофільовуватися для потреб установ чи організацій.
Ордер на нашпиговану технікою для «прослушки» квартиру переписали на ім’я якогось інваліда війни. Перед тим, як ветеран там оселився, до опломбованого помешкання знову навідалися кагебісти. Очевидно, забирали “жучки”, які їм так і не знадобилися…
Іменний столик у кав’ярні «Говорить Івано-Франківськ».
Як пригадують друзі-художники, за надмірний інтерес органів держбезпеки до своєї особи Опанас Заливаха згодом віртуозно помстився. У 1989 році, коли в Івано-Франківському обласному художньому музеї (тепер – Музей мистецтв Прикарпаття) відкривали першу персональну виставку митця, він своєрідно оформив книгу для відгуків, яку, за його справедливою підозрою, неодмінно забажають проаналізувати «мистецтвознавці» з КГБ. Підставку-оправу для неї Заливаха виготовив із металевої станини, до якої прикріпив паперові сторінки грубим мідним дротом. Працівникові «ідеологічного» відділу КГБ довелося немало попотіти, спершу таргаючи вилучену книгу з відгуками до свого кабінету, а потім повертаючи її на місце.
Посмертний портрет Опанаса Заливахи роботи його колеги Богдана Бринського.
26.11.2015